Наказ батальйону триматись до скону
І вийти із бою живим.
Комбате, комбате, ми будем стояти,
Ніхто не відступить назад,
Тепер ти за Бога, за батька й за брата,
Веди нас до цілі, комбат.

Затихли гармати і можна поспати –
Підземний чекає бліндаж,
Та тільки комбату оплакати втрати,
Двохсотий зібравши вантаж,
Прокльони грозою і десь між сльозою
Промовить зажурений бас –
До почестей зброю, вам слава, Герої,
Хто виконав гідно наказ.

Комбате, комбате, країна розп’ята,
Обпечений кров’ю полин,
Твоєму наказу ми віримо свято
І разом усі, як один.

Колись на гражданці, прокинувшись вранці
На клич волелюбних вітрів,
Ми в думах печальних під сто поминальних
Підемо давити щурів,
І знов, як на фронті, десь там, в горизонті,
Під постріл душевних гармат
За щастя родини, за честь України
Нас в бій поведе наш комбат.

Комбате, комбате, ми будем стояти,
Ніхто не відступить назад…
В свою перемогу ми віримо свято,
Веди нас до неї, комбат.

Автор: Василь Ковтун

Заспівайте, мамо, тих пісень,
що співали
в тім веселім квітні,
коли я малим був…
На руках
Ваших ніжних:
паном – пан!
Аякже!!!
І сльозинки,
що котились
по щоках
Ваших юних –
то печалі Ваші…
Їх тоді відчути я не міг:
Дитинчаті треба
небагато…
Баба! Дід!
Матусі оберіг…
То вже потім – запитав про тата.
Ваші руки –
неповторний рай:
найсвятіші!
А ще – дужі-дужі!
То пізніше юний «шалопай»
усвідомив:
як то Вам – без мужа!
Баба, дід –
свята моя рідня –
замінить змогли
і маму й тата…
Я без них
не міг прожить
і дня!
Так(!) болить…
дитинства
дивне свято!
Подивіться, мамо, –
який сніг!
Подивіться,
сива моя пташко…
На розмову щиру
син прибіг:
важко на душі…
Як тільки –
в а ж к о!
…………………………………
PhotoChooser-eac0f2fb-c92b-443a-aaaa-dc1187b31e35.jpg
Подивіться, мамо, – який син!
Подивіться, сива моя пташко…

Ти плачеш. Гіркі твої сльози течуть по щоках.
Немає нічого, ні сенсу, ні часу.
Застигло питання на твоїх губах
Затерпле «чому?» заніміло в гримасу.

Той біль, що виповнює вінця очей,
Той розпач заламує руки,
Судомні здригання понурих плечей
То стогін нестерпний вогненної муки.

Так хочеться сльози твої повтирати,
Поправити чорну хустину,
Так хочеться слово утішне сказати,
Підтримати згорблену спину…

Проте, я не знаю, а ти і не скажеш,
Дружина, сестра ти чи мати…
Я мовчки проходжу, а ти далі плачеш
По втраті свойого солдата.

Ми схилим коліно і знімем кашкети,
Його пронесуть і знаменом укриють.
Під вигуки «Слава!» угору багнети
Прощальний салют, далі просто зариють…

Ми підемо геть, і, можливо, що скоро
Прийде наша черга безстрасно лежати,
Настане наш час накриватись прапором…
Але це не зараз. Коли? – нам не знати.

А ти все стоїш в своїй чорній хустині.
Я біль твій спинити не в силах нажаль…
Та котяться сльози зрадливо-невпинні,
Немов оберіг, ти стискаєш медаль…

Сестра, чи дружина, а може і мати
За гробом солдатським у світ шкандиба,
І котяться сльози пекучої втрати,
І шрамом на серці палає війна.

Дана Виноградова

А я ж невелика, а я ще маленька,
В великому світі без роду – сама…
Так хочеться сонця, так хочеться ласки,
Щоб хтось притуливсь до моєї щоки,
Щоб на ніч повів лабіринтами казки,
До щастя, до віри, скоріш – навпрошки.
Щоб хтось по голівці погладив рукою,
Зігрів мої руки у теплій руці,
Тоді б не була моя доля терпкою,
І сліз не було б на дитячій щоці…
Тоді б я була найщасливіша в світі,
Як в небі весняному жур-журавлі.
…Сьогодні ж від мами і тата – привіти
Приносять вітри на холоднім крилі…
То добре ще те, що живу в інтернаті,
Ця школа знаходиться в древнім Ромні.
Тут щирі дорослі, на ласку багаті,
Вони навіть рідними стали мені…
І все отут є: і книжки, й подарунки,
І квіти, й цукерки, й комп»ютери є.
Але тут нема найціннішого трунку,
Який розтопив би сердечко моє…
Хотіла б я мати тепленьке гніздечко,
Але не державне! Маленьке – своє.
Почуй, Миколаю, як б»ється сердечко,
Воно мені спатки щоніч не дає…
Коли я лягаю у ліжечко спати,
То згадую дім і собачку – Чижа,
І теплі млинці, що приносила мати… -
Тепер і перина, й подушка чужа…
Ніяк я не звикну, що діток багато,
Тут вчителька-мама – на всіх нас одна.
А я б так хотіла, щоб лиш моя мати
Мені всю любов віддавала сповна…
Але ж так не буде. Я добре це знаю,
Тому я свій смуток в душі і ношу.
То ж милий і добрий, СВЯТИЙ МИКОЛАЮ,
За сиріт усіх, не за себе , прошу:
Дай діткам усім і наснаги, й терпіння,
Дай друзів багато, прошу, - на віки.
Дай їм і здоров»я, й святого прозріння,
Добра й милосердя на довгі роки.
Щоб мами і тата дітей не губили,
А ніжили їх і плекали в теплі.
Любов»ю щоб Божою діток любили, -
Вони ж бо беззахисні, слабі й малі…
Щоб діти, як листя, в світах не літали,
Щоб з голоду їм не прийшлося вмирати.
А вдома із татом і мамою спали…
Яке ж бо це щастя – є батько і мати!!!
Святий Миколаю! Мабуть забагато
Я хочу в цім світі, але не вини.
Хоч я ще маленька, та хочеться свята,
І вирвать з життя кропиву й полини…
…Вже вечір надворі. Запалені свічі…
Хвилююсь у темряві. Жду і мовчу…
Заглянь, Миколаю, скоріше у вічі,
Й згаси у долонях холодну свічу…
Та я ж ще маленька, гріхів не зробила,
Хіба за батьків нести хрест на спині?...
Я їх все одно і таких полюбила,
Вони найрідніші у світі мені…
…Ось чую – іде… І хвилююся дуже.
Мовчати? Чи плакать? Невже обмине?..
Лютий вітер крилом гілля яблуні струже,-
Ось зайде в кімнату, побачить мене…
Торкнеться до скронь – і я Ангелом стану,
Добро, наче іскри, сипне з рукава.
Й не стане у мить зла, неправди й обману,
І мама моя буде знову жива…
Ось рипнули двері. Свіча спалахнула…
До мене завжди він отак поспіша…
Зраділа-зраділа, і тихо зітхнула:
«Бач, навстіж розкрита дитяча душа…»
Автор Тетяна Лісненко

Через порОслу в полі лободу,
Йшов босий чоловік в старій ряднині.
І за плечима ніс свою біду,
Як той верблюд несе горба на спині.
Шмагала по обличчю лобода,
Стерня колола, в кров роздерті ноги,
Аж бачить: жінка гарна, молода,
Стоїть з відром води біля дороги.
Дала напитись і умитися дала,
Ще й рани на ногах перев'язала.
І по щоці рукою провела,
Й очима в саме серце зазирала.
"Я не даремно, чоловіче, тут стою, -
Нарешті жінка дивна та сказала. -
А не віддав би ти мені біду свою,
Щоб я її на щастя поміняла?"
Він каже: "Радий був би поміняти
Біду гірку на щастя й половину!
Та з-за плечей мені її не зняти,
Біда горбом мені вросла у спину."
А жінка мовить: " З милості моєї,
То вже, сокОле, не твоя турбота!
Та тільки совість із душі твоєї,
Візьму собі, як плату за роботу."
І знову по щоці веде рукою:
"Що з совісті тобі твоєї проку,
Якщо під вантажем біди гіркої
Не ладен будеш вже зробити й кроку?
Забудеш совість, то й біди не стане.
І все по-іншому для тебе буде;
Журба, як смалець у печі розтане,
Та й за плечима вже горба не буде."
І, як буває: шлунок переміг.
І совість зникла, як з кишені гроші.
І далі йшов вже інший чоловік,
Вже на колишнього себе нічим не схожий.
І так зажив, що й мріяти не смів,
Зумів біду гірку свою забути.
Щасливим став, допоки зрозумів,
Що щастя дареним не може бути.
Зі спини горб і справді в нього зник,
Та тільки спереду тепер звисає грузом.
Виходить, сплутав бідний чоловік
Велике щастя з величезним пузом...
То чи на волі бідним, чи в золоті рабом?
Для нас усіх у долі є подяка!
Для когось совість із заробленим горбом,
Комусь за совість міняна пузяка.
(с)В.Савон. Володимир Савон

Заробітчанка
Автобус курс узяв на Україну,
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.
Світ у якому ти чужа людина,
Загорнута в буденну сіру суть,
Що створена для праці, мов машина,
Якою нечистоти всі шкребуть.
За двадцять років - стільки пережито,
Скільки страждань, самотності та мук,
Чужа земля просіяла, мов сито,
Мільйони українських вільних рук.
О скільки ж тих жінок із України!
Поїхали кудись в чужі краї
І гнуть в труді свої тендітні спини,
І плачуть нишком сестроньки мої.
А вдома злидні і навчання в діток
Та безробітний п’яний чоловік,
Який ревнує й біситься від пліток,
Немов в дружини гульки цілий рік.
А Ніну чоловік вже й не чекає,
Бо зрадив і з сусідкою живе,
Життя екзамен вірності складає
І новим руслом інколи пливе.
Ось так і в Ніни; виросли вже діти,
За гроші мами випурхнули в світ
Та не зросли у серці диво-квіти,
Залишилась сама - на схилі літ.
В дітей своя сім’я, своя родина,
А мама стала якось в стороні
Погостювала трішки в доньки й сина
І знову у самотності всі дні.
Та ніби діти й поважають маму,
Онуки тішать інколи до сліз,
Але ж душа болить, співає драму,
І тягне в самоті родинний віз.
В дітей проблеми, знову треба гроші,
І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші,
Бо діти бачать в ній - лиш гаманця.
Великі гроші, наче сильний вітер,
Розвіяв всі родинні почуття
І ніби вивів із колючих літер,
Заробітчанську формулу життя.
Дочка жалілась, внуків треба вчити,
А син нову машину вщент розбив.
Самі не хочуть заробляти діти,
А все чекають від матусі див.
Та роки вже не ті, не ті вже рухи,
Болить спина, упав страшенно зір,
Болячки налетіли, наче мухи,
А діти обминають мамин двір.
Поплакалась в подушку, підвелася,
Підлікувалась трішки й на весні,
У Рим далекий знову подалася,
Щоб вчити внуків в рідній стороні.
Знайшла роботу, доглядає жінку
І знов сама, і на чужій землі,
Свою пусту залишила хатинку
І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини!
Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини
І без повітря з лісу та ланів.
На Україну птахи полетіли,
Гніздо лелека мостить на вербі,
А Ніну думи, як джмелі обсіли,
І кожний день прожитий у журбі.
Пече нестерпно в серці ностальгія,
Буравить дірки в серці, мов свердлом,
І вмить інсульт пронісся, як стихія,
Здвигнув все тіло наче бурелом.
Лікарня ,ліжко, боргові рахунки,
Одним-одна в візку на чужині,
Такі життя зробило подарунки,
А діти не спішать до мами. Ні.
Усе життя для них трудилась в поті,
Поневірялась по чужих світах
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»
Нікому непотрібна і в боргах.
Минали довгі дні й безсонні ночі,
В притулку для безпомічних калік.
Та якось серед дня, підвела очі,
Стояв Василь, колишній чоловік.
Прийшов. Від нього помочі не ждала,
Бо ж у розводі вже сімнадцять літ
Та на душі чомусь так легко стало,
І посвітлішав в цю хвилину світ.
Він вже пив, звільнився від сусідки,
Жив одиноко в батьківськім гнізді
І їздив десь в Москву на заробітки
Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду,
Стояла Ніна в серці, як стіна,
Не обійти ні спереду ,ні ззаду,
Жінок багато та в душі одна.
Десятки раз хотів поговорити,
Шукав нагоду та потрібну мить,
Але не зміг вершину підкорити,
Бо певен був, що Ніна не простить.
Коли ж дізнався, що вона в візочку,
В далекім краї десь на чужині,
Зібрав валізу і в потрібну точку
Помчав, як той метелик на вогні.
- Прости мене й збираймося додому -
Сказав Василь прості такі слова,
Узяв за руки, пригорнув потому
І цілував мов в юності бува.
І так затишно стало в цю хвилину
В цих дужих чоловікових руках.
Згадала хату-пустку й Україну,
І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука
Тугим канатом в долю заплелись,
Старе кохання поверталось в муках,
Василь і Ніна міцно обнялись.
Ніхто з них вже не стримував емоцій,
Тіла палали, душі і серця,
Весь персонал пустив сльозу на оці
Від смаку переможного кінця.
Їх непривітно стріла Україна,
Холодний дощ розчісував чоло,
Сільська дорога в ямах по коліна,
І ось воно ріднесеньке село.
Півроку пролетіло наче днина,
По новому для них відкрився світ.
На грудях в Василя ридала Ніна,
Бо в п’ятдесят округлився живіт.
Вона в візочку, в зрілім віці діти,
Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити,
Як подолати ці тривожні дні?
Наважилась прийняти виклик долі,
Ну не вбивати ж їй дитя своє!
Зібрала всі свої остатки волі,
Хай буде так, як вже Господь дає.
Параліч став відходити від тіла,
Нове життя творило чудеса
І темну смугу вмить накрила біла,
Мінливий світ і в тім його краса.
Родився хлопчик, нарекли Богданом,
Василь радів, допомагав як міг.
Життя котилось, мов за Божим планом,
Лунав в хатині знов дитячий сміх.
Хоч кажуть двічі в річечку не входять,
Є тисячі доріг до забуття
Та Ніна з Василем таки доводять
Любов - найкраща формула життя! Микола Курилюк.