Сімдесят п’ять років тому – 5 квітня 1944 року – Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР затвердив інструкцію про депортацію сімей членів ОУН та УПА. Нова хвиля депортацій розпочалась відразу по тому, як на захід України увійшла радянська армія. Саме ж рішення про виселення українців ухвалили 31 березня 1944 року у Москві – генеральний комісар державної безпеки Лаврентій Берія підписав розпорядження №7129 про депортацію сімей учасників визвольних змагань.читать дальше
.
Через п’ять днів інструкція “О порядке ссылки членов семей оуновцев и активных повстанцев в отдалённые районы Союза ССР” була затвержена і направлена до виконання. Згідно з вказівками, виселенню підлягали всі повнолітні та неповнолітні члени сімей українських націоналістів, а їхнє майно підлягало конфіскації. Списки осіб на депортацію готували сільські ради на місцях у координації з органами НКВС.
В інструкції детально регламентувався порядок дій відповідальних за депортацію. В обраний район направлялась оперативна група з військових на чолі зі співробітником місцевого відділу НКВС, кожна сільська рада повинна була підготувати відповідний транспорт. На світанку село оточували солдати з наказом нікого не впускати і не випускати, а біля кожного обійстя виставлялись пости.
До хат зі списку заходила оперативна група, робила трус та перевіряла документи. Далі – наказ збирати речі. Майно, що підлягало конфіскації, описували та опечатували. На всі збори давали три години.
Депортованим дозволяли взяти з собою одяг, взуття, постіль, посуд та дрібний реманент – сокири, лопати, пилки тощо. Особливо слідкували за тим, щоб люди взяли з собою якомога більше теплих речей та продуктів. Також дозволяли взяти з собою гроші та цінні речі, якщо вони були.
Після цього арештованих доправляли до найближчої станції, де за списком передавали конвоїрам і заганяли до вагонів. Про кожен ешелон та кількість депортованих негайно повідомляли заступнику Лаврентія Берії генералу Чернишову. Він забезпечував харчування депортованих на шляху до місця заслання – за його наказом станційні буфети по ходу потягів повинні були годувати людей. В Україні цим займались на станціях Рівне, Київ, Полтава, Харків, Куп’янськ та Валуйки.
Читайте також: Владлен Мараєв. Сталінський злочин проти кримськотатарського народу
Перший ешелон відправився у квітні. У ньому було двісті сімей українців. Другий ешелон вирушив до Сибіру 7 травня (137 сімей з Рівненської області та 11 – з Волині), третій – 21 травня (54 сім’ї волиняків). Наступна хвиля депортацій розпочалась восени. У вересні депортували 479 сімей з Львівщини, 268 – з Волині, 200 – з Рівненщини, 209 – з Тернопільської області та 222 – зі Станіславської (нині Івано-Франківська).
Загалом же у 1944 році з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської та Чернівецької області депортували 4 744 родини. Пік депортацій припав на 1947 рік – тоді вислали 26 332 сім’ї, загалом – 77 791 чоловік.
Всього ж за 1944-1948 роки були депортовано 131 935 людей. До цього числа не входять етнічні німці, фольксдойче, колишні поліцаї, власівці та “зрадники Батьківщини”, які проходили окремим списком. Місцем заслання були обрані віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. Значна частина з них так і не повернулись на батьківщину, а їхні нащадки досі живуть на безкраїх простору Сибіру.
Цей день в історії ‒ розстріляні у Лук’янівській в’язниці:читать дальше
. на
1. Балагурак Дмитро Васильович – “Скоба”, “А-32” (05.1924, с. Москалівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 8.04.1953, м. Київ). Забраний до німецької армії, пройшов військовий вишкіл, вахман (03.1943-01.1944). Приїхав додому у відпустку після поранення. В УПА з червня 1944 р. Ройовий сотні “Недобитого” групи “Гуцульщина” (1944), чотовий сотні ім. Богуна куреня “Гайдамаки” ТВ-21 “Гуцульщина” (1945-1948). Переведений до СБ (05.1949). Субреферент СБ Косівського надрайонного проводу (05.-07.1949), референт СБ цього проводу (07.1949-1950). Відстронений від посади через хворобу, деякий час перебував без призначення. Член Косівського надрайонного проводу (1951-06.1952). Захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 15 червня 1952 р. біля с. Шешори Косівського р-ну. Військовою колегією Верховного суду СРСР 17 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Лицар Бронзового хреста бойової заслуги (31.08.1947). Старший булавний (?), хорунжий УПА (12.06.1948).
2. Бамбуляк Василь Дмитрович – “Беркут”, “Буркут”, “Б-25”, “В-15” (1921, с-ще Жаб’є (тепер смт. Верховина Івано-Франківської обл.) – 8.04.1953, м. Київ). Закінчив сільськогосподарську школу (1943). Член ОУН (08.1943). Ройовий боївки ОУН (02.-07.1944). В УПА з липня 1944 р. Ройовий сотні “Трембіта” групи “Гуцульщина” (07.1944-02.1945), помічник ройового сотні ім. Богуна куреня “Гайдамаки” ТВ-21 “Гуцульщина” (06.-08.1945). Охоронець провідника Косівського надрайонного проводу Івана Скульського-“Артима” (08.1945-01.1947), організаційний референт Жаб’євського районного проводу ОУН (05.1947-06.1950), провідник Жаб’євського районного проводу ОУН (06.1950-07.1951; 09.1951-05.1952), провідник Яблунівського районного проводу ОУН (07.-09.1951). Захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 10 травня 1952 р. на прис. Сегет с. Кривопілля Жаб’євського р-ну. Військовою колегією Верховного суду СРСР 17 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Старший вістун УПА (01.1945).
3. Жикалюк Дмитро Іванович – “Твердий”, “100” (1909, с. Устеріки Верховинського р-ну – 8.04.1953, м. Київ). Від переслідування оперативників НКВС втік до Румунії, в’язень румунських тюрем (1940-10.1941). По поверненню проживав у с. Устеріки. Мобілізований до дивізії “Галичина”, але втік і перейшов на нелегальне становище (07.1943). Член ОУН (10.1943). В УНС з листопада 1943 р. Вояк вишкільного куреня УНС ім. Коновальця “Чорні чорти” (11.1943-02.1944), інструктор, чотовий сотні ім. Петлюри куреня “Перемога” та сотні ім. Богуна куреня “Гайдамаки” ТВ-21 “Гуцульщина” (02.1944-весна 1948). Субреферент пропаганди Кутського районного проводу ОУН (05.-07.1948), організаційний референт цього проводу (07.1948-06.1950), референт пропаганди цього проводу (06.1950-06.1952). Захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 30 червня 1952 р. біля с. Снідавка Косівського р-ну. Військовою колегією Верховного суду СРСР 24 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці.
4. Кричун Микола Пилипович ‒ “Олексій”, “Остап”, “Старий”, “Черемшина”, “Юра”, “16” (1912, с. Дихтинець Путильського р-ну Чернівецької обл. – 8.04.1953, м. Київ). Закінчив семирічну школу. Служив у румунській армії (04.1934-04.1936). Член ОУН (08.1942). Станичний ОУН с. Дихтинець. В’язень румунських тюрем (1942). Зв’язковий районного провідника ОУН Путильщини Степана Торака-“Тополі” (1943), провідник Путильського районного проводу ОУН (04.-08.1944), провідник Вижницького (“гірського”) повітового проводу ОУН, після реорганізації – Вижницького надрайонного проводу ОУН (09.1944-05.1952). Захоплений у полон оперативниками УМДБ Станіславської обл. 27 травня 1952 р. через зраду Романа Тучака-“Кірова” у лісі біля с. Люча Яблунівського р-ну Станіславської обл. Військовою колегією Верховного суду СРСР 20 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Лицар Бронзового хреста заслуги (12.06.1948).
5. Матвіїв Юліан Миколайович – “Кріс”, “Любомир”, “Недобитий”, “Л-13”, “М-14”, “0-1”, “12-48”, “2 М”, “227 а”, “36/б” (1914, с. Білявці Бродівського р-ну Львівської обл. – 8.04.1953, м. Київ). Народився у сім’ї вчителів. Пластун. Закінчив юридичний факультет Люблінського університету (1937) та факультет соціально-економічних наук університету в Бельгії (1939). Член ОУН (1932). Магістр права, працював адвокатом на Грубешівщині (Польща). Член Грубешівського повітового проводу ОУН (1940-1941). Секретар УДП м. Коломия, комендант УДП м. Кути (1942-03.1944). В УПА з березня 1944 р. Чотовий, командир сотні ім. Богуна (03.-12.1944), командир куреня “Перемога” ТВ-21 “Гуцульщина” (01.-10.1945). Пройшов вишкіл при крайовій референтурі СБ КК (11.1945). Референт СБ Косівського надрайонного проводу ОУН (12.1945-09.1947), в.о. провідника цього проводу (05.-09.1947), референт СБ Коломийського окружного проводу ОУН (09.1947-05.1948). Переведений на Буковину. Організаційний референт Буковинського окружного проводу ОУН (05.1948-07.1950), провідник цього проводу (07.1950-05.1952). Захоплений у полон агентурно-бойовою групою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 28 травня 1952 р. у лісі біля с. Люча Яблунівського р-ну. Військовою колегією Верховного суду СРСР 20 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Лицар Бронзового хреста бойової заслуги (15.04.1945). Хорунжий (15.04.1945), поручник УПА (22.01.1946).
6. Паєвська-Томич Олександра Миколаївна – “Орися”, “35” (7.01.1908, с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 8.04.1953, м. Київ). Закінчила Коломийську гімназію та учительську семінарію. Учитель. Член ОУН (поч. 1946). Інформатор та утримувач явочної квартири окружного провідника ОУН Коломийщини Григорія Легкого-“Бориса” (1946-05.1950). На нелегальному становищі з травня 1950 р. Працівник техзвена референтури пропаганди Косівського надрайонного проводу ОУН. Захоплена в полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 25 червня 1952 р. Військовою Колегією Верховного суду СРСР 21 січня 1953 р. засуджена до ВМП. Розстріляна в Лук’янівській в’язниці.
7. Палинюк Василь Миколайович – “Гуцуляк”, “Крук”, “Ненаситець”, “Х-12”, “0-27”, “0-9” (29.03.1903, с. Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 8.04.1953, м. Київ). Член ОУН (06.1937). Кур’єр до Косівського районного проводу ОУН (1940-1941). Заарештований прикордонниками 95 загону НКВС 4 червня 1941 р. біля радянсько-угорського кордону в Жаб’євському р-ні та переданий до Надвірнянського РВ УНКДБ. Перебував у Станіславській в’язниці, втік з-під варти в перші дні німецько-радянської війни. Волосний харчовий ОУН у Косівському р-ні (10.1941-1943), господарчий референт Косівського повітового проводу ОУН (08.1943-09.1944), провідник Косівського районного проводу ОУН (10.1945-12.1949), організаційний референт Косівського надрайонного проводу ОУН (12.1949-06.1952). Захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 25 червня 1952 р. Військовою Колегією Верховного суду СРСР 21 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Лицар Срібного хреста заслуги (2.09.1948).
8. Хімчак Прокіп Дмитрович – “Бурлак”, “Пруткий”, “Степ”, “Г-72”, “Жт-85”, “Ш-73”, “135” (1922, с. Ільці Верховинського р-ну – 8.04.1953, м. Київ). Член ОУН (07.1942). Вояк боївки ОУН “Жбурлея” (1943-07.1944). В УПА з липня 1944 р. Ройовий сотні “Палія” куреня “Лісового” Групи “Гуцульщина” (07.1944-04.1945), ройовий сотень “Чабана” та “Вихора” ТВ-21 “Гуцульщина” (04.-06.1945). В СБ з літа 1945 р. Бойовик боївки СБ Жаб’євського районного проводу ОУН (літо 1945-літо 1946), кущовий інформатор СБ у Жаб’євському р-ні (літо 1946-04.1947), субреферент СБ Жаб’євського районного проводу ОУН (04.1947-04.1948), референт СБ цього проводу (04.1948-05.1950), слідчий референтури СБ Косівського надрайонного проводу ОУН (05.1950-05.1952). Захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 5 травня 1952 р. біля с. Кривопілля Жаб’євського р-ну. Перебував у Станіславській в’язниці. Погодився на співпрацю з ворогом (агент-бойовик “Дмитро”), але заарештований у червні 1952 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР 17 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Старший вістун УПА (01.1945).
9. Яким’юк Василь Юрійович – “Калина” (1916, с. Тюдів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 8.04.1953, м. Київ). Член ОУН (1944). Референт пропаганди Жаб’євського районного проводу ОУН (1944-1945), станичний ОУН с. Тюдів (1945-1947), заступник кущового, кущовий ОУН у Кутському р-ні (1948-08.1951), субреферент пропаганди Кутського районного проводу ОУН (08.1951-04.1952), кущовий ОУН у Кутському р-ні (04.-06.1952). Захоплений у полон агентурно-бойовою групою відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. 3 липня 1952 р. біля с. Яворів Косівського р-ну. Військовою колегією Верховного суду СРСР 22 січня 1953 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці.
Первый в мире самый большой грузоподъемный самолет был разработан украинским конструкторским бюро Антонова.
Это знаменитый Ан-225 «Мрія». С самого начала он задумывался для транспортировки не чего-нибудь, а космических кораблей! Сейчас наша «Мрія» используется для тяжелых грузоперевозок. Кстати говоря, первый в мире вертолет и четырехмоторный самолет сконструировал тоже наш великий земляк Игорь Сикорский.
6 квітня 1950 секретною постановою Ради Міністрів СССР спецпоселенці стали вважатися засланими навічно.
"...Мені йшов 15-й рік, і я дуже важко пережила ці моменти. Серце краялося, коли дивилася, як мoскaлі відправляли рідних та односельців у Потутори на станцію. Люди голосили, скакали з машин, щоб утекти. Як машина рушила, я не витримала й закричала: “Мамцю моя дорогенька!”. Мoскaлі зрозуміли, що я теж із сім’ї повстанця, й посадили на іншу машину. У Потуторах вагони вже чекали своїх нещасних “пасажирів”. Пригадую, як плакали за нами люди, як співчували. Сусідка Стефанія Кулина принесла нам чотири хлібини. Ми взяли з собою лише кукурудзу, муку, перину й подушку. Як поїзд рушив – був страшний плач. Хлопці заспівали “Рушив поїзд в далеку дорогу”, і всі відчули безпорадність перед майбутніми поневіряннями в холодному мoскaльському Сибіру, куди три тижні їхали примусово переселенці в смердючих вагонах. Замість туалетів – діри в вагонах. Люди соромились, закривались простинями. Всього було десь тридцять вагонів, і в одному - 35 родин із Мечищева. Дволятики потрапили в Зарянівку Сталінського (тепер Новокузнєцкого) району Росії. Поселили їх спочатку в конюшні. Перед тим тут перебували полонені німці, яких повезли в тайгу. Частину новоприбулих теж забрали в тайгу, де вони заготовляли деревину. Катерина Дволятик працювала на лісоскладі, Марія спочатку на заводі (вугільному), потім – у шахті. Шахтарям на день виділяли по кілограму хліба, інші одержували по 250 г. Хліб давали за карточками, люди стояли за ним у чергах. Інколи Марія не їла по три дні, але на роботу мусіла йти.
– У 50-градусні морози ми дуже змерзали. Мамі відняло руки й ноги. Люди гинули, як мухи. Важка дорога у “поїзді смерті”, голод, холод, знущання москалів багато хто не пережив. Малі діти дуже вмирали, й ті, хто хворів. Не витримали й мої односельці Микола Ільків, Іван Проць, Іван Харовський. В трунах тоді навіть не хоронили, а в спільних ямах, які ми називали “братські могили”. Аж у 1949 році почали робити труни, ховати людей окремо і робити таблички. Скільки таких могил у Сибіру – одному Богу відомо. Люди часто тихенько молилися у бараках, жінки самі відправляли Служби Божі. Хлопці, котрі розумілись на столярці, будували хати. У них поселялися три-чотири родини."
11 квітня - день пам'яті письменника та літературознавця ВАСИЛЯ БАРКИ (справжнє ім'я – Очерет Василь Костянтинович; 16 липня 1908, с. Солониці, нині Лубенського району Полтавської обл. – 11 квітня 2003, м. Ґлен-Спей, шт. Нью-Йорк, США), автора одного з найвідоміших творів про Голодомор "Жовтий князь". FB_IMG_1555249459941.jpg
Його життєвий шлях проліг через найважчі випробування, які випали читать дальше
українському народу у ХХ столітті - революція, світові війни, більшовицька окупація та репресії, Голодомор, еміграція до Америки.
Ще в юності він мав потяг до слова, творчості та служіння іншим. Обрав фах вчителя, здобув педагогічну та філологічну освіту в Лубенському технікумі та Краснодарському університеті, де викладав історію західноєвропейської літератури середньовіччя. Здобув кандидатський ступінь.
Учасник Другої світової війни, молодий письменник отримав два поранення і в 1943 році був вивезений до Берліна як остарбайтер. Відтак В.Барка пройшов шлях з табору Ді-Пі до еміграції в США у 1950 р., де на початку мусив працювати прибиральником. Спершу мешкав у Нью-Йорку, а з початку 1970-х рр. і до кінця життя – у Ґлен-Спеї, так і не маючи власного житла та родини.
Саме у США Василь Барка написав більшість своїх творів, значну частину яких складає поезія. Втім, його літературна кар'єра почалася з двох успішних збірок поезій ще на початку 1930-х років - «Шляхи» (1930) і «Цехи» (1932), прихильно сприйнятих критиками, які порівнювали В.Барку з П.Тичиною та поетами Ренесансу. Згодом були збірки «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Океан ІІ» (1979), «Океан IІІ» (1992), поема .......» (1993), віршований роман «Свідок для сонця шестикрилих» (1981).
На особливу увагу заслуговують видані у США романи «Рай» (1953), де викрито СРСР, та «Жовтий князь» (1963) – один з найобразніших, найбільш важких і водночас правдивих романів про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні. Змальовані ним образи назавжди закарбовуються в пам'яті. Він і сам надзвичайно глибоко переживав цю трагедію свого народу. Настільки сильно, що описуючи страждання голодуючих, сам відмовлявся від їжі по кілька днів.
Загалом збереглося понад 20 книг поезій, прози, перекладів та літературознавчих розвідок письменника, не рахуючи рукописів.
Влітку 1999 у Василя Барки стався інсульт і він уже не мав змоги писати. Доживав у будинку для літніх людей під медичним наглядом до своєї останньої весни у 2003 р.
Последний раз редактировалось Volodya; 14.04.2019 в 20:06.
11 квітня 1945 року підрозділами Армії Крайової Львівської округи АК та Батальйонів хлопських було здійснено напади на цивільне українське населення у селах Бахів, Березка та Сівчина. Внаслідок яких було замордовано кількасот українських мешканців. читать дальше
Одним з тих, кого звинувачують у вбивстві українців в Березці та Бахові, є Роман Кісель (пол. Roman Kisiel ps. Sęp, Korfanty) та очолюваний ним, створений на основі батальйонів хлопських, підрозділ польських партизан (пол. Ludowa Straż Bezpieczeństwa, LSB). Їх також звинувачують у інших багатьох вбивствах українців на території Польщі, серед інших, зокрема, в Малковичах (138 осіб), Скопові (принаймі 67 осіб, за написом на надгробку 150—180 осіб), Коритниках (53 особи), Тройжичах (28 осіб), Волі-Кривецькій (27осіб), Дубецьку (8 осіб) та інших.
Фрагмент із спогадів Івана Оліжара з Сівчини — псевдо «Кум»: «Як раз того часу 14 квітня (тут помилка — 11 квітня) стався напад банди з Гути-Березки, польського села, на Бахів. Вбито 24 особи. Пограбувавши маєток і підпаливши хати, банда рушила на Березку. В Березці вбили 173 особи. На плебанії загинув, забитий сокирами, парох отець Білик разом з родиною. Перейшовши Березку, рушили на Сівчину. Вбили 26 осіб. Від Софії Гутман вимагали 500 злотих. Взяла всі гроші, віддала, й вижила. В Павла Гутмана забракло до суми, яку вимагали, 20 злотих — в зв'язку з тим він не пережив (тієї різні), а гроші все одно забрали. Мешканці втікали в ліс, банда дійшла вже до половини села, коли надійшли наші стрільці з УПА. Поляки повернули. Я перебував в той час на вишколі (навчанні) в котовськомі лісі з новоствореною чотою. Прибіг лісник з Сівчини з повідомленням про безчинства бандитів. Чота рушила негайно, але поляків в селі вже не застала.»
Спогади Анни Кураж (дівоче прізвище Пізьо), котра народилась в Бахові в 1922 році: « Прийшло з-за Сяну 700 польських партизан. Почали вбивати людей в нашому селі. Перевіряли кенкарти (посвідки особи; там були позначки: U — українець, або P — поляк). Вбивали по полях, по хатах, в селі. Найбільше убитих було коло потічка Лібери, котрий пливе посередині села. Там назганяли людей і вбили, а було тих людей 17. А всього вбитих було з 80 чоловік. Тих з-над потоку поховали недалеко в одній ямі. Пролежали там до 1971 року, бо в тому місці почали будувати школу й перенесли їх на цвинтар. Решта людей було поховано на цвинтарі, але в іншому кінці, дальше від церкви, і не в одному місці, а в різних гробах, бо в селі ще жили їх родини. Пам'ятаю не всіх убитих. То були Антін Пізьо (мій батько), Антін Купчак, Катерина Купчак, Анна Декар, Михайло Бубен, Марта Сокіл (вбита разом з дитиною), Антін Зубик, Єдинак, Захарій Копко, Ілля Копко, Федір і Марія Степаник, Михайло Купчак, Анна Салажник, Григорій Копко, Ксенія Копко, (священик) отець Сембратович. Як пам'ятаю, то ті особи, крім Степаників та Ксенії і Григорія Копків, були поховані спочатку біля потоку, а потім перенесені коло церкви. Пам'ятаю ще вбитих Євгенія Костечка, родину Ткачів (Іван, Петро, Галина, Діонісій), Йосифу Ткач (сестру Марії Сокіл), Дмитра Лободзіньського, Анну Білу, Романа Копка, Гутмана (вбив його власний син, котрого потім спаралізовало).»
14 квітня 1945 року УПА випускає своє звернення, в якому говориться: «ПОЛЯКАМ! Ліського й Сивіцького повітів — до загального відома. Останнім часом здаввлося, що українсько-польські взаємини на цьому терені вже на добрій дорозі, що вже польське суспільство цього терену при допомозі чесних поляків-патріотів вплинула на поведінку розбещеної дотепер сучасної адміністрації, а головно „Міліції Обивательської" (МО); здавалось, що вже й тут, на місце сталінських агентів, прийшли до голосу поляки, яким дороге майбутнє їхнього народу. Та, на жаль, воно не так! Після короткої перерви, по наших відплатних акціях під Середнім Селом 7. 2. , у Завадці 5. 3., у Станковій 6. 3., та в Пашівському Лісі 5. 3. 1945 р., непоправні бандити з „Міліції Обивательської", вірні слуги кровожадного Кремля почали знову продовжувати грабіж і палення наших сіл: Березка 23. 3 і 10. 4., Бібрка 5. 4., а дня 13. 4. вандальським актом у Волі Матіяшовій (Ліський повіт) припечатали свою неминучу загибіль. Тому ПОВІДОМЛЯЄМО все польське суспільство, що за вандалізм, який поповнили бандити з польської „Міліції Обивательської" дня 13. 4. У Волі Матіяшовій над раненим молодим українцем, жителем цього ж села (людину легко ранену в ногу, масакрували ці обер-бандити прикладами крісів й недобитого закопали в землю живцем) — за цей обер-бандитизм, за всі попередні та вище наведені грабіжницько-бандитські акції, проведені над українським населенням, оголошуємо „Міліції Обивательській" (МО) відплатну акцію. Цю акію переводитимемо масово і в залежності від потреби будемо стосувати всякі форми відплати (засідки, індивідуальний терор і інші). Постараємося карати тільки винних, та зазначуємо, що куля не розбирає, і що спеціяльних слідств теж вести не будемо, бо відповідальність за ці звірства падає на цілу організацію, під маркою якої діють ці банди, а, передусім, на ті станиці „Міліції Обивательської", що за їх почином і на їхньому терені ці бандитські акції провадяться. Будемо справедливі та при цьому консеквентні, чого можете бути певні. Тільки ще раз робимо застереження, що коли в часі наших відплатних акцій впали б випадково невинні, то хай польське суспільство не винує в цьому нас, тільки своїх бандитів-провокаторів.»
А після виходу вищезгаданої листівки УПА перейшла до активних дій проти міліції, співробітники якої брали участь в мордуваннях:
«Вслід за повідомленням пішли заповіджені відплатні акції. Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р. відділи УПА розгромили понад 20 станиць польської міліції (Грозьова, Риботичі, Тисова, Вільшани, Жапалів, Старе Село, Брусно, Тирява, Сальна і ін.), спалено польські села Борівницю й В'язовницю та покарано мешканців того села за багатократну участь у мордуванні українців по сусідніх селах; обстріляно гарнізони ВП в Конюші, Берендьовичах. А одночасно майже в кожному мішаному селі переведено збори польського населення, на яких представники УПА давали український погляд на витворену ситуацію.
Герої билися до останньої можливості, здаватися живим ніхто не збирався: Останній бій УПА, 14 квітня 1960 року
Завдяки Марії Пальчак, котра єдина, вижила (дивом - важкопоранена, потім у таборах) ця героїчна сторінка "останніх лицарів лісу" стала відома нащадкам.
Божиківський ліс на Тернопільщині став свідком останнього відчайдушного бою загону відчайдушних патріотів з московськими карателями. читать дальше
"Троє відчайдушних повстанців: колишній член Подільського проводу ОУН Петро Пасічний, його дружина Марія Пальчак та Олег Цетнарський не склали зброї після смерті Романа Шухевича 1950 р. та захоплення Василя Кука 1954-го.
Підпільники переховувалися на межі сучасних Тернопільської та Івано-Франківської областей, займаючись націоналістичною пропагандою та акціями прямої дії проти окупаційних установ. В надзвичайно скрутних умовах вони передруковувало твори ідеологів визвольного руху та поширювали ці матеріали на місцях.
В жовтні 1959 р. на слід українських повстанців вийшов лейтенант КДБ, який був оперативно ліквідований.
Після знищення представника окупаційної влади репресивний апарат активізував пошуки повстанської групи.
12 квітня більше двох сот співробітників КДБ розпочали масштабну операцію проти 3 відважних українських підпільників.
14 квітня під час прочісування місцевості окупанти виявили повстанців.
В лісаз Бережанщини розпочався один із останніх боїв УПА.
Оточені підпільники категорично відмовились здаватися ворогу живими.
Розпочалася перестрілка, один з КДБістів був поранений. Врешті, важко поранені вояки УПА наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон системи.
Петро Пасічний та Олег Цетнарський стікаючи кров'ю, застрелились.
Марії Пальчак не вдалося покінчити із життям: куля влучила в голову, пройшовши у 7 міліметрах від мозку.
Згодом вона стала політв'язнем режиму, відбувши 15 років концтаборів.
Марії Пальчак пощастило дожити до краху радянської окупації. Вона ще побачила незалежну Україну, відійшовши у вічність 1998 року.
Мужність, відвага та самопосвята останніх бійців УПА сьогодні є джерелом натхнення для сучасних продовжувачів їхньої величної справи.
Вражаюча стійкість і безкомпромісність цих Велетів Духу не може не захоплювати.
Пам'ятаємо, пишаємось!"
Десятки тисяч карателів НКВС намагались винищити "біндер" "до ноги": До 75-річчя найбільшого бою УПА
Відбірні дивізії "чекістів" діяли у кращих традиціях комуно-московських окупантів - закидати ворога трупами, своїми та чужими. Однак план генералів Берії-Сталіна не вдався. Вояки УПА прорвалися з оточення у Кременецьких лісах читать дальше
5 років тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбувся найбільший бій УПА. Проти близько п'яти тисяч повстанців радянська окупаційна влада кинула від 15 до 30 тисяч карателів НКВС., зазначають Патріоти України
До річниці бою Український інститут національної пам'яті презентував соціальний відеоролик.
У відео знявся останній живий учасник бою під Гурбами, 94-річний Василь Кирилюк із Рівного.
"Бій під Гурбами - символ незламності УПА. Сили НКВС, яких було в кілька разів більше, мали тут остаточно розгромити повстанців. Але їм не вдалося зробити це. Вояки УПА прорвалися з оточення, повстанський рух продовжив боротьбу за свободу, яка тривала ще понад 10 років. Вони - добрий приклад для нинішніх захисників незалежності", - каже Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.
Також в ролику знялися доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
"Ми хотіли показати зв'язок поколінь захисників України, яким знову доводиться братися за зброю, бо ворог не змінився. І перемагати в, здавалося б, безвихідних ситуаціях", - говорить режисерка кліпу Діана Горда.
У квітні 1944-го розвідка НКВС помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з'єднання "Холодний Яр". Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
В ході операції відбулося 26 бойових зіткнень. Деякі бої тривали по 8 – 11 годин. Найбільший стався під Гурбами 24 квітня, коли близько п'яти тисяч повстанців опинилися в оточенні 15 – 30 тисяч радянських солдатів. Командувач Петро Олійник ("Роман", "Еней") дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
27 квітня 1894 р. у м. Лубни народився Кирило ГОНЧАРЕНКО, сотник артилерії Армії УНР, командир 1-ї батареї під час Зимового походу Армії УНР.
27 квітня 1902 р. народився Дмитро ВЕРБА, підпоручник Армії УНР, інженер-лісівник, лицар Хреста Симона Петлюри.
27 квітня 1929 р. москалі розстріляли холодноярського отамана Якова МАМАЯ-ЩИРИЦЮ.
27 квітня 1958 р. помер Олександр ПЛІТАС, лікар Армії УНР Першого зимового походу і Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника, лицар Залізного хреста.
“Незборима нація”
На світлині – Кирило Гончаренко. Світлину надав ВІктор Моренець
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 16:31.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.