«Саме сьогодні о 3/4 на 2-у опівдні заснув у Бозі наш дорогий Митрополит. Ти розумієш, як мені важко, яка порожнеча зробилася і відчуваю, який для Вас це буде великий удар. Він був таким добрим – таке гаряче, велике серце, така у всіх відношеннях виняткова людина! Що ж робити, Воля Божа. Завтра перевозять до катедри, а в Неділю – уложення до гробу в підземеллях св. Юра. Важко захворів біля 18 жовтня. Сама смерть наступила з приводу паралічу нервових центрів мозку – ніщо вже не міг їсти, а останні дні і не мав свідомості. Після життя праці пішов по нагороду. Уявляю собі, як Його там вітали наші – і Мама, і Папа, і Іза, і Леось з Інкою, і Єндрусь, і Мариня. Але важко тим, що лишилися на землі. Обнімаю і цілую всім серцем. Вже з нашої громадки тільки нас двох лишилося! Але недовго цим втішатимусь і побачимось зі своїми, яких серце так кохає».
Прощання з Митрополитом у Львові тривало п’ять днів у Соборі Святого Юра.
5 листопада жалобна процесія з тілом Митрополита Андрея пройшла вулицями Львова. Близько 5 тисяч чоловік проводжали його в останню дорогу.
Митрополит Андрей Шептицький був високоінтелектуальною, освіченою людиною. Він був не лише добрим душпастирем, але й патріотом. Він дбав про український народ та його культурну спадщину.
За час свого служіння Митрополит Андрей зробив усе можливе для розбудови та зміцнення УГКЦ як в Україні, так і за її межами.
Митрополит Андрей походив із графського роду і був одним із найбагатших людей Галичини. Він вкладав кошти в освіту молоді, виділяв молодим митцям стипендії, був меценатом українських культурно-просвітницьких товариств. Митрополит дбав про сиріт, а у роки воєнного лихоліття переховував євреїв.
У 1905 році Митрополит Андрей заснував один із найбільших музеїв Львова - Національний музей. Для цього музею він збирав старовинні ікони, стародруки та інші речі церковного вжитку
Варто нагадати, що Музей архітектури та побуту у Львові з’явився саме завдяки Митрополиту Андрею. У 1927 році у Львові Митрополит Андрей Шептицький разом із своїм братом блаженним Климентієм Шептицьким заснував Свято-Іванівську Лавру Студійського Уставу УГКЦ. Тут також працювала іконописна школа.
Зокрема, брати Шептицькі перенесли головний храм Лаври – церкву Св. Миколая Чудотворця з с. Кривки, яка була збудована у 1763 році невідомим майстром. Цей храм зараз є головним об’єктом Музею. Перенесення церкви дало початок творенню Музею народної архітектури та побуту у Львові.
З моменту радянської окупації родина Митрополита Андрея зазнала репресій. У 1939 році в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах НКВД розстріляли брата Митрополита Леона і його сім’ю. Сам маєток пограбували і, фактично, знищили.
Не давала спочинку радянська влада й Митрополиту Андрею. Його регулярно допитували, а за його життям та діяльністю безперестанку стежили.
Після смерті Митрополита Андрея Шептицького розпочалася одна із найтрагічніших сторінок нашої історії – ліквідація УГКЦ.
Радянські спецслужби арештовували монахів, єпископів та вірян. Займалися дискредитацією чесного імені Шептицьких обравши своїм інструментом – пропаганду.
У листі до брата Станіслава графа Шептицького, генерала броні Війська Польського блаженний Климентій Шептицький написав: «Похорон був дуже урочистий 5 листопада через ціле місто. Тепер тяжкі часи для нас наступили, цілий греко-католицький єпископат вже як місяць ув’язнений – тиск, щоб переходити на православ’я. Богу дякувати, духовенство у моральній своїй цілості стоїть сильно при вірі і не сходить на манівці мимо ув’язнень, погроз. Тяжкі часи прийшли, але Господь добрий і не залишить нас у біді. Я ще мешкаю у Святому Юрі, у давній моїй кімнаті, але невідомо, як довго це потриває і що принесе завтрашній день. Чи ще колись побачимось на цій землі? Може, вже ні, але на цій землі життя не кінчається».
Через рік, 1 листопада 1945 року Климентій Шептицький написав братові Станіславу таке: «Я тут лишився сам - саме сьогодні річниця смерті Митрополита, власне, повертаюся із Святої Літургії, відправленої біля Його гробниці (в Св. Юра), заміненої на каплицю. Днями виїжджаю до Унева, оскільки влада не хоче, щоб далі я перебував у Львові. Найсердечніше Вас усіх від душі й серця я вітаю й обіймай. До побачення, але де і коли. Мабуть, що швидше за все, на тому світі».
5 червня 1947 року Климентій Шептицький був арештований радянськими спецслужбами у своїй келії під час вечірньої молитви. Він був засуджений на 25 років ув’язнення. Архімандрит Климентій Шептицький помер в ув’язненні 1 травня 1951 року о 21 годині 30 хв. у Владимирському централі. Похований десь під стінами в’язниці.

Моя мама, встувивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограм, – ніяк не могла поправитися після Голоду. А хліб ховала під матрац усе студентське життя – нічого не могла з собою вдіяти. У мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон – вже кілька років після смерті мами минуло , а я все ще не можу їх слухати.

Мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому – від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.

А останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не схотів її їсти…. Коли тато згадував, як вони кричали – ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33.

Тому я не прощу ніколи. моя ненависть абсолютна і чиста , як гірський кришталь. я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста – єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних. А ще вони потребують нашої пам’яті. Вічної, безнастанної і повсякчасної
Онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму – скільки буду жити – про найстрашніший в історії людства геноцид. Донці вже розповідать не треба – це свічка у її вікні."
539CA8E5-FA25-4A1A-B1F8-CA2C7B108D19.jpeg
Художник Ніна Марченко — с Олгисом Олгисом.