"Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазін. Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а тоді впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, что ломает?». І кожен день колять галоперидол…Я мало що розумів. Вони насміхалися з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна».
Михайло Якубівський. Тричі в‘язень психіатричних лікарень.

"Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує життєдіяльність. Вона швидко всмоктується, але вже через годину знову відчуваєш голод.
На 7–8 місяць голодування до мене прийшли терапевт і психіатр».
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 днів голодування.

“У вересні 1982 року до лікарні відвезли в’язня Михайла Курку. Йому було тоді 70 і він сидів за співпрацю з німцями, хоча насправді служив в українській поліції. Потім ми дізналися, що він помер. Уночі проти 5 травня 1984 року в зоні, просто на кухні, де працював, помер ще один мій співкамерник Іван Мамчич. Його два тижні перед цим полтавські кагебісти допитували. В кінці травня того ж року Левко Лук’яненко дістав звістку, що помер Олекса Тихий. 23 серпня того ж таки 1984-го співкамерники знайшли в камері Юрія Литвина з розтятим животом. 4 вересня він помер у лікарні. Влітку від нас забрали смертельно хворого на нирки 37-літнього Валерія Марченка. Восени нам стало відомо, що він помер у жовтні в «Ґазах», всесоюзній лікарні для в’язнів у Ленінґраді. 19 січня 1985 року помер у лікарні на станції Всехсвятська Акпер Керімов.
Ми жили в гнітючій атмосфері з питанням, хто далі. Далі був Василь Стус. Він загинув фактично за стіною від нас, тоді сидів у карцері. Ми кілька тижнів не мали інформації, лише здогадувалися, що щось сталося. Хіба що Левко Лук’яненко казав: “Я відчуваю, нема більше Василя”.
Василь Овсієнко. 14 років таборів.

“Якось у мене була 20-денна голодівка. На 7-й день вставляли шланг і заливали кашку. І це таке дивне відчуття. З одного боку, ти протестуєш, а з іншого – організм так любить ту кашку, так її потребує.
Коли я припинив голодівку, то кадебіст вирішив мене покарати й відправив на етап в іншу тюрму. А на етапі видають на день 450 грамів хліба й оселедець. А я хочу їсти! Я хочу жерти! Знаю, що після голодівки не можна багато. Вщипнув, ковтнув – потрошки, потрошки. Минуло дві години – у мене вже нема нічого, все з’їв. А я далі хочу їсти.
Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: «Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб».
Мирослав Маринович. 7 років таборів. 5 років заслання.

“Кілька разів був у карцері. Одного разу сиджу голодний, як пес, а найпаскудніший охоронець, котрого всі ненавиділи, дає мені шматок хліба з добрячим куском м’яса. Всяке бувало в тюрмі.
Карцер, по закону, — 15 днів. Але перед виходом можуть добавити. А три рази підряд — і вже 45 днів. У мене таке було. В карцері годують через день. Їжа гаряча — суп чи щось інше, двічі на день, а наступного дня — 450 грамів хліба і все. Це — три скибки. Важко людям, котрі не можуть себе обмежити в їжі. Тут головне розділити: однією поснідав, другою пообідав, третьою повечеряв. А якщо зразу з’їв, ти і не наїсися ними, а потім цілий день нема що їсти. А якщо заховав і лежить, то душа радіє: о, якщо ще захочу, то є в мене”.
Микола Матусевич. 7 років таборів. 5 років заслання.

“У карцері холодно. Ти там не в тій одежі, яку носиш на зоні. Перевдягають у тоненьку робу, літній костюм: натільна сорочка і штани. Взуття теж забирають, дають тапочки. Постелі там нема, на ніч відкидається лежак з дощок, на день закривається і ти не маєш права лежати. Важко звичайній людині зрозуміти, як це. 15 діб карцеру виснажують страшенно. А спати не можеш через холод, вдається хіба що подрімати 10-15 хв, як курці на бантах.
Голод я переносив нормально.Але коли їхав додому, на скелеті теліпалася шкіра, десь рік м’язи відростали. Та це можна витримати.
Значно важче зносити холод. Найчастіше у відвідувачів карцеру було запалення нирок. А чому? Людина лягає на дошки, жирової прокладки нема, а нирки чутливі.
Система КДБ була спрямована на те, щоб людину або перевиховати, або зламати. Якщо людина піддавалася, то їй як ослику давали трошки сіна, а трошки били батогом. А якщо осел впертий, то для нього – тільки батіг.
Для цього був карцер, для цього було позбавлення побачень з рідними, для цього було позбавлення права на посилки, за правилами дозволялось до 10 кг раз на рік, позбавлення права на покупки в тюремному магазині, раз у місяць дозволяли купити на 5 рублів товару: чаю, олії, цукерків, халви, якщо мав зароблені гроші.
Посилки я ніколи не отримував, мене завжди позбавляли цього права.
Побачення в мене було єдине – в перший рік. Сім років я не бачив дружину та дітей”.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.


Авторство Христина Коціра: Побачила сьогодні в фб витяги з проєкту “Дисиденти”, який я торік робила для Локальної історії. Тому вирішила нагадати про людей, яких не здивували звірства росіян, бо вони через них пройшли в 70-80-ті, “коли в Совєцькому союзі все було прекрасно: дешева ковбаса і морожено пломбір”...