Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 року у с. Знаменське (Черкаське , 1932 р. ввійшло до складу Донецької області) , яке заснував у XVII ст. Черкаський полковник Ізюмського слобідського полку Костянтин Захаржевський. Батько – Федір Іванович, мати – Зінаїда Панкратьєвна Биківи (саме таке прізвище записано у свідоцтві про народження), українці за національністю. 1929 р. сім’я переїхала до Краматорська. Леонід з дитинства мріяв про авіацію.

Давньою мрією Бикова була постановка картини про льотчиків у роки війни. На прикінці 60-х, у співдружності зі сценаристами Євгеном Онопрієнком й Олександром Сацьким, ним був написаний сценарій фільму "В бой идут одни старики", який цензура довго не пропускала через його «негероїчність».

У цьому фільмі про війну сама війна на другому плані. Бо війна все одно кінчається, скільки б не тривала. Вічна тільки музика. І за це можна битися і навіть гинути. У цьому суспільстві молодих, де той, хто старший на рік, може вважати себе «старим», а ще трохи старші — це вже ветерани, правила співжиття подаються як норма ставлення людей один до одного. Бо це війна, де смерть чатує на кожного, і своїх друзів можна тільки любити і берегти. Тільки так можна вижити.

«Маестро» - такі позивні ма екіпаж - в українських військово-повітряних силах.

У 1998 році наказом головкому ВПС України одному з бойових літаків авіаційного крила, яким командує полковник Валерій Ємець, було присвоєно ім'я Леоніда Бикова. Зараз це ім’я носить бойовий винищувач МіГ-29 з авіаційного з’єднання, що базується у Василькові.

У 2001 році на Дніпровських схилах поруч з Парком Слави і Аскольдовою могилою було встановлено пам’ятник військовим льотчикам. На фрагменті літака втомлено сидить комеск Олексій Титаренко – Леонід Биков… На крилі під листочком приховався коник-стрибунець – «Кузнєчик», роль якого режисер списав із себе, і якому вдалося піднятися в небо на бойовому винищувачеві, на відміну від самого режисера…

Завдяки талановитому сотенному «Середньому», відділ «Летунів» провів багато переможних боїв, про один з них, Журавківський бій, знаходимо в спогадах стрільця «Козака». Був кінець листопада, ми подались в Жидачівський район ,біля Журавно, сільце Журавків, пішли на вечерю, файно нас прийняли, ранком вийшли до ліска, який був близько 200 м. від села, я пішов на заставу з другом «Левком». Чуємо їдуть грузовики, кажу «Левкові» ,то певно на Жидачів, але грузовики зближаються і почали стріляти, ми ще не стріляли, прибігає стрілець: «Хлопці сходіть з застави». Ми прибігли, до сотні. Сотня була злагоджена до бою у окопах, окопи не були глибокими тому, що то ще були старі окопи, викопані ще стрільцями нашої славної Української Галицької Армії в дуже вигідному місці. Ззаду окопів болото, так що вони нас не могли повністю окружити, ми залягли у своєму рову, нас була тільки одна сотня, а маскалів хмара суне ми не знали скільки їх, нам здавилося що їх до двох тисяч.

Сотенний «Середний», молодий хлопець був тільки на рік від мене старший на третьому курсі університету вчився, але відважний був, промовив до нас: «Що, друзі, будемо розбігатися, чи будемо боронитися», ми крикнули: «Будемо боронитися», промовив далі сотенний: «Тут повторяться другі Крути». Свідчуся Богом, що не було найменшого здригління, що треба вмирати. Сотенний подав наказ: «Підпускаємо близько, цільно стріляти, щадити набої». Нам було чим їх зустріти, мали ми міномети з десять кулеметів, автомати, кріси, гранати, набоїв достатньо, розпочався жорстокий бій, москалі заревіли «Ура», сотенний закричав: «Огонь і слава» – ми як шарнули, з усієї зброї, більшовики відступили, залишивши на полі бою трупів, там дальше на полі знов зібралися, і далі у наступ, ми відбили і другий раз.

У другій атаці поляг кулеметник першої чоти «Филя», він був з с.Ясень. Він прийшов до нас із сотні «Сіроманців». З його сторони збоку підповз більшевик і вистрелив до нього з папашки, смертельно ранив голову, він ще встиг крикнути «Прощайте браття. Слава Україні!». Був у нас і ще один умілий кулеметчик, який поклав тридцять одного большевика одиночними пострілами, економлячи набої з кулемета Дехтярьова, колись був добрий «рабшіца».Йдуть третій раз, закидували нас гранатами, але ми відбили їх. Тоді сотенний, став у повний ріст, я крикнув: «Друже сотенний, залягайте бо вас здіймуть», сотенний на це не зважив, у нас усіх очі блистіли, страху не було і тільки промовив: «Червоноармійці українці, ми з вами не воюємо, ми воюємо, з НКВД, бийте своє начальство, яке гнобить ваших і наших батьків і сестер по тюрмах». Між ними пішов великий тарсор, солдати фронтовики почали кричати :«Ми клали голови за вас на фронті ,тепер ви кладіть голови тут, нарешті як закричать «НКВД вперьод», то був найтяжчий для нас наступ, вони вже були метрів з десяток від нас, ми їх закидували гранатами, у нас в окопах ще більше залунала «Слава». П’ятнадцять разів йшли «енкаведисти» на нас ,поки не змерклося ми кричали їм : «Ми ще маєм багато набоїв, завтра з вами ще повоюємо» .

Коли чисто змерклося на підмогу большевикам наїхало ще багато автомобілів з енкаведистами , ми попри землю пішли і вийшли до Дністра. З нами був станичний і професор, вони не лишились у Журавкові, але пішли далі 35 км. Ми пішли маршрутом до д…… яка над рікою Жидачівського району, там зайшли в ліс, щось трохи дістали перекусити. Пам”ятаю, йдучи дорогою, до нас повернулася впевненість у загальну перемогу над усіма нашими ворогами, раз ми перемогли таку навалу. Згодом ми чули приблизні дані про ворожі втрати, ворога полягло 75 чол. ; 200 чол ранено, але мені здавалось що ,ще більше. З нашої сторони тільки один кулеметник поляг , і один стрілець ранений, похоронили «Филю» біля бункера станичного. Чи є хоч хрест на тому місці не знаю, згадую, як побивався бідний «Филя», коли ранив нехотячи у попередньому бою, свого бійця. Це був один з найбільших боїв, в яких я брав участь. Підтвердження про правдиву розповідь повстанця «Козака»і про підсумки бою відомо також із записів літописця УПА полковника Степана Фрасуляка:“Від одинадцятої години большевики возили підводами до Жидачева своїх ранених, яких зараз відправляли до Львова. Розвідка донесла, що рядових большевиків поховано в кількох спільних могилах в лісі. І так тільки в одній могилі коло Журавкова поховано 60 большевиків, а кілько в інших могилах – не відомо. Вбитих командирів забрано до тих районів, звідки вони походили. І так до самого Журавна привезено 7 вбитих командирів”.

В той час, коли два грізних звіра — гітлерівська Німеччина і червона Москва прагнули світового панування, сіяли на наших землях смерть та свавілля, знайшлися люди, в яких любов до своєї батьківщини була понад усе.
Це молоді патріоти, яким в той час було 20, а то й 16 років. Завдання в них було одне: «Здобудемо Українську державу або загинемо у боротьбі за неї».
В нашому районі керівну роботу взяли на себе вчителі. Хто вони? Степан Соломко («Непитай»), родом з Дуліб, директор Симонівської школи — районний провідник ОУН. «Ворон», родом з Дуліб, директор Дулівської школи, районний провідник юнацтва, Гуменюк («Орлик»), директор Витківської школи, суспільно-політичний референт УПА, Галина Шматко («Волинянка»), родом з Сінного, вчителька, районний провідник жіночої організаційної мережі. Луцук, директор Бугринської школи, суспільно-політичний референт в районі. Семен Прищепа, родом з Чудниці, директор Синівської школи, суспільно-політичний референт сотні «Цигана» (група «Північ»). Іван Гаврилюк. родом з Чудниці, вчитель, старшинський вишкіл (група «Північ»). Василь Січкарук, родом з Терентієва, вчитель, командир підрозділу УПА.
В нашій місцевості була добре налагоджена організаційна мережа ОУН. В кожному селі була створена станиця з молоді. Молодші 18 років організовувалися в юнацьку організацію. Була і жіноча організація.
Перші збройні формування розпочалися в кінці 1942 р. і на початку 1943 року. Трохимчук («Недоля») був начальником української міліції в Гощі. Він разом зі зброєю і всіма підлеглими перейшов в ліс. Аналогічний вчинок зробила Тучинська і Межиріцька міліція. Так була організована перша сотня УПА.
Пригадується такий факт: в березні 1943 року в селі Чудниця гестапівці знищили сім'ю Нестора Шевчука. Чудом залишився живим молодший син Дмитро, якому в той час було 19 років. Хлопцеві нікуди було діватися, і він пішов в УПА, сотню Трохимчука («Недолі»).
Потрібно відмітити, що зброї не було. Зброю, амуніцію, одяг, продукти необхідно було здобувати у ворога.
Багато допомагало населення, яке творило Повстанську Армію. І ось юнаками села Чудниці зразу після знищення гестапівцями сім'ї Шевчуків було викопано кулемет і кілька гвинтівок з землі, в якій були захоронені солдати-фронтовики разом зі зброєю. Дмитро Шевчук, пізніше це був «Очмана», створює першу диверсійну групу з 10 чоловік. Група. озброєна двома кулеметами і гвинтівками, робить наскоки-засідки на шосейній трасі Рівне — Київ біля сіл Самостріли, Сапожин. Були розбиті перші автомашини, здобуті перші трофеї. Переодягнутий в німецький одяг, Дмитро знищив начальника гестапо в м. Корці, де здобув перший німецький автомат «Машінпістоль». Він знищив також ляндвірта, що переїжджав в с. Красносілля, інших офіцерів. Знайшов спільну мову з мадярським гарнізоном, частина якого дезертирувала, а частина перейшла до УПА. Диверсійна група росла. В групі було 35 смільчаків, а після фронту це була сотня «Очмани».
Перша організована сотня «Недолі» через три місяці зросла в курінь, а після фронту це неповний полк «Кирея». В його склад, крім сотні «Очмани», входили: сотня Левадного, сотня Ботана з Русивля («Квітка»), старшинська школа «Свіста» з Сапожина, сотня кавалерії Деркача, боївки «Труби» з Майкова та Дем'яна з Сапожнна, відділ кавалерії «Хмари» з Пустомит та інші незначні боївки.
Віктор Колядюк

CWRb_VmU4AA-Ug2.jpg

CWR39J2UYAAQWSB.jpg

CWPnZz_XIAAk0vJ.jpg

CWPoxqUWIAAPuEi.jpg

CWPrk2GW4AA3v_9.jpg

CWPtEvqWoAA4m-k.jpg

CWPvf9XWUAAR75C.jpg

CWPxfAHWwAAnmsl.jpg