..Многих из нас посещает чувство ностальгии. Кто-то грустит о политическом режиме, кому-то не хватает незыблемого авторитета нашей бескрайней Родины на мировой арене. Кто-то скучает по ушедшей беззаботной молодости, а кто-то по детству. Но так или иначе, все эти воспоминания связаны с СССР! Цель этой темы- не вернуть СССР. Цель темы- не забыть его.
И так начнём!
Трохи історії. Це знімки з урочища Дем'янов Лаз поблизу Івано-Франківська, де у червні 1941 року кати НКВС стратили близько 1 000 українців – політв'язнів Станіславської в'язниці.
У 1970 році після передачі "Радіо Свобода", місцевий ландшафт змінили важкою технікою - екскаваторами і бульдозерами, щоб перешкодити майбутнім спробам пошуків. 1989-го було проведено розкопки, які тривали 40 днів. Було знайдено три могили та в них останки 539 осіб, з них 129 молодих дівчат – про це свідчили заплетені коси.
Більшість жертв убито пострілом у потилицю, а для гарантії груди жертви пронизали багнетом.
За "1-ою категорією" вибуло 1000 осіб. За заявою начальника в'язниці м. Станіслава ГРИЦЕНКА, поховання зроблено за межами в'язниці у вириту для цих цілей яму. Частина "1-ї категорії" похована на території в'язниці також у ямі."
Зі свідчень місцевих жителів:
"...Усі ті, що йшли в ліс по дрова, чули постріли. По периметру лісу стояли вартові і нікого не пускали. До тих нещасних, що були розстріляні в лісі, підвозили розстріляних зі станиславської в'язниці. Вранці на дорозі, що вела до лісу. Ліс, наші селяни бачили свіжу кров. Кров капала з машин, що перевозили покійників... Люди говорили, що приречених на смерть змушують самим собі копати спільні могили...”.
(Григорій Федько)
Три дні гудів трактор, а під його шум розстрілювали людей. У ліс привозили і розстріляних ув'язнених зі станиславської в'язниці. Моя хата стоїть з краю біля дороги на Дем'янів Лаз. ".
(Богдан Вінтоняк)
"... Вже за німців ми дізналися, що в лісі є кілька могил. Про це було опубліковано в газеті, а ми, діти, першими побігли подивитися, що там розкопують. Того я не забуду, скільки житиму! Першою знайшли жінку з дитиною на руках. Вона і після смерті притискала немовля до грудей…”.
(Ольга Бігун)
... У однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася у в'язниці. Трупи були всі голими і коричневими, напевно їх вбивали струмом, принаймні так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. У багатьох були викручені ноги і руки. , що було явно пов'язане не з передсмертною агонією, а зі слідами тортур, бо ноги та руки практично не трималися тіла. У багатьох трупів не було очей, вирвані язики…”.
(Марія Скрипник)
"... Це було приблизно 4-5 липня. Я зі своїм братом побіг до в'язниці. ... На подвір'ї в'язниці ми підійшли до розритої ями. дивитися по камерах в'язниці, в одній з камер було дуже багато крові.Там ще було кілька трупів, припертих до стінки.Коли ми прибігли до другої камери, люди сказали, що це був застінок.На столику біля стіни, лежали якісь інструменти Люди говорили, що це інструменти для тортур, але я до них не придивлявся.По стінах камери була кров.Там же стояла бляшана посудина, схожа на відро.Коли я зазирнув у нього, то побачив очі та відрізані вуха... Більше по камерам я не ходив, бо повітря було дуже важке і неможливо було дихати, коли я вийшов у двір, під навісом було вже кілька трупів, які витягли з камер, до трупів ми з братом придивлялися, бо шукали батька. бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої знято скальп, в однієї жінки були відрізані груди, а в іншої був розпорошений живіт і плід дитини лежав на її грудях. Люди покликали нас із братом до одного з трупів і сказали, що це наш батько. У цього трупа не було очей і відрізано носа. Деякі трупи були чорними. Люди сказали, що ті жертви вбиті струмом…”.
(Онуфрій Бойко)
До різанини у Бучі та інших українських містах залишалося понад 80 років...
У однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася у в'язниці. Трупи були всі голими і коричневими, напевно їх вбивали струмом, принаймні так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. У багатьох були викручені ноги і руки. , що було явно пов'язане не з передсмертною агонією, а зі слідами тортур, бо ноги та руки практично не трималися тіла. У багатьох трупів не було очей, вирвані язики…”.
(Марія Скрипник)
Ну это не советский союз делал, а фашисты из Европы в частности из Германии которых у вас походу на майдане прославляли по заказу дялюшки сэма.
ТАЄМНИЦЯ МАВЗОЛЕЯ.
● Мавзолей архітектор Щусєв спроектував за подобою та пропорціями Пергамського вівтаря, котрий відомий у християнстві як Вівтар Сатани.
● Саме про Пергамський вівтар казав Іоан Богослов у своєму «Одкровенні», змальовуючи видіння в якому Ісус Христос звертається до Ангела Пергамської церкви :
○ `` Знаю справи твої і що ти живеш там, де престол сатани і що містиш ім`я Моє, і не зрікся віри Моєї навіть у ті дні, в які у вас, де живе Сатана...``
● Саме цю споруду побудували комуністи для свого ватажка :
○ ``... под стенами Трои стояла маленькая вещь, но значительная. И вот, я сделал так . ``(із спогадів Щусєва).
● Вівтар Сатани був обов`язковим атрибутом нацистів. Його модель стояла на камінній полиці в кабінеті Гітлера, його навіть один з радянських офіцерів сплутав з мавзолеєм Леніна.
● Форма зіккуратів — найдавніший тип пірамід. Ця конкретна московська піраміда — зосередження Зла і його центр.
● Мільйонні натовпи людей, яких возили «на екскурсії» до Москви, проганялися через Вівтар Сатани, віддаючи йому свою енергію, підтримуючи життя «імперії Зла».
Зла ж енергія піраміди спотворювала енергетику людей і передавалася їхнім дітям.
"Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазін. Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а тоді впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, что ломает?». І кожен день колять галоперидол…Я мало що розумів. Вони насміхалися з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна».
Михайло Якубівський. Тричі в‘язень психіатричних лікарень.
"Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує життєдіяльність. Вона швидко всмоктується, але вже через годину знову відчуваєш голод.
На 7–8 місяць голодування до мене прийшли терапевт і психіатр».
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 днів голодування.
“У вересні 1982 року до лікарні відвезли в’язня Михайла Курку. Йому було тоді 70 і він сидів за співпрацю з німцями, хоча насправді служив в українській поліції. Потім ми дізналися, що він помер. Уночі проти 5 травня 1984 року в зоні, просто на кухні, де працював, помер ще один мій співкамерник Іван Мамчич. Його два тижні перед цим полтавські кагебісти допитували. В кінці травня того ж року Левко Лук’яненко дістав звістку, що помер Олекса Тихий. 23 серпня того ж таки 1984-го співкамерники знайшли в камері Юрія Литвина з розтятим животом. 4 вересня він помер у лікарні. Влітку від нас забрали смертельно хворого на нирки 37-літнього Валерія Марченка. Восени нам стало відомо, що він помер у жовтні в «Ґазах», всесоюзній лікарні для в’язнів у Ленінґраді. 19 січня 1985 року помер у лікарні на станції Всехсвятська Акпер Керімов.
Ми жили в гнітючій атмосфері з питанням, хто далі. Далі був Василь Стус. Він загинув фактично за стіною від нас, тоді сидів у карцері. Ми кілька тижнів не мали інформації, лише здогадувалися, що щось сталося. Хіба що Левко Лук’яненко казав: “Я відчуваю, нема більше Василя”.
Василь Овсієнко. 14 років таборів.
“Якось у мене була 20-денна голодівка. На 7-й день вставляли шланг і заливали кашку. І це таке дивне відчуття. З одного боку, ти протестуєш, а з іншого – організм так любить ту кашку, так її потребує.
Коли я припинив голодівку, то кадебіст вирішив мене покарати й відправив на етап в іншу тюрму. А на етапі видають на день 450 грамів хліба й оселедець. А я хочу їсти! Я хочу жерти! Знаю, що після голодівки не можна багато. Вщипнув, ковтнув – потрошки, потрошки. Минуло дві години – у мене вже нема нічого, все з’їв. А я далі хочу їсти.
Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: «Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб».
Мирослав Маринович. 7 років таборів. 5 років заслання.
“Кілька разів був у карцері. Одного разу сиджу голодний, як пес, а найпаскудніший охоронець, котрого всі ненавиділи, дає мені шматок хліба з добрячим куском м’яса. Всяке бувало в тюрмі.
Карцер, по закону, — 15 днів. Але перед виходом можуть добавити. А три рази підряд — і вже 45 днів. У мене таке було. В карцері годують через день. Їжа гаряча — суп чи щось інше, двічі на день, а наступного дня — 450 грамів хліба і все. Це — три скибки. Важко людям, котрі не можуть себе обмежити в їжі. Тут головне розділити: однією поснідав, другою пообідав, третьою повечеряв. А якщо зразу з’їв, ти і не наїсися ними, а потім цілий день нема що їсти. А якщо заховав і лежить, то душа радіє: о, якщо ще захочу, то є в мене”.
Микола Матусевич. 7 років таборів. 5 років заслання.
“У карцері холодно. Ти там не в тій одежі, яку носиш на зоні. Перевдягають у тоненьку робу, літній костюм: натільна сорочка і штани. Взуття теж забирають, дають тапочки. Постелі там нема, на ніч відкидається лежак з дощок, на день закривається і ти не маєш права лежати. Важко звичайній людині зрозуміти, як це. 15 діб карцеру виснажують страшенно. А спати не можеш через холод, вдається хіба що подрімати 10-15 хв, як курці на бантах.
Голод я переносив нормально.Але коли їхав додому, на скелеті теліпалася шкіра, десь рік м’язи відростали. Та це можна витримати.
Значно важче зносити холод. Найчастіше у відвідувачів карцеру було запалення нирок. А чому? Людина лягає на дошки, жирової прокладки нема, а нирки чутливі.
Система КДБ була спрямована на те, щоб людину або перевиховати, або зламати. Якщо людина піддавалася, то їй як ослику давали трошки сіна, а трошки били батогом. А якщо осел впертий, то для нього – тільки батіг.
Для цього був карцер, для цього було позбавлення побачень з рідними, для цього було позбавлення права на посилки, за правилами дозволялось до 10 кг раз на рік, позбавлення права на покупки в тюремному магазині, раз у місяць дозволяли купити на 5 рублів товару: чаю, олії, цукерків, халви, якщо мав зароблені гроші.
Посилки я ніколи не отримував, мене завжди позбавляли цього права.
Побачення в мене було єдине – в перший рік. Сім років я не бачив дружину та дітей”.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.
Авторство Христина Коціра: Побачила сьогодні в фб витяги з проєкту “Дисиденти”, який я торік робила для Локальної історії. Тому вирішила нагадати про людей, яких не здивували звірства росіян, бо вони через них пройшли в 70-80-ті, “коли в Совєцькому союзі все було прекрасно: дешева ковбаса і морожено пломбір”...
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 10:33.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.
Рождённые в СССР
Линейный вид
