Це мій син. Моя жінка бивша. Так получілось, що розійшлися…» - Сашко, він же «Малиш», гортає фотки на телефоні. Знімки рідних перемішані з моторошними кадрами після боїв. В кімнаті темно – частина Авдіївки, де дислокуються бійці 25-ої бригади, знеструмлена, ми сидимо на єдиному в кімнаті стільці та скрученому матраці, підсвічуємо ліхтариками.

Війна принесла хлопцеві чимало розчарувань та – поранення в голову. «Тут даже якщо пальчиком потрогать, відчувається…» - він із якоюсь хлоп’ячою гордістю бере мою долоню і проводить по короткому «їжачку» волосся. Там дійсно відчувається чималий рубець.

«Осколок прилетів в Кринці, в шахті, - розповідає він. - Спершу посміялися, і нічого – наче все нормально. Потім уже за рік почалося оце… - показує фото себе під час судом, - вранці їсти не міг… якщо встаєш різко – починаються якісь непонятні маньоври… судомний синдром».

Йому поставили діагноз «лівостороння енцефалопатія». Далі був госпіталь та реабілітація в Хусті у санаторії «Трембіта». «Не пам’ятаю, скільки там пробув, - говорить «Малиш». - Спершу медики приймали мене за симулянта, а потім, коли зі мною стався напад, запанікували: «Да, действітєльно!..» Поранення тоді не зафіксували, а тепер добитися правди нереально… хотіли інвалідність оформляти, та я відмовився: не хочу в 21 рік йти на пенсію! Забрав папку з документами, і пішов! Я їх не оддам, хай в мене лежать! Там заключення з Дніпра, з Києва, де пишуть, що я обмежено-придатний, і не придатний до мобільних військ… я патріот, я служив «срочку» у ВДВ в 25-ій бригаді!..»

Сашко згадує, що до війни займався машинами, «продавав, купував, сам робив, красив – була авто майстерня». Батько «Малиша» пішов у військомат ще в березні, Сашко потрапив на фронт у липні. «Мама, - каже хлопець, - поставилася негативно».

Рвані спогади фронтової географії «Малиша» вражають: Дебальцеве, Савур-могила, Комунар, Ждан, Нижня Кринка, Зайцеве… «Ми брали Дебальцеве, з Дебальцевого ми зразу поїхали на Шахтарськ, - згадує військовий. Потім поїхали на Савур-могилу… Нижня Кринка – Новоордановка – поїхали туди. Після того ми Нижню Кринку держали-держали майже місяць. Потім сказали – у вас є три часа: потроїли колону і виїхати звідти!».

За цей період боєць бачив чимало лиха, і не лише з боку противника. Наказ покинути взяте ціною крові місто згадує із болем. І при цьому з відчаєм нарікає на те, що сидить не на «нулі»: «Я тут сиджу в тилу, взагалі!.. Це тил, що тут може прилітати?..» Але, насправді, на «передок» Сашко виїжджає щодня – розвозить побратимам дрова, воду й продукти: «Ми – взвод забезпечення. Раз на раз не приходиться – раз нормально, раз «попадаєш», коли поїхав на виїзд», - розповідає хлопець.

Його фронтові бажання подібні до прохань сотень інших військових. «Аби побільше тепловізорів… «Ночники» теж добре, але не так: в «ночники» бачиш узори, а тепловізор дозволяє побачити кожен рух. І ще б нам побільше артилерії…» - ділиться «Малиш».

Звісно, забезпечити побільше артилерії – не в наших силах. Але покращити видимість на передовій та зберегти життя нашим військовим може кожен

Історію «Баті» на сторінці Прес-центр штабу АТО розповіла Таня Зарицкая, прес-офіцер окремої повітряно-десантної бригади.

Поза фронтом «Батю» звуть Павло – позивний хлопці дали йому ще в «учєбці», коли дізналися, що раніше їх новий товариш служив священником.

«Я, - каже військовий, - ще з дитинства мріяв служити в армії, у самих крутих військах – десантних. Тоді сиріт не брали, і я за покликанням серця вступив до Одеської духовної семінарії. Закінчив, прийняв сан… Але в мою країну прийшла війна. Це стало чимось переломним у моєму житті».

Вдома на «Батю» чекає дружина та четверо дітей. Він вже звик до запитань на кшталт: «А як же священник може воювати?» Каже, що на них відповідає фразою з фільму: «Я прийшов сюди не вбивати, я прийшов захищати!»

Фонд «Повернись живим» допомагає підрозділу, у якому служить Павло. Нині десантники захищають Донецьку область

— Док, що зі мною, я помираю?

— У тебе поранення живота й внутрішня кровотеча, сам розумієш.

— То везіть у лікарню!

— Не вийде, ми в оточенні. Єдиний шанс — оперувати тут, в окопі. Що скажеш?

— Робіть що треба, я у ваших руках!



Лютий 2015-го. Дебальцеве. У бліндажі без наркозу, донорської крові, інструментів і спеціального обладнання, під світлом примітивного китайського ліхтарика тривала складна операція на печінці, шлунку й підшлунковій залозі. Під час обстрілів земля сипалася в імпровізовану операційну. Хірург розумів, що оперує живий труп і що шанси на успіх мінімальні. Та в пораненого Олександра Тарасюка були інші плани…

Стан пацієнта стабілізували тільки через чотири години. Живий! Його перші слова після того, як медик витягнув дихальну трубку: «Док, я все чув! Ти перебирав мої кишки! Я хотів тебе вбити!». Лікар сказав: «Поб’єш мене, якщо виберемося з цього пекла». Він випрямив спину, що нестерпно боліла, адже оперувати доводилося на колінах… Зволікати ніколи. Час прориватися. Попереду — запеклий бій. Насамкінець хірург попросив анестезіолога зробити фото на згадку. Поранений, якого лише кілька хвилин тому перевели на самостійне дихання, зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги — V.
Коли Сашко з лікарем Олександром Данилюком на позивний «Смайл», який подарував йому другий день народження, побачились через кілька місяців, вони не впізнали один одного. Це були вже зовсім інші люди. Сьогодні вони найкращі друзі. Найближчим часом збираються разом іти в гори, постійно спілкуються телефоном і зустрічаються. Олександр нещодавно повернувся з реабілітації в Угорщині, де оздоровлювався в межах проекту «Зігрій душу». І хоча життя перемогло, результати тієї операції й досі дивують поважних медиків, адже хірургічне втручання відбувалося з обмеженою анестезією.

— Більшу частину операції я був притомний, — згадує Олександр Тарасюк. — Хірург з асистентом розмовляли, проте ні поворухнутися, ні відповісти їм я не міг. Чую: «Подивися, чи він іще живий». А мене злість бере. Що за думки взагалі? Відчував, як мене перебирають усередині. Після тих відчуттів мене жодним стоматологом не злякаєш. Лікар усе коментував асистентові: «З печінкою розібралися. Перевіримо кишківник. Шлунок підлатали».

Це була остання операція перед проривом українських бійців. Прооперований пацієнт запитав у хірурга, що буде з ним далі.

Той відповів: «Тебе вивезуть до лікарні в Артемівськ (Бахмут. — Ред.). Якщо ні, то я тебе не залишу, я здамся в полон із тобою». Лікар уклав у праву кишеню штанів записку, в котрій написав, яку операцію зробив мені. Мене поклали в машину, і почався вихід наших військ із Дебальцевого. Під обстрілами ми прорвалися до Артемівська. Місцеві медики поставили мені крапельницю й швидкою відправили до Харкова. Вони запитували, у якій лікарні мене оперували. Ніхто не вірив, що складне хірургічне втручання здійснили просто в окопі. Адже навіть в умовах стерильної операційної не завжди вдається досягти таких результатів. «Смайл» зателефонував до харківської лікарні й сказав, що, можливо, є сенс переробити операцію. Проте медики запевнили фронтового хірурга, що все в нормі.

Звісно, складне поранення змінило звичний ритм життя Олександра. Досі заборонені великі фізичні навантаження, з війська комісували, а в тілі залишився осколок із Дебальцевого. Та чоловік не скаржиться, він просто радіє з того, що вижив.

— Коли запитують, як я все це витримав, відповідаю, що жодного разу не прощався з життям, адже воно прекрасне!

Одразу після повернення додому Олександр написав листа лікарю, який урятував його. Цей лист із банальними на перший погляд словами подяки за подарований шанс на життя висить на стіні в медика, а його копія — у батьків військового хірурга.

«Ти дивишся на мене, як моя мама…»
Так сказав поранений боєць 19-річній дівчині, дякуючи якій він залишився живий
«Мальва» — позивний тендітної дівчини Ганни Комар. Коли почалася воєнна агресія Росії на Сході України, Ганна вирішила призупинити навчання в Ужгородському державному університеті, у якому навчалася на фізико-математичному факультеті, і поповнила лави добровольчого батальйону «Карпатська Січ» як санітарка в медичній роті. Тоді їй виповнилося лише 19 років
— Мої тато й мама — медичні працівники, тож мій вибір був зрозумілий. Я була впевнена, що саме в медичній роті принесу найбільше користі, — розповідає Ганна.
Розрив першої міни кинув Ганну у вир війни.
— Це було в Пісках, — пригадує дівчина, — я вийшла з укриття й пішла по воду, аж раптом неподалік вибухнула міна. Автоматично я впала на землю. Опам’ятавшись, швидко кинулася в укриття й тільки там уже побачила свої здерті, як у дитинстві, коліна.
Потім були перші поранені. Найбільше Ганна запам’ятала бійця Василя, з артеріальною кровотечею. Після надання першої медичної допомоги його в супроводі «Мальви» евакуювали в Дніпро.
— Десь на половині шляху боєць прийшов до тями та попросив води, і тоді він сказав слова, які я запам’ятала на все життя: «Ти дивишся на мене, як моя мама». Від цих слів на моїх очах виступили сльози, — стримуючи емоції, пригадує Ганна.
Василя довезли до лікарні, у якій медики продовжили боротьбу за його життя. Але за свій порятунок він назавжди вдячний тендітній дівчині з великими гарними очима. На жаль, були й ті, яких не вдалося врятувати. Про це Ганна воліє не згадувати й тільки каже, що це її біль, котрий залишиться з нею назавжди.
Зі своїми побратимами «Мальва» визволяла та обороняла Добропілля, Водяне, Піски, Зайцеве й інші гарячі точки Донбасу.
У травні 2016 року Ганна підписала контракт, тепер вона служить у мінометній батареї однієї з механізованих бригад.
У хвилини затишшя дівчина мріє про перший день після закінчення війни. Як вона одягне гарне плаття, узує туфлі на високих підборах, за якими дуже скучила, і стане знову схожою на своїх одноліток. Принаймні зовнішньо, бо те, що довелося їй побачити й пережити на війні, назавжди змінило її внутрішній світ.
Анатолій ШТЕФАН,
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ