досье Петра Порошенко и его путь из бизнеса в президенты

Офшори Порошенка і як Кличко будує вілли біля Київського моря:

Чи могло бути інакше? Цілком. Можливо, якби Янукович не став президентом, то люди, які загинули на Майдані, досі були б живими. Крим не окупувала би Росія, на Донбасі не палахкотіла би війна й мільйони біженців не змушені були б залишати свої домівки та починати життя спочатку. Але Янукович, на жаль, став президентом… Історія не знає умовного способу, її неможливо відкрутити назад і виправити. Тому всі припущення на зразок «що було б, якби…» абсолютно не мають сенсу. Єдине, що можна вичавити із цього уроку, який попередньо слід ретельно засвоїти, — це правильні висновки. Бодай задля того, щоб не повторювати знову тих самих помилок і не ставати на ідентичні граблі. Бо найбільший парадокс цієї історії в тому, що всього цього безумства справді могло не бути. Адже допомогли Януковичу стати президентом ті самі історичні персонажі, які перед тим проти нього завзято воювали.

Власне, президентські вибори 2010 року стали завершальним акордом п’ятирічного шоу із назвою «любі друзі», яке почалося ще напередодні Помаранчевої революції. Чинний тоді президент Леонід Кучма добряче всім набрид, його підозрювали в намаганнях узурпувати владу і причетності до вбивств журналістів… Одне слово, він потребував заміни, і це усвідомлювали навіть деякі його підопічні олігархи, які завдячували йому своїм становленням. Наступника шукати особливо не довелося. Успішний банкір Віктор Ющенко, який добре зарекомендував себе на посаді прем’єр-міністра, але був усунутий парламентом із подачі Кучми, якнайкраще годився на цю роль. Тип паче, навколо Ющенка вперше в новітній історії об’єдналися чи не всі більш-менш проукраїнські політичні сили. Звичайно, у президента Кучми були інші плани на спадкоємця. І не факт, що ним мав стати Віктор Янукович. Але Кучма був зобов’язаний Януковичу своїм другим президентським терміном. Віктор Федорович зробив усе, щоб Донбас у 1999 році проголосував за Леоніда Даниловича, а не за комуніста Петра Симоненка, якому переважно симпатизував. Тому в Кучми не залишалося іншого вибору, окрім як запросити свого рятівника покерувати країною у кріслі прем’єра, а далі й президента.

Проте це не належало до планів багатьох українців, які Януковичу відверто не симпатизували. А що «двічі несудимий проффесор» не міг перемогти в чесному змаганні, влада вдалася до фальсифікацій — і протест не забарився. І переміг. Безкровно, яскраво, під захват усього цивілізованого світу. Здавалося, що Янукович — «ніколи знову», але проросійські сили нікуди не зникли, вони просто здобули час на перегрупування.

Помаранчева команда почала тріщати по швах майже з перших днів після інавгурації президента Ющенка, але процес поділу портфелів дещо відтермінував її розпад. Проте вже досить швидко почалася справжня війна. Головна лінія розколу пролягла, що особливо боліло тим, хто в революцію щиро вірив, між обома лідерами — Ющенком і Тимошенко. Причиною конфлікту начебто стало бажання президента знівелювати вплив уряду Тимо.шенко шляхом зміцнення РНБО, яку очолював Петро Порошенко, але насправді більше йшлося про особистісний конфлікт. Хоча перший публічний скандал між президентом і прем’єркою справді виник на засіданні РНБО. Глава держави різко розкритикував Тимошенко за тиск на гуртових торговців бензином. У відповідь улюблениця мільйонів і ще донедавна вірна соратниця президента раптом почала звинувачувати главу держави та його оточення в корупції. Ющенко відреагував на такі закиди звільненням прем’єрки з посади.

На парламентських виборах 2006 року найкращий результат здобула Партія регіонів (186 мандатів), бо вся помаранчева команда, яка ще недавно так дружно протистояла Януковичу, посунула обиратися самостійними колонами. Проте за результатами перегонів шанс сформувати помаранчеву коаліцію в новому парламенті таки був. Тільки цей варіант не належав до планів недавніх революціонерів: близько трьох місяців БЮТ, Блок «Наша Україна» й соціалісти торгувалися щодо посад. Зрештою, Олександр Мороз зрадив своїх революційних соратників і оголосив, що СПУ виходить із Коаліції демократичних сил та долучається до створення Антикризової коаліції з Партією регіонів і комуністами. Ображений Ющенко назвав це «політичною корупцією» та розпустив парламент. Однак вибори 2007-го дали не кращий результат: Партія регіонів знову отримала найбільше голосів, а колишні помаранчеві партії не зуміли наростити додаткової ваги. Ба більше. Зрада Олександра Мороза закрила його політсилі шлях до Ради, а насиджене соціалістами місце успішно зайняв Блок Литвина, який узяв на себе функції «золотої акції». Цього разу навчені гірким досвідом рештки помаранчевої команди таки зуміли домовитися і сформувати омріяну Коаліцію демократичних сил. Уряд знову очолила Юлія Тимошенко, майже без скандалу було розподілено посади. Та свято єдності тривало недовго. Не минуло й року, як пропрезидентська фракція НУНС вийшла з коаліції, а президент Ющенко знову оголосив про розпуск Ради і призначив нові вибори. Утім, провести їх завадила економічна криза 2008-го.

До виборів президента залишалося дедалі менше часу. Війна в помаранчевому таборі розгорітися з новою силою. Тимошенко і Ющенко пішли один проти одного з відкритими заборолами. Фронт протистояння змістився аж до Москви, де прем’єрка підписала сумнозвісні газові угоди. Безлад і публічні чвари серед правлячої еліти (то був золотий час телевізійних токшоу, що у своїй видовищності не поступалися розважальним програмам) пробудили ностальгію за «міцними господарниками». Регіонали накопичили чималі ресурси: їм ніколи не бракувало грошей, за ними був Кремль, та й медіаактивів удосталь. Міф повернення команди Януковича у владу тримався на тому, що «помаранчеві нездари» просто занапастили країну й розсварилися зі стратегічно важливою Росією. Лунали також байки про американський вплив і зовнішнє управління, але вони тоді ще не були мейнстримом. Звісно, не вся країна була уражена цим міфом, чимало з тих, хто був на Майдані 2004-го, аж ніяк не горіли бажанням бачити президентом Віктора Януковича. Той переміг на виборах 2010-го із різницею в кілька відсотків. І їх могло б не бути, якби не затята боротьба між Тимошенко і Ющенком. Лідер помаранчевого Майдану бачив у своїй учорашній соратниці ворога № 1 і більшість свого часу та сил витратив саме на війну з кандидаткою, яка, за даними тодішньої соціології, була єдиною можливою опоненткою проросійського висуванця у другому турі. Дався взнаки й нині призабутий феномен «противсіхства». Чимало патріотично налаштованих громадян обрали позицію пасивного спротиву: у другому турі вони не підтримали жодного кандидата. Хтось називав це покликом сумління, хтось просто не хотів бути причетним до перемоги Юлії Тимошенко — постаті доволі суперечливої, якщо не сказати сумнівної. 2010-й і справді був вибором між двох зол, хоча так говорять про кожні президентські перегони в Україні. Перемога Віктора Януковича — це не лише голоси тих, хто його підтримав безпосередньо, а й проукраїнськи налаштовані громадяни, які тоді утрималися від волевиявлення.

Чи засвоїло українське суспільство цей урок? Це ми зможемо перевірити на наступних президентських виборах. Годі сумніватися, що проросійські сили прагнутимуть реваншу й, цілком можливо, матимуть свого кандидата у другому турі. Так, це не буде Янукович зразка 2010-го — імовірніше, риторика лояльного до «тієї сторони» політика стане поміркованішою, і замість Митного союзу він пропагуватиме мир, об’єднання країни й низькі тарифи на газ. Чинний президент, як це було із Віктором Ющенком, може стати жертвою чвар у своєму оточенні та прийти на виборчий старт із жалюгідним рейтингом. Патріотичний табір теж, треба розуміти, представлятиме не казковий лицар із бездоганною репутацією. Тоді у «противсіхів» може прокинутися друге дихання: вони вже звично відійдуть убік, щоб «не брати участі у фарсі». Тільки ціна цього разу, ймовірно, буде ще вищою. У нас не залишилося жодних подушок безпеки, і черговий реванш може стати останнім у нашому історичному циклі.