«Після закінчення навчального 1948/49р. була оголошена екскурсія вчителів (місцевих), в східні культурні і промислові центри України.
Багато з нас, їхало в ті сторони перший раз. Всіх охоплювало почуття радості побачити столицю України – Київ, кочегарку – Донбас.
Цілу дорогу очі всіх були звернені на колгоспні лани – болюче місце нашого селянина. Колгоспні урожаї нам не подобалися.
Правда, Полтавщина, лише могла звернути на себе увагу, а більше – мізерні урожаї озимини і ярини. Екскурсанти вголос висловлювали своє незадоволення. Провідник пояснював тим, що в сторону Донбасу не було ще ні одного дощу.
З переходом в Києві і Харкові, ми заїхали так у Ворошиловград.
Приняли нас там дуже гарно. Приймати делегації їм доводилося нераз, і вони вже привчилися, але всіх нас вразило те, що нас, українців, на Україні вітають російською мовою.
Це була для нас усіх душевна образа, з якою не дуже скривалися. Виникало питання, чи всі тут москвичі, чи це може такі українці; та згодом дізналися ми, що там живе багато переселених із Росії, а ті українці, які залишилися, перейшли на їх стрій. У Ворошиловграді прожили цілий тиждень.
Їздили на фабрики і заводи, бували по школах, були в Краснодоні. У Ворошиловську були на шахті, і там звернув нашу увагу один важливий випадок. Скрізь, де ми не були, нам багато говорили про піклування і дбання про дітей, про сім’ї фронтовиків і т.д. І от, побачили ми це «піклування».
Перед нашим від’їздом із шахти, там убило дитину одного робітника. З криком одна робітниця прибігла до начальника і перед нами розказує про це йому. Тоді він їй сказав, щоб йшла працювати на своє місце; це – не її діло. З цим забрався і пішов з нами.
В одній Ворошиловградській їдальні, де ми столувалися, нам довелося розмовляти з уборщицею. Розказувала нам про своє тяжке становище. Чоловік її не повернувся із війни. Троє дітей ходить в школу.
Допомоги не дають жодної, ба, навіть наїстися в їдальні не може. За весь час виплакала галоші для дитини в школу і це така «допомога», про яку нам стільки нарозказували.
Під кінець сказала, що там бувають дуже часто екскурсії і що їм показувати та розказувати, знає кожний. «Туди вас не заведуть, щоб ви могли взнати правдиве життя селян і робітників» – сказала нам на закінчення.
Із Ворошиловграду ми поїхали в Київ. Там нас зібралося коло 1000 чоловік-екскурсантів. Якось усі так зблизилися, мінялися думками із перебування на Україні, і, на устах в усіх було лише незадоволення.
Хотілося побачити Україну в повному розумінні цього слова: почути культурну і літературну її мову, побачити те радісне і заможне життя, про яке ми стільки наслухалися, побачити таке Дніпро, про яке описував наш поет Т.Г.Шевченко. Та цього ми там не побачили.
Всю велич українського народу, той затишок, від якого завмирає серце, ми побачили в Києві в будинку українського мистецтва.
Один вчитель із Тернопільщини сказав правду, що русифікація на Україні зайшла далеко, одначе душа українця, його талант залишиться незмінним.
В Києві ми мали зустріч із письменниками – Олесь Гончар, Юрій Яновський, Корнійчук, Остап Вишня і інші. Всі вони читали нам уривки із своїх творів. Корнійчук був на конгресі прихильників миру в Парижі.
Розповідав нам, що він побував в деяких місцях, вів розмову із французьким народом. Розказував, яке нужденне життя там, як живуть вони без жодних хороших надій на будучність.
Ми промову його слухали із іронічною усмішкою на устах. Так, гудити чуже – добре, а хвалити своє – погане, він вже добре навчився.
Під кінець давали йому запитання в письмовій формі. Він вголос читав питання, а потім давав відповідь.
Було одне таке питання: «Чи можна сподіватися, що Польща стане Радянською республікою?»
Корнійчук дав таку відповідь: «Ми не можемо знати, чи народ Польщі цього забажає, і чи наш народ захоче цього приєднання. Так що це питання хтось подав не подумавши».
На другий вечір ми були в будинку – театр опери і балету. Там була зустріч із вчителями м.Києва, артистами. Був знову Остап Вишня. За його фейлетон «Зенітка» дали всі йому гучну овацію. Виходить він знову і розказує фейлетон «Самостійна дірка». І тут сталася йому несподіванка.
В долоні заплескало може із 50 осіб. А що ж робила решта, якщо нас було біля 1000 осіб? Тлумачилися один перед одним тим, що цей фейлетон якийсь невдалий, тому не подобався. Я знаю, що Остап Вишня вповні зрозумів, чому саме не подобався цей фейлетон вчителям із західних областей України.
Ще один випадок в Києві нас дуже вразив. Це – зустріч із М.С.Хрущовим.
Провідник нам сказав, що підемо в будинок Ради Міністрів УРСР. Всі повинні мати із собою документи, які нам для цього випадку видало Міністерство освіти, і паспорт. Мущинам заборонив брати фотоапарати, а жінкам – радикюлі (ридикюль – жіноча сумочка, торбинка, мішечок – прим. авт.).
Дехто виявив незадоволення, що жінка без своєї сумки не може піти, там всі документи і т.д., тоді провідник сказав, що сумки ваші хоть і маленькі, то з ними вас туда не впустять. І в радикюлі, сказав, можна занести гранату.
Так опинилися ми перед будинком Ради Міністрів. Вистроїли нас парами. При вході перевірили наші документи. Зайшли всередину. На кожному кроці, в усіх дверях і закутках стояли служники із військ МГБ. В дверах, які вели в головну залю, нам знову перевірили документи. Всі мовчали.
Сама обстановка заставила нас тільки дивитися і слухати. Було ясно, що нам не дуже довіряють і бояться навіть тут, в самій столиці України. Це недовір‘я нас не обідило. Ми навіть були раді, що нас бояться. Виходить, що є чого боятися, що правда коле очі.
Зайшов М.С.Хрущов, Коротченко, Мельников і Назаренко. Як закон, повітали їх вставши із місць та овацією.
З кожної області виступав делегат, щоб розказати своє враження із екскурсії. Однако ці «враження» були записані і перевірені провідником кожної області.
Нарешті виступив М.С.Хрущов – «батько» України. Говорив російською мовою. Споминав кожну область. Хвалив Закарпатську область, що там вже суцільна колективізація, немає бандерівців.
Про Ровенську обл. сказав, що ще не виправдала себе, ще чути випадки, що бувають «українсько-німецькі націоналісти».
Нам, учителям, дав завдання – більше працювати із населенням, щоб воно не ожидало війни. А то селяни тільки і роблять, що ожидають від осені до весни, від весни до осені, що буде війна і прийде Америка.
Треба щоб селянин зрозумів, що тільки Радянська влада дасть «щасливе життя і краще майбутнє».
Повернувшись із будинку Ради Міністрів вечором ми читали листівки – звернення до української інтелегенції від УПА, які були передані з рук в руки екскурсантами.
Видно друзі наші із підпілля передбачали, яке враження справить на нас ця екскурсія і послали нам підбадьорення, свіжі сили і віру в те, що Україна завжди залишиться Україною і жодна сила її не змінить і не зрусифікує.
З вірою в це, ми поверталися додому.
Екскурсант.»

Отже, автором розповіді був хтось з учителів – учасників екскурсії.
Незабаром «екскурсанта» знайшли і 16 червня 1950 року заарештували.
Це була вчителька початкової школи села Пустомити Тучинського району Рівненської області Пилипей Віра Іванівна, 1924 року народження, українка, незаміжня. Мешкала разом з батьками у цьому ж селі. Працюючи у школі, навчалася на четвертому курсі Костопільського педучилища.
11.07.1950 затвердили звинувальний висновок, в якому Пилипей звинуватили в тому, що вона «мала зв’язок з бандватажками ОУН та надавала їм інформацію, в якій зводила наклеп на радянську дійсність.»
25 липня 1950 року Військовий Трибунал військ МВД Рівненської області у складі підполковника юстиції Невтенайло, капітана Коняхіна та лейтенанта Ігнатьєвої, секретаря – капітана Вакуленко, у закритому судовому засіданні, що відбулося у клубі МВД м. Рівного, розглянув справу щодо Пилипей В.І.
Визнав її винною у зраді Батьківщини та засудив до 25 років виправно-трудових таборів, 5 років обмеження прав і сконфіскування майна.
18 вересня 1954 року, вже по смерті Сталіна, Військова колегія Верховного суду СРСР перекваліфікувала злочин Пилипей за «легшою» статтею, знизила їй покарання до 5 років виправно-трудових таборів, без обмеження прав та без сконфіскування майна, а також на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1953р. «Про амністію» вирішила звільнити її.
Зрештою, 13 жовтня 1954 року Пилипей звільнили.
Відповідно до висновку Прокуратури Рівненської області від квітня 1992 року Пилипей Віру Іванівну було реабілітовано.

Козацький очільник вигадав геніальний план атаки. Все військо було розділено на шість повністю автономних загонів, які мали від трьох до чотирьох тисяч воїнів у кожному. Кожна загін мав своє керівництво, свою задачу та час на його виконання. Сірко планував що п’ять козацьких полків завдадуть одночасні удари по п’яти найбільшим містам тогочасного Криму: Бахчисараю (за 30 км від сучасного Сімферополя), Ак-Мечеті (сучасна назва Чорноморськ), Ор-Капи (Перекопу), Гезлеве (Євпаторії) та Кафи (Феодосії). Планувалося, що після захоплення міст, та визволення християнських невільників, козацькі загони повинні були повернутися до входу на Арабатську косу, де з шостим загоном їх буде чекати Іван Сірко. На проведення військової операції отаман давав лише три доби.
Одночасний раптовий удар по серцю Кримського ханства викликав масову паніку серед татар. Всі визначенні міста були зненацька захопленні українськими козаками, татари спочатку думали, що їх атакувала велетенська армія. Сам кримський хан Селім І Герай ледве уникнув полону і покинувши свій палац та гарем, вже сів на турецьку галеру, маючи на меті втекти до Туреччини, коли йому доповіли, що козаків обмаль і великі міста захоплювали по жменьці козаків. Розлютований хан, оголосив тотальну мобілізацію, наказавши всім татарам, хто може нести зброю згуртуватися у велику армію. Зібравши за кілька діб до сорока тисяч війська, Селім особисто очолив армію і повів її на табір Івана Сірка.
До козацького табору за три дні прийшли всі загони крім одного чотирьох тисячного посланого на Перекоп. Сірко вирішив почекати його ще один день. За три доби козаки добре укріпили свій табір накопавши високі шанці та виривши досить глибокий рів. Саме на четвертий день кримської операції, біля Арабатської коси відбулося одна з найжорстокіших битв за всю історію козацько-татарських змагань.
Розлюченні татари з усіх сторін атакували козацькі шанці, запорожці зустрічали нападників безперервним рушничним вогнем. Татари гинули сотнями, але все одно йшли вперед, б’ючись так, як не билися з часів Чингісхана. Бусурмани мертвими тілами засипали рови, і йдучи по власним мерцям забралися на шанці, де розгорілися кривава січа. Іван Сірко попри те що йому було близько семи десятків років, стояв у передніх лавах запорожців б’ючись шаблею.
Кілька годин безупинно тривала люта битва. Козацькі сили почали танути, майже закінчилися кулі та порох. Татарам вдалося пройти шанці у кількох місцях та вдертися до обозу. У найдраматичніший момент, з тилу татарську армію атакував загін запорожців, що повертався здобувши міцну Перекопську твердиню. Побачивши розгублення татар, Іван Сірко особисто повів козацьке військо у контратаку. Татарська армія, опинившись між молотом та ковадлом була зім’ята та розбита на дві частини. Кримський хан першим покинув поле бою, а за ним навтьоки почвалала решта татарського війська.
Після кривавого бою з Криму на материкову частину України Сірко вивів коло 7-10 тисяч колишніх невільників. Проте частина визволених бранців та бранок потурчилася, не бажали повертатися у рідні краї, а воліла залишитися жити в Криму. Іван Сірко довго вмовляв їх не зраджувати материнську землю, однак вмовляння не подіяли. Кошовий тоді сказав, щоб всі хто хоче залишитися з татарами, можуть йти до Криму. Близько трьох тисяч обусурманених українців пішла назад. Сірко, що більшу частину свого життя воював з бусурманами, провів близько двохсот битв з ворогами та визволив під час своїх походів (за двадцять років), близько п’ятдесяти тисяч українців з турецько-татарської неволі, віддав свій найтяжчий наказ.
Тому хто відцурався рідної Батьківщини, нема місця на землі. Потурнаки стали ворогами України, їхні діти та онуки виростуть татарами та прийдуть плюндрувати українську землю, щоб цього не сталося їх треба всіх вбити. В Чорній долині всі зрадники були вбиті козаками.
Кримський похід та події у Чорній долині блискуче були описанні українськими письменниками: Андріаном Кащенко в оповіданні «Запорозька слава», Володимиром Маликом в романі «Таємний посол» та Юрієм Мушкетиком в романі «Яса». За останнім твором в 1990 році був знятий художній кінофільм «Чорна долина».
Треба мовити, що під час Кримського походу 1676 року, Іван Сірко вперше у світі застосував прогресивну тактику введення наступального бою окремими автономними загонами, кожен з яких мав чітку ціль та нормований час на виконання. Таку тактику наступального бою почали використовувати лише у двадцятому столітті. Навіть великий Наполеон Бонапарт до цього не міг додуматись, хоча і близько підійшов. Військовий геній Івана Сірка на кілька століть випередив свій час. Лише за три дні Сірку вдалося те що вважалося неможливим з невеликою армією захопити всі головні міста Кримського ханства включно зі столицею – Бахчисараєм, якого до нього, з XVІ століття, ніхто не міг захопити. Якби в кошового отамана була б більша армія, він міг би підкорити все Кримське ханство.
Не треба цуратися власної історії та культури! Хай слава про великого кошового отамана вічно живе в пам’яті всіх українців!

Виявилося, що іще перед Дебальцівською операцією Світлану Дрюк завербувала СБУ. За словами агентів, вона передавала Україні списки російських військових і техніки, здавала командирів і обіцяла свідчити проти Росії в Гаазькому суді. Світлана розповіла ТСН, що погодилася співпрацювати з СБУ, тому що там у неї є «друг». У грудні 2019-го Світлану Дрюк засудили до пʼяти років умовно — за участь у терористичній організації. У Чернівцях вона влаштувалася працювати у сферу послуг. Головний редактор «Бабеля» Євген Спірін зустрівся зі Світланою і говорив з нею більше пʼяти годин. У першій частині інтервʼю вона розповідає, як позбулася будинку, як командувала «Градами», які обстрілювали Дебальцеве і чому перейшла на бік України.

2021-01-14_041105.jpg

Зустріч у Чернівцях призначили на 29 грудня. Нічний потяг із Києва приїздить до Чернівців о десятій ранку. Вранці 29-го на вокзалі мене зустрічає співробітник СБУ Сергій [імʼя змінене] і пропонує піти поснідати, тому що Світлана до опівдня зайнята. Ми заходимо в одне з центральних кафе, Сергій замовляє каву і коротко розповідає, про що краще не питати в Дрюк і про те, як СБУ працює з агентурою. Ще за годину Сергій пропонує прогулятися містом і перейти в інше кафе — пивну, щоб там і зустрітися зі Світланою. Ми перетинаємо площу, йдемо повз церкву по центральній вулиці, заходимо в паб. Ще через 40 хвилин приходить Світлана. Жінка невисокого зросту, із яскравим макіяжем і чорнявим волоссям. Вона вітається і замовляє пляшку води.

— Щось я збиралася довго, ТіkТоk Довідка

TikTok — сервіс для створення коротких відео. В даний момент додатком користуються більше 1 млрд людей. Світлана має на увазі, що знімала відео.
робила, — каже Світлана, — і простягає свій телефон.

Там — її сторінка в TikTok із короткими відео під музику або рекламою манікюрного салону, де вона тепер працює.

— TikTok мені подобається, а FB тугенько йде, — говорить Свєта.

Вона випиває стакан води, СБУшник сміється і каже, що вчора був тяжкий празник — День контррозвідки.

— Ну, питайте, — каже Світлана, — ну або я сама розповім.

Училище / Будівництво / Прораб

Світлані 43 роки, вона народилася та виросла в Донецьку. У школі, на курсах профорієнтації, вибрала медичну підготовку, тому що дуже хотіла вступати до медичного і навіть склала іспити, але від її батька зажадали хабаря. Вона розсердилася і вирішила вступати до швейного училища на Текстильнику. Поруч на перукаря навчалася її сестра. А через залізницю була військова частина № 4111, де служила тітка.

— Навчалася на швачку і водночас пропадала у тітки в частині. Готувалася служити в армії за контрактом, — згадує Дрюк. — Тітка була моїм кумиром: 25 років армії, але вище капітана так і не піднялася. В українській армії взагалі для жінки межею мрій було звання майора.

На останньому курсі училища Свєта проходила медкомісію перед службою в армії і дізналася, що на третьому місяці вагітності. Тітка її відмовила робити аборт. Так народився спочатку син Діма, а потім і дочка Наталя.

— З їхнім батьком у мене не склалося, послала куди подалі і пішла ученицею на будівництво, — розповідає Дрюк, — це був 1998 рік. Перепробувала багато професій, зупинилася на будівництві, тому що мене виховували як пацана. Так і вийшло, що до 2014 року допрацювала до прораба.

Весь час, поки Свєта працювала на будівництві, знімала квартиру в Донецьку і збирала на свій будинок у Старомихайлівці Довідка
Шахтарське селище за декілька кілометрів від Кіровського району Донецька.
— в селищі жили її батько й бабуся. На початку 2014 року Світлана зробила ремонт і переїхала у свій будинок.

Майдан у Києві Світлана не помітила, каже, що постійно працювала і на будівництвах у Донецьку було дуже багато замовлень. Телевізора в родині не було, політикою вона не цікавилася.

2021-01-14_035327.jpg

На всю будівельну фірму, де працювала Дрюк, знайшлося всього кілька активісток — жінки в лютому 2014-го сказали, що будуть ходити на проукраїнські мітинги та іноді пропускати роботу. Свєту це зачепило.

— Кажуть: «Свєта, ми завтра не вийдемо на роботу. Збираємося біля обладміністрації, ти йдеш?» Я кажу: «Здрастуйте, а обʼєкт мені хто буде здавати? Завтра із замовником зустрічатися». Так вони на мітинг, а я — працювати: шпаклювати, фарбувати, стелити.

За все життя до війни Світлана ніколи не виїжджала за межі області, якщо не брати до уваги поїздки на море ще в СРСР, єдину поїздку на екскурсію до Києва в девʼятому класі і поїздку до Харкова в кінці 90-х. Можливості і бажання побачити Україну, і тим більше Європу, у неї не було — потрібно було думати про заробіток. Тому вона не зрозуміла цілей Євромайдану і навіть пропустила втечу з країни Віктора Януковича. Вперше зрозуміла, що щось відбувається в місті вже в березні 2014-го, після анексії Росією Криму.

— Я їхала в автобусі, там був телевізор, показували мітинг. Потім дізналася від колег, що приїхали хлопці з усієї України, зібралися на площі Леніна, а одного з них убили. Решту, хто був з українськими прапорами, били і принижували. Тоді тільки звернула увагу на те, що відбувається.

Референдум / Війна / Медзагін

У той час Світлана жила зі своїм хлопцем. Він їздив разом із тітушками на Майдан до Києва, але за словами Дрюк, їй нічого не розповідав, а вона не надто й питала.

У середині квітня в місті Словʼянськ Донецької області вже почалася війна, але Свєта все ще працювала прорабом — до самого початку травня. А потім замовлення різко закінчилися і співробітники фірми почали виїжджати в Росію.

На 11 травня окупаційна влада призначила «референдум про незалежність Донецької народної республіки». Свєта говорить, що «голосувати не пішла», а шукала підробіток. Сама вирішила з міста не виїжджати — боялася змін і не хотіла кидати рідних.

— У середині травня я вчергове поїхала на пошуки роботи, дітей віддала бабусі. Повертаємося через кілька днів — а в будинок прилетів снаряд. Новий будинок, згорів на мотлох, — розповідає Світлана, — документи, гроші, речі, все згоріло.

2021-01-14_035610.jpg

До кінця травня вже почалися бої за Донецький аеропорт. Світлана зрозуміла, що без документів виїхати на підконтрольну Україні територію, скоріш за все, не зможе. До Росії, за її словами, їхати не захотіла. Замість цього пішла в захоплену бойовиками обладміністрацію запитати, чи немає там для неї гуманітарної допомоги, роботи і житла. Їй запропонували разом із дітьми поселитися в гуртожитку на вулиці Рози Люксембург.

— Сказала, що я санітарка і в школі всі обласні нагороди з санітарної підготовки були мої. Працювати взяли за їжу: мене і дітей годували, і ночували ми там, у адміністрації. Та ще й бомбосховище хороше. Першим моїм начальником у санчастині був росіянин Льоша — лікар із купою дипломів. На початку червня почали привозити поранених з Саур-Могили Довідка
Бої за курган висотою 278 метрів тривали з червня по серпень 2014 року. Українська армія спочатку вибила бойовиків «ДНР» з висоти, але після заходу регулярних військ Росії в серпні 2014-го відійшла.
. Льоша випадково побачив, як я перевʼязую поранених, і вирішив, що мені треба на підвищення.

Світлану Дрюк відправили в медичний загін, де вона пройшла прискорені курси медсестри, щоб працювати на передовій. Там вона і отримала свій позивний — згадала, як у дитинстві її називала тітка.

— Тітка за спритність називала мене «Вєтєрок». У медзагоні сказали придумати позивний. Баби навколо відразу почали називатися Багірами і Пантерами, а я вирішила: буду Вєтєрок.

2021-01-14_035704.jpg

Рота охорони / Стрілець

У середині червня 2014 року Світлана Дрюк потрапила в роту охорони: вона дуже любила зброю, «ось і попросилася». Там вона пройшла перепідготовку на стрільця і почала проситися на фронт. У роті було багато росіян.

— Російські офіцери тоді ще не афішували нічого. Добровольці. З усіх регіонів їхали. Якось у частину зайшов командир взводу Батя і говорить: «Вєтєрочєк, а ти не хочеш до нас? Нам медик не завадив би, а ти і зі зброєю можеш вправлятися, ми б тебе навчили, як «Утесом» володіти». Я зрозуміла, що це мій шанс потрапити на передову, для мене це вже був бзик. Мені треба було туди.

— На передову просилися? — питаю я. — Вбивати?

— Ні, щоб займатися справою. Я, може, нікого не вбивала. Але я себе не виправдовую. Я зрозуміла, що сидіти в штабі — це не моє. Мені треба щось робити. Вирішила, що будемо з пацанами окопи копати.

Світлана віднесла заяву в штаб, розташований у тому ж гуртожитку на вулиці Рози Люксембург, куди селили потерпілих від обстрілів. На той час там квартирувався так званий комендантський полк. Її діти все ще жили в гуртожитку, вона вирішила їх забрати.

— Там таке кодло було в цьому гуртожитку. Робили, все що хотіли. Приміром, створили дитячі загони нібито для охорони. Змушували дітей патрулювати зі зброєю в руках. Є на «Миротворці» і мій малий на фото, з «калашем» у руках.

завантаження.jpg

До серпня Світлану направили воювати під Марʼїнку стрільцем-санінструктором. За кілька тижнів вона стала командиром взводу. Ще через тиждень на позиції приїхали люди з «армійського корпусу ДНР», запропонували підписувати «контракт» і формувати штатні списки бойовиків.

— Раніше ніхто списків [воюючих бойовиків] не складав. Тут треба було з прізвищами, іменами, хто чим займається. У бійців істерика: «Я не дам ні імені, ні по батькові, ні прізвища. Про що ви говорите? Ні». Я така: «Пацани, треба, нікому не зіллють». Я вірила, що нікуди не зіллють. Потім мені вже в Чернівцях хлопці [із СБУ] показали списки, які я складала, з усіма прізвищами.

Тоді ж, у серпні, вона отримала перші гроші за те, що воювала на боці «ДНР» — 300 доларів місячної платні.

— Отримувала в званні капітана 300 доларів. Мені вистачало і ще залишалося. Зарплату в рублях почали давати вже в березні 2015-го, готівкою. Гроші отримували так: щомісяця пʼятого або сьомого числа [з Донецька] від [ «армійського] корпусу [ДНР» ] їхав росіянин, з охороною на спецтехніці. Забирав гроші з Росії. Потім, 11 числа, начфіни частин, підрозділів їдуть до Донецька в штаб [корпусу] і забирають гроші. Потім везуть по своїх частинах і там видають. Все готівкою.

До кінця служби у бойовиків Світлана отримувала 35 000 рублів на місяць (близько 13 400 гривень) і надбавку в один відсоток від окладу за «бойові дії» — близько 350 рублів (130 гривень) на день.

— Це була хороша зарплата, — каже Світлана, — а потім мене покликали в реактивний дивізіон.

Реактивний дивізіон / СБУ

До жовтня 2014 року в «ДНР» вирішили сформувати окремий дивізіон з РЗСО «Град». Дрюк запропонували очолити штаб дивізіону, стати замполітом. Під її командуванням опинилися майже 200 бойовиків. З листопада Дрюк офіційно стала начальником штабу 7-ї бригади реактивного артилерійського дивізіону.

— Я весь час хотіла, щоб мені дали танк. А мені дали «Град».

2021-01-14_035950.jpg

Дрюк вважає, що так швидко «дослужилася» до командира, тому що мала авторитет у бойовиків. За її словами, вона прикрила «кілька каналів постачання наркоти з Росії», особисто перевіряла позиції і карала бойовиків за пʼянки. Окремо Дрюк згадує «роботів» — цивільних і «військових», яких вона «перевиховувала», змушуючи копати окопи.

— Нас обстрілювали під Красногорівкою з міномета. Бачу — бігають двоє хлопʼят, близько двох років, і дівчинка семирічна за ними біжить. Ми з хлопцями їх [відвели] в найближчий підвал, а це виявився їхній будинок. Запитала, де батьки. А мама їхня пішла в Красногорівку квасити. Вона так кожен день йшла бухати. Сходить, бухне, прийде, дітей відлупцює. Якогось дня їх мати просто кинула, сказала: «Йди до ополчух, вони тобі зараз собаку зарубають і нагодують».

— У сенсі, ви мали зарубати собаку і нагодувати дітей ? — перепитую я.

— Ну так, — відповідає Світлана, — я дітей відвезла в інтернат. Потім матуся приїжджала, але з нею так і не розібралися. А ось з бухарями-мужиками питання швидко вирішували.

— Били до смерті? Багато відео є, де цивільних забивають батогами.

— У мене не забивали. Так, привозили «роботів» — окопи копати. Але їхні дружини і матері самі просили. Приходили на позиції і говорили: «Син бухає, наркоман, мене п*здить, зробіть щось із ним». Приїжджали наші пацани, забирали прямо з дому, навчали розуму. Бувало, що такі перевиховувалися і залишалися воювати в підрозділі.
— Не вбили і на тому спасибі.
— По-різному було, — відповідає Світлана, — я ходила по позиціях, і там, де хтось забухав, задрімав — то відразу мав. Якщо не на підвал, то роздягала до трусів і в льох крижаний. Перевиховання. Навіть кума свого одного разу так. Він не ображався, розумів, що так треба.

Дебальцеве / «Чебурашка»

Свєта говорить, що почала співпрацювати з СБУ вже перед захопленням Дебальцевого в січні 2015-го: «Хотіла раніше, але не знала, як звʼязатися». Агент СБУ, який був на зустрічі зі Свєтою стверджує, що вона вийшла на звʼязок на початку 2015 року. За словами Дрюк, вона не змогла змиритися з тим, що робили бойовики «ДНР» з цивільними людьми.

— Вони ввели 21 «розстрільну» статтю. Люди зникають і вдень, і вночі, і потім навіть згадувати про них не можна. Як так можна жити?

765737684.jpg

Світлана стверджує, що командування бойовиків не попередило її підрозділ про те, що планується операція по захопленню Дебальцевого. Техніку нову теж довго не привозили. Але в січні сказали вирушати на позиції в село Грабове Довідка
Село в Донецькій області, де впав збитий бойовиками «ДНР» боїнг малазійських авіаліній — рейс МН 17.
.

— Коли стало зрозуміло, що почнеться захоплення Дебальцевого?
— Коли нам почали давати бойові цілі. Ми до середини січня просто наводились [на позиції ЗСУ] і давали [артилеристам] координати, а потім [нам] наказали стріляти. Ми тоді подивилися по координатах і зрозуміли, куди стріляємо. Прямо туди [по позиціях української армії]. На позиціях нас вчили і координували «туристи».
— «Туристи» — це росіяни?
— Так, «гуманітарка». Їх перевозили в КАМАЗах гуманітарної допомоги. Схема там цікава. Росіянам роблять такі ж паспорти, як і у місцевих вояк. Коли потрібно зайти російським військовим, вони заходять за підробленими паспортами місцевих. Виходить, що це не росіяни воюють, а ніби місцеві. Ось, якщо взяти селище Сєдове, то там велика частина росіян перебуває. Заїхали і квартируються.
— А хто краще воював, — питаю я, — росіяни чи місцеві?
— Як гарматне мʼясо — наші, — відповідає Світлана, — тому що піхота. Вони реально як гарматне мʼясо. Це війна артилерії і розвідки, але ніяк не піхоти.

До кінця січня для дивізіону Світлани Дрюк на складах у Сніжному приготували 12 500 снарядів для реактивних систем «Град». Її дивізіон прикривав російські підрозділи. Дивізіон Дрюк працював за 20 км від лінії фронту — обстрілював посадки і пристрілювався до позицій української армії. Потім по цих позиціях стріляли росіяни.

Світлана вважає, що інформація, яку вона вже тоді передавала в СБУ, була важливішою за будь що.

— Мені кажуть: «Ти ж убивала людей, так?» Я про це мріяла. Ні, не вбивати, а бути військовою. На керівній посаді. Адреналінчик, якого бракувало. Мене цінують, поважають, я — честь, батьківщина, обовʼязок.
— Людина, яка віддає наказ стріляти, повинна розуміти, що це вбивство.
— Ні, не розуміє. Я розуміла, що мені треба виконати наказ. Мені треба було докладати зусиль, щоб мене не розсекретили. Хоч-не-хоч — будеш виконувати накази. Взагалі, в артилерії ти знаходишся далеко [від лінії зіткнення] і не розумієш все до кінця. Не розумієш, скільки там загинуло [людей]. Коли ти побуваєш у реальній дупі під обстрілом РЗСО — тоді приходить розуміння.
— Розуміння того, що гинуть люди так і не прийшло?
— Прийшло. Їхала в Дебальцеве, у штаб, з боку Чорнухиного. Потрапила під обстріл. Кров, відірвані ноги, руки. Заїжджаємо — а там вже козачки попрацювали, піхота. Тіла валяються, українці. І тут я подумала: «Як командири українські могли кинути людей, звалити? А пацани ще два місяці бігали по округах, по околицях, поки їх не зловили. Як ви могли?» Кинули людей там на загибель, на тортури.
— Чи не сняться вбивства людей в Дебальцевому?
— Ні. Я дуже ностальгую за тим життям, коли ти можеш відчути, що біля тебе люди, за яких ти відповідаєш, і які за тебе відповідають. У нас зараз в житті дуже не вистачає ось цього братства. Не важить — та сторона або ця. Ну, та сторона [«ДНР»] — це окремий випадок взагалі. Навіть тут [в Україні] зараз люди дуже жорстокі до інших людей.
— І думок про тих, хто загинув з вашої вини немає?
— Чесно кажучи, немає. Так можна саму себе закопати і збожеволіти. Я засунула це далеко-далеко. Якщо через мене загинули люди, то це не лише моя провина. Але свою провину я не заперечую. Я виконувала накази, щоб Україні дати ту інформацію, яку треба було дати. Інакше мене б давно на яму закинули, а тут ніхто ні про що не дізнався б. Росія б і далі розповідала, що немає там російських військових, немає там російської техніки. Нічого нема. Але ж вони є, і я передавала цю інформацію.

Світлана розповідає, що всю техніку потрібно було переганяти з Росії самотужки. Штаб наказував «укомплектувати» в певний термін, а далі всередині підрозділу призначали людей — водіїв-механіків, які і їхали по російську техніку.

— [Водії] з мого дивізіону постійно ганяли по техніку, тому що водити її вміли. Переганяли танки, «бехи» Довідка
Бойова машина піхоти.
, САУшки Довідка
Броньовані самохідна машина з артилеристським озброєнням.
, все підряд. Возили все вночі. Вранці подаю [в штаб] список людей, які поїдуть. У них з собою ні паспортів, нічого. Тільки пайок на кілька діб. Увечері їх відводжу в штаб бригади. У ніч вони їдуть. Переходять кордон, без всяких розпізнавальних знаків і документів — там все домовлено [з російськими прикордонниками]. Їдуть в Ростовську область. Там у якійсь військовій частині вибирають [техніку] з г*вна, беруть краще з гіршого. І привозять в «ДНР». А потім пацани з дивізіону половину зарплати в цю техніку вкидають — вічно все ламається.
— А ця вся нова техніка, «Буратіни», «Півонії», «Гіацинти»?
— Це все для парадів. В інших підрозділах були, певно. У мене не було. У мене в батальйоні був танк — Т72Б3, який на електроніці вже. Його пригнали і обкатували.

2021-01-14_040837.jpg

У січні 2015 року в «ДНР» створили «республіканську гвардію», яка безпосередньо підпорядковувалася Олександру Захарченку. Туди увійшов один із підрозділів — «Чебурашка», до нього потрапила Світлана.

— Хто взагалі ці назви придумує? «Пʼятнашка», «Чебурашка»...
— Комбат із позивним «Веселий», — відповідає Світлана. — Він прийшов якось і каже: «Так, там «Пʼятнашка», там «Легіон», у нас теж має бути назва. Даю тиждень на роздуми». Приходить через тиждень: «Придумали? Не придумали. Будете «Чебурашка». Веселий носив футболку, на ній Чебурашка у військовій формі і підпис «Вбивця кіборгів». Так і стала бригада називатися «Чебурашкою».

Бригада «Чебурашка» була четвертою в структурі «республіканської гвардії ДНР». У «ДНР» гвардію називали елітою армії. У ній були батальйони «Оплот», Російська Православна Армія, загін «Пʼятнашка», «Булат», «Патріот» Довідка
Назви бригад, які входили в структуру «республіканської гвардії».
, танковий батальйон, комендантська рота «Варяг». Трохи менше ніж за півтора року «Чебурашка» розвалилася.

2021-01-14_040937.jpg

— У Веселого почалися терки з Захаром [Олександр Захарченко], — згадує Світлана, — тому що і Гіві Довідка
Михайло Толстих — український терорист і колаборант, воював на боці «ДНР», очолював батайльон «Сомалі», знущався над українськими військовими. Підірваний в своєму кабінеті в Макіївці в 2017 році.
, і Моторола Довідка
Арсеній Павлов — росіянин, терорист, воював на боці «ДНР», очолював батальйон «Спарта». Російська пропаганда зробила з Мотороли і Гіві героїв «ДНР». Убитий в 2016 році вибухом в ліфті.
дуже сильно постаралися. У них із Веселим дільба почалася, по віджиманню бізнесу і торгівлі зброєю. Під Веселого бабу підклали, одну з коханок Гіві. У підсумку він потрапив у немилість до Захарченка — той перестав його підпускати до себе і взагалі ігнорував. У травні 2016 року Веселий розпустив весь підрозділ, «Чебурашка» розвалилася, а я почала шукати, куди приткнутися. І тут нагодилося — в 11-му батальйоні нас вишикував командир Алтаєць і каже: «Ну що, пані, хто хоче взяти участь у танковому біатлоні?»

Кінець першої частини

Автор:Євген Спірін