Вперше ця дата у державному календарі свят з'явилася у 2009 році. Ідею свята вперше висловив на офіційному рівні Міністр економіки України Сергій Тігіпко 15 жовтня 2009 року. Через п'ять днів Віктор Ющенко, який тоді обіймав посаду президента країни, підписав Указ № 836/2009 про заснування нової дати. Згідно з офіційним формулюванням, свято запроваджено «з метою всенародного святкування звільнення України від фашистських загарбників, а також вшанування героїчного подвигу та жертовності українського народу під час Другої світової війни».
Під час Великої Вітчизняної війни на території України проходили битви, багато з яких мали особливо важливе значення та безпосередньо впливали на хід війни.
Перші населені пункти у районі східного Донбасу радянські війська звільнили у грудні 1942 року. Основні бої за визволення республіки тривали з січня 1943 року до осені 1944 року. У цей час на українській землі було зосереджено близько половини всіх радянських сил.
23 серпня 1943 року було звільнено Харків, у вересні-жовтні цього ж року точилася битва за Дніпро, кульмінацією якої стало вигнання фашистів із Києва. Завершила цей етап війни Карпатська операція, яка розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року радянські війська звільнили Ужгород, а 28-го вийшли на сучасний західний кордон України. Загалом у 1943–1944 роках Збройні сили СРСР провели на території УРСР 15 наступальних операцій.
Нині 28 жовтня прийнято віддавати шану воїнам, які загинули в боях за звільнення України, мирним жителям, які постраждали від дій фашистських окупантів, та ветеранам Великої Вітчизняної війни. Урочисті заходи відбуваються біля могили невідомого солдата у Києві та на місцях боїв.

З цієї нагоди в ресурсному центрі Лубенської СШ №6 відбувся відеоміст «Полтава-Пирятин-Лубни-Одеса». Серед понад 150 учасників у ньому взяли участь секретар міської ради Маргарита Комарова Margarita Komarova заступник начальника Управління культури та мистецтв Оксана Радченко Oksana Radchenko-Tomenko, вчителі, краєзнавці, музейники, бібліотекарі, журналісти. Модераторами заходу стали Марина Федорова, начальник відділу краєзнавства Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. Котляревського та Олег Пустовгар - регіональний представник Українського інституту національної пам'яті.
ВІД ЛУБЕН ДО ОДЕСИ
Батько Івана Луценка працював писарем у Пирятинському суді, а після судової реформи опинився не при роботі, тож уже 1873 року родина Луценків перебирається до Лубен.
Іван потрапляє у третій набір щойно відкритої чоловічої гімназії, яку на той час очолює відомий українолюб та фольклорист Матвій Номис.
Згідно архівних даних, на навчання у нашому місті припадають 1874-1882 рр. майбутнього громадського діяча. Далі, услід родинним традиціям, Іван Митрофанович обирає шлях лікаря, адже його дід Йосип був фельдшером.
Починає навчання на природничому факультеті Санкт-Петербурзького університету, а закінчує — в імператорській Військово-медичній академії. Захистив докторську та почав службу в Одеському окрузі військовим лікарем. Квартира Луценка на вулиці Херсонській (тепер Пастера), 52, на початку ХХ ст. перетворилась на важливий осередок діяльності української громади.
Здавалося б, Петербург, академія, Одеса… до чого тут Лубни? Ат ніт, лубенський слід не полишає нашого героя, адже його дружина, за висловом друга родини Євгена Чикаленка, «лубенська козачка» - Марія Прокопівна Подпалова. Чикаленки та Луценки взагалі-то й дружити почали теж… через Лубни. Адже дружини обох відомих чоловіків закінчували лубенську жіночу гімназію, тож товаришували ще зі шкільної парти.
Хто знає – чи не з родини тестя, в якій приймакував Іван, почалося його захоплення українським козацтвом та Україною взагалі, адже Карпенко-Карий у перші роки знайомства зазначав, що Луценко – то лист паперу, на якому все так густо помережено та вздовж і поперек пописано, що почнеш його читати та й кинеш – не змігши розібрати до кінця. А й дійсно – вподобань у Івана Митрофановича було хоч відбавляй – гомеопатія, веганство, есперанто й навіть… спіритизм.
ГІМНАЗІЙНА СИМПАТІЯ
Отож все почалося з лубенської шкільної парти. Марія вчилася у гімназії жіночій, а Іван – через дорогу у чоловічій. Тож до симпатії був один крок. Втім, побралися молодята коли йому, вже студенту медичної академії виповнилося 23, а їй, суфражистці (слухачці вчительських курсів) – 21 рік.
Про саму Козачку та її рід ми більш детально дізнаємося із історичної розвідки вчительки історії СШ№6 Наталія Антоненко: «У червні 1886 року Іван Луценко вінчається у Покровській церкві села Нижчий Булатець Лубенського повіту із прихожанкою Варваринської церкви, жителькою теж нашого села Матяшівка, донькою відставного унтер-офіцера Прокопа Підпалова. У 1887 році в родині народилася донька Анастасія, 1890 – син Ізмаїл, 1893 – донька Іфігенія». Двоє старших дітей були хрещені на хуторі їхнього діда – в с. Н. Іржавець теж нашого повіту. При цьому матяшівська козачка мала в Лубнах на Кононівці хату, залізом криту з грунтом 771 саженів, сарай та погріб, а її дядько володів на Пирятинській садом, а в урочищі Кам’яний Потік мав флігель, поле, комору та льодник. Одним словом, була Марія не лише освіченою, а й з не бідного роду.
Тесть Івана – Прокіп Антонович, родом із Новаків 17-літнім гайнув на Кримську війну добровольцем замість брата. Офіцер Камчатського єгерського полку, учасник Севастопольської кампанії, нагороджений рядом медалей, серед яких – залізний хрест, полюбляв розказувати військові байки про свої баталії.
Чи не тому з початком Першої світової мобілізований в Одеський шпиталь успішний лікар з широкою медичною практикою, одягає мундир зі словами: «А що? Хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А може таки прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою».

Він був членом Центральної Ради трьох складів, саме за його наказом над Одесою вперше замайорів український стяг. Гетьман Скоропадський, з яким Луценко вступив у відкриту конфронтацію, називав лікаря "фанатиком, який ненавидить все, пов'язане з росією". Мабуть, той сивочолий дідо шось знав)) 😉 і таки виявився правим.
З наближенням більшовиків до Києва Луценко організовує гайдамацький загін, на чолі якого бився з окупантами на Чернігівщині і Київщині. Загинув Іван Митрофанович 7 квітня 1919 року в нерівному бою за станцію Красилів (Хмельниччина).
«Згадується героїчна смерть лікаря Луценка. Цього дивно-юного діда, смерть з рушницею, у вояцькій шинелі, рядовиком на фронті 19 року. Чи оцінять нащадки? » - написав нам усім Євген Маланюк.
Оцінили. Нині цінуємо – як ніколи…