Він міг стати великим політиком чи військовим, був членом «Пласту», навчався на юридичному факультеті Люблінського університету – одного з найбільших університетів тодішньої Польщі. З 16 років став активним членом ОУН, доставляючи нелегальну націоналістичну літературу на Волинь. 1934 року за революційну діяльність був засуджений польським судом до двох років позбавлення волі.

Вирвавшись на волю, Кук надалі виконував ризиковані завдання: перевозив зброю і вибухівку, доправляв нелегальну літературу, організував підпільну друкарню Крайового Проводу ОУН під кодовою назвою «Мандоліна». У 1940 році Василь Кук став другою людиною в ОУН після Степана Бандери, з яким подружився ще зі студентських років.

Після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня, у липні — серпні 1941 року Василь Кук організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві.

З весни 1943 року Василь Кук діяв в Українській повстанській армії. Він до 1949 року очолював групу УПА-Південь, керував одним із найбільших боїв в історії УПА із військами НКВД — під Гурбами у Кременецьких лісах 21-27 квітня 1944 року.

У 1947 році на пропозицію Провідника ОУН Романа Шухевича його заступником на всіх посадах одноголосно обрано Василя Кука. А після смерті Шухевича у березні 1950 року Кук став головою Проводу ОУН, головним командиром УПА.

КГБ полювало за Василем Куком біля десяти років. Лише 23 травня 1954 року за допомогою завербованого зрадника і групи підісланих агентів Василя Кука було заарештовано. Але за шість років, проведених у в’язниці, зламати його так і не вийшло.

Максимум, що вдалося добитися від одного з лідерів ОУН – оприлюднення так званого «Відкритого Листа Василя Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!», у якому він начебто визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР. Сам Кук у цей, написаний і затверджений КГБ текст, вставив своє речення, яке дало знак, що старі канали провалені і ними не варто користуватися.

За кордоном послання зрозуміли. А в Україні була запущена машина з дискредитації Василя Кука і навішування на нього тавра зрадника та агента КДБ.

Василь Кук прожив 94 роки, дочекався Незалежності. В останні роки життя дуже любив спілкуватися з молоддю, розповідаючи про свій досвід боротьби.

Вздовж колишнього шпиталю встановлено хрести, так як тіла загиблих так і залишаються лежати в землі після вибуху.

Сам підземний шпиталь - унікальний об’єкт, який діяв протягом 1945-1947 років. У ньому були приміщення для лікування, для перебування хворих і поранених, лікарів, було налагоджене водопостачання , відповідна вентиляція.

За версією ройового Юрія Пашковського-«Чумака» викриття криївки виглядало наступним чином:

«22-го січня ввечері санітар Арпад й один із вилікуваних поранених піднесли маленькі дверцята входу до шпиталю й побачили, що надворі шаліє страшна завірюха. Рішили використати природні умовини й забезпечити шпиталь дровами на кілька днів…

Вже добре стемніло, як друзі скінчили роботу й зачинили за собою сильне віко, а справу маскування залишили природі. Думали, що вітер загладить, а сніг прикриє. Але, на нещастя, сталося інакше… Саме у цей час ворог запланував на горі Хрещатій велику облаву…

Наблизившись до терену, на якому знаходився упівський шпиталь, ворог зауважив чиїсь іще незовсім засипані снігом сліди, що вели до великого старого пня. Почали обкопувати його й побачили, що він ворушиться. Штовхнули пень сильніше, завіси тріснули, пень перевернувся, а під ним показалася досить велика діра, тобто вхід до підземного шпиталю».

Зі спогадів Богдана Крука-«Мелодії»:

« Героїчний випадок, що мав місце 23 січня 1947 р. на горі Хрещатій (комплекс лісів Лемківщини біля Балигорода). Ворожий відділ, завдяки зраді, оточив силою 500 вояків на чолі з полковником санітарний пункт, де було 17 осіб, між якими був доктор "Рат", магістр "Орест", санітар "Арпад", 3 санітарки, хворі та поранені. Всі присутні у шпиталі на пропозицію ворога здатися відповіли пострілами.

Намагаючись за всяку ціну здобути наших людей живими, ворог почав пляномірну облогу.

На заклик: "Zdajcie sie, nic wam nie bendzie" ["Здавайтеся, вам нічого не зроблять"] наші оборонці відповіли пострілами з автоматів і гранатами. Як оповідав польський жовнір, що брав участь в облозі та згодом попав до нашого полону, оборонці вигукували образливі слова на адресу більшовицького уряду.

Оборона тривала цілу добу. Вигуки "Слава Україні!" та останні глухі постріли в криївці дали зрозуміти, що медично-санітарний персонал і поранені, вистріливши всі набої, постріляли себе.

Зі спогадів чотового сотні "Ударник-5" Олекси Конопадського - "Островерха" :

"....З кінцем січня квартирували ми в лісі коло села Туринського. Всім нам снилися дуже погані сни. Одним великі стоси мяса, другим забави і танці , третім дівчата. Всі ми були неспокійні.

Вже мали йти делегація до командира ,як тут к-р Хрін підійшов до мене і сказав "Друже Островерх, я такий сьогодні не спокійний, що сам не розумію себе, щось станеться зле. Треба вважати щоб не було наскоку. Вже три ночі підряд мені сняться погані сни".

В таборі ми мали дві свинки для шпитальки. Таки ще того дня 24 січня ми пішли велечезними снігами в напрямку села Воля Міхова ,а на шпитальку командир післав свинки та велів подивитися , що там коло них чувати.

Під вечір повернулися стрільці до Волі Міхової та принесли сумну звістку. Шпиталька зруйнована. З її руїн крутиться дим. В її руїнах згинуло 17 повстанців : д-р Ратт, його дружина Дора, магістер Орест , рай.референт служби здоровя Арпад, санітарки Пчілка , Калина , реф.СБ Гуцул, ст.вістун Мірник, ст.вістун Сметана , Когут , Кавка, стр.Жук та інші.

Билися вони цілу добу. От тому то в нас страшні сни. Ця вістка дуже вразила всіх. Командир сказав , що мусимо помститися. Прийшов до нас кущ. Сірко і сказав що на шпитальку вивів поляків зловлений стр.Журавель з його куща."

В 2007 р. на місці шпиталю встановлено памятник , який неодноразово піддавався актам вандалізму.

дружина Головного командира УПА Романа Шухевича. Навчалась у Львівській гімназії сс. Василіанок та гімназії Українського педагогічного товариства. У двадцять одружилась з Р. Шухевичем з яким була знайома ще з дитинства; вона знала якій справі присвятив себе її чоловік і напевне здогадувалась, що їх не чекає вигідне та спокійне життя. Але так вже з дому була
вихована в патріотичному дусі батьком о. Романом. Так само був вихований її брат, який загинув в бойовій акції ОУН у 1932. Небагато прожила з чоловіком – кілька неспокійних років до арешту Шухевича у 1934, відтак 1937-1938 і ще в Кракові 1939-1941. У лютому 1943 заарештована гестапо, яке через неї намагалось вийти на чоловіка, проте після двох місяців безрезультатних допитів та завдяки клопотанню німця, колишнього старшини УГА, А. Бізанца була випущена. Щоби убезпечити родину від подальших переслідувань оформила фіктивне розлучення і повернулась на дівоче прізвище. Зустрічі з чоловіком тепер відбувались за суворої конспірації у наперед підготовлених місцевостях. Після створення УГВР разом з дітьми мала емігрувати на Захід, проте відмовилась покинути чоловіка та Україну. Енкаведисти вийшли на її слід лише в червні 1945 і вже 19 липня заарештували у с. Біличі на Старосамбірщині. Чекістів цікавила виключно інформація про зв’язки та місце перебування чоловіка, на що вона постійно відповідала «не знаю». Лише через п'ять місяців визнала, що постійно зустрічалась з чоловіком через його зв’язкових, але це вже не мало жодного пожитку для чекістів. 21 квітня 1947 дорогою з Рівного до Львова був інсценізований напад нібито підпільників ОУН і майже місяць псевдоповстанці водили її селами від криївки до криївки намагаючись випитати хоч якусь невідому їм інформацію. Проте більше як на слідстві не сказала. В звіті агенти НКВД засвідчили, що вона була переконана, що перебуває в банді, «однак відповідати буде тільки чоловікові, або особам, яким він це доручить». Тому чекістам залишалось організувати 15 травня черговий спектакль, тільки тепер із нападом МҐБ на підпільників і повторним її арештом. Після цих марних спроб її засудили на 10 років таборів. Лише наприкінці 1950-х повернулась до Львова; Часом ночувати доводилось по підвалах. іноді в латинській (польській) катедрі, куди її таємно впускали священики. Ситуація поправилась лише коли до Львова повернулась її донька Марія. Син Юрій вийшов на волю інвалідом аж у 1988. Жила тихо та бідно і так само відійшла у вічність. Після здобуття незалежності урядовці про неї воліли не згадувати, бо були куди важливіші справи – забезпечення добробуту власних родин до сьомого коліна і далі. Померла у Львові 2002.