У цьому Карельському урочищі 4 листопада 1937 року, напередодні 20-річчя жовтневого заколоту чекісти розстріляли сотні українців, серед яких було чимало письменників, поетів, артистів і драматургів

З перших днів окупації України російсько-більшовицька влада розпочала пошук так званих ворогів народу. Найбільше їх було, на думку кремлівських катів, серед інтелігенції. І вже у 20-х роках чимало її представників опинилися у віддалених районах Росії, де їм належало пройти «трудове перевиховання»

У грудні 1934 року було вбито Сергія Кірова — партійного керівника Ленінграда. Цей випадок тодішня влада використала для нової хвилі репресій проти української інтелігенції, звинувативши у буржуазному націоналізмі багатьох її представників, зокрема Григорія Косинку, Костя Буревія, Дмитра Фальківського, Олексу Влизька, Івана Крушельницького…

Державне політичне управління (ДПУ) фабрикувало списки вигаданих антирадянських організацій, яких «наплодилося на Україні дуже багато». Тих, хто «входив» до них, кати в чекістських шкірянках під тортурами змушували зізнаватись у не здійснених злочинах. Однією з перших була «створена» СВУ — Спілка визволення України, якій інкримінували підготовку вбивства Сталіна і відокремлення України від СРСР. Тоді ж засудили майже 50 провідних учених і письменників, серед них С. Єфремова, М. Слабченка, Г. Голоскевича, В. Чехівського, А. Ніковського.

Перед цим 1931 року розпустили історичну секцію Михайла Грушевського, викликавши вченого до Москви, а його учнів почали переслідувати. 1930 року знищили Українську автокефальну православну церкву. Митрополита М. Борецького, а також десятки єпископів і тисячі cвящеників запроторили до концтаборів. Згодом закрили Інститут демографії АН УРСР, який очолював видатний учений М. Птуха.

В записках одного з лідерів більшовицького режиму в Україні Павла Постишева написано: «Виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми не могли не звільнити структуру української соціалістичної культури від усіх національних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише один наркомат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, серед них близько 300 вчених і письменників».

В архівах збереглися сотні оперативних розробок на українських діячів культури. Як тільки їх там не називають! Та найчастіше вони фігурують як «ворожі елементи» і «буржуазні націоналісти», «петлюрівці», які «підривають основи безпеки соціалістичної держави». Хто ж вони, ці «буржуазні націоналісти»?

Валер’ян Підмогильний. 11 січня 1935 року, не витримавши тортур, зізнався у приналежності до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії», під тортурами також визнав, що «політика колективізації привела українське село до голоду». Спочатку «найгуманніший радянський суд» обрав йому покарання у 10 років таборів, а у 1937-му особлива трійка УНКВС Ленінградської області винесла вирок — розстріл.

Валер’ян Поліщук. Письменник, літературний критик і публіцист. У листопаді 1934 року заарештований органами ДПУ, а у березні 1935-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила його на 10 років виправно-трудових таборів. «Виправлявся» на Соловках, де його згодом розстріляли.

Григорій Епік. Письменник, перекладач і публіцист. Був активним членом Спілки селянських письменників «Плуг». За спогадами сучасників, подавав великі надії як письменник. Але у грудні 1934-го його творчу діяльність було обірвано: заарештували за «приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду».

Микола Зеров. Був талановитим поетом і літературознавцем, перекладачем античної поезії. Спочатку його звільнили з університету, де він викладав, а в ніч з 27 на 28 квітня 1935 року заарештували. Звинувачення висунули традиційне: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Військовий трибунал Київського військового округу розглянув судову справу на закритому судовому засіданні й засудив Зерова до 10 років ув’язнення, але у 1937-му він був розстріляний.

Радянський режим любив прив’язувати ті чи інші події до чергових річниць жовтневого заколоту: вводилися в експлуатацію заводи й електростанції, збиралися «рекордні» врожаї. А ще — проводилися масові розстріли людей! Саме напередодні 20-ї річниці більшовицького заколоту восени 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії були розстріляні сотні кращих синів нашого народу — представники творчої інтелігенції, зокрема Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний та інші.

Перелік українських поетів і письменників, артистів і драматургів, життя яких було брутально обірване за тисячі кілометрів від рідної землі, — в урочищі Сандармох — можна продовжувати. Таких сандармохів на просторах радянської імперії було сотні.

Органи НКВС, а згодом МДБ, КДБ СРСР та ФСБ Російської Федерації усіляко приховували місце масових убивств від родичів загиблих і громадськості. Внаслідок спецоперації чекістів восени 1937 р. слід соловецького етапу взагалі «загубився»!.. Тому й існувало припущення, що людей потопили в Білому морі.

Однак 1995 року за так званої єльцинської відлиги в архівах Архангельського управління ФСБ було знайдено документи, серед яких були й списки розстріляних в урочищі людей. З них стали відомими прізвища головних катів, які виконували вироки так званих трійок 27 жовтня і 1–4 листопада 1937 року. Одним з них був капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, а найбільш активно допомагав йому теж співробітник НКВС Георгій Алафер.

Сергій Зятьєв, "Народна армія"

Натуральні штрафи
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.
Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.
Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали".
87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.
У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".
На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.
Закон "про п’ять колосків"
У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.
Чорні дошки
Голодомор, Чорні дошки
Символічні "чорні дошки" з назвами сіл - частина Меморіалу пам'яті жертв голодоморів у Києві
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.
Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.
Система "чорних дощок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.

Народився у с. Подусільна Перемишлянського (колишнього Рогатинського) р-ну Львівської обл. Закінчив Рогатинську гімназію, старшинську школу Польскої армії зі званням поручника. Під час навчання стає активістом пластунського руху та згодом вливається в ряди УВО.

Після служби в польському війську за дорученням ОУН активно працював у різних громадських організаціях: "Сокіл", "Просвіта" тощо. Був талановитим організатором і педагогом. Неодноразово був арештований польською поліцією. Був в’язнем Бережанської (1933), Золочівської та Львівської тюрем. Півтора року був ув’язнений в польському концтаборі "Береза Картузька".

В 1939 р. працює вчителем в школі с. Бачів, з приходом німецьких окупантів йде в підпілля. Учасник військових курсів ОУН(б) в Кракові (1939—41), командир підстаршинської школи ОУН(б) у с. Поморяни Львівської обл. влітку 1941, яка розташовувалась у колишньому замку графа Потоцького. Після арешту Гестапо командного складу школи, в’язень німецкьої тюрми (1941—42). З тюрми на вул. Лонцького (тепер бічна вул. Бандери) у Львові Василя, разом з іншими, викупив митрополит Андрей Шептицький.

З літа 1942 р. – військовий референт проводу ОУН(б) на ПЗУЗ і член підпільного військового штабу, створеного при проводі ОУН(б). На конференції ОУН(б) у Львові в перших числах грудня 1942 р. активно підтримав ідею створення повстанських загонів для боротьби з німцями.

Організатор і перший командир УПА на Волині. Брав участь в переговорах бандерівської делегації з отаманом Тарасом Боровцем щодо об’єднання загонів, які відбулися 9.04.1943 р. в с. Золотолин на Костопільщині (за іншими даними – на хуторі Труди).

Загинув у бою з німецьким підрозділом разом із частиною штабу під с. Черниж Маневицького р-ну Волинської обл. Інформацію про пересування повстанських командирів німцям видав польський шовініст. Разом з Івахівим у бою полягли: Юліан Ковальський («Гарпун») та Семен Снятецький («Сійко»)* і ще 7 повстанців. Посмертно В. Івахів був підвищений до звання підполковника з датою старшинства 13 травня 1943р.

Місія УПА в Італії (Карпо Микитчук)

Наприкінці червня або на початку липня 1943 р. мені запропоновано взяти участь у проєкті налагодження зв'язків з альянтами. Я мав подумати над цією пропозицією і до кількох днів подати моє рішення. Пропозицію я прийняв і підготовлення до реалізації проєкту почалося без довшої проволоки. Пропозиція вийшла від Референтури зовнішніх зв'язків при Проводі ОУН (Р—33), яку очолював "Ігор" (Микола Лебедь). Звичайно, в тому часі я не знав нічого про Р—33, а мова йшла про зв'язок до західніх альянтів від імени УПА й усього українського визвольного руху. "Ігор" накреслив коротко плян завдання, який полягав у тому, щоб дістатися до альянтів через ген. Драгутіна Міхайловіча, який оперував тоді на Балканах десь у Сербії, чи Хорватії і передати альянтам меморіял від українського резистансу й вичути їхнє наставлення до змагань українського народу за незалежність України.
Були дві можливі дороги, щоб дістатися на Балкани. Одна з них — це перехід через Карпатську Україну, Угорщину, Хорватію до терену, на якому діяв ген. Міхайловіч. Друга можливість — інфільтрація "айнзацу" будівельної фірми ОТ (Organisation Todt), що його тоді організували німці у Львові й який мав іти до Далмації. Діставшись туди, можна було б відлучитися від нього й почати розшук ген. Міхайловіча. Можливість переходу на Балкани через ОТ мені ніяк не підходила, і я вибрав першу, тобто вільний перехід через Карпатську Україну.
Готування в дорогу тривало якихось два місяці. Треба було найперше обговорити те, як ставити тогочасне українське питання, приготовити меморандум, намітити зв'язок зі штабом УПА чи Проводом ОУН, намітити місця зв'язку на випадок пересунення воєнних фронтів, як також на випадок закінчення війни, визначити час, коли б вдалося наладнати радіозв'язок до Проводу й обміркувати багато інших технічних подробиць, пов'язаних з цілим пляном.
В УПА були два серби, пор. Равіч і пор. Міхайловіч, які втекли з німецького полону й хотіли дістатися додому. За поміч та за притулок, що їх дістали від Команди УПА, радо згодилися помогти нашій місії віднайти ген. Міхайловіча, якого один з "Сорок", як у нас називали сербів, пор. Равіч казав, що знає особисто. Нарешті десь у жовтні все було готове до відходу. Я поїхав до Тухлі, де перебували "Сороки" й домовився з ними, що пор. Равіч піде зі мною, а другий залишиться в УПА як резерв на випадок невдачі мого переходу. "Сороки" не хотіли розлучатися, але по дводенних переконуваннях згодилися на розлуку, яка мала бути тимчасова.
З Тухлі ми вирушили з провідником у напрямі границі з Карпатською Україною, яку тоді окупували мадяри і "чистили" від залишків українських самостійників. Ми йшли цілий день. Надвечір дійшли до місцевости під самою границею й зачекали, аби добре стемніло, щоб зайти до зв'язкового, який мав перевести нас через границю, стережену мадярами досить запопадливо. Того самого дня вночі ми перейшли границю. Наш провідник був досвідчений верховинець, який знав кожне місце на хребті. Вже на Карпатській Україні, десь коло Волівця, ми зайшли до хати знайомих нашого провідника, який, відпочивши трохи, вернувся на північ, а ми мали дістати зв'язок в Ужгороді.
На другий день виникли труднощі, які спонукали мене не йти далі. Ми повернулися назад до Тухлі вже без провідника, а звідти — до Львова. Пор. Равіч залишився зі своїм товаришем у Тухлі. По цій невдачі на чергу прийшла друга можливість, яку я початково відкинув. При помочі "Кравса" (прибране прізвище Євгена Стахова) я дістався до ОТ під прибраним прізвищем і з підробленою "кенкартою", яку приготовив наш відділ документів. Завдяки знанню німецької мови я зробився перекладачем, що полегшило справу з втягненням також обох "Сорок" до "айнзацу". Секретарка, коли виписувала мені документ, припустилася помилки у моєму прізвищі, яку секретарка хотіла поправити вживаючи гумки. Я дивився на те, але не робив жодних завваг, хоч у такому випадку гумки не можна вживати, бо тоді цілий документ стає недостовірним. Діставши "ориґінальні" особисті посвідки, всі інші документи нашого виробу ми відклали.
"Сорокам" я сказав, щоб не здавалися надто на "добрі" документи й не вешталися по місту, бо небезпека арешту триває далі й не можна наражати на неї справу виїзду до Далмації. Вони, однак, не послухали доброї ради й мандруючи по Краківському передмістю, наткнулися на мадяра, який хотів продати пістолю, а вони її купити. Виявилося, що це була провокація, у наслідок якої пор. Равіча зловила поліція, а його товариш утік. У зловленого поліція знайшла записник, у якому була адреса за котрою "Сороки" мешкали у Львові. Про цей арешт я не знав і вибрався відвідати "Сорок".
Був понеділок чи не 15 лютого 1944 р. Ранком, коли я прийшов до "Сорок" на сходах з'явився гестапівець з пістолею, що чекав на того, хто навинеться. Втікати не було як — я стрінувся з ним око в око. Він зажадав від мене документи, і я йому дав виказку з ОТ. Всередині був другий поліцай, який робив обшук. Цей знайшов речі "Сорок" а між ними "кенкарти" зі світлинами, підписами і печатками, тільки без прізвищ що їх можна було написати будь-коли в потребі. На нещастя, прийшов господар хати. Нас повели не на Лонцкого, а до Бриґідок. Я був певний того, що все пропало. Дані, що їх я подав при першому переслухованню на мешканні "Сорок", тобто те, де мешкаю у Львові та звідки походжу, були фальшиві. Потім помилково подав ім'я одного з наших людей (українця), який також записався до ОТ та в якого я спав кілька ночей і залишив у нього черевики, а в черевику фарбу, яку вживалося до відтисків пальців на "кенкартах". Отже не було сумніву, що коли перевірять одну з тих трьох справ, то все завалиться, а до того ще "Сорока" чи "Сороки" могли зізнатися, що вони перебувають під опікою українського підпілля.
При черговому переслуханню мене не били, і я відповідав на питання без перекладача. Одно з питань було: чи я знаю щось про таку українську організацію, що бореться проти німців і москалів і хоче вільної України. Я відповів, що не чув нічого подібного. "Як то можливе?". Кажу, що я не жив в Україні довший час і тому не мав нагоди зустрінутися з такою організацією. "Ну то чому вас заарештовано?!". "Цілком ясно, — була моя відповідь, — мій документ був вимазуваний ґумкою!". Здається, що ця відповідь вирішила мою долю, бо слідчий не мав звіту тих, які мене арештували. Ще одна справа була в мою користь.
Моє слідство провадив старшина, який належав до "Фронтзіхергайтсдінст" (відділення військової розвідки "Абверу"), і тому він не завів нас на Лонцького, тільки на Бриґідки, а це означало, що йдеться тут радше не про політичні справи, а про справи цивільні. Я довідався від нього, що зловлено тільки одного "Сороку", а другий утік. Втік спритніший, але зловили чеснішого, що йому завдячую моє звільнення, як здавалося, з безвихідної ситуації. Поліція не перевірила ані одного місця, що його я подав щодо мого перебування у Львові. Формально я походив з Бродів у яких я ніколи не був. Коли йдеться про щастя, то в цьому випадку я його мав.
Мене звільнили в суботу. В понеділок я пішов до бюро ОТ, щоб мені виставили "порядний" документ, тобто без виправлень. За кілька днів я виїхав з робітниками до Італії, потім — до Далмації. "Сороки" залишилися у Львові: один десь у тюрмі, другий — у нашому підпіллі.
Тим самим транспортом виїхав до Італії другий член місії Євген Стахів. Провідником групи робітників, до якої ми попали, був якийсь Кріпер. З ним ми поїхали до Трієсту, потім — до Фіюме, Бакару й у Црквеніці осіли на короткий час. Тут почали розкладати крам, що його "айнзац" привіз із собою. Це був якийсь залізний реманент, який міг придатися при направі доріг чи будові запор на шляхах.
Я став маґазинером, тобто тримав реєстр маґазину. Незабаром ми "обплутали" Кріпера так, що дістали можливість певного руху. Наприклад, ми їздили до Фіюме по харчі. Це дало нам можливість зустрічати людей назовні, й ми намагалися не тільки дістати інформацію про загальну ситуацію в терені, але також нав'язати якісь контакти. Цього роду заходи були досить делікатної натури. Люди, яких ми принагіднео зустрічали в крамниці, ресторані, перукарні чи деінде, були надто здержливі й недовірливі, що було цілком природне явище. Українська мова в деяких випадках розморожувала лід, але не до тієї міри, щоб можна було довідатися, що робиться в терені, де і які партизани діють. Часом ці вістки "вискакували" принагідне, мимохіть, але їх було замало. Незабаром ми вже знали, що партизани Тіта опанували запілля цілого далматинського побережжя.
Це терен гористий, скелистий, покритий кущами та малими деревами, ідеальний до маскування й засідок. Вздовж побережжя багато більших і менших островів, які являли собою дуже непевний терен. Хто його контролював? Згідно із зібраними інформаціями — червоні партизани Тіта. Нас цікавив терен у глибину півострова, де діяв Міхайловіч, але він був ізольований широким пасом партизанських загонів Тіта, які час від часу обстрілювали мінометами саме побережжя, не завдаючи ушкоджень, бо стрільна падали у воду.
Наша група ОТ посувалася на південь. Так ми дійшли до Шібеніка. Це якихось 250 км на полудень від ріки Фіюме. В Шібеніку ми затрималися на якийсь час. Є. Стахів їздив до Львова, щоб здати звіт з ситуації. Вертаючись звідти, він привіз Романа Мировича, якого залишив у Трієсті, де була створена наша станиця — зв'язковий пункт. Трохи пізніше Є. Стахів привіз Ярослава Явного, який прибув до Шібеніка. Виявилося, що в цьому терені ми не дійдемо до нашої цілі. Ми рішили вертатись до Трієсту, але не знали, як це зробити.
Я виробив собі доступ до Штінценакера, директора "айнзацу". Це був чоловік лагідний, якому було "все одно", як то кажуть. Дарунками я його задобрив. Подібно виробив собі Є. Стахів "зв'язок" до Гонека — чільного провідника групи, якому залежало на тому, щоб перекрутитися через війну з цілою шкірою. Такі люди були нам вигідні, бо відносно легко спокушалися на перекупство і хабарі. Під претекстом ведення торгівлі ми давали їм хабарі у формі зисків із торгівлі, а в заміну діставали "маршфебелі", тобто можливості на переїзди, що для нас було основною потребою. Таким чином ми розбудували станицю в Трієсті й, коли зайшла потреба забиратися з Шібеніка, використали згадані зв'язки. Не обійшлося без пригод, але де їх нема. Найважливіше те, що ми забрались з Шібеніка і приїхали до Трієсту.
Був уже кінець серпня. Зі Львова вже раніш нам сказано шукати зв'язку до італійських партизан, які оперували десь в Альпах. Це мали бути "демократичні" партизани, яких називали "бадоліянцями". Відомостей про партизанів ми практично не мали жодних. Ми знали, що вони є, але де вони, що собою являють, де шукати зв'язку до них — це все були питання без відповіді. Тут треба згадати, що з самого початку приходу на цей терен я почав учитись італійської мови, й то досить наполегливо. Я мав підручник і німецько-італійський словник, а окрім того, використовував кожну нагоду, щоб практикувати мову під час короткотривалих знайомств з італійськими купцями, яких у Трієсті було багато. Досить швидко я міг уже порозумітися з людьми, уживаючи три мови: німецьку, українську або італійську.
Наше перебування у Трієсті ставало поволі нелеґальним. Папери, що їх ми мали, тратили свою важність. Навіть ті документи, які ми виписували собі самі на блянкетах нашого відділу "продукції" документів у Львові, ставали непевними з огляду на загострену контролю. В такій ситуації Є. Стахів приніс вістку, що його знайомий контрактор італієць Де Чет вислав будівельні машини з Кракова й вони прибули до Удіне. Де Чет мешкав у містечку Шпілімберґо, яке було на захід від Удіне, на правому березі річки Таліяменто. Також Є. Стахів десь чув, що Де Чет чи хтось з його родини мав якісь клопоти у зв'язку з партизанами. Це вся інформація, яку ми мали до розпорядження. Що з цим можна зробити? На перший погляд, це інформація, яка нічого не вартує. Єдине, що вона давала, то це привід їхати до Шпілімберґо, щоб "передати" транспорт Де Чехові. А що далі? Що далі, то буде видно!
Є. Стахів мав знайомого швайцарця, який крутився в "айнзаці". Швайцарець мав крите авто і їхав до Удіне. Звідси я поїхав до Шпілімберго, щоб зустріти Де Чета. Ми знали, що Де Чета нема вдома. У Шпілімберго не знали коли він приїде. Отже треба було на нього чекати. Мені сказали, що замешкати можна у "тратторії" (харчівні), яка є на ринку. Я туди пішов і там замешкав, щоб розвідати щось більше про партизанку. У тому містечку була військова станиця, італійська поліція, німецький патруль. Щодня я заходив до дому Де Чета і питав, чи він часом не приїхав. Його очевидно не було.
По якомусь тижневі перебування у "тратторії" я відчув, що так довго не може бути, бо кінець-кінцем мене запитають, що я тут роблю. У домі Де Чет я спитав, чи не можна десь дістати приватного помешкання бо у "тратторії" гамір і не можна спати. Такого гамору там не було. Туди заходило мало людей, а ті що приходили, посиділи коло столу порозмовляли між собою й виходили без гамору. Та я мусив звідти забратися. Вони дивились на мене, але не могли зрозуміти, хто я. У "тратторії" не було інших приїжджих людей. Нарешті я дістав кімнату у сестри Де Чета, яка вийшла заміж за Де Чеко, банківськогого урядовця. Кімнату я дістав під тією умовою, що господар, у якого родина Де Чеко винаймала мешкання, мене не буде бачити. Певна річ, я погодився.
Моя кімната була на першому поверсі з вікном на город. З цього вікна було видно подвір'я казарми й усі рухи на ньому. Було видно також перші узбіччя Альп у віддалі яких 10—15 кілометрів. Це добре, що Альпи було видно, але вигляд на подвір'я казарми мене не дуже тішив, бо у разі чого можуть узяти мене за розвідника якоїсь ворожої сторони. До вікна я ніколи не піходив, а сидів за столом і вчився мови, засвоюючи все нові слова. Раз на день я виходив до ресторану, на ринок по овочі та спитати чи не приїхав Де Чет. Виходив і заходив якомога тихше, без гамору. Так минав день за днем.
Одного разу зайшла до кімнати пані Де Чеко та спитала мене несподівано, хто я, властиво, є. Я просто відповів їй, що я українець, залишив ОТ і мушу піти в партизани. Вона піднесла обі руки догори та сказала, що немає нічого спільного з партизанами й не треба їх навіть згадувати. По цьому вона вийшла з кімнати дуже збентежена. Кілька днів після цього вона знову зайшла до кімнати й показуючи рукою через вікно на гори, сказала, що там всюди партизани. Я її нічого більше не питав, і вона вийшла. За кілька днів вона сказала мені, що її дядько знає когось, хто може перевести в гори, і що з ним треба говорити.
На другий день я пішов до дядька, який був колись у наших Карпатах при будові кам'яних залізничних мостів і знав трохи по-польськи. Він сказав мені, що розпитає, що можна зробити. Це було десь на початку жовтня 1944 р.
В суботу 14-го жовтня мене відвідав Роман Мирович з італійцем, якого Роман "намотав" до помочі. Італійця я не знав і не бачив його ніколи. Роман відрекомендував його як "Альфредо". Коли Альфредо прийшов з Романом, то очевидно він мусив бути перевіреною людиною й мені не було потреби перевіряти його достовірність. Роман довідався про місце мого перебування від Є. Стахова. Прийшов найперше до Де Чет, а там спрямували його на мою квартиру. Романові я коротко з'ясував про мої заходи дістати зв'язок до партизанів. Роман натякнув Альфредові про можливість зв'язку, а той, як навіжений, запалився, що треба натиснути на господиню квартири, щоб вона дала зв'язок. Чогось подібного я не сподівався. На нещастя, до кімнати зайшла господиня й Альфредо кинувся до неї щоб вона дала зв'язок. Реакція господині була жахлива. Вона вимагала, шоб ми забиралися з хати, або вона викличе поліцію. Здавалось, що все завалиться. Я почав заспокоювати господиню та сказав їй, що ці два панове вже збираються. Романові я сказав, що на другий тиждень (була субота) я піду в гори, без огляду на те дістану зв'язок чи ні. Романа я попросив вертатись на його місце постою у Кормонс і чекати від мене вістки. Він подав мені адресу в Кормонсі. З цим ми розійшлися.
Зі Шпілімберґо треба було діставатися пішки через Пінцано до Сант Данієлє, а звідтам трамваєм (35 км) до Удіне й далі. У понеділок я пішов до дядька. Він сказав мені, що знає дівчину, яка має у партизанці брата, й що вона може перевести мене, коли тільки він з'явиться вдома. Це мало бути в середу пополудні коло 4-ї години.
На моїй квартирі атмосфера була напружена. Тож я мусив залишити місце. Я рішився піти у напрямі гір без огляду на все. В середу я був вже у дядька о 3-ій год. Я ще спитав його, що то за партизани, чи вони часом не комуністи. Він відповів, що вони не комуністи,
Перед 4-тою прийшла дівчина. Ми взяли наплечник за ремінці, наче б вертались із закупів, і вийшли. Треба було перейти стійку. Коли б тільки вона не спинила! Сторож не виходив з будки і не спинив нас. За хвилину ми вже були у чагарниках. Це був правий берег Таліяменто, зарослий кущами, такими високими, що можна легко сховати хату. Ми йшли на північ у напрямі гір. За якихось 3-4 км зайшли до корчми, де було повно людей. Провідниця залишила мене на хвилину й повернулась, правдоподібно, зі своїм братом. Брат мав у руці чарку вина, й перше, що він вигукнув до мене, було "віва Сталін" і підніс лівий п'ястук, а в правому тримав вино, яке подав мені. Такий був мій зв'язок. Я попав на саму добру "лінію" яка провадила дo міжнародного батальйону "Сталін". По передачі мене "компаніо" (товаришові) Патті'' дівчина відійшла. Мене обшукали за зброєю й передали "компаніо" "Маріо", який мав повести мене далі в гори. До перших горбів не було далеко. Стежки бігли чагарниками або доріжками між садами. Маріо сказав мені, що дійдемо до хати, там заночуємо, а рано підемо далі. Так і сталося. Ночували у стайні між коровами прикрившись веретою.
Дуже рано, ще було темно, ми вирушили в дорогу. Десь коло год. 11-ої ми залишили доріжку над потоком і почали йти вгору вузькою доріжкою. Міст на цій доріжці був знищений. Це була робота партизанів, як сказав мені Маріо, щоб "тедески" (німці) не могли дістатися на гору автами. Це вже був партизанський терен. Доріжка все підносилася вгору. Нарешті я побачив вгорі гурт людей, які блокували дорогу. Маріо був радий і сказав, що ми вже дійшли до цілі.
Вже здалека впадала в очі червона краска. Чим ближче до застави, тим виразнішим ставав образ. Хустки на плечах червоні. На шапках — серп і молот на червоному тлі. Хлопці вешталися сюди і туди та, побачивши Маріо, очевидно старого знайомого, почали кричати до нього "віва Сталін", вимахувати зброєю або руками. Було їх там може з тузин. їхній одяг був дуже різний, взуття та зброя також. На поясах — ручні ґранати всякого виробу: німецького, англійського та ще якогось. Переважали американські "Стени", була також чеська "Шкода". Загальне враження: обдертюхи чи, може, голота. Маріо передав мене двом партизанам, а сам зараз же вернувся у зворотну дорогу.
Мої нові сторожі почали вести мене вгору до якоїсь шопи, де була кухня. Я там мав дістати щось з'їсти. В цій шопі якийсь "австріяка" варив у казані "мінестроне" (різновид борщу). Мене також уважали мої сторожі "австріяком", і я міг тепер поговорити зі своїм "краянином". Я перекинувся з кухарем кількома словами. Під час цього пролунав надворі сильний вибух: ніби постріл з рушниці чи розрив ручної ґранати. З кухні почали виходити люди, щоб подивитися, що сталося. Вийшов і я. Вгорі яких 100—150 метрів скупчилися люди.
Над'їхало якесь особове авто, затрималося і з нього висів якийсь військо вий та пішов до людей. Побув там хвилину і почав йти у нашому напрямі. Він був у військовій одежі: зелені штани і зелена вітрівка. Я не бачив такої уніформи. На шиї мав зелену хустку. Це дуже мене заінтриґувало. Я запитав кухаря, хто це. "Це комісар поліції, він говорить по-німецьки", — відповів кухар. Комісар прийшов до кухні, напився кави і рушив до виходу. Я приступив до нього та спитав, чи нові партизани мають право вибору формацій. Він сказав, що так. Тоді я попросив його: "На милість Божу, заберіть мене звідси! Я не хочу бути з червоними!" Він сказав, що зараз не може цього зробити, але буде вертатися пополудні й тоді забере мене. Я завважив, що мене далі поведуть і він мене може не знайти. Комісар відповів, що мене знайде. По цьому він підійшов до авта, всів і поїхав. Розмова між нами була німецькою мовою.
Їжа ще не була готова, й мої провідники сказали, що буду їсти там далі, нагорі, куди ми й вирушили. Ми йшли ще яких 4 кілометри. Там при дорозі було кілька мурованих хат. Одна з них навіть поверхова. У цій поверховій, була знову кухня, куди привели мене сторожі, й, передавши мене кухареві, відійшли. Мені вже було ясно, що я серед червоних партизан у дорозі до батальйону "Сталін". Що робити? Я не мав відповіді що можна зробити. "Серед червоних — моя загибель. А може, прийде цей комісар поліції? Але чи прийде?!" — я бився думками. — "Він казав щоб я не боявся, бо мене далеко не заведуть! Що воно значить?"
Я зайшов до довгої кімнати і сів за столом лицем до дверей. Кухар порався коло казана. Була ще одна довга кімната, також з довгим столом і лавками. Вже сходилися партизани. Почали займати місця на лавках. Одні якісь ліпше умундоровані в бічній кімнаті, решта — у цій, де сидів я. Там була команда, тут "посполиті", але їжа та сама. По їді всі розійшлися, і я знову залишився з кухарем, який тепер мив посуд. Я вийшов надвір, щоб погрітися на сонці, але так, щоб міг бачити дорогу, якою мав надійти мій "спаситель". Там була тільки одна доріжка.
Сонце зближалося до хребта гори щоб сховатися за ним. Зделека хтось ішов дорогою. Спочатку не можна було розібрати, хто йде. За кілька хвилин можна було розпізнати зелений мундир, і ще трохи пізніше я пізнав комісара. Це був він. Прийшовши до мене, він сказав, щоб я взяв свої речі та йшов з ним. Я мав тільки набиту течку, яку ще вживав у Відні як студент. Він здивувався і спитав мене, чи це все, що я маю. Мій наплечник залишився в долині, й Маріо обіцяв мені, що його доставить. Я спитав, чи не треба десь "вимельдуватись". Він відповів, що не треба, й ми пішли. Пізніше я довідався, що псевдонім комісара — "Рікардо" й що він був начальником поліції італійської демократичної партизанки формацій "Озоппо фріюлі". Мене не раз дивувало, що він без жодної перевірки і навіть без уточнюючих питань повірив мені на слово. Можливо, це було тому, що в цей час розлітався італійський фашистський режим і творилася масова партизанка. Наплив свіжих людей до партизанки не давав змоги всіх перевіряти і тому, моя поява не бу ла чимось сенсаційним.
По дорозі "Рікардо" говорив зі мною вже як давній знайомий. Сказав, що мав тяжкий день. Німці з козаками готують якийсь наступ ("растреліаменто") на партизан, отже треба пересунути всі відділи глибше в гори на кращі оборонні позиції. Він цікавився нашою боротьбою. Я йому оповів, що УПА бореться за незалежність України проти німців і москалів (червоних). Він відповів, що вони також не люблять комуністів, бо їхня програма подібна до фашизму. "Рікардо" згадав також, що він переводив сьогодні англійських старшин у якесь нове місце. Я запитав його, чи можна з ними стрінутися. Він відповів, що покищо це неможливо, бо вони далеко, але в майбутньому я зможу їх побачити. Ще сказав, що тепер йдемо до батальйону "Джустіція" ("Справедливість"). Я буду перебувати з ними. Щойно пізніше я усвідомив, що "Рікардо" був наче зісланий з неба мій ангел-хоронитель. Він не тільки вирвав мене з комуністичної партизанки, в якій загинув Ярослав Явний, але він став для мене "паспортом" в середовищі, в якому я опинився. Всі вважа ли, що коли мене рекомендує шеф партизанської поліції "Рікардо", то можна мати до мене довір'я.
Зійшовши з дороги, ми пішли польовою стежкою, на якій зустрінули "Піпа", комісара батальйону "Джустіція". "Рікардо" відрекомендував мене "Піпу", подаючи мій псевдонім "Стефано" і вибачившись, що має ще щось полагодити, відійшов з тим, що ми ще будемо бачитися. Вже з "Піпом" ми пішли до малої шопи, де сиділа братія навколо вогню, не зважаючи на те, що на стриху шопи було повно сіна. Хлопці зробили мені місце коло вогню. Ще перед тим "Піпо" сказав, що приводить нового партизана "Стефана" та назвав мені присутніх: "Крепусколо", "Руді", "Мілане" та ще кількох. "Крепусколо" спитав мене, чи я також комуніст. Я сказав, що ні. "О, як це добре, що хоч одного стрічаю не комуніста" — відповів "Крепусколо". Так розпочалося моє перебування в італійській партизанці.
Цієї самої ночі ми пішли у верхи, бо німці з козаками й італійськими фашистами розпочали "растреламенто" — облаву і треба було забратися з легкодоступних теренів. Це був мій перший вихід на Монте Росса — гірський хребет, на якому довелося мені побувати ще раз. На горі ми пробули три дні. Було видно, як козаки палили шопи з сіном, як вешталися по долині і як відходили. Зійшовши вділ, батальйон "Джустіція" повернувся до села Віто Д'Аазіо, точніше на місце, де воно було перед тим. Там я познайомився з комендантом 3ї бриґади "Міром" з яким довелось мені бути в контакті під час мого перебування в партизанці. Потім він став комендантом 1-ї дивізії. Він допоміг мені зустрітися з головним комендантом формації "Озоппо Фріюлі", до якої належала 3-я бриґада "Джустіція". Формація "Озоппо Фріюлі" — це були демократичні партизани, переважно демохристияни, які в тому часі приходили в Італії до сили. Комендантом цієї групи був "Маріо" (Манліо Ченчік, адвокат). Італійські комуністи мали свою окрему формацію партизан "Ґарібальді". З початку формації "Озоппо Фріюлі" і "Ґарібальді" між собою воювали. Згодом під натиском західніх альянтів вони створили спільну головну команду — "Коммандо Ґруппо" і сяк-так співпрацювали. Головою "Коммандо Ґруппо" вибрали соціаліста Кандідо Ґрассі ("Верді"), за фахом учителя середньої школи. Була ще одна формація демократичних партизан на північ від Мілану "Фямме Верде". Цих партизанів було небагато. Вони були у зв'язку з "Озоппо Фріюлі".
За кілька днів по моєму переході до партизан я стрінув "Маріо" і сказав йому, звідки приходжу: від Української Повстанчої Армії як зв'язковий старшина. Розповів йому про УПА та її змагання на два фронти. "Маріо" спитав, чим він може допомогти мені. Я сказав, що маю товаришів у Трієсті, з якими хочу зв'язатися і потребую кур'єра. Також хочу послати кур'єра до Шпілімберґо. Тоді я дістав Діна (Діно Менегон), кур'єра до Трієсту, й Одетту (Бутті), кур'єрку до Шпілінберго. Ці дві особи залишилися до моїх послуг на цілий час мого перебування в горах. "Діно" їздив до Трієсту потім — до Кормонс. Приніс вістку, що Роман вийшов з мешкання в Кормонс і більше до нього не вернувся. Одетта принесла вістку зі Шпілінберго, що Роман був на моїй квартирі, але його не впустили до хати. Це було по моїм відході в гори. Він не послухав моєї ради: чекати вістки від мене. Потім я довідався, що він, вертаючись зі Шпілінберго, попав десь під Пінцано на стежу червоних партизанів і ті передали його до партизанки Тіта, де за ним п ропав слід.
Ярослав Явний (Тураш) перейшов до партизанів з Джемони, попав в батальйон "Сталін" і там загинув. Розірвався ручною ґранатою. Зв'язок з Україною був перерваний. Щойно 19 грудня 1944 р. "Діно" привіз з Трієсту "штафетку". Це була коротка інформація про створення Української Головної Визвольної Ради, підписана "Ігорем", тобто Миколою Лебедем і окремий листуповноваження для мене, що я можу заступати справи УПА й нашого визвольного руху від імені УГВР. Під листом був підпис: "Генеральний Секретар Закордонних Справ УГВР Ігор". Я майже нічого не знав про УГВР. На жаль, у одному партизанському рейді я десь загубив це уповноваження, хоч носив його зі собою і, здавалося, зберігав його.
Я перебував при штабі "Озоппо Фріюлі" до кінця війни. Стрінувся кілька разів з "Верді" та сказав йому, що хотів би стрінутися з англійською місією. Про це знав також "Міро", з яким я зустрічався досить часто. "Міро" просив мене, щоб я розказував партизанам про життя під комуністами, що я й робив при різних нагодах. Відносини між мною і командою нав'язалися досить приятельські, основані на довір'ї. Я оповідав про УПА й змагання проти німців і москалів. Команда мала до мене повне довір'я, докази чого були під час нашого співжиття. Два рази просили мене брати участь у переговорах з німцями і козаками. Перший раз я відбув зустріч майже самостійно, другий раз був у ролі перекладача.
Серед італійських партизанів обох формацій "Озоппо" й "Ґарібальді" було багато військових і розвідувальних місій, відомих за прізвищами чи радше псевдонімами їхніх начальників. Наприклад, були такі англійські місії: місія Так^р, потім Мек Фирсон; місія Нікольсона; місія Прайор; місія Рудольфів також і американські місії: місія Дел Колліо; місія в Карнії та інші. Була також місія совєтська, очолена полковником Рибаченком. Були і місії італійські з різними завданнями. Про ці місії пише Альдо Моретті в історичному журналі Сторія контемпоранеа і Фріюлі, ч. 4, 1973. При кінці свого есею Моретті згадує також українську місію, починаючи словами: "...Перед закінченням виглядає доцільним згадати про ще одну особлившу місію, яку ми мали серед нас, навіть не знаючи про неї. Поспішна її оцінка могла б поставити її між козацьких або грузинських коляборантів, одначе думаю, що це була б помилка". Далі на стор. 116 Моретті пише: "... 1972 представився нижче підписаному, покликуючись на Манліо Ченчіка ("Маріо"), ком енданта "Озоппо", один українець, про якого участь у резистансі у 3-ій бригаді Озоппо Ченчік потвердив. Йдеться про Карпа Микитчука..." Далі подана моя ідентифікація — псевдонім і прибране прізвище (Степан Іваницький), які я вживав у партизанці, та адреса в Канаді. Після цього подана досить добра інформація про Україну з енциклопедії "Британіка'" про проголошення незалежности України у 1918—1919 рр., про час між двома війнами, про ОУН, потім — про УПА. Повертаючи до "Степана" автор написав: "Штаб УПА вислав його як голову місії, яка складалася ще з двох членів і двох кур'єрів (однієї жінки і мужчини) до Югославії, докладніше в Далмацію, щоб знайти ген. Міхайловича..." Далі описує коротко про перехід "Степана" до "Озоппо" і його побут у цій формації. Це все написав Моретті на підставі зустрічі з автором цих рядків у 1972 р. під час відвідин Удіне перший раз по війні.
В есеї Моретті трапилися деякі неточності та перекручення. Це спонукало написати мене відповідне спростування, яке вийшло на
•Ukraine^ Encyclopedia Britannica, London 1961, v. 22, p. 667.
царії. Однак для цього мені потрібно деякого часу. Стало на тому, що він вертає до Трієсту, де були його речі й де перебував ще один його товариш, Роман Прокоп, що разом з ним мав відійти до Швайцарії. Ми мали зустрітися в Удіне на зв'язку, який я йому подав. Так і сталося. Від "Верді", якого я зустрінув в Удіне дістав листа, з яким Є. Врецьона поїхав з Р. Прокопом до Мілано, а потім — на швайцарську границю.
З англійською місією я зустрінувся два рази. Перший раз — наприкінці 1944 р., другий — у квітні 1945 р. За цим другим разом я подав меморандум від українського резистансу, який боровся проти німців і москалів за незалежність українського народу. Перша зустріч відбулася при кінці грудня 1944 р. з головою місії Мак Фирсоном. "Міро" познайомив мене з ним під час одного рейду в горах. Тоді я спитав Мак Фирсона, чи він не хотів би передати до свого уряду меморандум від українського резистансу. Він сказав, що може це зробити, і стало на тому, що я приготовлю документ і при першій нагоді передам йому.
Документ треба було переписати на нормальний папір, бо я мав його на сигаретних папірцях. Вернувшись в долину, я переписав меморандум і був готовий його передати, але помимо намагань не можна було знайти в горах Мак Фирсона. Він очевидно не сидів в одному місці, але цілий час був у русі зі своїм радистом і вирядом.
Потім, вже у квітні 1945 р., я стрінув капітана Патріка МартінаСміта. З цим членом англійської місії я провів кілька довших розмов. Проте він меморандуму не прийняв, бо мовляв, УПА не формальним союзником аліятів. Після того я десь мусів відійти, а наплечник залишити на квартирі. Коли я вернувся і переглянув мої папери, виявилося, що хтось вкрав меморандум. З Патріком Мартіном я мав згодом радше немилу пригоду, з якої вдалось мені вийти ціло. Зараз по війні, десь у половині травня, я хотів стрінутися з іншими представниками англійського уряду, і Сміт сказав мені, що це можна зробити, тільки треба поїхати до Местре. Він навіть дав військове авто з шофером, щоб завезти мене туди. І я поїхав.
У Местре — це напроти Венеції — рівнина як оком глянути був один військовий табір. Виявилося, що мій "приятель" хотів запроторити мене у якийсь табір, щоб позбутися мене з терену. Здається, завдяки знову щастю мені вдалося вернутися до Удіне на другий день. Сміт був дуже здивований, коли ми стрінулися у партизанській кантині. Дивився на мене своїми червоними очима й сказав тільки, що зайшло якесь непорозуміння. Як пізніше виявилося, Сміт думав, що я аґент, може німецький, який намагався наставити альянтів проти совітів, щоб вони почали війну між собою. По тому він кудись виїхав, і я його більше не бачив. По війні я поїхав до Риму, де зустрів членів закордонного Представництва УГВР і здав звіт про мою діяльність в італійській партизанці.