Будущий звездный полузащитник атакующего плана занимался в родном городе в ДЮСШ-7 и ХГВУФК-1. В год окончания школы попал в Днепр. Стал сенсационным новичком днепрян. Довольно быстро пробился в основной состав. За несколько лет проявил себя как очень одаренный и разноплановый игрок. В 2000 году получил сразу несколько приглашений. Выбрал московский Спартак. С этой командой стал двукратным чемпионом и обладателем кубка России.

Четвертьфинал ЧМ-2006 — вершина карьеры в сборной

В национальной сборной Украины дебютировал 17 мая 2002 года в товарищеском матче с Югославией на московском турнире LG Cup. Вплоть до 2011 года провел 47 матчей, забил семь мячей, отличился пятью ассистами. Участвовал в мундиале 2006 года, став четвертьфиналистом чемпионата мира.

В 2008 году возвратился в Днепр. Доигрывал в симферопольской Таврии.

В 2015 году работал тренером Металлиста. В конце 2017-го вошел в тренерский штаб второлигового клуба Полесье (Житомир) в качестве ассистента своего давнего товарища и коллеги Александра Призетко. Покинул этот пост в августе прошлого года. Известен также как телевизионный эксперт, участвует в передачах и трансляциях.

И в Шахтере, и в сборной считался надежным резервистом. За все годы сыграл за донетчан всего несколько матчей. А в сборной еще даже не дебютировал. В 17-ти матчах национальной команды находился в запасе, будучи в любую минуту готовым сменить коллегу на посту номер один. В сентябре 2018 года на правах аренды перешел в львовские Карпаты.

Не знала, що ці 300 українських спартанців не просто покажуть урок мужності для народу, зупинивши в полі 5-ти тисячну московитсько-більшовицьку армію, яка перла на Київ.

Не знала, що Україна завдяки Крутянам (поки вони утримували більшовиків на підходах до Києва) була в ті кілька днів визнана незалежною країною іншими країнами.

Не знала, що були підписані міжнародні угоди між незалежною Україною та іншими країнами і для тих країн було важливо, що українська влада перебуває не у вигнанні, а у своїй резиденції, у своїй столиці.

Не знала, що в майбутньому ці міжнародні угоди тих днів допоможуть нам відновити нашу СТЕРТУ історичну пам'ять про те, що ми були незалежні, і ця пам'ять, ці історичні документи зберігатимуться до часу в іноземних архівах.

Я взагалі не знала, що ми були незалежні.

Я не знала, що наша пам'ять повернеться.

Я не знала, скількома мільйонами українських життів ми вже заплатили за нашу пам'ять, і ще скількома заплатимо.

Я не знала, що той лад, що в нас був аж до 1991 року - насправді, окупація. Я не знала, що 1991-го ми ВІДНОВИМО незалежність, але щоб це вважалося відновленням, а не проголошенням, для цього нам знадобляться такі важливі історичні угоди, які були укладені в ті дні, коли Крутяни тримали московитів під Крутами і не пускали в Київ.

Не знала...

Тепер знаю. Знають мої діти. Знають українці і діти українців. Ми невпинно йдемо до української України.
FB_IMG_1548781674469.jpg
Дякую, Герої Крут.

Разом з "Металістом" Маркевич завойовував срібні та бронзові нагороди чемпіонату України. Бронзові нагороди Мирон Богданович здобував також з "Карпатами" та "Дніпро". Найбільшого успіху Маркевич досяг у 2015 році, коли вивів у фінал Ліги Європи "Дніпро".

На ім’я голови сільської ради села Н. Заліщицького району зі Східної України надійшов лист такого змісту: «Я - колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті - на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара - просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні...» (вони думали, що ми - бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!». Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...». Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада...

Р. S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва - голова і священик.
Розповідь тернопільчанина опрацював
Левко ПАРАЩАК.
Часопис «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р.

‒ народився:
Паращук Василь Дмитрович – “Заверюха”, “Макар” (13.02.1921, с. Тишківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. – 1.12.1949, Вижницький р-н Чернівецької обл.). Закінчив Городенківську гімназію та студіював медицину в Львівському університеті. Член ОУН (1942). Вояк дивізії “Галичина”, після бою під Бродами повернувся на Коломийщину. Чотовий, командир сотні “Дністер” куреня “Гуцульський” ТВ-21 “Гуцульщина” (1944-1946). Закінчив курси при крайовій референтурі СБ. Слідчий референтури СБ Коломийського окружного проводу ОУН (весна 1947). Переведений на Буковину (поч. літа 1947). Референт СБ Заставнівського (“Запрутського”) надрайонного проводу ОУН (поч. літа 1947 ‒ весна 1948), субреферент СБ Буковинського окружного проводу ОУН (весна-10.1948), референт СБ цього проводу ОУН (10.1948-11.1949). Загинув у бункері під час сутички із аґентурно-бойовою групою відділу 2-Н УМДБ Чернівецької обл. на схилі хр. Баньків. Булавний (?), хорунжий СБ (23.10.1948).