Твори України. - Страница 7

**Olexijj** · 10.05.2022, 15:34

Юрій Рибчинський.
"П'ята ранку, було темно, було тихо, як в раю,
Ти прийшов на нашу землю, щоб знайти тут смерть свою.
А ти думав, сучий сину, чадо чорної пітьми,
Що тебе із хлібом-сіллю будем зустрічати ми?

Ні, тебе зустріне куля! Моя куля у бою,
Щоб роки тобі зозуля не кувала у гаю.
Ти прийшов, як злодій, підло і підступно,
І тому я уб'ю тебе, як світло убива завжди пітьму.

Я уб'ю тебе, мій враже, за Житомир, Київ, Львів,
І ніхто мені не скаже, що людину я убив!
Бо ти зовсім не людина, син двоглавого орла,
Недарма твою країну звуть "імперією зла".

Хай мою відчувши силу у бою крізь чорний дим,
Ти піднімеш прапор білий, щоб залишитись живим.
Та тебе, так званий "брате", я не братиму в полон.
Твоїм тілом, м'ясом клятим годуватиму ворон.

І твої мерзенні кості без скорботи і жалю
На церковному погості я голодним псам скормлю.
Ти покинув свою Рашу під покровом темноти
І прийшов на землю нашу, щоб у неї полягти.

Та злочинець, а не воїн, злий пройдисвіт і палій,
Ти могили не достоїн у святій землі моїй".

**Olexijj** · 16.05.2022, 11:30

ЗРОСІЯНЕНА ЗЕМЛЯ

—————————————-

Зросіянена земля
Розквітає барвами.
Знову сіються поля
По слідам загарбника.
Омивають ліс річки,
Небо мітить зорями
Наполохані думки
І смуток за героями.
Вже травою заросли
Бетеери з танками.
І навіть діти підросли,
Граючись уламками.
читать дальше

Ольга Шейх 2022

**Olexijj** · 06.08.2022, 08:57

29)) БАБА В МАРШРУТЦІ

Львів, автостанція.
– Шофер, а цей автобус їде до Золочева?
– Бабо, то не автобус, то маршрутка.
– А тота мар... мар... їде до Золочева?
– Їде.
– А до Ясенівців їде?
– Їде.
– А до Підгайчиків їде?
– Бабо, до дідька, куда вам треба!?
– Мені?
– Вам-вам, не мені!
– Що мені?
– Куда вам треба їхати?
– Мені до Словіти.
– Заходьте і сідайте. 25 гривень.
– 25 гривень... А можна за15?
– Бабо, 25 гривень кажу!
– Но, а якби так за 20?
– Бабо, 25, або вон із маршрутки!
– Но, ту маєте 25. Які то всі нервові...
* * *
– Усі сидять, а я, стара, стою, а ноги так болять! Тяжко то є цілий день стояти і не присісти... Жіночко, будьте добрі, посуньтеся трошки, най собі тут скраєчку сяду. Дякую, дякую, є ще на світі добрі люди. А ви, жіночко, далеко їдете? До Золочева? Файно там, я там колись була... А може ви ще посунетеся, най собі ліпше сяду, бо ми нога затерпла. Не хочете. Молодша од мене і на вигляд культурна. Боже, Боже, як то тепер молоді не хочуть пошанувати старших. Ану посуньтеся! Я так заплатила, як ви, і маю право так само сидіти, як ви! Ви встали – хочете трохи постояти? Но, нехай вам буде, як хочете, а я посиджу.
* * *
– Мало-м собі задрімала. Шофер, а Словіта вже скоро?
– Словіта вже була.
– Боже, а де я тепер!? Шофер, де я!!?
– Скоро будуть Новосілки.
– Шофер!!! Та ви мене!.. Та я вам! ..Та я вас... Но, най уже будуть Новосілки. Я там маю зятя, то погостюю у них.
* * *
Моя сваха любить, коли приходжу, бо має з ким посидіти, поговорити, но і не без чарки-другої... А моя дитина, моя золотенька Олюня, коли я приїду, все плаче. А що я можу зробити – вона сама хотіла, казала: "Мамцю, най буду більше бита, як сита, а хочу за нього, бо гарний!" Но, і вгадала собі долю, най йому Бог заплатить за її сльози... А мене зять не любить. Он, уже протирає і рихтує авто, щоби мене відвезти геть. А мені не спішно – нехай трохи понервує, поки ми собі зі свахою не погостимося, поки вона не засне собі сидячи, а я не наговорюся і не вискажу їй усе, що думаю про її сина, про неї саму і про мою безталанну Олюню. А коли вже вволю наговорюся і наплачуся, тоді вже можна їхати до своєї хати, у Словіту, у найкраще село на світі – краще і від Золочева, і від Львова, і від того хваленого Буковеля.

**Olexijj** · 01.09.2022, 12:19

Розірвало життя на шматочки війною,
За вікном вже без листя гілки у верби,
Десь минуле пропало давно за стіною,
А майбутнє зависло зі штампом журби.

Кожен душу свою загортає в надію,
Зберігає її в мерехтінні тривог
І тримає у серці єдину надію -
Дочекатись великих, палких перемог.

За вікном кожен день завиває сирена,
Але серце знайде відпочинок в тишІ,
Обгоріла верба вже не буде зелена,
А минуле життя, як світлина в душі.

Розірвало життя на шматочки війною,
А душа із надією все зберегла,
Ми з'єднаємо всі ці шматки тишиною,
Додамо лиш любові, добра і тепла...
Орест Міщанчук.

**Olexijj** · 27.11.2022, 18:59

СОТВОРІННЯ КОЛГОСПУ
монументальне фото - активісти с.Мгар та кілька душ присланий "ідейних" товаришів з Лубень створюють на селі колгосп, який назвуть "Перемога". Створюють на порозі хати, з якої вже вигнали її хазяїв... Мине рік-два, глипне осінь 1932-го, і ці "герої" підуть по хатах забирати в людей останнє

У моєму історичному романі МОНАСТИРСЬКІ СЛИВИ 💜 про цю подію лише 25 сторінок, але далися вони дорогою ціною. На цьому відрізку історії спотикнулася. Знадобилося майже півроку, аби пронести його в собі для вас, дорогі читачі. Бо одне діло писати про уявного героя і геть інше тримати в руках справжні свідчення тих, що вижили...

Я розкажу тобі про ГОЛОД ☠ У нього не людське обличчя. А ти… ти сиди і слухай, як колись слухала я. Слухай правду. Вона проста. Тому від неї - мороз у груди, іній в обличчя. Ця історія із мого родового села Мгар Я її почула, коли під стіл пішки ходила, від нашого сусіда з двору навпроти. А тоді її записали для тебе і мене, для усіх нас... Послухай, бо таке гріх не знати…

КУРКУЛЬ 🎞
🕯Гринь Іван Павлович (1916 р.н.): «Мій батько Павло Дмитрович був великий хазяїн. У нього не було ні вихідних, ні свят. Сам працював як раб і ми біля нього робили всією родиною. На початку 30-х активісти сільради зібрали збори з агітацією селян вступити в колгосп: роз’яснювали, мордували… Мій батько не розумів для чого той колгосп. Адже радянська влада дала землю селянам. То нащо тепер відбирає? Чого він – господар - має однаково жити з невдахами, п’яницями та ледацюгами?
12 березня 1933 р. мого батька розкуркулили. Сільрадою була сформована бригада для такої акції. Зробили це виконавці: Кучеренко І. Н., Кочерга П.Я., Кучеренко Г. І. Білий І.Т. Спочатку направлявся «ескорт» до двору, який вказував скільки господар повинен здати зерна, м’яса, яєць державі. Коли Господар виконував норму – давали ще і ще – поки не розориться. Той, хто не мав чим платити, вважався саботажником. Мій батько теж став саботажником…
Отож прийшли нас розкуркулювати… Батька по-звірячому побили і повели до клубу. Там відбулася виїзна сесія, яка засудила його як «ворога народу» - куркуля. Батька із села вивезли і більше я його не бачив. Десь загинув – може в тюрмі, а може на висилці…
А сім’ю нашу того ж дня викинули з хати прямо на сніг (тоді весни були пізні, не те що зараз). Відібрали і хату, і хазяйство. Ми залишилися на вулиці.
Мати моя – Гринь Зіновія Василівна хотіла хоч якусь цінність чи копійку заховати за пазуху… То її побили так, що видавили грижу. Дідусь – Гринь Дмитро Феодосійович мовчки плакав, мати тужили. Пішли ми у напрямку Луки (сусіднє село). Ішли аби куди йти. Зайшли у ліс. Дідусь упав на землю - молив і кляв Бога одночасно. Ридав ридма. Йому стало зле, матері – теж…
Коли стемніло, повернули ми назад у село і попросилися у хату до Шокала Степана переночувати. Він дозволив нам пожити до тепла.
Рівно через тиждень, стікаючи кров’ю, померла мати, а через два тижні не стало дідуся – серце не видержало. Розтанув як свічка. Як вижив я – один Бог відає…»

Записано Наталею Шаблею 1994-1998рр. Фото знайдено теж нею, в родинних архівах с. Мгар Лубенського району Полтавської області.
Орієнтовна дата зйомок - 1929-1931рр.

**Olexijj** · 26.06.2023, 08:18

Григір Тютюнник
Груші з копанки
У бабусі Марфи — дні сестри-однолітки: груша і копанка. Копанку викопав і грушу посадив ще перший дружина її Улас, який загинув аж у ту "германську" війну.
"То ж мені од нього, молоденького, дариця аж до віку. Груша родить, ще й зараз родить, копанка не міліє, і вода близько, ключем достаю".
Коли я вперше зайшов до бабусиного Марфиного двору, щоб напитися, то витягав воду тим "ключем" — вервечкою акацієвою, до якої приковано гак, закручений, як вус, щоб цеберку в воду не зронити.
Тоді був серпень, і спека стояла така крута, що йдеш і млієш. "Чи не можна у вас напитися?" — спитав я у бабусі, що сиділа під грушею і вишивала сорочку.
"Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!"
Вона хутенько підвелася, поклала шитво на траву і клубочком покотилася до хати по кухлик ("Зараз кухлика винесу"). Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася.
Коли я тяг воду, цеберка спершу глухо стукнулася боком об грушки, що плавали у воді, аж тоді набралася; а коли пив з дерев'яного кухлика, бабуся сказала так лагіднесенько, так не нарошне вимовляючи слова:
"Доброго здоров'я пивши. Та в таку годину йти — хіба не підіб'єшся, як сонце аж колеться гарячим",— і дивилася на мене знизу, з-під своєї згорбленості, і усміхалася мудро, як усміхаються лише старенькі та діти.
Разом з водою я витяг з копанки і дві грушки.
"Самі, чи що, падають у воду?" — спитав я.
"Котра й сама впаде, а то і я вкидаю, щоб холонули...Ось у полудень школярики йтимуть з учення, то до одної витягають, ласунці малі! Пригощайтеся в дорогу. Та ще ловіть, бо гарячі вони не такі".
Вона вже знову сиділа під грушею і вишивала. Без окулярів. І я спитав, чи то ж їй добре бачиться.
"А так, як замолоду,— сказала вона, не розхиляючись над шитвом.— Отам, як було мені сімдесят чи вже без одного не сімдесят п'ять, погано бачила, так погано, що очечки покійний сусіда мій Терешко, хай царствує, купив був, як їздив до Києва. А тепер бачу як дівка!" — Бабуся Марфа засміялася тихенько, затишно і закивала головою над червоними хрестиками в манишці.
"Скільки ж вам, мамо, зараз?"
"Та як по-моєму, то без одного сто. А якби хто грамотніший прикинув, то, може, й сто з гачечком набралося б. Давно живу, забула вже й відколи. Аже! Трьох чоловіків своїх любеньких пережила. Скоро-скоренько і я до них піду. Піду, походжу, всіх трьох провідаю".
"А которого... найдужче б хотілося побачити?"
"Усіх, сину. А зостануся коло останнього. До першого піду, то ще й не впізнає — молодесенький же! Навіщо, скаже, ти мені, бабо, здалася, іди собі геть! — Бабуся Марфа засміялася, аж чолом шитва дотулилася.— Другому до ніжок уклонилась би... Він тут недалеко лежить, у Гребенях. Під берегом, сердешного, знайшли пробитого наскрізь... Це як друга війна була. Я сама його й поховала... Третій мені пара, хоч теж молодший уже за мене. Кував у кузні. Вийдеш, було з хати і чуєш його молоточок... Уже й не дуже годився до роботи, а кував. Тоді погано йому, погано йому враз зробилося... Переказали мені люди, біжу до кузні, а його вже й назустріч везуть... Біля нього ляжу. Він упізнає, посунеться... " "Собі вишиваєте чи людям?"
"Собі я вже все вишила, моя дитино. Людям. Хай носять та згадують бабу... "
Падають навколо бабусі жовті грушки з груші: гуп-гуп, гуп-гуп м'яко в траву. Гарячі. Вона відкладає шитво, збирає їх і кидає в копанку, а червоні хрестики на сорочці сяють, сміються сонцеві, густі та дрібні.
Коли я виходив з двору, бабуся Марфа провела мене до воріт і швидко-швидко впихала мені в кишені жовті гарячі грушки ("Вони не заважать!"), а за нами йшов червоний півень у червоних "штанях" і казав, як господар: токо-токо!
...Цвіте при зорях бабусина Марфина груша, чорніє зеленим мохом солом'яний дах на низенькій хатині, а у вікнах поночі... Я стою проти похилених воріт, і дивлюся у двір, і слухаю так пильно, що тільки серце своє чую. Невже пішла бабуся Марфа?..
І раптом: токо-токо-токо! — півень у хлівці за грушею,— токо-токо!..

Vatslav · 01.07.2023, 14:03

Скрытый текст (вы должны войти под своим логином или зарегистрироваться и иметь 15 сообщение(ий)):

У вас нет прав чтобы видеть скрытый текст, содержащейся здесь.

**Olexijj** · 05.12.2023, 16:15

ТРИВОЖНА ВАЛІЗА

Кажуть, треба збирати тривожну валізу,
Але де ж та валіза, щоб стільки тривог,
Стільки страхів, думок в неї разом улізло?
Та й навіщо носити з собою їх знов.
Може, краще зібрати у валізу ту спогад
Про хороших людей та спокійне життя,
Ніжні, теплі слова та зворушливі дотики,
Кожне чесно щасливе серцебиття.
Всі маленькі й великі події та радощі,
Що зігріли колись й зігрівають тепер.
Аромати дитинства, закохані пахощі.
Все, що входить в душевну основу і твердь.
Все що робить сильнішим, ніким неприборканим,
Твій маленький, тендітний, внутрішній світ.
Може, взяти з собою усе недоторкане,
Що в душі твоїй селить спокій та мир.
А тривожну валізу залишим на станції,
Там, де швидко проходять життя поїзди.
І заскочимо в поїзд, що довго чекали ми,
Що нарешті доправить всіх нас до мети.
А тривожну валізу забудем без спогаду,
Бо тривога, то риса невільних людей.
А ми ті, хто ніколи не рвав зі свободою.
Для тривожних валіз в нас немає речей.
Ольга Шейх