Бойовики так званої «ДНР» майже одразу визнали, що теракт був вчинений саме їхніми представниками.
Однак після того, як стало відомо про масштаб та кількість жертв теракту, терористи стали заперечувати свою причетність.
Артобстріл проводився з центру окупованого Докучаєвська з метою висвітлення представниками російських та місцевих пропагандистських ЗМІ того, як українські сили будуть завдавати удар у відповідь.

Розслідування Служби безпеки України встановило виконавців обстрілу — артилерійський батальйон 5-ї мотострілецької бригади «Оплот» під командуванням полковника рф Анатолія Сінєльнікова, і безпосереднього керівника обстрілу — т.з. командира батальйону Юрія Шпакова, громадянина України.

Багато проблем, з якими зіткнулася пострадянська Україна, настільки ж поширені й у решті колишнього Радянського Союзу. Від хронічної корупції та надмірної влади олігархів – до занепаду інфраструктури та повсюдної бідності. Найбільші практичні проблеми, що постали перед українським суспільством із 1991 року, цілком типові для регіону.

Але роль Росії – це те, чим вирізняється досвід України.

Серед усіх колишніх радянських республік саме Україна посідає унікальне місце в російській уяві, де Україна перебуває найближче до "серця" уявлення Росії про саму себе.

Навіть сьогодні багатьом росіянам важко думати про Україну як окрему й незалежну державу.

І це не дивує. Корені сучасної Росії лежать у стародавній Україні, сама російська держава постала на околицях української столиці Києва. Та й інші українські міста, як-от Одеса, Харків і Донецьк, відіграють важливу роль у національному наративі Росії – разом із цілими українськими регіонами, включно з Донбасом та Кримським півостровом.

Дві нинішні країни складним чином пов'язані мовно, релігійно, на рівні культури та навіть родин – і це продовжує "розмивати" чіткий кордон між ними. Але відносини аж ніяк не рівні. Навпаки: Росія так довго і так цілковито домінувала над Україною, що спромоглася спотворити саму суть української ідентичності.

Починаючи з 1600-х років Росія століттями дедалі більш прямо контролювала Україну, що спричинило, зокрема, хвилю за хвилею русифікації.

Подібні процеси відбувалися і в інших частинах царської, а згодом радянської імперій – але більш ніде вони не були настільки інтенсивними, як в Україні.

Російська влада сотнями років активно придушувала всі залишки окремої та відмінної української ідентичності.

Українців звели до статусу "малих росіян", з їхньої мови насміхалися, її поставили "поза законом" як простий діалект, "південноросійський". Їхню історію переписували так, щоб відобразити російське імперське бачення.

А тим часом тисячі росіян заохочували селитися в Україні, особливо в малозаселених степових зонах на півдні та сході країни. Навіть нині саме ці регіони продовжують бути осередками російського впливу в Україні.

За часів Сталіна русифікація України досягла свого апокаліптичного масштабу.

Штучний голод 1932–33 років убив мільйони українців, а роки сталінського терору зумисне спрямовувалися, зокрема, на духовних, інтелектуальних і культурних лідерів України.

До кінця сталінської доби русифікація українського суспільства просунулася настільки, що сама ідея української державності кваліфікувалася як небезпечний екстремізм.

Ця глибоко дисфункціональна історія робить український референдум 1991 року, на якому понад 92% людей, що взяли в ньому участь, проголосували за створення незалежної держави, ще більш разючим. Ця ж історія значною мірою пояснює політичну нестабільність, яка стала чумою України в усі наступні десятиліття.

Постання української незалежності не означало кінця російського впливу. Натомість прямий контроль поступився місцем непрямим втручанням за допомогою російського глибокого проникнення в українську політичну та ділову еліту.

Проросійські політичні партії та українські ЗМІ, за якими стояла Росія, продовжували та продовжують просувати наративи, дружні до Кремля, а Російська православна церква надавала і надає духовного виміру цій неформальній імперії.

Забезпечення російського впливу дуже ускладнило зусилля з розбудови держави пострадянською Україною. Воно породило немало ворожості з боку певних частин українського суспільства до щоденних проявів української державності, а також підживлює нескінченні війни пам'яті.

Спроби наново визначити минуле країни в українських термінах постійно провокує протестний галас із боку мільйонів українців, які продовжують вважати за свої давні росієцентричні тлумачення історії.

Зрештою, незграбне балансування між російським минулим і незалежним теперішнім було приречене на провал.

Відносини між двома державами так і не одужали від удару, який дістала Росія внаслідок проєвропейської Помаранчевої революції в Україні 2004 року. Остаточний колапс у взаєминах настав через десять років, коли українці знову вийшли на вулиці мільйонами, протестуючи проти спроб Росії заблокувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

Російська військова відповідь на європейський вибір України виявила гидку імперську реальність, яка стоїть за традиційними закликами Москви до слов'янського братерства. Вона також завдала катастрофічного удару самій Росії.

Замість того, щоб спровокувати колапс української державності, вторгнення Росії у 2014 році в Крим та на схід України успішно гальванізувала українську національну ідентичність настільки, наскільки раніше це здавалося неможливим.

Через сім років виразна більшість українців розглядає Росію як агресора у війні, яка зрештою почала визначати боротьбу держави за справжню незалежність. Боротьбу, яка досі триває.

Багато хто тепер розглядає обрання президентом Зеленського як небезпечний крок у неправильному напрямку. Відколи він очолив державу в 2019 році, новий президент призначив на чільні посади численних людей із проросійським минулим. На відміну від свого попередника Петра Порошенка, Зеленський почав надавати меншого значення зусиллям України у створенні власного історичного наративу, намагаючись уникати мінного поля політики пам'яті, коли це тільки можливо.

Росія далеко не готова визнати свою поразку. Незважаючи на шкоду, якої російському впливові завдала окупація Криму та нерозв'язаний конфлікт на сході України, прокремлівська ОПЗЖ залишається другою за розміром політичною партією в парламенті України. Проросійські сили також досі контролюють значну частку популярних українських ЗМІ, а російська поп-культура залишається повсюдним аспектом повсякденного життя України.

Попри це, практично неможливо уявити сценарій, який би дозволив повернути довоєнний статус-кво. Конфлікт торкнувся надто великої кількості людей і зруйнував забагато ілюзій. Щодня впродовж уже майже семи років десятки тисяч солдат захищали Україну від російської агресії. Довгострокові економічні зв'язки також зруйновано. Далекі (й не дуже) родичі припинили спілкуватися між собою.

Присутність відомих прокремлівських політиків у нинішній Україні також може бути оманливою. Хоча дружні до Москви партії та кандидати часто опиняються на чолі рейтингів, це значною мірою є наслідком роздрібненої природи українського політичного ландшафту. Насправді підтримка проросійської політики драматично впала і нині тримається на рівні близько 20%, переважну більшість яких становлять літні люди. Ще десяток років тому проросійські сили могли виграти вибори президента України та забезпечити собі парламентську більшість. Нині такі амбіції, схоже, поза питанням.

Найбільш реалістичний прогноз полягає в тому, що російський вплив поступово занепадатиме впродовж 2020-х років, адже останнє справді "радянське" покоління українців поступово виходитиме на пенсію, і його замінюватимуть уже пострадянські українці, які більш схильні бачити майбутнє країни як частини Західного світу.

Москва матиме значну вагу ще багато років, але більше не зможе визначати хід подій.

Повільний занепад російської неформальної імперії в Україні приречений стати найбільшим геополітичним наслідком розпаду СРСР. Невелика "льодовикова" швидкість цього процесу затьмарила його значення – однак він має потенціал трансформувати політичну карту всієї Європи.

України зараз ближче, ніж будь-коли, до втечі з російської сфери впливу, а головна людина, яка найбільш прямо за це відповідальна – особисто Володимир Путін.

Експерт із геополітики Пітер Дікінсон (Peter Dickinson) для Atlantic Council.

Після смерті І. Мазепи у квітні 1710 у Бендерах гетьманом обрано П. Орлика. Шведський король Карл ХІІ запланував нову військову операцію для допомоги українському гетьману повернутись в Україну. Османська імперія стурбована успіхами Москви та наближенням до її кордонів уклала союз з козаками та в листопаді 1710 оголосила війну Московії. Також еміграційний козацький уряд підписав з Кримським ханатом Кайрський договір про військовий союз. Ба більше, татари зобов’язались на українських землях не брати ясир, не грабувати церков і не чинити розбою. А ще в Московії значно погіршилась економічна ситуація, а безчинства московитів в Україні зроджували антимосковські настрої серед українців. Ось тільки найбільшою проблемою було, що Орлик зі шведським королем мали мізерні власні військові сили і головну потугу складали татари.
У січні 1711 хан Девлет Ґерай з 50-тисячною ордою і кількома сотнями запорожців вирушив на Слобожанщину, а в лютому Орлик з союзними військами вступив на Правобережжя. Турецьке військо просувалось повільно і тільки в середині червня дійшло до Дунаю. Татарський хан практично без опору займав одне за іншим містечка Харківського полку, обсаджені невеликими залогами. Проте хан раптом повернув назад і вже 24 березня був у Криму. Військо Орлика складалось з 20-30 тисяч буджацької та білгородської орди, 6-7 тисяч разом запорожців і поляків, та до 30 шведських старшин. Ця армія також не відчувала спротиву, більше того всі правобережні українські полки за винятком кількох сотень Білоцерківського полку перейшли на бік Орлика. При чому найбільше стурбувало Москву навіть не факт «зради» козаків, як те, що союзні війська і особливо татари не допускаються насильств над мешканцями. В бою під Лисянкою полки Орлика розбили військо генерального осавула Григорія Бутовича, після чого полкові міста Богуслав і Корсунь та інші здалися без бою. До гетьмана Орлика перейшли полковник Богуславського полку Самусь, Корсунського – Кандиба, Уманського – Попович, Канівського – Ситинський. Орлик розсилав універсали по всій Україні із закликом виступити проти Москви. Він навіть надіслав пропозицію до гетьмана І. Скоропадського з готовністю відмовитись від свого гетьманства на користь Скоропадського, проте той виявився вірним Московії.

Для визволення Правобережжя залишалось здобути ще Білу Церкву і 5 квітня розпочалась облога добре укріпленого міста. Після триденного безуспішного штурму татари знялись зі своїх позицій і розпорошились майже до Дніпра, грабуючи і беручи ясир. Козацтво, що приєдналось до Орлика кинулись рятувати свої села та містечка від татар. Відтак вся операція зазнала краху і наприкінці квітня Орлик із 3 тисячами запорожців уже повернувся до Бендер. Провал походу спричинив втрату підтримки гетьмана українським населенням та звів нанівець намагання українців вирватись з московського ярма.

4 сентября 2014 года

В этот день в мой поселок вошли российско-террористические войска. Как говорят: "Пришла беда - открывай ворота". Сначала просто стреляли со стороны Ростова, потом танки заехали по улицам. Кошмарная картина. Нужно только увидеть своими глазами, чтобы понять.

Боевики начали сразу заселяться в покинутые дома, стали мародерствовать. Вычисляли тех, кто был за Украину, и издевались над жителями. Таких было не мало. Все патриоты Саханки побывали на этих подвалах.

6b99d0f2-2cf1-43fe-a770-06db73949dca-2-1_6025453839031.jpg

Плен

Меня лично сдал сосед. За что? За флаг. Я вешал 24 августа, в День Независимости, желто-голубой флаг на доме. Вот тогда, 4 сентября, приехали за мной ребята и "отвезли разбираться". Завели в комнатушку на одной из дач на окраине Саханки. Стали говорить, что я себя веду неправильно, и нужно воевать за какую-то "Новороссию". Боевики были в масках, но я их запомнил. Позывной одного Богдан, а другого Кедр. Был еще и человек из Мариуполя. Его позывной Пиленгас. Они издевались, заламывали пальцы, били прикладами, я терял сознание, а когда приходил в себя - били ногами. Врагу не пожелаешь. У них было одно требование, говорили, что я иду не по правильному пути за сине-желтый флаг. Пытали несколько часов потом отпустили.

Жизнь в оккупации

Больше недели поселок был полностью заблокирован боевиками. Никуда никого не пускали и не выпускали. Мы даже хлеба не видели, ничего не работало. Люди боялись ходить по улицам. В 500 метрах от моего дома в Саханке есть скважина. Но я боялся туда идти за водой, чтобы не подумали что я корректировщик. Тогда стояло по посадкам очень много их танков и БМП. После 10 сентября они стали выдумывать свои незаконные документы. Штампики "Новороссии" ставить на разовый выезд из села на сутки.

Партизанщина

Я оставался жить в Саханке, но жену вывез в город. Не расскажу как, но меня познакомили с людьми из ВСУ. Тогда мы начали потихоньку партизанить. Передавать ребятам координаты техники и расположения боевиков. Приходилось выходить ночью, чтобы не попасться на глаза соседям. Если бы я еще служил в армии, то было бы легче, а так всему пришлось учиться на ходу. Приходилось порой ходить смотреть после того как наши "отработали" по боевикам, чтоб оценить их потери. Мы хорошо их "накрывали". Бывало по 11 человек за раз... Я был не один, был брат и еще напарник. К декабрю 2014 года я стал чувствовать, что рано или поздно меня схватят.

Служба в "Азове"

В 2015 году вся семья выехала их поселка. Там остался только отец, который говорил, что тут его дом и наотрез отказывался уезжать. Приехав в свободную часть Украины, я сразу же вступил в "Азов". Был в инженерно-саперном взводе. Строил укрытия, потом перешел на должность водителя. Непосредственно в боевых действиях участия не принимал. В "Азове" мне нравился коллектив. Все делились друг с другом, не важно было, кто с запада, а кто с востока, и кто говорит на русском или украинском языке. Мы были все вместе, одной силой, один кулак. В конце концов, это мы на своей земле, россияне пришли сюда, а не мы к ним.

Плен отца и шантаж

Был момент, о котором я жалею. Мать знала, что мы с братом добровольцы "Азова" и одобряла это, а отцу, который остался в Саханке, мы не говорили. И вот однажды, по-моему 5 мая 2015 года, ночью на телефон матери раздался звонок. Звонившие стали говорить, что они находятся в нашем доме, рядом с отцом, а мы с братом - каратели и пошли против "ДНР" и "Новороссии". В общем, над отцом стали издеваться, и мать это услышала по телефону. Ее сразу ударил инсульт. Потом я взял трубку. Человек, который разговаривал со мной, был из Хабаровска.

Меня шантажировали, говорили, что я должен взорвать рейсовый автобус и проходные "Азовстали". Предлагали 3 тысячи долларов. Я отказался.


Через 5 дней мы узнали, кто нас сдал, и поговорили с этим человеком. Он падал на колени и извинялся. Но за свои слова надо отвечать... Оказалось, что он увидел моего брата, который на базе "Азова" варил забор.

Но мир не без добрых людей. Нашелся человек, который вывез моего отца из Саханки через Безыменное и посадил на автобус. Мы встретили отца на блокпосту. Очень повезло. А человека, который вывез моего папу, сепаратисты за это жестоко "прессовали".

Боевики в родительском доме

Потом был еще один звонок. Люди, которые стали работать на боевиков, "оборотни", говорили моей маме по телефону, что они или зайдут в дом спокойно или будут все ломать. Ключи были и соседки. После этого у мамы случился еще один приступ... В общем, теперь в родительском доме в Саханке боевики сделали свой командный пункт. Снимают видео оттуда, а я смотрю и вижу розы, которые садила мама...

Грабили мой дом глава сельсовета, соседи и даже первая учительница.

Был в моем доме даже легендарный военный преступник Эдуард Басурин.

Инвалидность

После "Азова", я вступил в воинскую часть НГУ 3057. Стал замечать, что у меня появились проблемы с позвоночником и онемение одной ноги. Пошел в больницу - сделали там МРТ, и оказалась, что у меня большая межпозвоночная грыжа. В 2016 году я лег на операцию, но сделали ее, мягко говоря, не удачно. Вырезали не все, и мне все становилось хуже и хуже. Изменений за эти годы нет и я уже даже в этом, 2021 году, успел полежать в больнице. Врачи говорят, что нужно подлечиться, а потом готовиться на операцию. Но это надо около 50 тысяч гривен. Государство, увы, такое не оплачивает.

Мечта

У меня есть мечта - вернуться домой и посмотреть в глаза всем предателям и "оборотням". Всем, кто грабил и кто воевал, кто работал на оккупантов. Всем, кто пошел против своего народа. Они должны предстать перед судом. Я в это верю, и мы обязательно вернемся!

А як це було насправді?

Зранку 13 квітня 2014 р. перед Запорізькою обласною державною адміністрацією зібралися проукраїнські активісти – Патріот України та Правого Сектору (виступали як об’єднана сила ПС-ПУ), Самооборона, прості проукраїнські мешканці міста. Вже більше місяця ПС-ПУ і Самооборона цілодобово чергували в будівлі ЗОДА, щоб не допустити її здачі міліціянтами в руки проросійських сепаратистів.

Тоді ж, вранці 13 квітня, від пам’ятника Леніну почалась 3-тисячна хода проросійських сепаратистів з величезним прапором РФ по проспекту Леніна. Хода мала закінчитись біля будівлі Запорізької ОДА і була загроза її втрати. Проросійські сили вже почали розкручувати в інтернеті ідею проголошення Запорізької Народної Республіки, тому представники проукраїнського мітингу вирішили не допустити розгулу сепаратизму в Запоріжжі та рушили на зустріч проросійській ході. Проросійські сепаратисти з’їхалися на цю ходу і з Дніпропетровської області, і з самого Дніпропетровська, з Мелітополя і Бердянську (районні центри Запорізької області) – одним словом було прагнення задавити проукраїнський мітинг числом. Того ж дня Самооборона Запоріжжя на блокпостах на межі Запорізької і Донецької областей не пропустила декілька автобусів з молодиками з Донецької області, що їхали до Запоріжжя. Їх поява 13 квітня 2014 року в Запоріжжі могла б змінити історію Запоріжжя, Запорізького краю і України загалом. Адже захоплення Запоріжжя і Запорізької області дало б сепаратистам контроль над атомною електростанцією в Енергодарі, Дніпрогесом, потужним промисловим комплексом Запоріжжя, великим портом в Бердянську тощо. Захоплення Запоріжжя проросійськими сепаратистами давало б їм вихід вже на Правобережну Україну, адже Запоріжжя розташовано і на правому, і на лівому берегах Дніпра.

Пройшовши половину маршруту по проспекту Леніна (після декомунізації – проспект Соборний) в Запоріжжі, проросійська хода дізналася, що на зустріч йде озброєний палицями та щитами проукраїнський натовп. Тоді проросійські сепаратисти зупинилися біля будівлі мерії і міськради Запоріжжя, розпочався їх мітинг. Лунали заклики встановити владу народу в Запоріжжі. Тільки виникало питання владу якого народу вони хотіли встановлювати, стоячи під російськими прапорами – точно не українського.

13 квітня 2014 року – не простий день. Тоді по всьому Сходу України відбулися скоординовані захоплення будівель різних органів державної влади і органів правопорядку України – російськими сепаратистами за пособництва міліції були захоплені будівлі міськрад в Маріуполі, Дебальцево, Краматорську, Харкові, Макіївці. В Слов’янську ними були захоплена будівля СБУ, а в Краматорську – міське управління міліції. Була реальна небезпека, що такий же сценарій буде і в Запоріжжі. Та дізнавшись, що в напрямку мерії йде колона патріотів України, від 3 тисяч лишилося десь 400 проросійських активістів, які скупчились на Алеї Слави (знаходиться поруч з мерією). Міліція їх охороняла, не підпускала до них ні ПС-ПУ, ні Самооборону. Але пропускали жінок, які підібралися ближче з прапорами України і для їх безпеки міліція скоротила “зону безпеки” навколо проросійського мітингу.

Тим часом частина Правого Сектору – Патріоту України повернулась до будівлі Запорізької ОДА, щоб зміцнити її залогу, яка складалась з Самооборони, на випадок підходу проросійських груп з іншого боку проспекту та неочікуваної поведінки міліції, яка ще в січні-лютому 2014 р. завзято лупцювала запорізьких патріотів. Особливо жорстким був розгін проукраїнського мітингу 26 січня 2014 р. під Запорізькою ОДА. Тому проукраїнська частина Запоріжжя не очікувала від місцевої міліції нічого доброго і готувалася до того, що вона підтримає проросійських сепаратистів. Так і сталося 13 квітня 2014 року. В той день міліція врятувала проросійський мітинг і знову вступила у відкрите протистояння з проукраїнськими активістами Запоріжжя.

Після обіду половина ПС-ПУ (переважно активісти Патріоту України і ультрас) підійшли на Алею Слави і замкнули оточення проросійського мітингу українськими активістами. Щоб пройти крізь оточення міліції хлопці з ПУ сіли на тролейбус і декілька звичайних маршруток і висадилися на зупинці транспорту, яка була за межею міліцейського оточення. Міліція проспала такий обхід з флангу і сама опинилася частково в оточенні з сепаратистами. Міліція вимагала пояснити, що хочуть українські праві. Тоді командир Запорізького осередку Патріоту України заявив, що проросійські активісти мають здати прапори ( (у них були прапори Російської Федерації, Російської імперії, СРСР, організації Слов’янська Гвардія та російського правого руху «Сопротивление») і розійтися по домівкам, а їх лідери мають бути заарештовані. Проросійські активісти не погодилися ні здати прапори, ні покинути площі – тоді почалися сутички, які тривали аж до ночі 13 квітня 2014 р.

Це був день жорсткої боротьби, а не радісного метання яєць, як це брехливо показує більшість ЗМІ. Актив Запорізького осередку організації Патріот України та Правого Сектору разом з представниками запорізьких ультрас пробивалися до скупчення проросійських активістів і не давали їх вивести з площі, блокували автозаки (один навіть загорівся, певно не витримавши сорому за сепаратистів, яких посадила міліція всередину, щоб вивезти), автобус і тролейбус (ними теж міліція хотіла вивезти сепаратистів), знімали з дротів “роги” тролейбуса, дихали газом міліцейських балончиків, відбирали та палили прапори РФ, СРСР, Російської імперії, Слов’янської гвардії та Сопротівлєнія), силою закривали безглузді “коридори” для виводу сепаратистів з оточення (вивести дозволили лише біля сотні жінок – так в оточені лишилося близько 300 проросійських активістів чоловічої статі, які могли б зробити успішну спробу прорватися, але їх дух було зломлено, а їх командири просто втекли після перших сутичок).

Вже після того, як більшість спроб міліції вивести сепаратистів провалилася, люди почали активно закидати їх борошном і яйцями. Безумовно, це добило “бойовий” дух сепаратистів, але перед цим вони були побиті місцевими українськими націоналістами і загнані в кільце охорони міліції.

13 квітня 2014 р. – день жорсткої боротьби за Запоріжжя. Нащадки запорозьких козаків виграли і над Алеєю Слави десятки разів лунали заряди запорізьких ультрас, які підтримували усі присутні проукраїнські активісти: “Запорізька Січ” і “Козацькому роду – нема переводу”! А поціновувачі московських царів стояли в оточенні міліції, побиті та обкидані яйцями з борошном.

В той день можна казати про пробудження українського воїнського козацького архетипу в тисячах мешканців Запоріжжя, які не допустили російської окупації свого міста та своєї області.

В цей день була поставлена жирна крапка на проекті Запорізької Народної Республіки завдяки солідарності правих активістів з організації «Патріот України», «Правого Сектору», ультрас і місцевої проукраїнської громади Запоріжжя, яка масово брала участь у “провокаціях”, як потім називали сутички міліція та всілякі ліберальні громадські діячі Запоріжжя.

13 квітня 2014 року 3 тисячі активних проукраїнських містян вирішили долю 750-тисячного Запоріжжя, а їх авангардом була права молодь з націоналістичних організацій і ультрас. Це є черговим доказом, що рушієм історії є пасіонарна еліта, а не інертна маса. Більшість містян дізналися про події того дня з телебачення, де їм повідомили про перемогу проукраїнської частини населення міста Запоріжжя.

Внаслідок силового протистояння 13 квітня 2014 року до лікарень Запоріжжя поїхало більше 20 прихильників РФ і декілька міліціянтів, які особливо активно захищали вату. Праві українські активісти до лікарень не зверталися, пам’ятаючи про те, як їх звідти видавали в січні 2014 року прямо в руки міліції. Однак серед правих вистачало людей з забоями різного ступеня та опіками очей від спецзасобів міліції. Більшість з людей, які активно протистояли міліції і проросійським сепаратистам в той день поповнила лави добровольчих батальйонів. Так половина особового складу запорізького осередку «Патріоту України» долучилася до лав добровольчого батальйону «Азов». Запорожці, які не допустили захоплення рідного міста 13 квітня 2014 року, вже 13 червня 2014 року у лавах добровольчого батальйону «Азов» під командуванням Андрія Білецького (в минулому командир організації Патріот України) звільняли місто Маріуполь, де міська рада була захоплена проросійськими силами того 13 квітня, коли відбулися сутички і в Запоріжжі.

13 квітня 2014 р. стало другим Днем міста для Запоріжжя і великою перемогою України і українського націоналістичного руху на Сході України.

Козацький літописець Самійло Величко писав: «…За давнім запорозьким звичаєм, ударили з трьох найбільших гармат, а переночувавши, удосвіта знову стріляли з гармат. Коли розвиднилося, до Січі зібралася вже значна частина війська понад 30 тис. Коли вдарили на раду, то побачили, що для такої кількості війська січовий майдан затісний. Тому кошовий з Хмельницьким і військом змушені були вийти за фортецю».

Кошовий був за Хмельницького. Розповів про образи, яких зазнають русини від поляків і оголосив, що Хмельницький їздив до Криму і хан обіцяв надати допомогу. А Орда Тугай-бея стоїть коло Січі. “Слава і честь Хмельницькому! − вигукнуло зібрання − нехай він буде нашим гетьманом!“ Тоді кошовий послав писаря до скарбниці принести клейноди: королівську хоругву, бунчук із позолоченою кулею, булаву, військову печатку. Старшини вручили Хмельницькому ті знаки і визнали його гетьманом Війська Запорізького. Після цього частина війська розійшлася по куренях, інша з гетьманом і кошовим − пішла до церкви.

З 1646 р. у Б.Хмельницького надзвичайно загострилися стосунки з чигиринським старостою О.Конєцпольським та його підстаростою І.Чаплинським, які прагнули відібрати у нього хутір Суботів, що давав значний прибуток родині сотника. А приводом було те, що Хмельницький не мав офіційних документів на цей хутір, крім королівського підтвердження. Він володів Суботовим, як спадщиною після батька.

Рятуючись від вірної смерті, у грудні 1647 р. разом із своїм сином Тимошем та кількома козаками-сподвижниками Б.Хмельницький тікає на Запоріжжя, на острів Бучки, а потім на острів Томаківку. Сюди тікали всі незадоволені польською владою. Звідси, зі споконвічної праматері земель козацьких. Хмельницький продовжує готуватися до повстання проти польсько-шляхетського гніту.

Очолити народні маси в тогочасних умовах України могло тільки Запорозьке військо, бо на нього покладав всі свої надії український народ.

Козацтво мало великий вплив на народні маси завдяки своїм ідеям «вольностей», ці «вольності» ставали гаслами селянських повстань. Крім цього, це була військова база, на якій можна було організувати збройну боротьбу проти шляхетської Польщі.

А становище Запорозького Війська було таким нестерпним, що навіть заможне козацтво, в тому числі і козацька старшина, вважали надалі життя в таких умовах неможливим.

Але Військо Запорозьке наперекір усім заходам польського уряду, не бажало поховати навіки свою славу, й тільки чекало випадку, щоб поквитатися зі своїм ворогом за всі завданні ним кривди. Це й сталося 1648 р., коли на Запорожжя прибув Б.Хмельницький.

Організацією повстання проти польської шляхти в Україні разом з Б.Хмельницьким займалися і кращі представники козацької старшини, люди досвідчені у військовій справі, які користувалися авторитетом серед козаків. Це були сотники Ф.Вешняк і К.Бурляй, полковник Максим Кривоніс, І.Ганжа, Ф.Джалалій.

У своїх гаслах козаки на перше місце ставили збереження козацьких вольностей, тобто ліквідувати Ординацію 1638 р. і відновити давні права Запорозького Війська – самим обирати гетьмана і полковників, збільшити реєстр війська до 12 тис. чоловік, вільно плавати по Чорному морю.

Але то були лише мінімальні вимоги. Козацтво ставило собі за мету одержати цілковиту владу на власній території.

Запорожці під керівництвом Б.Хмельницького зайняли і укріпили Томаківку. До донських козаків відправили посланців з проханням допомогти в боротьбі проти поляків. Одночасно козаки заходились здійснювати план по залученню кримських татар у війну проти Польщі.

31 січня 1648 р. повстанці рушили на Микитинську Січ (Територія сучасного Нікополя).

На Микитинскій Січі у той час стояла польська залога (300 козаків) – черкаський полк реєстрових козаків та частина найманих польських жовнірів. Полковник-шляхтич Гурський. – розуміючи безвихідь свого становища, втік із своїми драгунами до Крилова (це було місто-фортеця на Дніпрі), а черкаські козаки здалися без бою і передали Б.Хмельницькому Січ із запасами харчів. На допомогу Гурському прийшов чигиринський полковник Кричевський зі своїм полком, але Хмельницький розгромив його, а реєстрові козаки його полку приєдналися до повстанців.

З Микитинської Січі Б.Хмельницький звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи його повстати проти чужоземних гнобителів.

«Ніколи ви не одержите перемоги над поляками, якщо зараз не скинете ярма урядників і не здобудете волю, ту волю, яку батьки наші купили своєю кров’ю,»- говорилось в одному з універсалів. Він закликав народ іти на Запорожжя – «в недоступні місця Дніпровського низу» і закінчував словами: «Було б дуже добре, якби на поляків вдарили негайно, зразу і всюди козаки і селяни.»

Звістка про події на Запорожжі швидко ширилась по всій Україні. Польська влада почала вживати негайні заходи, зокрема розпорядилась «не пропускати туди жодного українця».

Але, незважаючи на всі вжиті заходи, до Січі гуртом і поодинці йшли козаки, селяни, міщани. Сюди ж ішла патріотично настроєна українська шляхта. Вже наприкінці лютого, як це видно із слів сучасника, в Січі та її околицях зібралось приблизно 5 тис. чоловік.

Увесь цей час на Запорожжі тривали енергійні приготування. Козаки укріпляли Січ на випадок раптового нападу ворогів.

Невдовзі поновились переговори з Кримом. Цього разу до Бахчисараю подався сам Б.Хмельницький із сином Тимошем і ще двома козацькими посланцями.

Спочатку татари запідозрили Богдана в підступності і вважали його за розвідника, але Хмельницький примусив їх вислухати його, поцілував шаблю хана й присягнувся, що за неправду відповідає своєю головою (Хмельницький добре знався на звичаях татар і розмовляв з ними татарською мовою). Перекопський мурза Тугай-Бей дав Хмельницькому 4 тисячі вершників, бо запорожці не мали кінноти.

Проте хан Іслам-Гірей ІІІ поставив умову залишити в заручниках сина Б.Хмельницького Тимоша.

Богдан розумів, що союз з кримськими татарами викличе у частини козацтва негативну реакцію, а поляки використають цей шанс у своїй агітацій проти нього. Передбачав гетьман і те, що татари не обмежаться військовою здобиччю і почнуть руйнувати Україну. Але Б.Хмельницький вмів приносити жертви в імя досягнення великої мети.

Союз з кримським ханом був потрібний не лише для одержання військової допомоги, а й для того, щоб уникнути від татар зрадницького удару в спину в рішучий час повстання.

На час повернення Б.Хмельницького кошовий отаман Микитинської Січі кинув заклик прибути на коло всім козакам для розв’язання надто важливої справи.

18 квітня Б.Хмельницький повернувся на Микитинську Січ. Його зустріли гарматною пальбою.

А наступного 19 квітня (29 квітня за новим стилем) 1648 року кошова старшина призначила у Січі Раду. Війська Запорозького зібралося так багато, що січовий майдан виявився замалим. Тоді кошовий отаман Микитинської Січі вийшов за Січову фортецю та запропонував розташуватися на вільному просторі.

Б.Хмельницький у довгій і натхненній промові змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, та занепад православної віри, розповів про свою особисту кривду і нагадав про кривди, яких зазнало козацтво. Запорожці одностайно висловились за війну проти панської Польщі і за негайний похід. Гетьманом козаки обрали Б.Хмельницького. У святковому оточені кошовий отаман Микитинської Січі передав новому гетьману військові клейноди – булаву,корогву, бунчук і військові литаври.

Козаки вишикувались в шеренги, тричі вистрілили з мушкетів. З січової фортеці вистрілили з усіх гармат.

На Раді було вирішено відрядити в похід проти поляків разом з Б.Хмельницьким лише частину козацтва (як пише Самійло Величко – 8 тисяч). Решта залишилась у Січі для того, щоб при потребі йти за першим покликом на волость.

Повстання на Микитинській Січі було явищем видатного історичного значення. Воно започаткувало визвольну війну українського народу проти панської Польщі, а звільнення Запорозької Січі від польського гарнізону було першим стратегічним успіхом у національно-визвольній війні.

Джерело історичної інформації – Нікопольський краєзнавчий музей