С молодежного Евро — на взрослый мундиаль

За основную команду Динамо (Киев) Александр провел всего 10 матчей. Больше получал игровую практику в резервном составе. Зато регулярно вызывался в юношеские сборные страны. Участвовал в финальных турнирах чемпионата Европы U-19 2004 года и чемпионата мира U-20 2005 года. В 2006 году стал вице-чемпионом Европы среди молодежных сборных и даже попал на чемпионат мира в состав национальной команды, которая стала в итоге четвертьфиналистом.

На взрослом уровне засветился в скромном по меркам элитного дивизиона ФК Харьков. Был приглашен в Днепр, но там не заиграл. В дальнейшем играл за Черноморец (Одесса), Ильичевец (Мариуполь), белорусскую Белшину (Бобруйск), а в последний раз на профессиональном уровне выступал за перволиговый Гелиос (Харьков).

Играл на аматорском уровне за клубы Харьковщины — ЭТМ, Солли Плюс, Колос (Зачепиловка). В Зачепиловке и начал тренерскую карьеру — помощником Игоря Рахаева.

За чекістськими документами для проведення операції передбачались такі дії: «а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД МДБ, штабу Українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.
б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бібрковського районів Львівської області, у кількості 600 осіб і зосередити на 5 годину 5 березня ц.р. у дворі УМГБ Львівської області. в) Операцію провести методом блокування села Білогороща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандівка і лісного масиву».
Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор В.Дроздов, генерал-лейтенант П. Судоплатов, начальник ВВ МГБ Українського округу генерал-майор Фадеєв і начальник УМГБ Львівської області полковник Майструк. За планом, 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії ВВ під командуванням досвідченого капітана Пікмана блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич.
Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою Пікмана затримала і нашвидкоруч піддала його допиту. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик. Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМГБ на чолі з В.Фокіним та І.Шорубалкою підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була впізнана як Галина Дідик – зв’язкова і довірена особа Романа Шухевича. Як сказано в одному із звітів, їй було «категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя».
Дідик відмовилась це зробити, тоді у будинку розпочався обшук, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін (а не ціанід, як інколи пишуть) і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли. У Білогорщі Шухевич перебував у будинку родини Конюшек, який було спеціально обладнано, ще в жовтні 1948 року сховищем. Це був дерев’яний короб у міжповерхневому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вхід з кімнати прикривав килим. У такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку. Ось як про це описано в одному із радянських звітів: «Під час обшуку з-за дерев'яної перегородки на майданчику сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.
Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита». Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта – Петров.
Восени 1950 р. в українській діаспорній пресі з’явилися численні некрологи у зв’язку із загибеллю Головного Командира УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося.
Розстріляний у травні 1954 р. емісар Закордоного представництва УГВР В.Охримович, закинутий американським літаком до Західної України, перебуваючи у підпіллі, підготував рукопис брошури про Шухевича під назвою «Перший серед рівних».
Там він писав, що «напевно ніколи не стануть відомі точні дані про обставини, які призвели до нападу військ МДБ на його квартиру в Білогорощі 5 березня 1950 р. У всякому разі не спритність і не переваги більшовицької поліції відіграли тут свою роль, а безмежна довіра людям з боку генерала» (рукопис був вилучений після захоплення емісара агентурно-бойовою групою 6 жовтня 1952 р.).
Тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МГБ, де його показали не лише синові, а й Катерині Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також Зиновію Благому (псевдо "Шпак"). Всі вони впізнали у вбитому командарма УПА.
На конспіративній квартирі Шухевича виявили чимало цінних документів, зокрема, секретну інструкцію «Оса-1», вказівки для учасників оунівського підпілля, які легалізувалися, інструкцію про організацію інформаційної служби у містах «Ігумен», записки Шухевича, в яких згадано про окремі розходження між Закордонними частинами ОУН і керівництвом підпілля в Західній Україні, вилучили 17 тис. карбованців, а також парашути однієї з кур'єрських груп із Заходу.
Крім того, захоплені зв'язкові Шухевича зрештою були змушені дати свідчення, назвали 105 явочних квартир, з яких три десятки були у Львові. До серпня 1950 р. на підставі їх свідчень заарештували 93, завербували 14 і розробляли 39 «бандпособників» та утримувачів конспіративних квартир підпілля.
Загалом, навіть після смерті Р. Шухевич залишався "страшний" для радянської влади, саме тому місце його поховання було засекреченим. Уся родина головного командира УПА була репресована. У 1945 році НКВС заарештував дружину, матір, батька, сестру, сина Юрка і доньку Марію. Всіх згодом заслали за Урал, а сина і доньку передали до спеціального будинку на Донбасі «на перековку».

За це, здавалось би, природне право на своїй прадідній землі бути собою, – від 1946 (а точніше, від 1939) року на вівтар свободи було складено велетенські жертви. Усі єпископи УГКЦ, за винятком хіба Йосифа Сліпого, якому Божим Провидінням вдалося після 18 літ каторги вирватись з цупких лабет Москви, були або замордовані в ув’язненні, або ж, знесилені катуваннями та в’язницями, невдовзі помирали після виходу на волю. Сотні тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян з родинами, стариками та малолітніми дітьми, за неприйнятні для Москви віру та обряд, були або вбиті на рідних землях, або вирвані з корінням і пожбурені в дрімучі сибірські нетрі на повільну, але неминучу смерть. І усі ці сльози та страждання мого народу, ріки безневинно пролитої крові і гори трупів новітніх мучеників «освячені» (тобто узаконені) днем, що в календарі завис на позначці «8 БЕРЕЗНЯ».

Не маю наміру вдаватись у пошуки, чому саме на цей день енкаведисти призначили ліквідацію УГКЦ (хоча своя символіка тут таки є), – нехай цим займаються професійні історики. Але ця дата стала довершеним фактом і тихо зігнорувати її не вдасться. І чим далі, тим цього дня дедалі голосніше кров мучеників волає з-під землі до Господа: «Аж, доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» [Об. 6:10] Волає вона й до глухих і німих нащадків, які за два-три десятиліття начисто втратили пам’ять – і без супротиву, добровільно, на безіменних духовних могилах батьків і дідів, піддались поганським шабашам та гульбищам. Не відаю, кому і що цього дня говорять пам’ять і сумління, але 8 березня мені на згадку приходять священики й монахи, розіп’яті на дверях камер або ж живцем зварені і згодовані іншим в’язням у тюрмах НКВД. Цього дня наче в макабричному фільмі перед очима миготять тисячі й тисячі до краю виснажених тіл, навічно вмерзлих у чорний сибірський ґрунт, тих, хто відійшов із цього світу без таїнств Сповіді та Євхаристії, без християнського погребу й молитов, без надії на фізичний порятунок, а проте зі сподіванням, що їхні нащадки завжди пам’ятатимуть про цю велику, незрозумілу для людського змислу, але нестиренну у Божому вимірі жертву. І саме завдяки цій жертві страдників за волю Церкви та волю нації ми маємо Українську Державу, відроджену із забуття Церкву; маємо фізичне життя на своїй, Богом даній землі. І саме тому 8 березня є днем, що має спонукати до призадуми та молитов за невинно помордованих і розпорошених по неозорих ГУЛАГах мільйонах українців.

Як би це, на перший погляд, не парадоксально виглядало, однак таке скорботне наповнення цього дня є також символом екуменічного єднання українців. Адже там, за колючим дротом, у тюрмах і концтаборах, практично повністю стирались відмінності між українцями греко-католиками та українцями православними; там, в умовах жорстоких переслідувань за Христа, Воскреслий єднав конфесійно поділених братів, різні нації, а то й різні віри. Тому цього дня, 8 березня, доречно також згадати розіп’яту Українську Автокефальну Православну Церкву і ті велетенські жертви, які склали її вірні за Христа.

Питання, як сприймати день 8 березня, є проблемою внутрішнього морального вибору кожного зокрема. Чи цього дня брати участь в урочистостях, свого часу накинених українській нації більшовицькими окупантами, які нищили народ, його давній уклад, віру, традиції, підмінюючи їх штучними, нашвидкуруч вигаданими святами, а чи віддати належну молитовну пошану тим, кого ці ж більшовицькі кати винищували лише за те, що були українцями та християнами, – нехай вирішує кожен, як йому підказують його переконання та сумління.(КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ)

Всупереч твердженням ветеранів АК, що дана акція була проведена для попередження дій проти поляків з боку УПА, останні не мали підрозділів у даному районі.

Керівником акції був Зенон Яхимек, у 1943-44 рр. командир підрозділу Армії крайової в Томашівському повіті, Люблінського воєводства.
FB_IMG_1552214122950.jpgFB_IMG_1552214128600.jpg
FB_IMG_1552214132848.jpgFB_IMG_1552214144403.jpg
На фото - вояки Армії Крайової під час знищення Сагрині

«Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем...
Поглянемо, моя доле...
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий...
Походимо ж, моя зоре...
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.
А поки те, та се, та оне...
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець —
Чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?.. І тойді,
Поки б химерив мудрий дід,
Творили б, лежа, епопею,
Парили б скрізь понад землею,
Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снідання. А потім
Співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мій,
О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І славу святую —
Молодую безвічную.
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...»