Хоч і був козак Гнат Лапченко церковним старостою села, але сина з кріпацтва не зміг визволити.

Змалку у хлопчика пробудилася жага до малювання. Спочатку Гриць навчався у сільській парафіяльній школі у місцевого дяка. На одинадцятому році життя батько спровадив його в Корсунь до іконописця Степана Превлоцького, у якого пізніше навчалися Іван Сошенко і Тарас Шевченко.

Граф хотів мати власного придворного художника, тому послав Григорія Лапченка на навчання спочатку в Білу Церкву до художника Якова Нікітіна, а коли той помер – до Санкт-Петербурга в Академію мистецтв. Кріпаків туди не приймали, але граф Воронцов був таким впливовим, що його посланець проходив поза всяким конкурсом. Навчався Григорій Лапченко в Академії з 1823 по 1830 рік у класі історичного живопису професора Андрія Іванова та дружив із сином професора Олександром Івановим.

За картину "Киянин сповіщає Претича про наближення до Києва печенігів" Григорій одержав золоту медаль І ступеня та звання художника. Графу Воронцову полестила ця звістка і він вирішив оплатити кріпакові семирічне стажування в Італії.

Двоє 30-річних друзів Григорій Лапченко та Олександр Іванов приїхали до Італії, оселилися поблизу Рима в містечку Альбано, винайняли помешкання у місцевого винороба Кальдоні. Коли трохи призвичаїлися, звернули увагу на 23-річну доньку хазяїна будинку, Вітторію (Вікторію) Кальдоні. Цю античну красуню знав мистецький світ. Ще коли дівчині було 13, її помітив художник і попросив у батька дозволу намалювати дівчину. З того часу Вітторія позувала славетним скульпторам Теккерані, Торвальдсену. Її портрет був надісланий Бальзаку, великому Гете. Кажуть, гетевська Маргарита мала багато рис від Вітторії. Коли Микола Гоголь побачив дівчину, він вигукнув: "Никакой гибкой пантере не сравниться с ней в быстроте, силе и гордости движений. Все в ней венец созданья, от плеч до античной дышащей ноги и до последнего пальчика на ее ноге..."

Як Ви здогадалися, обоє наших героїв закохалися в італійську натурницю. У Олександра фльор закоханості швидко здимів, а Гриць та Вікторія серйозно покохалися.

Лапченко написав з красуні картину "Сусанна і старці", за яку удостоївся звання академіка живопису. Здавалося, доля відміряла щастя повними пригорщами, але у 33 роки Лапченко почав катастрофічно втрачати зір. Та закоханих це не зупинило: вони займалися довгою справою оформлення шлюбу українського кріпака з італійкою; православного з католичкою.

Вони одружилися 29 вересня 1839 року, красуня Вікторія Лапченко залишила сонячну Італію, близьких, відремонтований і обставлений на її кошти будинок, і разом із чоловіком поїхала до північної країни. Граф Воронцов поселив молодих у своєму маєтку в Криму, дав художнику посаду управителя. Це сприяло покращенню здоров'я Григорія Лапченка. Через рік у молодих знайшовся син-одинак Сергій.

У горі, радощах Лапченки були разом. Довгий час вони жили в Києві, в Одесі, потім у селі Мошни на Київщині, у 1850 р. переселилися до Черкас.

І хоч Вікторії було холодно в Росії, вони разом із Григорієм виїхали до Латвії в Динабург (нині Даугавпілс), де син Сергій працював викладачем у Ліцеї, а в 1870 му році переїхали до Петербурга. На сімдесят восьмому році життя сліпий і всіма забутий Григорій Лапченко помер. А його вдова тихо доживала на чужині.

Ганна Черкаська .

Згадай голодомор, козаче,
Як прадіда твого вбивав!
І як земля вкраїнська плаче!
Російський чобіток зривав

Цвіт нації твого народу,
Еліту в тюрмах потопив,
Смертей танок та хороводу
По ненькі, по твоїй водив!

А ти відкривши рота нині
Знову у бік його глядиш,
Відкрив замок пандори - скрині,
Словам повірив і біжиш?

Включили світло зелененьке!
Агов, народе? Схаменись!
В оману завели! Рідненькі!
Дивись під ноги, не спіткнись!

Ніхто свободу не дарує,
Її виборюють мечем
Полин цвіте - та не смакує,
А вип'єш? Ой як обпече!

Не смійте землю віддавати
На сміх, поталу ворогам!
Страждати ж буде твоя мати!
Не дай свистіти батогам!
(Авт. Орися Каспрова 23/05/2019)

Фото: читать дальше

Скрытый текст (вы должны войти под своим логином или зарегистрироваться и иметь 15 сообщение(ий)): У вас нет прав чтобы видеть скрытый текст, содержащейся здесь.

Йоська чоловік собі такий: не високий, але й не низький, з лисиною від лоба й аж на маківку, ніби добре вичовганий мідний казанець на тичці тину. А поза вухами й на потилиці волоссячко жмутиками стовбурчиться, наче ото по дорозі везли возом сінце та розтрусили купками. А на скронях ще й поприлипало, бо полюбляв носити каракулевого картуза, якого купив у Решетилівці в тому магазині, де товари за зниженими цінами. І носив того картуза в будень і свято.
Прийде до конюшні і першим ділом обгорне свого картуза в чисту ганчірку та й повісить на цвяшку. Це щоб мухи не обгиджували і коли якогось лиха впаде, щоб не вивалявся в кізяках.
Лице в нього колобком, ніс грушкою, а очі сірі, в них завжди ласка пригріта.
Був він чоловіком спокійним, добрим, нікого ніколи не зобидив, але його (і це знали всі) не чіпай, бо на фронті був розвідником і дещо вміє. Люди шанували його, і він тим дуже пишався.
А любив Йоська понад усе коней.
Недарма ж з сусідніх сіл приводять найноровистіших молодих коней до нього на об’їздку. І що б ви думали? Годі йому тільки за вуздечку взятися, як кінь одразу стає смирний та піддатливий.
Було, повідв’язує під вечір, щоб попаслись, і сам на луки йде, а вони за ним слідком, як зурочені.
А це — сталося...
Йоська навіть додому не пішов — ноги не тримали. Якогось лиха дрібно тремтіли. Він сів на зачовганому поріжку конюшні і гірко замислився; чого в світі отак ведеться, що поруч з добром в одну ногу й кривда плентається?
От взяти хоч би його, Йосипа Драного. Таке прізвище. Зоотехнік каже: «Ви нам, товаришу Драний, голови не морочте. Нічого коням у нашому високомеханізованому господарстві робити. Он на мене сусіди вже пальцями тикають. Конячим зоотехніком обзивають».
А він йому: «Дурні, то й тикають».
Зоотехнік розсердився, почервонів пухким личком, що як бурячок-книшик: «Яке прізвище, така й голова, що й вітер свище».
Це виходить, що в Йоськи голова дірява? Він аж за тім’я себе помацав. І дуже образився. Хіба так можна? А ще з дипломом!
І бригадир устряв, наче не міг змовчати. Аякже, зоотехніку підсобляв.
«Ішли б ви краще, Йосипе Карповичу, додому, — сказав, пошерхлі губи облизавши. — Робити вам тут уже нічого».
Молоде, зелене, що воно бачило? Вовка смаленого, може, нюхало? В школу ходило, на батькові гроші вчилося, на перинах з гусячого пір’я спало. А й собі туди ж...
Та на цій конюшні, коло цих коней все його, Йоськи, життя минуло: і дитинство в полотняних штанцях, бузиновою юшкою фарбованих, і молодість, і сивина підкралася нечутно та побілила залишки колись розкішного чуба. А тепер, виходить, вже не потрібен? Як же так? Ну, хай він уже на пенсії. Але ж хіба дома всидиш, коли змалку до роботи привчений? Та й немає до конюшні охочих.
А вони...
Йосьці й мову одібрало. Він знесилено опустився на колесо від гарби, що перекинуте лежало на землі, а крізь перетинки вже й трава проросла, і очима, в яких туманився біль і спалахувала крізь ту югу блискавиця, дивився на тих, що в’язали до бричок по п’ятеро коней. Коні крутили головами і жалісно косували карими очима на нього, наче благали спасіння.
А що він міг?
Як стрінеться з тими очима, то сироти по всім тілі виступають.
«Ви допомогли б хоч в’язати», — сердився зоотехнік.
«В такім ділі я не помічник», — буркнув Йоська.
«А ви з норовом», — той йому.
«Та вже яким батько-мати в світ пустили...»
І продовжував сидіти, немов скам’янів на місці, зчепивши пальці обох рук, що вони аж побіліли, і поклавши на те сплетіння голову, щоб не бачити кінських очей.
А коли відв’язали від ясел його улюбленця Сокола і той пронизливо заіржав, здригнуло Йосьці серце і зайшлося щемом, наче хто крутої ропи на нього линув.
Сокіл був гарний кінь, баский, розумний, Йоська вигодував його коров’ячим молоком, підсолоджуючи цукром, який носив з дому, а жінка лаялася. З півмішка цукру випиряв. Мати жеребчика, стара й вироблена кобила, і двох днів по його з’яві не прожила. То Йоська начеб за матір став. І кінь так до нього прив’язався, що й бігав за ним, мов собача, слідком. Куди Йоська, туди й Сокіл. Навіть додому прибігав рано на зорі і під вікном тихо іржав.
«Хоч його лишіть, — попрохав зоотехніка. — Кат з нею, тією платнею. Я й за так воду возитиму».
«Вам сказано — не вигадуйте. Відчепіться», — дратувався той.
Еге, «відчепіться», коли серце тобі виривають!
Воно при теперішніх механізмах можна і обійтися. Це так. А як з другого боку подивитися? Подумати тільки! Так, чого доброго, лишиться людина сама-самісінька на цілий білий світ із своїми бездушними механізмами, мов вовк у пастці, яку сам собі зготував.
«Розумніші за вас так вирішили», — кидає зоотехнік.
Ой, не розумніші! Якщо, приміром, ту ж бочечку води та ціла сотня кінських сил везтиме, хіба ж то господарі?
Он на кого пальцями тикати треба...
Як на нього, Йосипа Драного, то він коней навіть до школи приставив би. А що? Хай діти змалку звикають, душею прикипають до тварини, яка все розуміє, та біда — говорити не тямить. Бо що трактор? Залізяка без душі і серця. Коло нього і сам огрубієш. А кінь — то вже інша річ. Кінь, як і людина, дитя природи. Коли болить йому, то й заплаче. Бо душа в нього є.
Коло нього й людська душа у вищий регістр стає.
Ех, коники мої, коні...
Та коней уже повели.
Вони нервово витупцьовували ногами, щулили вуха, оглядалися на стійло і на Йоську, жалісно іржали. Серце йому від того видива трохи не розірвалось. І стояв він, уклякнувши на місці, з безсило обвислими руками. А вже коли брички з кіньми зникли за поворотом вулиці, помаленьку добрів до конюшні і сів на поріжок. Велика пекуча сльоза скотилася запеченою щокою.

2
Вже й темно стало, і місяць виплив поміж зірок, а він сидить, голову звісивши. Все згадує коней, що найбільше в пам’ять запали. Як живі, гарцюють вони перед очима. Аякже, цілий вік з ними! Із молодою дружиною попервах при конюшні жив.
А куди ще? Все попалене та розбите германцем. Люди в землянках живуть.
Йому тоді вже тридцять було. З війни прийшов неушкоджений, тільки контужений трохи. Хата батьківська до пня згоріла, саме печище в бур’янах обвалене чорніє. Куди йти, де кутка шукати? Конюшня дивом уціліла, коней п’ятеро, що артилеристи залишили, стояли. Він і примостився в кімнатці з боку сарайчика.
Було там одне віконечко, плита, лежак, стіл і табуретка. Та ще підкова над одвірком прибита.
Так і жив.
А там Пріся з Уралу повернулася. З нею він знався ще до війни.
Розписалися у сільраді.
Голова сільради Мирон Самсонович, в полотняних штанях, вишиваній сорочці, підперезаній мотузком, і в калошах на босу ногу, змахнув сльозу.
«Паруйтеся, любі мої, аби любов та злагода, то й біда не страшна».
Ідуть вони з сільради вулицею, а люди виходять з дворів, вітають, щастя бажають, а ще діток. Їсти нічого, жити ні в чому, а вони про вічне...
Прийшли до своєї комірчини, посідали рядком на лежаку й зажурилися. Як жити? А тут двері — рип. Аж кинулись обоє. А воно тітка Соловета.
«Сидите, голуб’ята?» — питає.
«Сидимо».
А що їм ще казати?
«А я тут наливки принесла, капустки. У тебе, Йосько, картопля є?»
«Є...»
«Ану, Прісю, бігом помий та став варити».
Дивиться Пріся на неї здивованими очима і не тямить, що тітка хоче.
«Вари, кажу тобі, — удавано гримнула Соловета, а потім усміхнулася. — Весілля справляти будемо. А то як без нього? Таке буває раз на віку».
Кинулася Пріся картоплю варити. У плиті горіло. Як ішов Йосип розписуватися до сільради, то кізяків сухих напхав повно.
«От подивлюсь я на вас, і плакати хочеться. Діти мої, діти...» — і фартух до очей.
«Чого плакати? — дядько Сидір з порога. — Мало тих сліз пролито? Сьогодні веселитись і гуляти треба. Перша пара опісля війни в нашому хуторі. Приймете, діти, гостя?»
Кинувся Йоська до нього, табурета підставив.
«Ти, Йосипе, неправильно зробив. Прийшов би до мене та сказав, що оце я, дядьку Сидоре, женитися надумав. А то побіг мерщій до сільради. Треба було хоч якось приготуватись, — дорікав дядько, чоловік кремезної статури і погожого характеру. — Тут, кхе, трохи сальця виміняв на базарі, то оце нате. Ми вже якось із старою переб’ємося, а ваше діло молоде. Звиняйте, конєшно, та більш нічого нема».
«Оце добре, — раділа тітка Соловета, і її зволожені очі прояснилися. — До картопельки і сальце. От і гульнемо».
А там потяглися люди, і кожен щось із собою приносив. Наставили наїдків скромненьких — у кого що було, і стали весілля справляти. Ванько Ситник ушкварив на гармошці, а Полька Рижачка в жаровню торохтіла, і пішла біда гопки вибивати, горе каблуками в землю топтати.
Було...
Потягло холодком, а він у самій сорочці, а старі кості швидко холод відчувають. Що ж, пора додому. Коней не вернеш. Погнали. А вдома, дивись, Пріся турбується, переживає, хвилюється.
Ех, коні ви мої, коні...

3
— Де тебе носить? — сплеснула в долоні Пріся, коли Йоська увійшов до хати, що потонула в мороці, бо Пріся не вмикала світла, а сиділа так собі. Чоловік не озивався, то звелася і натиснула на вмикача.
— Чи ти не п’яний?
— Еге ж, п’яний. Вік і в рот не брав, а оце смикнув, — мимрив роззуваючись. — Отако п’яний, о...
— І де ж ти впився?
— А на роботі.
— З ким же хоч пив? — уже сердито питалася.
— З зоотехніком та бригадиром.
— Що-о?!
— Чого витріщилася? — гримнув.
— Йосипе... — затремтів у неї голос.
— Почни ще ревти... Горя напився, горя, аж очманів, — казав далі. — Коней забрали. Так-то.
— Куди ж їх? — приклала руку до висохлих грудей.
— Кат їх зна. Казали, що тепер вони колгоспові як третє дишло до брички.
— І Сокола?
— Угу.
— А ти де був? Я їм і очі повидирала б, а не дала. Та він же як дитина...
— А тепер буде лівер.
— Ну, ти ба... Мовби й люди серйозні. А мені й сон сьогодні в руку. Наче зайшов до нас з якогось дива зоотехнік у хату і на покуті всівся. Дайте мені, каже, куті вівсяної. А я вже й несу йому ту кутю, а вона дьогтем помащена. Він же їсть її, їсть і ніяк не наїсться. Та все кричить: «Мало! Ще дайте, ще!» Я з переляку й прокинулась. А воно, бач, як вийшло. Як же ти тепер?
— Сказали, що без надобності, — так відказав, аж Прісі заболіло. — Як на пенсії, то сидіть собі дома або йдіть у сторожі. Тьху! Я цілий вік біля коней, а вони мене в сторожі.
— В сторожі?
— Вже ж не в міністри... А, що там казати. Але чує моє серце — прийдуть вони ще до мене. Скажуть: «Ідіть, Йосипе Карповичу, ми коней вернули. Ваше таки зверху. Без коня ані туди, ані сюди». Але я не піду.
— І не йди! Хай знають! Хай тоді покрутяться — і так, і сяк, щоб знали, почім воно мірка лиха, — наче що вкусило жінку.
— Е-е, розплигалася, — враз змінився Йоська на лиці, став якийсь суворий. — Кому ж, як не мені, коло них правитись?
— Молодші знайдуться, — підібгала Пріся губи. Ти ба який, його жаліють, а він вовком дивиться.
— Що ті молоді тямлять? Їм аби поганяти, а з коней і сьоме мило сходить. А коневі догляд потрібен. Тут уміння багато важить. Це тобі не залізяка. За конем хазяйського ока треба і душі. А молоді хіба це розуміють? Їм що трактор, що кінь.
— Нікого вони замість тебе не знайдуть. Не підуть твої молоді до конюшні, не бійся. Аякже, конюх! Пхе-е...
Вони ще трохи погомоніли й полягали спати.
Йоська у сні крутився, стогнав, схлипував, щось вигукував, а під ранок стих. Заснула й Пріся. Але ненадовго. Йоська кинувся і її розбудив.
— Що? — злякано Пріся до нього.
— Цс-с, — цикнув на неї, — ніби Сокіл ірже.
— Тю на тебе, де б він узявся? Спи вже, — сердито жінка.
Але щось глухо стукнуло в шибку. Йоська зіскочив з ліжка, блиснувши худими білими ногами, і припав до скла.
— Він, анахтимець! — скрикнув і метнувся до дверей.
— Куди ти, здурів?
— Сокіл вернувся! — та хряп дверима...
Сусідка баба Мотря, яка дуже рано вставала, аби походити босою по росі, божилася, що бачила нечистого в подобі коня з двома головами, який вискочив з Йосьчиного садка і через городи подався до левади.
"Жива роса", Радянський письменник, Київ, 1987 р.

Їхав я якось в маршрутці. На сидінні поруч грався хлопчик років шести. Його мама байдуже дивилася у вікно, не реагувала. А він смикав і смикав її за рукав. За вікном пропливали дерева, було сіро. Дитина щось вимагала, або щось стверджувала. І тут раптом мама як розвернеться від вікна, як смикне його за руку і як зашипить:
- Що ти хочеш від мене?!
Він затнувся.
- Що ти хочеш, я тебе питаю ?! Та ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто-о! - вона це видихнула йому в обличчя, просто виплеснула.
Хлопчик дивився на неї, і мені здалося, у нього тремтить голова. Або це я тремтів. Відчув, як потіє спина. Пам'ятаю першу думку: «Невже це вона йому каже?! Про кого вона думає в цей момент?!»
- Бачити тебе не можу, - прошепотіла вона.
«Ти ж вбила його!» - сказав я, але ніхто мене не почув. В маршрутці, як за звичай, продовжували дрімати люди. Я сидів, не рухаючись. А хлопчик не плакав. Вона відкинула його руку і знову повернулася до вікна. Він вже не бушував, якось відразу притих. Дивився в розірвану спинку сидіння навпроти і мовчав. А у мене було бажання встати і при всіх, просто розірвати її на шматки! Сказати їй: «Це ти нікчемна мати! Це ти ніхто! Ти ж вбила його!» Клянуся, я б зробив це! Тільки хлопчик стримував мене.
Я закрив очі, став глибоко дихати, щоб якось заспокоїтись. А коли відкрив їх, побачив цукерку. Молодий хлопець, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, в джинсовому костюмі, простягав цукерку хлопчикові. Він ще струснув рукою, сказав:
- Бери, це тобі.
Той взяв. І тут же хлопець простягнув йому другу цукерку. Хлопчик почекав і взяв другу. Далі відбулось таке, що коли згадую, то ледве стримую сльози.
Хлопець не став їсти, він торкнувся маминої руки. Вона не відразу повернула до нього обличчя. Але все-таки повернула. І видно хотіла добити його. Але він простягав їй цукерку.
Вона подивилася на нього, на цукерку, я бачив, як вона дивується. Тоді він вклав їй цукерку в руку. Вона, як обпеклася, - швидко повернула йому. «Я не хочу», - сказала.
Дві цукерки лежали у нього на долоні. Руку він не опускав. «Їж сам, - сказала вона і тихо додала. - Я не хочу ... Чесне слово». Тоді він поклав цукерку до неї на коліна.
Ніколи не забуду цю паузу. І цю дорослість. Переді мною за кілька хвилин цей хлопчик став чоловіком, а вона зі злої, роздратованої, стала красивою молодою жінкою. У всякому разі, це я так відчув.
Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, немов тільки побачила. Потім обняла. І він її обняв. Потім він розгорнув цукерку і дав їй. І поки вона не поклала її в рот, сам не їв. Ви уявляєте таке?! Це був ще один шок, але вже інший.
Я тоді подумав про себе: «Ось ти сидиш, такий праведник, ти хотів встати, ти хотів її звинуватити, хотів "розірвати", переробити. І ти б нічого не добився, крім скандалу і лайки. А цей хлопчик, подивися, наскільки він мудрий. Цей хлопчик переміг іншим. І проник до самих печінок, до серця, до сліз. А ще цей студент, який дав йому дві цукерки, - подумав я, - адже він не просто так дав дві».
Я озирнувся ... У задньому склі маршрутки побачив цього юнака, він йшов вдалину по холодній вулиці. А мама й син сиділи, схиливши голови один до одного.
Тут водій оголосив мою зупинку. Я, виходячи, доторкнувся до руки хлопчика. Я цим сказав йому «спасибі». Не думаю, що він зрозумів, але це й не важливо.
Я назавжди запам'ятав цей урок. Запам'ятати запам'ятав, але повинні були пройти роки, аби я його усвідомив. Що це і є справжнє, про яке не всі дорослі знають. Що тільки прикладом і потрібно виховувати. Не криком, не звинуваченнями, не биттям, ні. Тільки приклад працює, більше нічого. І хлопчик цей приклад показав. І їй, і мені. І він змінив нас ...
«Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12.21).
Обіймаючи батьків - ми стаємо спокійними.
Обіймаючи коханих - ми стаємо щасливими.
Обіймаючи дітей - ми стаємо добрими.
Обіймаючи друзів - ми стаємо щирими.
Обіймаючи життя - ми стаємо мудрими.
Подаруйте частинку свого тепла ближнім!
Істина одна,
як і Любов!