справжнього запорізького воїна. Тільки очі, такі втомлені та сумні, виказують всю гіркоту пройденого та пережитого за три роки війни.
45-річний житель Бердянська не зміг спокійно дивитися на все, що відбувалося в сусідній області, адже розумів: якщо не почати діяти, то проросійські провокатори зі своїм «русским миром» та «мирними» демонстраціями,на яких нищилася державна символіка, розповзуться і по Запоріжжю. Тож без вагань пішов у батальйон «Донбас», який тоді формувався.
Потім були бої проти «лисичанського гарнізону великого війська донського», «казакі» якого за два дні здали Лисичанськ та тікали вглиб українського Донбасу, трохи згодом — визволення Попасної, а потім…
А потім — «кровавий коридор» Іловайська, де й потрапив до полону. «Наші хлопці там були легкою мішенню для російських підрозділів, але навіть у такій ситуації давали «кацапам» по зубах, — згадує «Соболь». — Я добре пам’ятаю, як у полоні разом з іншими бранцями виносив тіла російських солдатів і так званих ополченців. В полоні було важко… — продовжує боєць. — Ті вояки мислять так, як їм нав’язала російська пропаганда: «бендерівські фашисти прийшли вбивати жителів Донбасу», і їх не хвилює, що закривати кордон від Росії, яка на той момент вже «віджала» Крим, йшли люди з усієї України — з південних регіонів, центральних, західних, північних, навіть з Донецької та Луганської областей. Два місяці провів у «есбеушних» підвалах Луганська. Потім почали міняти. Мені пощастило — був серед перших».
Повернувся, побув на домашній реабілітації. Втім не зміг Валерій довго сидіти вдома, хоча й має дружину та дітей, адже відчував, що потрібен тут, щоб цей клятий «русский мир» не дістався його рідного українського Бердянська, мобілізувався. Трохи згодом підписав контракт. В 2014-му був снайпером, зараз — командир бойової машини. Виконує поставлені бойові завдання на складному напрямку, де постійно намагаються проникнути ворожі ДРГ, та в них це не виходить.
Після Іловайська багато побратимів «Соболя» ще й досі вважаються зниклими безвісти, багато загинуло, ще більше поранено. Він знає, що завдяки тим хлопцям до його дому не дійшла «русская весна», яку зупинили в Донецькій області, де переважна більшість жителів саме через свої байдужість, пасивність та «нейтралітет» навесні 2014 тепер втрачають свої будинки, рідних та віру в мирне життя.
Війна триває, є поранені та загиблі наші хлопці є гірким підтвердженням того…
Іван БУРДЮГ

За його плечима сотні обстрілів і десятки страшних боїв. Але про них Ваня згадує мало - більше розповідає про кохану дружину, яка підтримує і чекає його додому, і за якою він страшенно сумує.
Ось-ось Ваня стане татом. Він вже знає, як зватимуть його сина. І дуже жалкує, що через війну не міг бути поряд із коханою в ці такі важливі місяці очікування малюка. Але, аби його син і чужі діти росли в мирних містах, він вирішив лишитись на передовій, у рідній 128 бригаді, ще на три роки.
Нині Ваня служить в одній з найгарячіших точок АТО. Спокійні дні за всю його ротацію тут можна злічити на пальцях. Та попри це, Ваня - боєць, який заражає своїм позитивом. Він посміхається завжди - і стоячи в окопі о шостій ранку, і після випущеноіі по його посту кулеметної черги, і під час нічного чергування в мороз.

подумав, що це жарт… але ні! Почали спілкуватися і все закрутилося. Це – щастя!» - розповідає Женя. Разом із нареченою поруч із хлопцем воює його батько. Андрієві – 42 роки. Він віддав півжиття службі у десантних військах, був у миротворчій місії у колишній Югославії і до контракту служив у зоні АТО по мобілізації. «Тато пішов воювати ще у 2014-му. Після «дємбєля» рік був вдома і знову рушив на фронт. Я пішов слідом за ним. Вдома чекає мама, молодші сестра і двоє братиків. Ми боронимо всю Україну, але для себе тут через них – не хочемо, щоб окупанти просунулися далі й одного дня постукали у наші двері під Дніпром», - продовжує Женя. Я спеціально обираю фото для ілюстрації, де хлопець щасливий і поруч із ним кохана. Адже зараз ми говоримо на лютому морозі на одній із передових позицій на Світлодарській дузі. Женя трохи нервує від напору журналістів і каже, що головне у його житті – «виграти війну і зробити щасливою Лєру». Без названия(31).jpg

По утрам Олег иногда ест мюсли с молоком, он шутит и смеется так, будто через пару ступенек наверху нет смерти и "прилетов".
"Тогда, в воронке, - продолжает десантник, - я подсознательно успокаивал себя, что дважды в одно место не попадает. А потом вспоминал, что нет, черт подери, попадает – и два, и даже три раза, в одну и то же место".
.Это было в Зайцево года полтора назад. Было и вспомнилось по моей просьбе. Олег смеется и спрашивает, знаю ли я Усейна Болта.
"Это спринтер, чемпион мира по бегу на 100 и 200 м. Так вот, клянусь, тогда из воронки свою стометровку я пробежал быстрее, чем он. И это в каске, бронике и разгрузке!" – шутит военный.
Если вы когда-нибудь представляли себе "красивого и здоровенного" – это Олег. Высокий и статный десатник. Профессиональный военный, который сразу из университета отправился в зону АТО. Он шутит, что "ты, Оля, с пробегом". Я отвечаю, что "ой, ты в свои 23 и жизни-то не видел – все на войне, да, на войне". На самом деле, это вовсе не смешно. Потому что завести отношения и, главное, сохранить семью, когда в году 12 месяцев и всего три недели отпуска, очень сложно.
"Та ладно, не будем об этом. Моя найдется еще. А за пацанов женатых, иногда, обидно – звонят, "выносят" им мозг. Вроде, и понимаю этих женщин – хочется мужика домой. А, с другой стороны, если мы все уйдем, то кто будет защитить страну?" – в никуда задает вопрос старший лейтенант.
21 декабря 2017 года возле соседнего блиндажа погиб сержант Олега. Это страшно и больно – военный всего пару метров не дошел до укрытия. Он не услышал первый выстрел противника, был ранен осколками 122-мм мины и умер от потери крови.
"Раньше, - говорит Олег, - я всей своих забирал с позиций живыми. А этого сержанта не смог. Вернуть всех домой – долг командиров. Хотя бывают случаи, когда нам тоже спасают жизни. Однажды вовремя обстрела мы с одним сержантом должны были выбегать из траншеи и мчаться по открытому участку в укрытие. Я посчитал, выдохнул, крикнул: "Пошли!" Сержант налету схватил меня за броник и с криком "командир, стійте" затянул назад. "Прилетело" СПГ. Не знаю, убило ли бы меня, но серьезно ранило – точно".
Большая часть ужасных историй "красивого и здоровенного" произошла в поселке Зайцево, недалеко от временно оккупированной Горловки. Там батальон Олега стоял несколько месяцев: ребята пережили попытку штурма и сотни обстрелов.
Однажды подопечному офицера пуля калибра 5,45 попала в живот. "Это легкая по весу зараза, - говорит замкомроты, - входящее было маленькое, а вот внутри и "на выходе" пуля наделала дел. Эвакуировали солдата на УАЗике: мчались по грязи и кочкам, сильно трясло и с одной стороны у раненного вываливался кишечник – держали руками".
Солдат, в которого попала "легкая зараза" сейчас, уже снова в строю. Он продлил контракт и будет служить, "пока мои пацаны тут, пока мы не выгоним эту погань и не выиграем войну".
Контракт Олега заканчивается в 2020-м. Говорит, что будет воевать до победного, но о планах на большую военную карьеру предпочитает, пока что, молчать.
"Мне, знаешь, - подытоживает старший лейтенант, - просто хочется, чтобы всех дождались домой живыми. А войну мы выиграем – вопрос только, какой ценой. А еще я очень верю в слова Василия Симоненко, часто цитирую его: "Можна все на світі вибрати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину".
Без названия(39).jpg