Вони згадують, як збирали тіла загиблих товаришів, аби було хоч щось, що рідні зможуть поховати, і при цьому переконані, що ПТСР – це вигадка психологів. Трохи журяться, що не можуть знайти пару – мовляв, кому ж цікаво місяцями чекати військових з фронту. Вони мріють, як після перемоги таки скуштують того «іншого життя», яке зараз пропускають: навчання, опанування фаху, мандри, стосунки…
Без названия(17).jpg

Династія військових у їх родині - це дід, батько, дядько та Льоха. При цьому, дядько служив танкістом у бригаді, де зараз служить Льоха. "Я тому й не міг не піти на фронт. Якось соромно в тилах сидіти", - ділиться лейтенант. Їх позиції в околицях найгарячіші. Через те, що до ворога 300, 400, а місцями й 70 метрів стрілкотня тут 24/7. "Працюють і важким - міномети 82-мм та 120-мм, "беху" підганяють та кошмарять нас, СПГ, словом, не скучно. Наше терпіння теж не вічне. Вони оце працюють, я їх вогневу точку на планшетику помітив. Наступного разу тільки почнуть стріляти по нам, а ми їх туди прямою наводкою і відпрацюємо. Дуже корисна штука, дякуємо!" - каже Льоха, тримаючи у руках планшет. Його ми придбали завдяки вашій допомозі. Наш Андрей Моруга доставив гаджет із програмою ГРК Броня - Armor на фронт, навчив хлопців користуватися нею і тепер пристурнити окупантів можна в рази простіше. Після війни Льоха хоче продовжувати кар’єру військового, вдома його чекає родина та кохана дівчина. Наблизити скоріше повернення хлопців, живих та з перемогою,
Без названия(17).jpg

Поpaнення у кінцівку отримала під час обстpілу позицій бригади. Через три дні їй aмпyтyвали ліву ногу у Дніпропетровському госпіталі. Перенесла ще п’ять опеpацій. “Мені було соромно за них: хіба можна зраджувати Батьківщину, коли ворог стоїть, вважай, на порозі твого дому. Це стало однією з причин, чому я уклала контракт зі Збройними силами України на початку 2016 року. На той час мій син трохи підріс: Дімі виповнився рік і сім місяців; я залишила його під опікою бабусі, моєї мами”,- розповіла вона. Після реабілітації одружилась з гpанатометником з 72-ї бригади Олексієм Бендою. Переїхала у столицю до чоловіка. Продовжує службу в ЗСУ. Працює у військкоматі Святошинського району столиці.
Без названия(54).jpg

Вона із тих, для кого армія стала покликанням. Служить із 2011 року. «За життя на смерть з Україною в серці» - гасло розвідки, написане на прапорі, котрий висить у її кімнаті. Вона повторює його кілька разів за розмову: «Коли потрапила саме в цей підрозділ, я зрозуміла, що це моє!». Каже – у них був прописаний свій кодекс, вони жили відокремлено, і їх виховували у традиціях козацтва.

Коли почалася війна, не оминулося без гендерних упереджень і неприємних закидів із боку командування у її бік. «Але я на ділі довела, що це не так, і що жінці теж місце в армії, жінка в повній мірі може виконувати з чоловіками усі обов'язки, - говорить вона. - Нічим не відрізняється - ті самі руки, ті самі ноги, ті самі мізки. Жінки подекуди навіть витриваліші! Якщо жінка і чоловік в групі на задачі, то в першу чергу починають нити чоловіки!.. Жінка мовчить до останнього».

З болем згадує перші втрати: «18 червня у мене День народження, а 19 червня вони потрапили в засаду. І хлопець, який був там, зателефонував, і сказав мені, як зараз пригадую, аж дзвін у вухах: «Ротного немає вже». А я не знаю, що думати, здавалося, що вони шуткують з мене… І він перераховує: «Андрюхи немає, ротного немає…» І називає шість хлопців: Шайнога, Сивак… «того в шию»… Кажу: «А ти де?» - «А я зараз десь біжу по полю». Далі у мене уже провали, всього не пам’ятаю… Телефоную в частину, в частині через мене дізналися, адже ніхто не доповідав, ніхто не знав. Кричала: «Врятуйте їх, допоможіть їм хоч чимось!» Дуже тяжко було… Похорон, крики батьків… От як можна це простити?!»

Признається, що на війні найскладніше – відстояти право бути тут, свою роль: «Вже настільки звиклося… я не даю собі слабини. Стараюся не зациклюватися, не задумуватися, не звертати уваги на погане… брати себе в руки…»

Серед її підлеглих – багато «молодняка», тих, хто під час Революції Гідності ще сидів на шкільними партами. «Мотивація велика є в людей, - коментує Ксена. - Особливо ті, кому по 18 років зараз, – вони справді ідуть за Україну! І тут би ніхто не сидів по вісім місяців, якби не було за що! І ті самі жінки, залишають дітей своїх, родини… Треба розуміти і треба вірити людям!»

Признається, що після перемоги хотіла би народити дітей. Адже поки триває війна – не до того.

Дехто з військових уже чотири роки розлучений зі своїми родинами, але чимало тих, хто навіть не встиг їх створити.

Автор: Olena Maksymenko

У його бойовій біографі – взяття шахти Бутівка, де, власне, я і ласую фронтовою кавою, слухаючи спогади.
Десантник згадує – реальних спроб штурму було три, а також – без ліку імітацій, аби спантеличити противника. Разом із шахтою було взято вісьмох полонених, з них четверо «іх-там-нєтов» і четверо бойовиків «місцевого розливу».
FB_IMG_1527147943510.jpg
«Один відомий для СБУ хлопчина, позивний «Хонда»… худенький такий, але комбат сказав, що хорошу птицю дуже зловили, - згадує Біг Бой. – А всі інші – таке. Два наркомани, один – всі руки й ноги в виразках, що гниють… один "зек" із Горлівки… Роздягнули під час обшуку – він весь синій, в татуюваннях. Сказав, що в армії зробили… Один – Максим, 19 років… Один із Херсона був. Один із Новосибірська, один із Омська, і один із Тули – у нього позивний «Віллі» був. Один з Дніпра був – такий, видно, алкоголік, морда побита… а от товариш із Херсона був снайпером, той такий ярий був, не забоявся, сказав: «Я проти вас, я руській з Херсона!»… ну, це було великою помилкою з його боку, таке сказати… Взяли їх і в першу ж ніч «накрили» шахту «Градами» – дуже добре «накрили»! Я думав, тут нам і край, але нічого, обійшлося!..»

Проте, над подібними яскравими операціями переважає щоденна рутина. І, якщо зараз умови служби достойні, то в перші роки війни доводилося терпіти всяке: «Чому я кажу, що зараз у нас хороми – тому що тоді ми спали на бетоні. Грілися – знайшли якийсь залізний ящик, попрорубували дірки, щоб тяга була, так і спали… На «Зеніті» тоді на бетоні спали… хто що міг тоді, те й тягнув. На сухпаях спали – їх ніхто не їв, а завалювали ними конкретно. Ковбасу якусь їли, ще щось… Так сухпаї собі виклав у рядочок – і нормально!»
Зараз його функція тут – чергування на вузлі зв’язку. «І АГС мій стоїть, час від часу, коли треба «насипати», то вибігаю і стріляю», - додає він.

До слова, нещодавно Біг Бой та його побратими отримали від волонтерів фонду планшети із встановленим ГРК Броня - Armor, що дозволяє точно наводитися і влучати в ціль без попередньої пристрілки. «Це цукерка, а не програма!.. – з захватом говорить боєць. - Чисто для СПГ, АГС, все, що треба є!»

Ми говоримо про розуміння патріотизму, про байдужу більшість і переосмислення, що прийшло з початком війни. «Що я буду розказувати своїм дітям?.. – розмірковує боєць. - По-перше, треба знати, хто ми такі. Учити історію, справжню історію! Не ту, яку нам нав’язували роками. Так, нам зараз буде дуже важко, якщо подивитися історію, то ми завжди боролися проти когось! Треба дітей навчати патріотизму. Те, чого не було в мене. Україна для мене завжди була моєю країною, але вона була невід’ємно з Росією. За що велике «дякую» росіянам – за те, що вони відкрили нас, українців собі! Що ми скинули цю московську мантію, якою нас покрили…»

«А вишиванка у мене буде, по-любому!.. додає він наостанок. - Колись таки буду з сім’єю виходити на День Незалежності…»

Завдяки вашим зусиллям, Біг Бой та його побратими мають планшет і можливість влучати в ціль швидше та ефективніше.

"Повертайся здоровим!"