ІІ
І я стояв, і пильно слухав,
Щоб благодать Святого Духа,
Засіяна у рідне слово,
Сіяла в думах барвінково.
Аби в роки важкі, похмурі,
Коли я буду у зажурі,
Душа не лізла ув окови
Чужих богів, чужої мови.

ІІІ
Та із високого амвона
Не падали слова, як грона, —
Не линула, немов обнова,
Священна українська мова,
Така, як Матір Божа в храмі,
Всевладна пані над серцями,
І мудрості широке море -
Бурхливе, ніжне, неозоре.

ІV
Там замість золотого слова
У груди сипалась полова
Чужих словес незрозумілих
І від пихи аж потемнілих.
Вони, нещирі і холодні,
Немов пливли із преісподні.
З очей ікон святих одразу
Скотилася сльоза образи.
V
І я спитав: «Чому це, Тату,
У гойне великоднє свято
Пан отець править службу Божу,
А я збагнути слів не можу?
Чи сила Господа звеліла,
Щоб наша мова заніміла
У нашім прадідівськім храмі,
Що вже віки стоїть між нами?!»

VI
Мій Тато більше не молився.
Він спалахнув і розгнівився,
Й серед людей словами сіяв:
«Цей піп не наш, його привіяв
Ворожий вітер, аби пилом
Туманних слів, як дим кадила,
Зміцнити рабськії вериги
І в пеклі мовної хурдиги.

VII
Він знає добре по-вкраїнськи,
Та мовить тільки по-чужинськи,
Бо в кожнім чужинецькім слові
Є вирок українській мові.
Якщо її у нас не буде,
То нас історія забуде,
Прийшлюк назавжди стане паном
Над нашим лісом, нашим ланом.

VIII
Гей, люди, чом це наша мова,
Така шляхетна й гонорова,
Тремтіти має, наче сарна,
Як мчить за нею ціла псарня
Хортів? Чом неукам-забродам
Й копилюкам свого ж народу
Дозволено чинить розправу —
Душити мову величаву?!

ІХ
Таж українська дивомова -
Похідний марш і колискова,
І жайвір під травневим сонцем,
Щедрівка в батька під віконцем,
Гірських потоків дзюркотання,
І соловейкове лещання,
І шелест жита і пшениці,
В ній ритм дощу і громовиці.

Х
У нашій українській мові
Живе освідчення в любові
І люта ненависть до ката,
Погорда і гнів до ренегата,
Поезія степів і моря,
Жага незвіданих просторів,
Державний гімн і і спів молитви,
І гук війни і скрегіт битви.

ХІ
В ній — доля наша, в зло закута,
І клич Дніпрового могуття,
І духу нашого твердиня,
Краси скарбниця і святиня,
Що працю осяває і дозвілля,
У свята наші і весілля,
Сторожева несхитна вежа,
І єдність нашого безмежжя.

ХІІ
У світі ми окрадені і бідні,
А в церкві ранять нашу гідність
І оскверняють нашу душу,
Я нині всім сказати мушу,
Що нам не честь і нам незмога
Молитись до такого «бога»,
Який не знає і не хоче знати,
Що славна українська мова —
Це наша люба рідна Мати».

Я кусала до болю і пальці, і губи,
Навіть чула, як кров закипає, пече,
Коли в хлопця знайшли ваші звірі тризуба
І відтяли ту руку по саме плече!

Кров юшила із хлопця і била фонтаном,
Червоніла навколо донецька земля.
Мої очі накрилися сивим туманом –
В тім кривавім потоці була і моя!

Серце билось моє наче зранена птаха,
А по жилах неслась збожеволівша кров,
Коли цвинтарем став Іловайськ…. Волноваха
І дитину «розп’яв» ваш гидкий людолов!

Кров стискала мої вмить побілені скроні,
І здавалось мені - зупиняється серце,
Коли ви катували солдатів в полоні,
А живих повели по проспектах Донецька !

Мені разом із хлопцями в грудях пекло,
Коли мову і прапор ганьбили буряти.
Мої очі зелені ставали як скло,
Коли в небо пішли українські солдати.

…. Але скоро навала російськая згине.
Я не хочу твоїх запитань і розмов,
В моєм серці живе і болить Україна!
От і думай тепер, яка в мене кров…

Тетяна Малахова

Скільки народу здаш,
Аби він став "двохсотим"?
Скільки сиріт та вдів
Лишиться на узбіччі,
І попливе човнів
Наших героїв в вічність?...

Док власть-імущі п'ють
Крівцю нам з вен розтятих -
Гинемо ми в бою,
Тілом прикривши брата.
Кажете, в нас АТО,
Хочете "перемир'я"?
Так, як не ми - то хто,
З кого вам дерти шкіру?
"Вибрали - то й терпіть!" -
Наші протести гасять,
Може, пора одвіт
Вам й перед нами скласти???

Знаємо, в нас - війна,
Ворог у вікна пнеться,
Але живий Майдан
Досі ще в нашім серці,
Ми ще не всіх падлюк
Вигнали з теплик крі'сел
І не відтяли рук,
Що до кишень нам лізуть,
Нищать Вкраїну вщент,
"Море їм по коліна"...
Доки терпіти ще,
Як наші діти гинуть???

Треба - на "два фронти"
Встанем, аби не пізно,
Гнів наш священний визрів
Битися за Вітчизну!
Я вже дозрів... А Ти???
(Наталія Крісман, Роман Лесюк)

же сідало сонце за горб у болото – тихе й примерхле, на якому лиш зрідка заґелґотять свійські гуси чи дерчливо крякне яка обважніла качка. А так нічого – тільки очерет і осока, а геть туди за жабурі та пухкі очеретові віхті, вільхи темніють та подекуди з-поміж них висвічують дрібним листом дупласті верби, та ще в закутку примостилася копичка не вивезеного сіна, обіперта з усіх боків дрючками із сухої вільшини, аби не розкидало вітром. На одному дрючку сиділа сорока і з-під чорного крила її народжувався ще ледь вловимий оком бліденький і аж прозорий серпик місяця.
Понад збоїстою дорогою, далеченько одна від одної, розбрелися ріденько хати, а на горбі зібралися у кривобокеньку вуличку, яка підступилася зовсім близько до крутого схилу, й далі не пішли. Болото ж.
На зламі у вуличку стоїть порожня й обляпана калюжами крамничка, глиняних стін якої колись торкалася м’якенька щітка, і їм ще іноді, особливо після теплого дощику, ввижається її лагідний доторк і вчувається терпкуватий запах вапна та розімлілої від спеки підмоченої глини. Одне вікно в неї забите зчорнілою, потрісканою фанерою, а друге шкірилося розбитими шибками. Біля оббитих бетонованих східців валявся пожований іржею замок.
До крамнички під’їхав обшарпаний автобус, обдавши її сизим димком, і з нього зійшов чоловік у синіх джинсових штанях, темному плащі й фетровому капелюсі.
Автобус поїхав, та чоловік ще стояв і дивився на облізлу крамничку, дах якої перекривали бляхою ще за його пам’яті, й у нього сльозилися очі. Може, провіяло вітром, коли сидів біля відкритого вікна, як їхав і жадібно дивився й на поле, й на дерева, й на все…
Чоловік поставив невеличкого чемодана, обтягненого чорною шкірою, на землю, вийняв цигарку й припалив. Глибоко затягся димом і рушив у вуличку. Дорога була вузькою, калюжки прихопило морозцем, постьобало тоненький льодок трохи розхристано, але в строгу лінію. Як наступити ненароком, то тріск так і шпигоне несподівано в саму душу, аж плечі пересмикнуться.
Перед крайнім двором чоловік спинився, кинув під ноги недопалок, причавучивши підошвою черевика.
Сонце заходило й журливо-спокійним зором торкалося посірілого тину, зморщених коробочок мальвових із сім’ячком, ще не вилущеним рвучким вітром і голодними горобцями, куща бузини, обскубаного знизу гусьми, а за драненьким тинком ще й спини приземкуватого дідка, який длубав лопатою підмерзлу землю.
Старий підняв голову в облізлій кролячій шапці, прискалив очі – одне водянисте, а друге з більмом, зіперся на держак.
– Чи не Крутьків Андрій? – став признавати й розгинатися в попереку. – А я тут ось… на вашому… Кхе… Думаю – чого добру дарма пропадати? Гарна картопелька вродила. Жаль тільки, що морозець прихопив. Та не біда – порося з’їсть чи й птиця подзьобає, коли проварити. Еге ж, проварити… Ось. А так би зогнила в землі, й уся їй шана. То й копаю, а чого ж… Тебе нема й нема. А чекали. Чотири дні чекали, аж небіжчиця пухнути стала. Еге… Поховали чин-чинарьом. І чарку, як годиться, випили. Чого ж, люди не без серця. Знесли в кого що було. І колгосп поміг. Та як і не помогти, коли весь вік у ньому віддубарила деньок у деньок. Хто-хто, а я ж то знаю. Я теж миску огірків солених присовокупив. Все ж сусіди…
Крутько сердито штовхнув хвіртку, вона вискнула і, відхилившись, стала. Він просто ускочив у двір, підштовхуваний дідовими очима.
Невеличкий ясний місяць стояв над хатами, й бляшаний дах крамнички наче був облитий пригасаючим вогнем, який лився на неї з рожевої смуги неба, де ховалося про ніч сонце.
Він спинився перед зовсім струхлявілим, обвитим лозинням дикого винограду ґанком, а перед ним лежала на землі соснова гілочка, кинута материній труні услід. Він довго вагався, а потім одступив убік і обійшов її, боком просунувшись до дверей, звідки оглянувся й заспішив одмикати хату.
Ключ від сінешніх дверей лежав угорі під дашком ґанку на балочці. Це він пам’ятав ще з дитинства, а тому й не довелося його шукати, а взяв одразу й після натуги, бо засув підіржавів, відімкнув і відчинив двері. Вони заскрипіли протяжно, наче то місяць, що зноровив першим шаснути у темні сіни, протяг своїм серпиком по завісах, а тоді відсторонився та й став за плечима.
Ступив Крутько в хату й занімів. І світла не вмикав – страшно було. Острах аж холодними сиротами обсипав тіло, бо ж він знав, що там, у світлиці, в простінку між двома вікнами у зчорнілих рамцях усі родичі на знімках, а посередині між ними й батьків та материн портрет. І всі неодмінно дивляться на двері, у які він зайшов, адже почули їхнє рипіння. А в темряві хоч очей їхніх не видно й можна почувати себе вільніше.
Місяць ріжком скрадно заглядав у вікно й легким світінням вирізняв табуретку коло столу, то присів на неї. Поклав руки на стіл, а на них голову й наче весь навколишній світ навалився на нього – так важко стало.
За вікном стояла ніч, безмовна й спокійна, у дворі було порожньо, хоч шаром покоти, бо ж темно. Прозорий, як перший льодок, місяць хоч і світив, але так слабенько, що вгадувалися лиш обриси дерев. А то все чорнюща темінь, якій і людину ковтнути, то байдужісінько. Все поглинула: і не зворухнеться, й не шелесне.
– Огірків він присовокупив, подавився б ти ними, – простогнав Крутько й нігтями шкрябав голі дошки столу (хтось зняв клейонку)…
Тоді вже стояла пізня осінь. У хаті хіба трішечки й тепліше, як надворі. Протоплювали в печі вряди-годи, то якимсь сміттячком чи бур’янинням. Купка хмизку, нарубаного і чинно складеного під похилою повіточкою, чекала морозів дужчих, аби дати хоч якогось духу та зігріти їхні замерзлі душі.
Десь під вечір, коли вже й мати були вдома й сиділи під стіною, кутаючись у стару сірячину, а він, малий і голодний, лежав на печі, закутавшись у хламиддя, щоби хоч якось зігрітися, бо намерзся за день, як сірко, – поторгало двері. Мати похопилися, скинувши з плечей сірячину, її чорні очі спалахнули іскрами, як ото в притрушений попільцем жар дмухнути із силою, але враз і вгасли.
Осіли мати на ослін, склали порепані руки на коліна і застигли. Але ж двері хтось торгав, і мати звелися і вийшли в сіни. Там почулася вовтузнява, чоловіче бубніння, потім торохнула порожня цеберка, до якої він вибігав уночі, коли припікало.
І злісне:
– Дур-репа…
У хату ввійшли розпашілі й сердиті мати й розчервонілий на все лице, аж почорніле від вітру й сонця, бригадир Петро Теліпайло, сусід їхній, у перший день війни підранений осколком міни в ногу й тому кульгавий.
– Тут таке, знаш, діло, що подзвонили у сільраду з Братешківської залізничної станції, щоб приїхали та забрали Миколу Крутька, себто твого чоловіка, Василино, бо він, мовляв, сердега, не те що ходити, а, звиняйте, й по малій нужді без сторонньої помочі не вдатен.
Стріпнулася мати, злякані очі метнулися на Теліпайла, з нього на двері, з них на вікна й сполоханими пташечками забилися в шибки.
Теліпайло кахикнув у рукав куфайки.
– Таке, знаш, діло, Василино, а забирать треба.
Жалів…
Мати пов’язалася хусткою сукняною, яку виймала із скрині тільки на великі свята, і пішла з хати. Надворі біля тину чекали коні.
А вже зовсім пізно, коли він засинав на печі, то почув, як рипіла у дворі бричка, як зупинилися під самою хатою коні. Він пересилив дрімоту й висунув голову через комин - двоє чоловіків уносили, мов сніп жита з поля, солдата, а в нього замість рук і ніг лиш культі. Груди ж солдатові в медалях. А медалі поблискують.
Поклали солдата на ліжко, подушку підмостили під голову. Він лежить, стогне, великі сльози котяться й губляться в темній щетині вилиць.
Знадвору внесли куль старого очерету, від якого тягло злежалим духом, затопили в печі. І хмизку оберемочок увіпхали, він затріскотів, порскаючи жаринами. По хаті розійшлося тепло, а відблиск вогню вискочив із печі й закривавився на солдатових медалях, затремтів у горошинах сліз, що все котилися мовчазні, а мати долонею витирали їх.
Він зліз із печі і вкляк коло припічка на долівці.
Мати підійшла, підштовхнула до ліжка.
– То тато твій, підійди…
А він чогось злякався кривавих солдатових сліз і скреготу зубів і розревівся на всю хату, вчепившись у материну спідницю. Тепер уже плакали обидва – батько й син, а до них долучилися й мати – витирали вже тільки свої сльози, нікого не втішали, бо воно таке, якби оце і їх втішив хто.
А тоді настали страшні дні.
Заходили батькові товариші й так дядьки, приносили із собою самогону й сякий-такий з’їдок. Мати допізна на роботі, то вони й відводили душу. І батькові давали пити.
– Вип’ємо за праву, пухом їй земля…
– Вип’ємо за ліву, пухом їй…
– Вип’ємо за…
– Вип’єм…
Батько п’янів, починав стогнати, плакати, скреготіти зубами й проклинати долю, яка так несправедливо обійшлася з ним.
“Уже б краще зовсім убило чи голову одірвало, й то б легше, ніж оце обрубком гибіти”, – усе й казав, бувало.
Дядьки то кивали згідливо, а похопившись, відмахувалися на нього. Мовляв, що ти таке мелеш язиком. Але з того батькові утіхи ніякої – хто з них і надкушений війною, але ж не зовсім, як він.
Уже коли ні біля чого було сидіти, дядьки розходилися, а батько приказував їм у слід:
– Мендалі?.. А руки мої, а ноги мої… Візьміть сокиру, добийте лучче… А вони – мендалі…
Він лякається, вибігає з хати і заревений біжить, куди ноги несуть. Люди переймають, вертають.
А мати й собі плаче, кляне все на світі. І батько плаче, кричить хрипко, щоб сокирою добили, аби йому не мучитися.
І вибігає мати в сіни, а звідти вскакує із сокирою – очі хижо блищать, губи тремтять, і така в тих очах рішучість, що не спини і…
Кинувся він до неї, обхопив ноги.
– Не тікатиму, не тікатиму з дому…
Настала зима.
Топити дуже нічим. Хмизок кінчився, й диван дерев’яний пішов у піч, і лави. В хаті холодно. Всім холодно. А батькові так ціла погибель. Культі ниють, печуть. Він кріпиться, а вже як стає нетерпець, то починав стогнати, а згодом стогін переходить у крик. І все: “Добий… добий…” – хрипить.
Страшно.
Мати якось вдяглася, сказала йому:
– Посидь, дитино, я скоро вернуся.
– Куди ти? – батько питає.
– По солому.
– Посадять же…
– А що робити?
Йому без матері страшно, плаче:
– Візьміть із собою.
– Там дюдя.
– Боюся-а…
Діватися нікуди – бере. Закутує великою хусткою, веде.
А батько:
– Вернися. Лучче мене добий.
Наче й не чує. Двері причинила й через город у степ. А воно вже кура летить, січе потроху, схоже на те, що скоро розходиться не на жарт, а до скирти далеченько. А то, може, й краще, що кура, – сліди їхні занесе й так, не видно буде зараз, бо й їм в очі б’є – не зглянеш.
Через замуровані морозом вікна де в кого пробивається світло – то в заможніших лампи-лінійки світять. Он у комірника так у того аж сміються.
Сніг кругом і сніг. По коліна. Місяць то пірне в темні повісма хмар, то вирне. І так зиркне докором, аж ноги самі спиняються.
“Що йому, в нього тата, війною обрубаного, немає. І не кричить він день-крізь-день від холоду”, – думалося йому, і він намагався моторненько висмикувати ноженята із заметів і постигати за матір’ю.
Піднімався вітер та все дужчий, дужчий, підхоплював снігову кушпелу, штовхав у груди. Стало зриватися густим снігом і з неба. Зірки ще з вечора полохливо розбіглись і поховалися десь по закутках, а хмари все накочувалися, накочувалися, набурмосені.
Набрали в сітку соломи. Мати її на плечі завдала, а його за руку взяла. А снігу глибоко, він поринає в нього по пояс, руками. Шпаркий сніг набивається в драненькі рукавички, в рукави куценького пальтечка. Руки печуть від зашпорів, він то пхикає, то плаче. – Та цить, цить же, бо ще хто почує, – просить мати, бере його на руки лівою, а правою тримає огузок сітки.
А вітер як із цепу зірвався: скаженіє, мете, несе снігом. Нічого не видно. Його голос зникає в тій хурделиці, як мишачий писк.
А під хатою на них уже чекає Теліпайло.
– Текс, соломка? – прицмокнув язиком і навіть комір не піднімав, щоб од вітру прикритися.
– Петре…
– Добро народне розтягуєш?
– Так топити ж нічим. Ти з лісу привіз, бо з лісником шашні водиш, а мені де взяти? Господи, хоч віку вкорочуй. Там Микола від холоду мучиться. Він же на фронті…
– І я на фронті каліцтво заробив.
– Не таке ж…
– То вже кому яке дісталось.
– Петре…
Він заплакав, а Теліпайло визвірився:
– Неси назад!
Понесла мати солому в степ. Але недалеко пройшла, а одразу на полі кинула сітку й сама сіла на сніг. Вітер шарпав її надривний плач і бив його, малого, по очах…
…Світанок увійшов до хати і поклав руку на плече. Крутько здригнувся й підвів голову. А прямо йому в очі – очі батька й матері, а ще пронизливі очі родичів. Аж за серце вхопили ними й здавили, що він задихнувся і, скочивши, на ноги, вилетів із хати.
Худенький сніжок прикрив примерзлу землю, галузиння, не згребене листя, притрусив струхлявілий горобинець на повітчині, умостився ріденько й на тинкові та гіллі дерев. Тільки зеленіла соснова гілочка. Він підняв її і сховав до внутрішньої кишені піджака.
– На пам’ять, кхе-е…- долинуло від сусідового двору, і Крутько сіпнувся. На ґанку у чорних катаних валянках і куфайці стояв Теліпайло і скалив на нього проти скупого сонця більмувате око.
– Пам’ять, – буркнув і, не замикаючи хати, подався з двору, а в спину так наче підштовхувало Теліпайлове: “Кхе-хе…” – а ще материні з легким докором у погляді очі.
І колола в груди навпроти серця соснова гілочка.

P.S. Одне з перших моїх оповідань - середина 80-их, а як перегукується з нинішнім часом.