Дорога вдалась на диво важкою. Наче сам Путін домовився з небесною канцелярією та теорією імовірності. Цвяхи, ремонт дороги, затор, дощ, фура, що повзе попереду і яку ніяк не обженеш – було все, і навіть дещо більше. Але тут не обирають, їхати чи не їхати, "там" чекають, і тому повний вперед.

Неголені щоки, втомлені фізіономії, червоні від недосипу та зустрічних фар очі. Кілька десятків сигарет і майже відро кави. Усе це не додає екіпажу буса презентабельності. Але що поробиш, треба їхати, просто треба...

Чергове КПП, звичайний поліцейський. Вранці на пустій трасі є лише він і саме цей бус. На лихо, ніхто і ніщо не може відволікти його увагу. І звісно – данські номери та двоє дядьків у камуфляжі... Зупиняє.

"Хто такі, куди їдете?" – питає поліцейський, вдивляючись у відверто втомлені і пом'яті лиця подорожніх. – "В АТО, волонтеры..."

Говорити взагалі нема бажання, хочеться натиснути на педаль і врешті-решт доїхати до тої чортової зони, розвантажити весь цей коштовний крам і просто лягти спати...

Поліцейський питає документи. Права є і тут все в порядку, а от техпаспорт являє собою дивну роздруківку, де написано "не по-нашому", якісь незрозумілі печатки і підписи. Воно і не дивно, машина ж їде у підрозділ, там на неї прикрутять військові чорні номери, а зараз є ліше папірець...

Поліцейській вивчає ці "документи", оцінююче дивиться то на водія, то на пасажира, то знов у папери. І якось про себе, під ніс бурмоче: "Волонтери, кажете... А що везете?" – "Да, волонтеры, тепловизоры, связь... всякое", – втомлено і якось у простір відповідає водій.

У пам'яті спливають епізоди з 2014 року і оселяється передчуття, що все... приїхали. Зараз почнеться: машину на штрафмайданчик, до "вияснєнія"... Пасажир намагається пояснити механізм розмитнення і що ті диво-папери означають.

"Развели бардак в стране, – чомусь перейшовши на російську, обурено заявляє полійейський і... віддає документи. – Вы это, едьте аккуратно, вас ведь ждут. И передайте пацанам там, на "передке", чтоб насыпали не жалея