Червоні маки, ніжні пагони барвінка
Переплелися на лляному полотні,
Нехай маленька я, та справжня українка,
Сорочку мама нині вишила мені. читать дальше
Я україночка, я українка,
В моєму серці калини гілка,
Я роду славного, козацького кровинка,
Я, Україно, донечка твоя!
У вишиванці я, мов квітка серед саду,
Пташки кружляють наді мною у танку,
Метелик красень на плече до мене сяде
І прилетить бджола у пошуках медку.
Сорочка вишита моя – яскрава нитка,
Та не дивуйтесь ні метелик, ні бджола,
Скажу вам правду, по секрету, - "Я не квітка",
Я просто справжня україночка мала! PhotoChooser-6adc4303-fb4a-4d75-9ca8-f51e2f28d184.jpg
Последний раз редактировалось Olexijj; 18.11.2017 в 14:22.
Багато ми говоримо про дружбу та кохання. А є ще одна любов- любов матері!
Мами, як Ви справляєтесь з очікуванням звісток від своїх синів-воїнів? Чим займаєте своє життя доки діти на війні?
Серце матері – джерело тепла і ласки, сили і мужності, відданості і вірності. Без неї немає життя. Ви, матері, виховали своїх синів великими патріотами, мужніми воїнами, чоловіками з честю і гідністю Людини! Низький Вам уклін і многая, многая літа!
Последний раз редактировалось Olexijj; 18.11.2017 в 17:25.
Літо ружами цвіло
Я для спогадів літо залишу,
Бо весна – то не те, то не те.
В липні вітер пшеницю колише,
Гладіолус у серпні цвіте.
Літом сплять кучеряві тривоги,
Стежка росяна в далеч пірна.
І дитинство моє босоноге
Тихо в спогаді птахом зрина.
…Квітли в червні замріяні ружі,
Потім – запах коси і отав,
І дощі наливали калюжі,
І вітри – на стонадцять октав.
І не спалось, не спалось до ранку,
І чи я то була, чи не я…
Вранці мальва торкала фіранку,
І будила в саду солов» я…
І була то не казка осіння,
Кольорове то літо було!
В літніх споминах – тихе спасіння:
Літо ружами справді цвіло.
Автор Тетяна Лісненко
Последний раз редактировалось Olexijj; 19.11.2017 в 15:53.
Яблуня та стара-престара. Її горбаті, покручені дрючкуваті пальці чорніють на тлі синьої височини, сягаючи безвіді, і торохкотять у такт вітровію якусь страшнувату мелодію пізньої осені. Височезне й розлоге дерево вже не шелесне жодним листочком, але нахабно всміхається одним-єдиним яблучком, яке відважно тримається на самісінькій маківці.
Воно, оте яблучко, трохи поморщилося, та, мабуть, саме від того стало ще солодшим. Перший нетривкий приморозок тільки ледь лизнув жовтувату шкіру, обтрусивши геть зжухле листя з дерева. Яблучко бовваніє собі під самісіньким небом, всміхаючись червонобокою ямочкою, і йому зовсім невтямки, що на нього зирять голодними очима трійко хлопчаків, і їм здається, що те диво висить на гілці небесного дерева – наче сам Господь повісив його туди.
– Кинь грудку, – каже білявий кароокий хлопчина, визираючи з-під облупленого козирка картуза, спираючись по-дідівському на дрючок.
– Не докину. Бач, як високо! – відповідає йому безкашкетний підліток з темними колами під очима.
– Я вже кидав, – вставляє своє слово чорняве, схоже на циганську дитину хлоп’я.
І вони безпорадно перезираються.
– А кого ви вчора до підводи несли? – запитує циганча.
– Галю. Мама казала, що та підвода скоро всіх нас із пекла до раю перевезе. Вона ввечері малу Настуню макухою годувала, а нам не дала, хоч і плакала сама... А ми не плакали... – сказав безкашкетний і, підійшовши до яблуні впритул, спробував задерти ногу.
– Я полізу, братику! – твердо й сердито вигукнув білявий хлопчина. – У тебе ноги пухлі.
– Ти не долізеш – слабкий.
Малий мовчки натяг картуза ще нижче на лоба, відкинув дрючок, зміряв яблуню поглядом.
– Підсадіть! – сказав рішуче і обхопив обома руками товстий стовбур.
Довго вовтузилися, підпихаючи тонкими руками один одного, підставляючи плечі й спини білявому одчайдуху, і щойно він зачепився таки за нижню гілку, попадали на землю, важко хекаючи.
Яблуня сердито торохнула чорними пальцями і по-старечому рипнула кістлявим стовбуром. Вона знехотя підставила ще міцну гілку під тремтячу дитячу ногу.
– Ти там дивись, якщо несила, вертай, – сказав безкашкетний, дивлячись на брата, лежачи. – А то трусони гілку, може, воно впаде.
Хлопчина мовчки, наче шкодуючи на слова сили, поволі підіймався по яблуні.
Вітер то завмирає, то немилосердно шарпає дерево, хлоп’яче невагоме тільце, ще не вагомішу, але живу душу і яблучко, яке невпокорено й зухвало тримається до останнього...
Гілка за гілкою дитина підкорювала висоту, не зронивши слова.
– А як же ми його поділимо? Ви мені дасте хоча б раз укусити? – питає циганкуватий хлопчина.
Брати мовчать.
Яблуня скімлить з кожним порухом вітру все дошкульніше.
І ось уже хлопчина гойдається на найвищій гілці, тягне руку до того червонобокого, усміхненого яблучка, наче до сонця чи до самого Бога... І падає!
Він лежить горілиць і непорушно дивиться вгору на Боже яблучко. Над ним у розпачі схиляється брат, над ним завмирає вітер, над ним винувато квилить яблуня...
А чорнявий товариш веде за руку їхню матір, яка ступає широко, але обережно, наче перед нею вузенька стежина посеред трясовини. Жінка простоволоса, і халамида на ній висить наопашки.
Вона стає перед сином навколішки, гладить чорними сухими й покрученими, як у тієї яблуні, пальцями його зморене личко, знімає благенького кашкета з облупленим козирком з білявого волосся, куйовдить нечесані пасма, кладе руки навхрест і тихо так, тихо промовляє сухими вустами:
– Слава тобі, Боже, слава тобі, рідненький! Вчора Галя марила, мучилась, а синочка ти пожалів – без мук забрав. Тепер ми покладемо нашого світленького на підводу і нехай мандрує собі до раю з цього пекла. А ми втрьох якось, може, і виживемо, а то...
І замовкає, озираючись. Бере картуз небіжчика, одягає його на свого живого сина, який завмер каменюкою поруч, і теж кам’яніє.
Вітер пролітає над ними раз, удруге... Потім шугає, шарпаючи розгублену яблуню, заламуючи її чорні руки, шмагає щосили. Безневинне дерево стогне по-людському.
І червонобоке яблучко падає прямо до ніг білявого хлопчика.
Раїса Плотникова.
Перед іконою я стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю
І помолюсь за рідну Україну,
За тих солдатів,
Що полягли в жорстокому бою.
Солдате український, я за тебе
Щодня благаю Бога і молю, читать дальше
Щоб захистив жовте поле, синє небо,
І щоб живим лишився ти в бою.
Перед солдатом стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю
За те, що захищає Україну
В запеклому жорстокому бою.
І вірю я: настане день розплати,
Господь засудить наших ворогів,
В огні пекельному довічно їм палати,
Бо прокляли їх українські матері.
І пам’ятник величний звести треба
Тим, хто Україну так любив свою,
Життя віддав за жовте поле, синє небо
В запеклому жорстокому бою. PhotoChooser-d3eb0e27-e4e9-42b5-b120-fdf5d6567b22.jpg
Л.Удіванова, с.Пологи.
Последний раз редактировалось Olexijj; 29.11.2017 в 13:42.
МОЛИТВА за СИНА...
А я за тебе, сину, помолюсь!
Тихенько до віконця притулюсь!
Спрямую погляд свій у небеса!
Попрошу, в Бога, за своє дитя!
Благаю тебе, Господи, піди -
Від куль - синочка, мого, захисти! читать дальше
Постав над ним свій Божий оберіг!
Щоб він, йому, життя - щодня беріг!
Благаю тебе, Матінко, прошу -
Піди - погладь дитиночку мою!
Ти передай, йому, любов мою -
Через, святеньку, рученьку свою!
Благаю!...Вищі сили!...Захистіть!...
Мені - живу дитинку поверніть!
Зробіть, щоб вже закінчилась війна!
Й країна моя в мирі зажила!
Ж. Степенів...24.09.2017 р... PhotoChooser-257f94d6-a735-4b61-9ee8-7a7119b3c957.jpg
Последний раз редактировалось Olexijj; 29.11.2017 в 15:31.
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 21:15.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.