.

Післясвято Успіння. Перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образа (убруса) Господа Ісуса Христа (944). Мч. Діо мида, лікаря (298). Мчч. 33.ох палестинських. Прп. Херимона Єгипетського (ІV). Феодорівської ікони Божої Матері (1239).

Образу: Кол., 250 зач., І, 12 – 18. Лк., 48 зач., ІХ, 51 – 56; Х, 22 – 24. Ряд.: 2 Кор., 175 зач., ІV, 1 – 6. Мф., 99 зач., ХХІV, 13 – 28.
*** *** ***
Перенесення з Єдеси до Константинополя Нерукотворного Образа Господа нашого Ісуса Христа відбулося в 944 році. Євсевій у свої' "Історії Церкви" свідчить, що за часів проповіді Спасителя в сирійському місті Єдесі правив Авгар.

Він був вражений по всьому тілу проказою. Чутка про великі чудеса, творені Господом, поширилася по Сирії (Мт. 4, 24) і дійшла до Авгаря. Не бачачи Спасителя, Авгар увірував в Нього як в Сина Божого і написав листа з проханням прийти і зцілити його. З цим листом він послав до Палестини свого живописця Ананію, доручивши йому написати зображення Божественного Вчителя. Ананія прийшов до Єрусалиму, і побачив Господа, оточеного народом. Він не міг підійти до Нього через великий натовп людей, що слухали проповідь Спасителя. Тоді він став на високому камені і спробував здалеку написати образ Господа Ісуса Христа, але це йому ніяк не вдавалося. Спаситель Сам покликав його, назвав по імені і передав для Авгаря короткий лист, в якому, похваливши віру правителя, обіцяв надіслати Свого учня для зцілення від прокази та настанови для спасіння.

Потім Господь попросив принести воду і убрус (полотно, рушник). Він умив обличчя, витер його убрусом, і на ньому відбився Його Божественний Лик. Рушник і лист Спасителя Ананія приніс до Єдеси. З благоговінням прийняв Авгар святиню і отримав зцілення; лише мала частина слідів страшної хвороби залишалася на його обличчі до приходу обіцяного Господом учня. Ним був апостол від 70-ти святий Фадей, який благовістив Євангеліє і хрестив наверненого Авгаря і всіх жителів Єдеси. Написавши на Нерукотворному Образі слова "Христе Боже, кожен, сподіваючись на Тебе, не посоромиться", Авгар прикрасив його і встановив у ніші над міськими воротами.

Багато років жителі зберігали благочестивий звичай поклонятися Нерукотворному Образу, коли проходили через ворота. Але один з правнуків Авгара, що правив Єдесою, впав у ідолопоклонство. Він вирішив зняти Образ з міської стіни. Господь наказав у видінні Єдеському єпископу приховати Його зображення. Єпископ, прийшовши вночі зі своїм кліром, запалив перед ним лампаду і заклав глиняною дошкою і цеглою.

Минуло багато років, і жителі забули про святиню. Але ось, коли у 545 році перський цар Хозрой I обложив Єдесу і становище міста здавалося безнадійним, єпископу Евлавію з'явилася Пресвята Богородиця і повеліла дістати з замурованої ніші Образ, який врятує місто від ворога. Розібравши нішу, єпископ знайшов Нерукотворний Образ: перед ним горіла лампада, а на глиняній дошці, що закривала нішу, було подібне ж зображення. Після здійснення Хресного ходу з Нерукотворним образом по стінах міста перське військо відступило.

В 630 році Єдесою оволоділи араби, але вони не перешкоджали поклонінню Нерукотворному Образу, слава про який поширилася по всьому Сходу. У 944 році імператор Костянтин Багрянородний (912-959) побажав перенести Образ до тодішньої столиці Православ'я і викупив його у еміра - правителя міста. З великими почестями Нерукотворний Образ Спасителя і той лист, який Він написав Авгарю, були перенесені до Константинополя духовенством.

29 серпня Образ Спасителя був поставлений в Фароській церкві Пресвятої Богородиці. Про подальшу долю Нерукотворного Образу існує кілька переказів. Згіздно одного - його викрали хрестоносці в часи їхнього панування в Константинополі (1204-1261), але корабель, на який була взята святиня, потонув у Мармуровому морі.

За іншими переказами, Нерукотворний Образ був переданий близько 1362 року до Генуї, де зберігається в монастирі на честь апостола Варфоломія. Відомо, що Нерукотворний Образ неодноразово давав з себе точні відбитки. Один з них, так званий "на керамії", відбився, коли Ананія ховав образ у стіни на шляху до Єдеси; другий, що викарбувався на плащі, потрапив до Грузії. Можливо, що різниця переказів про первісний Нерукотворний Образ ґрунтується на існуванні декількох точних відбитків.

За часів іконоборчої єресі захисники іконошанування, проливаючи кров за святі ікони, співали тропар Нерукотворному Образу. На доказ істинності іконопоклоніння папа Григорій II (715-731) прислав лист до східного імператора, в якому вказував на зцілення царя Авгаря і перебування Нерукотворного Образу в Єдесі як на загальновідомий факт. Нерукотворний Образ поміщався на прапорах руських військ, захищаючи їх від ворогів.

В Українській Православній Церкві є благочестивий звичай при вході парафіян до храму читати разом з іншими молитвами тропар Нерукотворному Образу Спасителя.
Згідно Прологу відомі чотири Нерукотворні образи Спасителя:
1) у Єдесі, царя Авгаря;
2) Камуліанський; знайдення його описав святитель Григорій Ніський; за переказом преподобного Никодима Святогорця, Камуліанський образ з'явився у 392 році, але він мав на увазі образ Матері Божої;
3) при імператорі Тиверії (578-582), від якого отримала зцілення свята Марія Синклитикія
*** *** ***
The Transfer from Edessa to Constantinople of the Icon of our Lord Jesus Christ Not-Made-by-Hands occurred in the year 944. Eusebius, in his "History of the Church" (I:13), relates that when the Savior was preaching, Abgar ruled in Edessa. He was stricken all over his body with leprosy. Reports of the great miracles worked by the Lord spread throughout Syria (Mt.4:24) and reached even Abgar. Without having seen the Savior, Abgar believed in Him as the Son of God. He wrote a letter requesting Him to come and heal him. He sent with this letter to Palestine his own portrait-painter Ananias and commissioned him to paint a likeness of the Divine Teacher.

Ananias arrived in Jerusalem and saw the Lord surrounded by people. He was not able to get close to Him because of the large throng of people listening to the preaching of the Savior. Then he stood on a high rock and attempted to paint the portrait of the Lord Jesus Christ from afar, but this effort was not successful. The Savior saw him, called to him by name and gave him a short letter for Abgar in which He praised the faith of this ruler. He also promised to send His disciple to heal him of his leprosy and guide him to salvation.

Then the Lord asked that water and a cloth be brought to Him. He washed His Face, drying it with the cloth, and His Divine Countenance was imprinted upon it. Ananias took the cloth and the letter of the Savior to Edessa. Reverently, Abgar pressed the holy object to his face and he received partial healing. Only a small trace of the terrible affliction remained until the arrival of the disciple promised by the Lord. He was Saint Thaddeus, Apostle of the Seventy (August 21), who preached the Gospel and baptized Abgar and all the people of Edessa. Abgar put the Holy Napkin in a gold frame adorned with pearls and placed it in a niche over the city gates. On the gateway above the icon, he inscribed the words, “O Christ God, let no one who hopes on Thee is put to shame.”

For many years the inhabitants kept a pious custom to bow down before the Icon Not-Made-by-Hands when they went forth from the gates. But one of the great-grandsons of Abgar, who later ruled Edessa, fell into idolatry. He decided to take down the icon from the city ..... In a vision, the Lord ordered the Bishop of Edessa to hide His icon. The bishop, coming by night with his clergy, lit a lampada before it and ....ed it up with a board and with bricks.

Many years passed, and the people forgot about it. But in the year 545, when the Persian emperor Chozroes I besieged Edessa and the position of the city seemed hopeless, the Most Holy Theotokos appeared to Bishop Eulabius and ordered him to remove the icon from the sealed niche, and it would save the city from the enemy. Having opened the niche, the bishop found the Icon Not-Made-by-Hands: in front of it was burning the lampada, and upon the board closing in the niche, a copy of the icon was reproduced. After a church procession with the Icon Not-Made-by-Hands had made the circuit of the city ....s, the Persian army withdrew.

In the year 630 Arabs seized Edessa, but they did not hinder the veneration of the Holy Napkin, the fame of which had spread throughout all the East. In the year 944, the emperor Constantine Porphyrogenitos (912-959) wanted to transfer the icon to the Constantinople, and he paid a ransom for it to the emir of the city. With great reverence, the Icon of the Savior Not-Made-by-Hands and the letter which He had written to Abgar, were brought to Constantinople by clergy.

On August 29, the icon of the Savior was placed in the Tharossa church of the Most Holy Theotokos. There are several traditions concerning what happened later to the Icon Not-Made-by-Hands. According to one, crusaders ran off with it during their rule at Constantinople (1204-1261), but the ship on which the sacred object was taken, perished in the waters of the Sea of Marmora.

According to another tradition, the Icon Not-Made-by-Hands was transported around 1362 to Genoa, where it is preserved in a monastery in honor of the Apostle Bartholomew. It is known that the Icon Not-Made-by-Hands repeatedly gave from itself exact imprints. One of these, named “On Ceramic,” was imprinted when Ananias hid the icon in a .... on his way to Edessa; another, imprinted on a cloak, wound up in ia. Possibly, the variance of traditions about the original Icon Not-Made-by-Hands derives from the existence of several exact imprints.

During the time of the Iconoclast heresy, those who defended the veneration of icons, having their blood spilled for holy icons, sang the Troparion to the Icon Not-Made-by-Hands. In proof of the validity of Icon-Veneration, Pope Gregory II (715-731) sent a letter to the Byzantine emperor, in which he pointed out the healing of King Abgar and the sojourn of the Icon Not-Made-by-Hands at Edessa as a commonly known fact. The Icon Not-Made-by-Hands was put on the standards of the Kyivska Rus army, defending them from the enemy. In the Ukrainian Orthodox Church, it is a pious custom for a believer, before entering the temple, to read the Troparion of the Not-Made-by-Hand icon of the Savior, together with other prayers.

According to the Prologue, there are four known Icons of the Savior Not-Made-by-Hands:

1) at Edessa, of King Abgar;
2) the Kamulian, -- Saint Gregory of Nyssa wrote of its discovery, while according to Saint Nicodemus of the Holy Mountain, the Kamulian icon appeared in the year 392, but it had in appearance an icon of the Mother of God
3) in the time of Emperor Tiberius (578-582), Saint Mary Syncletike received healing from this on ceramic tiles

Мч. Мирона, пресвітера (250). Прп. Аліпія, іконописця Киє-
во-Печерського, в Ближніх печерах (бл. 1114). Мчч. Павла, Юліанії та ін. (бл. 273). Мчч. Фірса, Левкія, Короната і воїнів їхніх (249 – 251). Мч. Патрокла (270 – 275). Мчч. Стратона, Филипа, Євтихіана і Кипріана (бл. 303).

Свенської ікони Божої Матері (1288).

2 Кор., 177 зач., ІV, 13 – 18. Мф., 100 зач., ХХІV, 27 – 33, 42 – 51.
*** *** ***
Святий мученик Мирон був пресвітером в Ахаї (Греція) і жив у третьому столітті. Він постраждав у 250 році за імператора Декія (249-251). Пресвітер був ніжним і добрим до людей, але він також був сміливим у захисті своїх духовних дітей.

Одного разу, на свято Різдва Христового, він здійснював Богослужіння. У храм увійшов місцевий правитель Антипатр з воїнами, щоб схопити тих, що моляться і повести їх на муки. Бачачи це, святий Мирон почав гаряче заступатися за своїх духовних чад, звинувачуючи правителя в жорстокості. За свою мужність святий був відданий на катування.

Спершу його повісили і стругали тіло залізними гребенями. Потім пресвітера кинули в розжарену піч, але Господь зберіг мученика, у той час як 150 чоловік, що стояли поблизу, були обпалені вогнем, який вирвався з печі. Тоді правитель став примушувати мученика поклонитися ідолам, думаючи, що коли це зробить пресвітер зробить і вся паства. Отримавши від святого тверду відмову, Антипатр наказав різати ремені з його шкіри. Святий Мирон взяв один з ременів і кинув його в обличчя мучителя.

Розлютившись Антипатр велів стругати святого Мирона залізом по обдертому тілу, а потім віддав мученика на поживу хижим звірам. Але люті звірі його не чіпали лише мирно полягали біля святого. Відчуваючи себе переможеним, Антипатр в безсилі перед незламністю Мирона, перебуваючи в великій люті, покінчив життя самогубством. Святого Мирона відвезли в місто Кизик, де йому відрубали голову мечем.

Мчч. Флора і Лавра (ІІІ). Мчч. Єрма, Серапіона і Полієна (ІІ). Сщмч. Еміліана, єпископа, і з ним Іларіона, Діонісія і Єрмипа (бл. 300). Свтт. Іоана (674) та Георгія (683), патріархів Константинопольських. Прп. Макарія, ігумена Пелікитського (бл. 830). Прп. Іоана Рильського (946).
Ікони Божої Матері, званої «Всецариця» (XVII).


Мученики Флор і Лавр жили в II столітті у Візантії були рідними братами не тільки за тілом, а й за духом. Пізніше вони переселилися до міста Іллірія (сьогодні Сербія).

За ремеслом брати були каменярами (їх вчителями у цьому мистецтві були християни Прокл і Максим, від яких брати навчилися й благочестивого життя).

Правитель Іллірії Лікаон послав братів у сусідню область для роботи над споруджуваним язичницьким храмом. Святі працювали на будівництві, роздаючи зароблені гроші жебракам, самі ж дотримувалися суворого посту, і постійно перебували у молитві.

Одного разу син місцевого жерця Мамертина необережно працював на будівництві, і уламок каменя потрапив йому в око, сильно пошкодивши його. Святі Флор і Лавр дали надію розгніваному батькові, що син його отримає зцілення. Вони взяли юнака до себе і наставляли у вірі Христовій. Після того, як юнак сповідав Ісуса Христа Істинним Богом, брати помолилися за нього, і його око одужалло. Бачачи таке дивнезцілення батько юнака також увірував в Христа. Коли будівля храму була закінчена, брати зібрали християн, що допомагали при будівництві, поламали ідолів і поставили в східній частині храму святий хрест. Всю ніч вони провели в молитві, осяяні Небесним світлом. Дізнавшись про це, управитель цього краю засудив до спалення колишнього жерця Мамертина з його сином і 300 християн. А коли відкрилося, що християнська община була організована Флором і Лавром, управитель відправив їх на суд до володаря Лікаона. Лікаон познущавшись над святими, які непохитно стояли у вірі Христовій наказав кинути їх в порожній колодязь і засипати землею.

Через багато років святі мощі мучеників Флора і Лавра були знайдені нетлінними. З відкриттям мощей святих мучеників припинився падіж худоби, що лютував у тому краю. Тоді й почалося шанування святих як покровителів коней. Передання говорить, що мученики Флор і Лавр були навчені Архистратигом Божим Михаїлом мистецтву керувати кіньми. Пізніше їх мощі були перенесені до Константинополя. У 1200 році їх бачив новгородський паломник Антоній, а близько 1350 року голови мучеників у монастирі Вседержителя бачив і Стефан Новгородський

.1 ВЕРЕСНЯ
11-та неділя після П’ятидесятниці


Мч. Андрія Стратилата і з ним 2593 мучеників (284 – 305). Свт. Питирима, єп. Великопермського (1456). Мчч. Тимофія, Агапія і Фекли (бл. 304).

Донської ікони Божої Матері.

Мученик Андрій був римським воєначальником при імператорові Максиміані. Під час війни з Сирією святому Андрію дали титул «стратилат», тобто головнокомандуючий. Вибравши невеликий загін, св. Андрій виступив проти супротивника. Його воїни були язичниками, і сам він ще не прийняв хрещення, але увірував в Христа. Перед битвою святий Андрій переконував воїнів в тому, що язичницькі боги — біси, і проповідував їм істинного Бога. З вірою в допомогу Божу невеликий загін воїнів обернув на втечу численне військо персів.

Коли св. Андрій повернувся з походу з перемогою, то багато хто почав заздрити його славі і доніс правителеві Антіоху, що святий — християнин, який навернув до Христа підлеглих воїнів. Святий, викликаний на суд, сповідав Христа, за що був підданий тортурам. Воїнів, які були з ним, розіпнули на деревах, але жоден з них не відрікся від Христа.

Тоді імператор, боячись обурення війська, відпустив св. Андрія і його дружину, але таємно наказав під яким-небудь приводом стратити порізно кожного. Звільнившись, святий разом зі своїми воїнами прийшов в м. Тарс, там вони прийняли хрещення, а потім були вбиті в ущелині Тавра. Перед смертю святий Андрій молився за всіх, хто шануватиме їх пам'ять і просив Господа послати людям цілюще джерело на місці, де проллється їх кров. Під час цієї молитви мученики були усічені мечем. І в ту ж мить із землі заструмило джерело.

Єпископи Петро і Нон, які хрестили воїнів, разом з кліриком похоронили тіла мучеників. Один з кліриків, який вже з давнього часу страждав від злого духу, напився з джерела і відразу отримав зцілення. Чутка про це рознеслася серед навколишніх жителів, і вони почали приходити до джерела і за молитвами св. Андрія і 2593-х мучеників отримували благодатну допомогу від Бога

Грузинської ікони Божої Матері (1650).

Мученики Агафоник, Зотик, Феопрепiй (Боголiп), Акиндин, Северiан та iнші (305-311) прийняли смерть за Христа під час правління імператора Максиміана (284-305). Мученик Агафоник походив зі знатного роду Гіппасієвого, жив в Нікомидії.

Будучи обізнаним у Священному Писанні, він навернув до віри в Христа багатьох язичників, зокрема і самого головуючого в Сенаті (принцепса). Комит Евтолмій, посланий до Понтійської (Причорноморської) країни, в місцевості Карпен розіп'яв учнів християнина Зотика, що відмовилися принести жертву ідолам, а самого Зотика взяв із собою. У Нікомидії Евтолмій схопив мученика Агафоника (з принцепсом), Феопрепія, Акиндина і Северіана.

Після катувань Евтолмій повів мучеників у Фракію на суд імператора, але по дорозі, в місцевості Потама, умертвив мучеників Зотика, Феопрепія і Акиндина, оскільки вони не могли далі йти за колісницею правителя через отримані ними під час катувань рани. Мученик Северіан був убитий в Халкідоні, а мученик Агафоник з іншими усічені мечем, за наказом імператора, в Силиврії.

Мощі мученика Агафоника в церкві на честь його імені в 1200 році в Константинополі бачив український прочанин Антоній. У ХIV столітті архієпископ Сіліврійський Філофей присвятив мученику Агафонику похвальне слово

Священномученик Іриней, єпископ Ліонський, народився у 130 році в місті Смирні. Там він отримав блискучу освіту, вивчивши поезію, філософію, риторику і всі інші науки, які вважалися необхідними для світського юнака.

Його наставником в істинах християнського вчення був учень апостола Іоанна Богослова – святитель Полікарп Смирнський. Він же хрестив юнака, згодом висвятив його на пресвітера і послав у галльське місто Лугдун (нині Ліон у Франції) до престарілого єпископа Пофіна. Незабаром святому Іринею було дано відповідальне завдання: доставити святому Папі Римському Єлевферію лист сповідників. Під час його відсутності були кинуті до в'язниць всі визначні християни.

У 178 році, через рік після мученицького кончини єпископа Пофіна, святитель Іриней був обраний єпископом міста Лугдуна. "У короткий час, - писав про нього святитель Григорій Турський, - він своєю проповіддю перетворив весь Лугдун в християнське місто!" Коли вщухли гоніння на християн, святитель виклав православне віровчення в одному з основних своїх творінь під назвою: "Викриття і спростування неправдивого розуму", або скорочено: "П'ять книг проти єресей". У той час виник ряд релігійно-філософських гностичних навчань. Гностики (від грецького слова "Гнозис" - "знання") вчили, що Бог не може втілитися, так як матерія недосконала і є носієм зла. Син Божий - лише закінчення (еманація) Божества. Разом з Ним із Божества виходить ієрархічний ряд сил (еонів), сукупність яких складає "плірому", тобто "повноту". Світ створений не самим Богом, а еонами або "деміургом", який нижче "пліроми".

Задля спростування цієї єресі Валентина святитель Іриней розвинув Православне вчення про спасіння. "Слово Боже, Ісус Христос, Господь наш, за невимовною милістю, зробився тим, що й ми, щоб нас зробити тим, що є Він .., - учив святитель Іриней, - Ісус-Христос Син Божий по чудовій любові до Свого творіння зійшов до народження від Діви, через Себе Самого з'єднуючи людину з Богом ". Через Боговтілення творіння стає співобразним і співтілесним Божому Сину. Спасіння полягає в обожненні людини.

Задля спростування навчання іншого єретика, Маркіона, що заперечував Божественність Старого Завіту, святитель розвинув вчення про Єдине Джерело Старого і Нового Завітів: "Один і той же Дух Божий, що через пророків сповіщав, яке мало бути прихід Господа, - писав святитель. - Він же через апостолів проповідував, що прийшла повнота часів усиновлення та наблизилось Царство Небесне ".

Істинність церковного вчення святитель Іриней обґрунтував наступністю єпископату, а також тим, що Церква стародавнішою від усіх єретиків. "Кожен, хто бажає знати істину, повинен звернутися до Церкви, тому що апостоли тільки їй одній об'явили Божественну Істину. Вона є двері до життя".

Благотворний вплив зробив святитель Іриней у суперечці щодо святкування Великодня. В малоазійській Церкві зберігалася традиція святкувати Святу Пасху 14 нісана, незалежно від того, в який день це доведеться. Святий Папа Віктор (190-202) владно вимагав одноманітності, і його різкі вимоги могли викликати розкол. Від імені галльських християн святитель Іриней писав Папі, що не можна допускати розколу через традиції, перш за все необхідно цінувати церковний мир.

У часі царювання імператора Севера (193-211) святитель Іриней був усічений мечем за сповідання віри в 202 році.

Апостол Євангелист Іван Богослов, святитель Полікарп Смрнський і святитель Іриней Ліонський - ось три ланки в нерозривному ланцюзі благодатного спадкоємства, яке йде від Самого Пастиреначальника Господа Ісуса Христа. У глибокій старості святитель Іриней писав своєму другові Флоріну: "Я був отроком, коли бачив тебе (Флоріна) у Полікарпа. Я пам'ятаю, що тоді відбувалося більш, ніж, що нині відбувається. І я тепер можу описати тобі місця, де звичайно сидів і розмовляв блаженний Полікарп. Можу описати спосіб його життя, вид тіла й настанови, які говорив він народові. Близьке спілкування, яке, як казав він, мав з Іваном і з іншими, що бачили Господа, і все, що пригадав він про цих словах, що чув від них про Господа ... Я слухав це тоді, по милості Божій, з ревністю і писав не на папері, а на серці.

The Hieromartyr Irenaeus, Bishop of Lyons, was born in the year 130 in the city of Smyrna (Asia Minor). He received there the finest education, studying poetics, philosophy, rhetoric, and the rest of the classical sciences considered necessary for a young man of the world.

His guide in the truths of the Christian Faith was a disciple of the Apostle John the Theologian, Saint Polycarp of Smyrna (February 23). Saint Polycarp baptized the youth, and afterwards ordained him presbyter and sent him to a city in Gaul then named Lugdunum [the present day Lyons in France] to the dying bishop Pothinus.

A commission was soon entrusted to Saint Irenaeus. He was to deliver a letter from the confessors of Lugdunum to the holy Bishop Eleutherius of Rome (177-190). While he was away, all the known Christians were thrown into prison. After the martyric death of Bishop Pothinus, Saint Irenaeus was chosen a year later (in 178) as Bishop of Lugdunum. “During this time,” Saint Gregory of Tours (November 17) writes concerning him, “by his preaching he transformed all Lugdunum into a Christian city!”

When the persecution against Christians quieted down, the saint expounded upon the Orthodox teachings of faith in one of his fundamental works under the title: Detection and Refutation of the Pretended but False Gnosis. It is usually called Five Books against Heresy (Adversus Haereses).

At that time there appeared a series of religious-philosophical gnostic teachings. The Gnostics [from the Greek word “gnosis” meaning “knowledge”] taught that God cannot be incarnate [i.e. born in human flesh], since matter is imperfect and manifests itself as the bearer of evil. They taught also that the Son of God is only an outflowing (“emanation”) of Divinity. Together with Him from the Divinity issues forth a hierarchical series of powers (“aeons”), the unity of which comprise the “Pleroma”, i.e. “Fullness.” The world is not made by God Himself, but by the aeons or the “Demiourgos,” which is below the “Pleroma.”

In refuting this heresy, championed by Valentinus, Saint Irenaeus presents the Orthodox teaching of salvation. “The Word of God, Jesus Christ, through His inexplicable blessedness caused it to be, that we also, should be made that which He is ... ,” taught Saint Irenaeus. “Jesus Christ the Son of God, through exceedingly great love for His creation, condescended to be born of a Virgin, having united mankind with God in His own Self.” Through the Incarnation of God, creation becomes co-imaged and co-bodied to the Son of God. Salvation consists in the “Sonship” and “Theosis” (“Divinization”) of mankind.

In the refutation of another heretic, Marcian, who denied the divine origin of the Old Testament, the saint affirms the same divine inspiration of the Old and the New Testaments: “It is one and the same Spirit of God Who proclaimed through the prophets the precise manner of the Lord’s coming,” wrote the saint. “Through the apostles, He preached that the fulness of time of the filiation had arrived, and that the Kingdom of Heaven was at hand.”

The successors of the Apostles have received from God the certain gift of truth, which Saint Irenaeus links to the succession of the episcopate (Adv. Haer. 4, 26, 2). “Anyone who desires to know the truth ought to turn to the Church, since through Her alone did the apostles expound the Divine Truth. She is the door to life.”

Saint Irenaeus also exerted a beneficial influence in a dispute about the celebration of Pascha. In the Church of Asia Minor, there was an old tradition of celebrating Holy Pascha on the fourteenth day of the month of Nisan, regardless of what day of the week it happened to be. The Roman bishop Victor (190-202) forcefully demanded uniformity, and his harsh demands fomented a schism. In the name of the Christians of Gaul, Saint Irenaeus wrote to Bishop Victor and others, urging them to make peace.

After this incident, Saint Irenaeus drops out of sight, and we do not even know the exact year of his death. Saint Gregory of Tours, in his Historia Francorum, suggests that Saint Irenaeus was beheaded by the sword for his confession of faith in the year 202, during the reign of Severus.

The Apostle and Evangelist John the Theologian, Saint Polycarp of Smyrna, and Saint Irenaeus of Lyons are three links in an unbroken chain of the grace of succession, which goes back to the Original Pastor, our Lord Jesus Christ Himself.

In his old age, Saint Irenaeus wrote to his old friend the priest Florinus: “When I was still a boy, I knew you... in Polycarp’s house.... I remember what happened in those days more clearly than what happens now.... I can describe for you the place where blessed Polycarp usually sat and conversed, the character of his life, the appearance of his body, and the discourses which he spoke to the people, how he spoke of the conversations which he had with John and others who had seen the Lord, how he remembered their words, and what he heard from them about the Lord ... I listened eagerly to these things, by the mercy of God, and wrote them, not on paper, but in my heart

. Господнього Івана, який православні та греко-католики відзначають 11 вересня (29 серпня за старим стилем). В цей день призначено суворий піст. Історія ця описується у Біблії Мт. 14:1-12, Мр. 6:14-30 та у Лк. 9:7-10. Церква шанує Іоана Предтечу вище за всіх святих, після Богоматері.
Проповідь Івана Предтечі була не тривалою. Коли він приготував людей до пришестя Спасителя, то закінчив своє життя мученицькою смертю. Незабаром після хрещення Господнього Івана було ув'язнено галилейським царем Іродом. Цей Галилейський цар Ірод Антипа був сином того самого Ірода Великого, який убив 14 тисяч вифлеємських немовлят.

Іоан викривав царя Ірода в тому, що він за життя свого брата Филипа, одружився з його дружиною, Іродіадою. Іродіада розлютилася і озлобилася за це на Іоана і просила Ірода вбити його. Та Ірод не погоджувався на це, через те що вважав Івана за великого пророка і боявся народу, але, щоб догодити дружині, кинув Іоана у в'язницю. Іродіада не вдовольнилася цим, тим більше що сам Ірод прислухався до настанов Іоана і в багатьох випадках чинив згідно з його словами.

Минув майже рік. Коли Ірод святкував день народження, то влаштував бенкет для своїх вельмож, тисячників і старійшин галилейських. На бенкет прийшла дочка Іродіади (падчерка Ірода) Саломія і стала вона танцювати, і догодила Іродові та тим що були на бенкеті, і так сильно, що Ірод сказав до неї: «Проси у мене чого хочеш», і клявся що віддасть їй навіть до половини свого царства.

Тоді вона вийшла і запитала у своєї матері, чого просити в Ірода? Іродіада відповіла: «Голову Іоана Хрестителя». Саломія швидко повернулась до Ірода і сказала: «Я бажаю, щоб ти мені зараз подав голову Іоана Хрестителя на таці».

Ірод засмутився, але не міг при гостях порушити клятву; і він послав воїна до в'язниці щоб відсікти голову Іоанові. Воїн, виконавши наказ царя, приніс на таці голову Іоана Хрестителя і віддав Саломії, а Саломія віднесла своїй матері Іродіаді.

Коли почули про це ученики Івана Хрестителя, прийшли, взяли тіло його і поховали.

Святий Олександр (325-340) був хорєпископом (вікарієм) при першому Патріарху Константинопольському, святителю Митрофані (315-325), і через старість заміщав його на Першому Вселенському Соборі в Нікеї проти аріан (325). Перед смертю святитель Митрофан заповідав обрати на Константинопольський престол свого вікарія.

У той час Святішому Патріарху Олександру доводилося боротися з аріанами і з язичниками.

Одного разу в суперечці з язичницьким філософом святитель сказав йому: "Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа наказую тобі замовкнути!", І язичник відразу став німим. Коли ж він висловив знаками визнання в омані і переконання в правоті християнського вчення, то мова повернулася до нього і він увірував у Христа з багатьма іншими філософами-язичниками.

За молитвою святителя Олександра був покараний єретик Арій. Він удавано погодився вступити в спілкування з православними, коли імператор запитав його, чи вірить він, як навчають Отці, він поклав руку на груди (де він хитро приховав під одягом документ із власним хибним віровченням) і сказав: «Це в те, що я вірю! »Святий Костянтин, не знаючи про лукаве беззаконня Арія, призначив день прийому його до Церкви.

Всю ніч молився святитель Олександр, просячи Господа не допустити, щоб єретик вступив в спілкування з Церквою. Вранці, коли Арій урочисто йшов у церкву, оточений царськими радниками і зброєносцями, на Константиновій площі він був вражений хворобою - нутро його розірвалося і нутрощі випали.

Святійший Патріарх Олександр, багато потрудившись, помер 98 років в 340 році. Про нього згодом згадував у похвальному слові до жителів Константинополя святитель Григорій Богослов (Назіанзин).

Saint Alexander (325-340) was a vicar bishop during the time of Saint Metrophanes (315-325), the first Patriarch of Constantinople. Because of the patriarch’s extreme age, Alexander substituted for him at the First Ecumenical Synod at Nicea (325). Upon his death, Saint Metrophanes left instructions in his will to elect his vicar to the throne of Constantinople.

During these times His Holiness Patriarch Alexander had to contend with the Arians and with pagans.

Once, in a dispute with a pagan philosopher the saint said to him, “In the Name of our Lord Jesus Christ I command you to be quiet!” and the pagan suddenly became mute. When he gestured with signs to acknowledge his errors and affirm the correctness of the Christian teaching, then his speech returned to him and he believed in Christ together with many other pagan philosophers. The faithful rejoiced at this, glorifying God Who had given such power to His saint.

The heretic Arius was punished through the prayer of Saint Alexander. Arius had apparently agreed to enter into communion with the Orthodox. When the Emperor asked him if he believed as the Fathers of Nicea taught, he placed his hand upon his breast (where he had cunningly concealed beneath his clothes a document with his own false creed written upon it) and said, “This is what I believe!” Saint Constantine, unaware of the deceitful wickedness of Arius, set a day for receiving him into the Church. All night long Saint Alexander prayed, imploring the Lord not to permit this heretic to be received into communion with the Church.

In the morning, Arius set out triumphantly for the church, surrounded by imperial counselors and soldiers, but divine judgment overtook him. Stopping to take care of physical necessity, his bowels burst forth and he perished in his own blood and filth, as did Judas.

His Holiness Patriarch Alexander, having toiled much, died in the year 340 at the age of 98. Saint Gregory the Theologian (January 25) mentioned him afterward in an encomium to the people of Constantinople.

Мч. Маманта (275), батька його Феодота і матері Руфини (ІІІ). Прп. Іоана посника, патр. Царгородського (595). Прпп. Антонія (1073) і Феодосія (1074) Києво-Печерських. Мчч. 3628 в Нікомидії (ІІІ – ІV). Калузької ікони Божої Матері (1771).


Преподобний Феодосій Печерський, родоначальник чернецтва в Київській Русі. Він народився у Василеві, недалеко від Києва. З юності він відчував непереборний потяг до подвижницького життя і вів аскетичний спосіб життя, перебуваючи ще в батьківському будинку. Він зневажав дитячі ігри та атракціони і постійно ходив до церкви. Він попросив батьків дозволити йому вивчати святі книги, і завдяки його здібностям і рідкісному завзяттю він швидко навчився читати книги, щоб усі були вражені його розумом.

На 14-му році життя він втратив батька і залишився під наглядом матері – жінки суворої і владної, яка дуже любила свого сина. За прагнення до подвижництва вона багато разів карала його, але Преподобний твердо став на шлях подвигу. На 24-му році він таємно покинув батьківський дім і прийняв постриг, за благословенням преподобного Антонія в Києво-Печерському монастирі з ім’ям Феодосій. Через чотири роки мати відшукала його і зі сльозами просила повернутися додому, але святий сам переконав її залишитися в Києві і прийняти чернецтво в обителі святителя Миколая на Аскольдовій могилі.

Святий Феодосій більше працював у монастирі, ніж він часто брав на себе частину інших братів. Він возив воду, рубав деревину, перемелював зерно і поніс борошно кожному монаху. У холодні ночі він розкрив своє тіло і дозволив послужити їжею для мошок і комарів. Кров його текла, але святий займався рукоділлям і співав псалми. Він прийшов до церкви раніше, ніж хто-небудь інший, і, стоячи на одному місці, не покинув її до кінця богослужіння. Він також слухав прочитані з особливою увагою.

У 1054 р. Святий Феодосій висвятив ієромонаха, а в 1057 р. Його обрали ігуменом. Слава про його вчинки привернула до монастиря ряд ченців, при яких він збудував нову церкву та келії, і він ввів ценобітне правило монастиря Студіон, копію якого він замовив у Константинополі.

Святий Феодосій як ігумен продовжував свої важкі обов'язки в монастирі. Зазвичай він їв лише сухий хліб і варив зелень без олії і проводив ночі в молитві без сну. Брати часто помічали це, хоча святий намагався приховати свої зусилля від інших.

Ніхто не бачив, коли святий Феодосій дрімав, і зазвичай він відпочивав, сидячи. Під час Великого посту святий віддалявся в печеру, розташовану недалеко від обителі, де подвизався, ніким не зримий.Одягом йому служила жорстка волосяниця, надіта прямо на тіло, так що в цьому злиденному старця не можна було дізнатися знаменитого ігумена, якого шанували всі хто знав його.

Одного разу преподобний Феодосій повертався від великого князя Ізяслава. Візник , ще не знав його, сказав грубо: «Ти, чернець, завжди бездіяльний, а я постійно в роботі. Іди на моє місце, а мене пусти в колісницю». Святий старець лагідно послухався і повіз слугу . Побачивши ж, як преподобному кланялися, сходячи з коней, зустрічні бояри, слуга злякався, але святий подвижник заспокоїв його і, по приїзді, нагодував в монастирі..

Сподіваючись на допомогу Божу, преподобний не зберігав великих запасів для обителі, тому братія інколи терпіла нужду в насущний хліб. За його молитвами, проте, були невідомі благодійники які привозили в обитель необхідне для братії. Великі князі, особливо Ізяслав, любили насолоджуватися духовною бесідою преподобного Феодосія. Святий не боявся викривати сильних світу цього. Незаконно засуджені завжди знаходили в ньому оборонця, а судді переглядали справи на прохання шанованого всіма ігумена. Особливо піклувався преподобний про бідних: побудував для них у монастирі особливий двір, де кожен нужденний міг отримати їжу і дах.

Заздалегідь він передбачав свою кончину, преподобний Феодосій мирно відійшов до Господа в 1074 році. Він був похований у викопаній ним печері, в якій усамітнювався під час посту. Мощі подвижника були знайдені нетлінними в 1091 році. До лику святих преподобний Феодосій був зарахований в 1108 році. З творів преподобного Феодосія до нас дійшли 6 повчань, 2 послання до великого князя Ізяслава і молитва за всіх християн.

. 30 ВЕРЕСНЯ
16-та седмиця після П’ятидесятниці
Мцц. Віри, Надії, Любові та матері їх Софії (бл. 137). Мцц. Фео.дотії (бл. 230) і Агафоклії. Мчч. 156: Пелія і Ніла, єпп. Єгипетських, Зинона, пресвітера, Патермуфія, Іллі та інших (310). Царгородської (1071) та Макарівської (1442) ікон Божої Матері.


У II столітті, за царювання імператора Адріана (117-138 рр.) в Римі жила благочестива вдова Софія. У неї були три дочки, які носили імена головних християнських чеснот: Віра, Надія і Любов.

Будучи глибоко віруючою християнкою, Софія виховала дочок у любові до Бога, навчаючи не прив'язуватися до земних благ. Чутки про належність до християнства цього сімейства дійшли до імператора, і він побажав особисто побачити трьох сестер і матір, яка їх виховала. Всі четверо постали перед імператором і не боячись сповідали віру в Христа.

Здивований сміливістю юних християнок, імператор відіслав їх до одного язичника, яким наказав переконати їх відректися від віри. Проте всі аргументи язичницької наставниці виявилися марними, і сестри-християнки не змінили своїх переконань. Тоді їх знову привели до імператора Адріана, і він почав наполегливо вимагати, щоб вони принесли жертву язичницьким богам. Але дівчатка з обуренням відкинули його наказ.

Тоді розгніваний Адріан велів піддати дітей різним тортурам, після чого їх убили.

Святу Софію не піддали тілесним мукам, але прирекли її на ще сильніші душевні муки від розлуки з закатованими дітьми. Мучениця, поховавши останки своїх дочок, два дні не відходила від їх могили. На третій день Господь послав їй тиху кончину і прийняв її багатостраждальну душу в небесні обителі. Свята Софія, зазнавши за Христа великі душевні муки, разом з дочками зарахована Церквою до лику святих.

Постраждали вони в 137 році. Старшій, Вірі, тоді було 12 років, другій, Надії, - 10, а молодшій, Любові, - лише 9 років. Мощі святих мучениць з 777 року покояться в Ельзасі, в церкві Єшо.