. 21 жовтня 1933 р. у Львові 18-річний член ОУН Микола Лемик за завданням Степана Бандери на знак протесту проти Голодомору в Україні вбив співробітника консуляту ссср, агента спецслужб Олексія Майлова.

Лемик добровільно здався поліції, і судовий процес над ним дав можливість іще раз заявити всьому світу, що Голодомор у совєтській Україні - це реальність, яку замовчує влада.
Лемика засудили до смертної кари, яку, з огляду на те, що йому не виповнився 21 рік, замінили на довічне ув'язнення.
У 1939 р., після поразки Польщі у війні з Німеччиною, Лемик вийшов на волю, а в 1941 р. як провідник Середньої похідної групи ОУН був заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді.

......

Микола Лемик народився 4 квітня 1915 р. у селі Солова Перемишлянського повіту (тепер Золочівського району, Львівська обл.). Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету.

Західняки, яке вони мали відношення до голоду? Що заставляло їх збирати з кожної хати продукти, продавати нажите непосильною працею майно, щоб спакувати якийсь хоча б маленький клунок і передати туди, де слово смерть стало буденним? Людяність! Це саме та риса, якої так бракувало призвідцям голодомору та виконавцям звірячих наказів про відбирання останнього куска хліба у селян. Відчуття приналежності до одного народу, єдиного цілого. Адже нація - це один організм. Коли хворіє якийсь член - відчуває усе тіло! А коли більша частина цього тіла відмирає? Людомор влаштований “старшим братом” не міг залишити байдужою ту іншу частинку нашої великої країни.

Відкрити очі світові - ось головна мета! Це завдання взяла на себе ОУН. Постріл - він може бути ціною в життя - таке трапляється часто... Постріл в оборону мільйонів - він пролунав 22 жовтня 1933 року. Цього дня усьому світу було повідомлено про смерть працівника радянського консуляту у Львові, офіцера НКВС Олексія Майлова. Справа набула належного резонансу завдяки повідомленню Польської Агенції Телеграфічної та відкритому судовому засіданню над виконавцем атентату членом ОУН Миколою Лемиком.

Сім років відсидів М.Лемик у польській в'язниці. Проте з по.чатком Другої Світової війни йому, як і тисячам арештованих націоналістів, вдалось втекти із тюрми. При втечі, він ще отримав польську кулю в спину й важко поранений, кілька разів втрачаючи свідомість, ледве добрався до одного із українських сіл на польсько-українському прикордонні.

У даному випадку націоналістичний обов’язок вимагав від Лемика двох речей: де б він не був – працювати на ко.ристь української ідеї та дотримуватися суворої конспірації. В результаті, одужавши, Микола організовує одну із перших українських шкіл на захід від Бугу та Сяну. А дізнавшись про долю загиблого вихідця зі Стрия на прізвище Сенишин, Лемик, не довго думаючи, бере це прізвище собі.

Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоро.вий, вчителює в далекій сільській школі. Організаційним на.казом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті. «Калакутами» називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч «калакутів» з Холмщини та Підляшшя.

У Кракові в 1940-1941 рр. Лемик встиг ще пережити рік подружнього життя. Через свою дружину Любу Возняк, Лемик породичається із родиною Бандер. Адже сестра дружини – Марія – була заміжня за рідним братом Провідника ОУН – Василем Бандерою.

У 1941 році Микола Лемик загине на Полтавщині, під Миргородом, від рук гестапо як провідник однієї із похідних груп ОУН.

Його іменем названа вулиця у місті Львові. На будинку колишнього совєтського консулату в цьому ж місті кілька років тому встановлено пам'ятну таблицю, яка нагадує нашим сучасникам про героїчно-відчайдушний подвиг молодого українського націоналіста. Все це значною мірою відбулося завдяки старанням Ярослава Лемика, близького родича Миколи Лемика. Саме з його слів здебільшого і знають сьогодні про героїчного галицького хлопця. А в селі Солова Золочівського району Львівської області, де народився М. Лемиик 14 жовтня 2012 року відкрито пам'ятний знак героєві.

Із 5 серпня 1937 р. за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» розпочалася наймасовіша «чистка» суспільства від ворогів радянської влади, в тому числі у місцях позбавлення волі. За сфабрикованими новими «справами», без слідства і суду із жовтня 1937 до лютого 1938 р. Особлива Трійка УНКВС по Ленінградській області прирекла до розстрілу 1825 в’язнів, які відбували покарання на Соловках. Найбільшу групу – 1111 осіб, розстріляли в урочищі Сандармох (Медвєж’єгорський район Республіки Карелія Російської Федерації). Розстріли здійснювалися 27 жовтня, 1-4 листопада 1937 року.

Справа українських політв’язнів називалася «Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкий тюрьмы ГУГБ НКВД СССРП на 134 человека украинских буржуазных националистов». У жовтні 1937 року в останній етап пішли близько 300 українців, серед них – поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, освітяни Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського).

Соловецьких в’язнів етапували морем до порту Кемь, звідти залізницею перевозили до м. Медвеж’я Гора (з 1938-го Медвеж’єгорск) й поміщали до СІЗО Біломорсько-Балтійського табору. Звідси засуджених зв’язаними доставляли у Сандармох, де і розстрілювали.

Урочище Сандармох, як місце розстрілів, стало відоме після тривалих пошуків лише влітку 1997 року. Останки знайшли члени міжнародного товариства «Меморіал» – історики Веніамін Іофе та Юрій Дмитрієв.

Із 1997-го і до початку воєнної агресії Росії проти України в урочище Сандармох і на Соловки щороку їздили українські делегації для участі у Днях пам’яті за загиблими.

27 жовтня 1997 року в’язень радянських концтаборів, письменник і філософ Євген Сверстюк привіз у Сандармох дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка. У 2005-му на його місці встановили пам’ятник – козацький хрест із написом «Убієнним синам України».

. Доповідна записка кореспондента газети «Правда України» Е.Косенко про ситуацію в Тучинському районі Рівненської обл. 1947 р.

От корреспондента «Правда Украины» по Ровенской области Е.Косенко Докладная записка

Довожу До Вашего сведения, что в Тучинском районе Ровенщины, пользуясь политической беспечностью районного руководства и ослаблением внимания к району со стороны областных организаций, банды украинско-немецких националистов с момента уборки и хлебозаготовок усилили террористическое нападение на советско-партийных работников и сельских активистов.

В начале уборки урожая в селе Речицы бандиты убили майора госбезопасности тов. Житникова и сельского активиста. В период хлебопоставки в селе Коростятин был убит участковый милиционер тов.Турикевич. От рук бандитов погибли 5 бойцов Красной Армии.

Зав.парткабинетом тов.Ефимов, директор МТС тов.Дорофеев в селе Коростянин были ранены.

Бандиты взорвали здание Тучинского сельсовета в тот момент, когда там на собрании сельского актива обсуждался вопрос о хлебозаготовках. При этом погибли председатель исполкома сельсовета тов. Немкович и предправления сельсовета тов.Орлов, а несколько человек было ранено.

Вскоре после этого был убит сторож моста через реку Горынь.В конце сентября был взорван дом председателя исполкома Речицкого сельсовета местного коммуниста тов.Виничука, причем погиб тов.Виничук и его жена, Вскоре после этого бандиты сожгли общественные постройки вновь организованного колхоза им.Шевченко в селе Люцинове.

Сгорел общественный хлеб и сельхозинвентарь. В эту же ночь бандиты ограбили финагента села Речицы собравшего среди населения 4000 руб, сельхозналога. Этими днями в с.Коростятин были убиты два кандидата в депутаты сельсовета — тов. Марчук — председатель земельного общества и тов. Нестерук - Депутат сельсовета, третьего кандидата бандиты увели живым.

27 ноября в самом райцентре — Тучино убит старший лейтенант МГБ Усонов. На протяжении всего этого времени ни один бандит не был пойман. Работники МГБ и МВД, по заявлению местных работников, недопустимо ослабили борьбу с украинско-немецкими националистическими бандитами.

Многие из них пьянствуют, 25 октября оперуполномоченный МГБ коммунист Баранов, будучи в селе, умер от перепоя.

В прошлом году Тучинский район первым в области выполнил хлебопоставкам. В нынешнем году, ввиду ослабления политической работы среди населения, район идет почти на последнем месте в области. До войны в Тучинском районе более половины сел было коллективизмровано. Сейчас на весь район имеется лишь один колхоз им.Шевченко (Люциновский сельсовет). Колхоз очень слаб, в нем числится лишь 30 из 400 дворов этого села.

Колхоз, как уже сообщалось выше, подвергся нападению бандитов, сжегших все его постройки, хлеб и инвентарь.

Прошу об этом поставить в известность ЦК КП(б)У для того, чтобы заставить руководство Ровенского обкома КП(б)У вплотную заняться Тучинским районом.

Е. Косенко

У той же час, у 1941—1943 рр. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинули два брати. Німцями було розстріляно багато місцевих та сільських голів, які спочатку стали були на шлях співпраці з ними. Так, першого бургомістра Києва Олександра Оглоблина було знято вже через місяць після призначення на цю посаду за «надмірну» пропаганду української національної культури, а другого — Володимира Багазія — через чотири місяці німці розстріляли у Бабиному Яру.

Нацистська політика німецького окупаційного режиму була спрямована на ослаблення всіх потенційних чинників національної свідомості, що могли стати складовими визвольного руху. Це виявлялося, наприклад, в обмеженні загальної освіти чотирма класами школи, зведенні вищих щаблів освіти до вузько спеціалізованих практичних фахів, придушенні самодіяльних проявів культурної ініціативи українського населення (наприклад, «Просвіти», видавничого руху), закритті наукових установ, бібліотек і музеїв та їх пограбуванні, примітивізації культурного рівня преси, театрів тощо. Ослаблення дієздатності населення досягалося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичного обслуговування, нелюдським ставленням до вивезених в Німеччину українських робітників (приблизно 1,5 млн) і радянських військовополонених, а також масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Постала на початку 1942 році УПА обирає шлях супротиву обидвом тоталітарним державам. УПА залучає до своїх лав кадри ОУН(б), Поліської Січі, колишніх колаборантів, і, з часом, перетворюється на потужну силу опору в Україні.

соответствующего закона, согласно с которой за распространение личных данных из архивов КГБ отвечает только тот, кто затребовал архивное дело. А раньше степень вины делили поровну – между тем, кто затребовал дело и архивистом. При чем, из них двоих проще было найти архивиста, на которого иногда пытались повесить всю вину. И это объясняет то, почему в архивах поначалу сопротивлялись открытости.

Но с 2015 года туда потянулись люди в надежде найти то, что нескольким поколениям семьи не давало покоя долгие годы.

«В то время я работал в главном отраслевом архиве СБУ, и помню, как к нам на просмотр одного дела приехала целая семья, пожилая женщина с сыном и невесткой. - Говорит начальник Управления институционного обеспечения политики национальной памяти Украинского института национальной памяти Игорь Кулык. - Их интересовала судьба отца этой пожилой дамы, которого в свое время какие-то люди забрали – и с концами. Больше о нем ничего не было известно. И вот по прошествии многих-многих лет эта женщина узнала, как и когда его расстреляли, увидела его фото, его подпись. Для нее это был удар. Она была настолько поражена и подавлена, что вышла в коридор, долго сидела и просто молчала. Сотрудники архива даже забеспокоились о ней. Но, наверное, это естественная реакция на такую информацию».

В поисках дела

Если говорить о масштабах сохранившихся архивов КГБ, то они составляют предположительно около 4 млн дел, в каждом из них – около 250 страниц. Сохранилось не все – многие документы были уничтожены самими сотрудниками КГБ в течение последнего десятилетия существования СССР.

«Что касается сохранности архивных материалов, то тут есть определенная закономерность. – Говорит директор Государственного отраслевого архива СБУ Андрей Когут. – Чем дальше в глубь истории мы идем, тем больше сохранившихся документов. И, наоборот: чем ближе к концу 80-х, тем сохранилось меньше дел. Это объясняется тем, что в конце 80-х годов в Европе произошли события, заставившие КГБ задуматься о будущем. Имею в виду ситуации в так называемом социалистическом лагере Центральной Европы, когда были захвачены архивы Штази (принадлежавшие министерству госбезопасности ГДР) и когда архивы коммунистических спецслужб других стран переходили в руки демократической оппозиции. В СССР в это время был издан специальный приказ о чистке документов».

Причем, зачищали архивы неоднократно. Последняя чистка произошла в 1990 году, перед самым распадом СССР. Приказ КГБ СССР №00150 от 1990 г. предусматривал «ликвидацию» документов, касающихся, в частности, интеллигенции и инакомыслящих 1960–1980 годов. А есть очевидцы, утверждающие, что документы из запасников КГБ иногда даже машинами вывозили на картонно-бумажные комбинаты – как макулатуру, на переработку. Не все дела КГБ уцелели еще и потому, что часть из них изначально не подлежали бессрочному хранению. Одни надо было хранить 5 лет, другие – 10, после чего их в плановом порядке уничтожали. Но все же немалая часть материалов о репрессированных сохранилась. Поэтому можно попытаться найти дело на своих родных, переживших репрессии.