На це село, за високу національну свідомість його мешканців, польська влада віддавна дивилась вороже. В міжвоєнний період після падіння ЗУНР практично в усій окрузі, форсуючи державну політику полонізації Західної України, школи були переведені на польську мову навчання або перетворені на двомовні – польсько-українські. І лише в селах Жукотин та Верхня Ботвиця селяни зуміли відстояти повністю українські школи. Село було настільки монолітним, що до кінця польської держави у ньому не було перекінчиків. Відтоді село знаходилось під посиленим наглядом повітової та місцевої лімнянської жандармерії. Ненависть польських окупантів до непокірних українців не рідко вибухала безглуздим свавіллям. Так, на велике релігійне свято поліцаї побили юнака Луку Зинича лише за те, що відмовився зняти вишиванку. З початком війни протистояння значно загострилось і напередодні кривавих подій за непослух жандарм Станіславський навіть пригрозив, що село «ще буде в червоній фарбі». Приводу довго чекати не довелось – війна дає їх з подостатком і 13 вересня Станіславський звернувся до штабу Корпусу Охорони Пограниччя про пацифікацію села.

Відразу з машини військовики вбили селян Івана і Пилипа Лехновських, били усіх кого зловили, навіть старих, жінок і калік. На допомогу жукотинцям спробували прийти з вилами і косами мешканці сусіднього села Лімна, проте перед рушничними пострілами змушені відступити. В селі із 160 хат було спалено 135, а також церкву Пресвятої Богородиці, збудовану у 1876 (новий храм селяни звели у 1941-1942). Заарештованих Павла Зинича та Миколу Голотяка польські військовослужбовці катували на очах у інших заарештованих селян. Першому вирвали язик, а другому спочатку викололи око і запитали чи ще бачить Україну. Після відповіді «так» викололи друге око і задали те саме запитання. Голотяк відповів, що бачить вільною від поляків. Тоді їх підвісили і пекли вогнем, а з рук «знімали рукавиці».

Невдовзі прийшли червоні та спритно використали цю трагедію, написавши від імені селян листа до Президії Верховної Ради СРСР і радянського уряду, що нібито вони бажають приєднання Західної України до СРСР. Цей лист було також озвучено у Львові на фарсі під назвою «Народні Збори Західної України» 26-28 жовтня 1939.

.
За різними підрахунками в поході взяло участь від 200 до 300 тисяч галичан. Коментатори радіо «Свобода» влучно зазначили, що «такі події змінюють політичний клімат в Україні» та, що «питання легалізації УГКЦ вирішено фактично, залишилось його оформити тільки юридично». Того ж вечора, у 50-річчя традиційного радянського свята «Возз'єднання Західної України з СРСР» (т.зв. «Золотий вересень») тисячі людей на вулицях й у вікнах домівок запалили жалобні свічки на вшанування пам’яті загиблих від комуністичних репресій. «Масштабність акції за її впливом на суспільні процеси була такою потужною, що у Львові лише за жовтень з компартії вийшла 31 тисяча членів, а Щербицький зрікся влади», – писав один з її організаторів Іван Гель.

У цей день довкола Львова стягнено війська і танки. І тільки рішуча позиція тодішнього мера Богдана Котика та рішення депутатів міської ради не допустили їх введення до міста.

Подібні маніфестації відбулись 1 жовтня в Івано-Франківську, 14 жовтня – в Тернополі, 26 жовтня – повторно у Львові, перед зустріччю в Римі Папи Івана Павла ІІ та Михайла Горбачова.

Павло Губенко (справжнє ім’я Остапа Вишні) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва ( нині Охтирський район Сумської області) у багатодітній родині. Батьки хлопця були звичайними селянами і мали не багато, не мало – 13 дітей! Павло закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі. Після закінчення навчання працював фельдшером у армії. Але це не була мрія його життя. Юнак хотів вивчитись, займався саморозвитком, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 вступив до Київського університету. Утім навчання пізніше залишив – вирішив присвятити себе літературній праці.

У 1918 Павла Губенка мобілізували до лав Армії УНР. Дуже швидко став начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. За рік хлопець потрапив у полон до леніністів. До 1921 року Вишню тримали у полоні. За легендою, «реанімував» Губенка Микола Скрипник — соратник Леніна. Мовляв він читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Талант у письменника був дійсно особливий та вражаючий.

Перший свій твір Павло Губенко надрукував в газеті «Народна воля». Він називався «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — побачив світ за підписом «П. Грунський». Згодом хлопець почав писати систематично – на волі у 1921 році він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості й систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!». Нащадки Вишні досі не знають, чому видатний автор взяв такий псевдонім.

Крім прекрасних творчих вмінь, Павло Губенко мав чудові людські якості. Він був бездоганно вірним другом і товаришем. Він завжди підтримував ув’язнених, з якими сидів у підвалах ЧК, згодом у тюрмі НКВС, потім у концтаборі. Коли у 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня міцно дружив, письменник кинувся на допомогу родині поета з Харкова до Києва, хоча це накликало на нього гнів НКВС. Після звільнення Рильського з тюрми Губенко забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Але сам Вишня теж недовго лишався на волі. Його арештували у 1933. Я вже декілька десятків разів розповідав вам про той страшний період терору, у який загинуло безліч яскравих представників української інтелігенції. До арешту Остапа Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький, який опублікував статтю «Що таке Остап Вишня», де піддав «ідеологічній критиці» творчість письменника. Автор підписав матеріал так: «…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована „творчість“ Остапа Вишні».

Остапа Вишню звинуватили у тероризмі, зокрема в замаху на Павла Постишева під час жовтневої демонстрації. Навіть з цього він міг жартувати, запитував: « А у зґвалтуванні Клари Цеткін чому мене не звинувачуєте?». Відсидів Губенко 10 років, його звільнили у 1943 році. За однією з версій – бо отримали наказ розстріляти Остапа Вишню, а арештанта з таким ім’ям не було.

В найскладніший період життя поряд із Павлом завжди була його друга дружина - Варвара Маслюченко. Їхнє листування могло б увійти в основу справжнього романтичного кінофільму. Коли Варвара жила біля концтабору, писала чоловікові щось на кшталт: «Спасибi, Павлусю, що ти менi сьогоднi вночі наснився». У пари була донька Марійка, а від першого шлюбу у Вишні лишився син Вячеслав. Поки батько був у неволі, він думав, що той просто забув про нього. Але вийшовши на волю Губенко-старший у першу чергу знайшов сина. Коли сім’я зібралася разом після цього страшного десятиліття, вони переїхали до Києва.

Остап вишня продовжив писати і після визволення, але його сатира стала іншою. Головний герой став більше сумним, аніж різким. Крім цього, Павло Губенко став членом редколегії журналу «Перець». А ще – він виступав зі своїми творами перед публікою. Покликати його на сцену міг будь хто – і працівники заводів, і співробітники ЖЕКів. Він міг розповідати свої історії з абсолютно беземоційним обличчям, але люди все одно падали зі стільців від сміху.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року у Києві. Його квартиру, у якій після смерті чоловіка екскурсії проводила сама дружина, поки діти обідали, нащадки були змушені продати. У кожного залишилась невелика згадка про видатного автора: у когось стіл, у когось телевізор. У нас з вами теж залишився його безцінний дар – твори та гумор, з якими не зрівняється ніщо. Вічна пам’ять.

Спочатку Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада оголошувалась Днем пам'яті жертв голодомору, потім Указом від 31 жовтня 2000 року цей день став іменуватися Днем пам'яті жертв голодомору і політичних репресій. А в 2007 році було вирішено знову змінити назву Дня, і Указом Президента № 431/2007 від 21 травня 2007 року він став іменуватися «День пам'яті жертв голодоморів».
У 2002 році, коли Україна відзначала сумне 70-річчя масової загибелі жителів республіки від голоду в 1932-1933 роках, в ході проведених заходів керівництво республіки наполягало на міжнародному офіційному визнанні цього «голодомору» геноцидом українського народу. Однак, сьогодні не всі держави визнали цей факт. Верховна ж Рада України ще в 2006 році визнала Голодомор актом геноциду українського народу.
Перший «голодомор» 1921-1922 років в постреволюційної Росії більш відомий в історії як «голод Поволжя», хоча в результаті загибелі врожаю через найсильнішу посуху голодом були охоплені не тільки Поволжя, а й багато губерній Південного Уралу, Сибіру, північні райони Казахстану , Крим, Україна і ряд інших областей і країв.
За деякими даними, загальне число голодуючих досягало 30 мільйонів чоловік. В цілому за 1921-1922 роки населення всієї країни, за даними статистика П.Н. Попова, скоротилося на 5,2 мільйона осіб, за іншими підрахунками - на 7 мільйонів чоловік.
Ще більш важким був голод 1932-1933 років, коли посуха згубила врожай практично всіх зернових районів СРСР. У «другий голодомор», за офіційними даними, загинули близько 9 мільйонів, а за неофіційними - до 13 мільйонів жителів всієї країни.

Сьогодні в цей пам'ятний день в різних містах України проходять пам'ятні і скорботні заходи і церемонії у меморіальних комплексів і знакових місць. Також в цей День передбачено проведення тематичних наукових, інформаційних і культурно-мистецьких заходів, виставок, презентацій, документів, фото- і відеоматеріалів. О 16:00 годині в День пам'яті жертв голодоморів проходить загальнонаціональна хвилина мовчання.