Боротися проти окупантів всіх кольорів Народився Сорока 27 березня 1911 в селі Великій Гнилиці на Тернопільщині. Після початкової школи в рідному селі навчався в Тернопільській гімназії, в українській гімназії в Ржевниці (Чехо-Словаччина), а потім — на факультеті архітектури «Празької політехніки». У дитинстві він був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), яка боролася проти окупантів всіх кольорів за Українську самостійну соборну державу. Сорока Михайло Ще студентом він перевозив із-за кордону — з Чехо-Словаччини — на українські землі до Польщі нелегальну літературу ОУН. 1937 року вперше потрапив на п’ять років за ґрати — за підпільну антипольську діяльність. Пройшовши в’язниці «Береза Картузька» і «Гродно», Михайло Сорока у церкві Станіславівської тюрми зустрів свою долю — Катерину Зарицьку: вони колись разом училися в Тернополі і були членами «Пласту». Вона теж відбувала термін як член ОУН, але за участь у вбивстві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, ініціатора «пацифікації» українців. 1939 року вони побралися й стали жити у Львові. Розлучені долею У січні 1940-го член крайового проводу ОУН Сорока став студентом «Львівської політехніки», одночасно навчався на мистецьких курсах. Але сімейним щастям молодята тішилися всього чотири місяці. Коли до Львова ввійшли, як тоді казали, перші совіти, то, вирахувавши націоналістів, вони почали арешти. Восени 1941 року вагітну Катерину кинули до в’язниці, а Михайла засудили до 8 років у ГУЛАГ. Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року. У в’язниці НКВД Катря народила сина Богдана, якого у восьмимісячному віці 8 передала на виховання своїм батькам — матері Володимирі і батькові, видатному українському математику Мирону Зарицькому. Коли влітку 1941-го більшовики відступили, їй удалося втекти з в’язниці і перейти в підпілля ОУН. Вона була «провідником» жіночої мережі організації, першою головою допоміжною служби Української повстанської армії (УПА) «Українського Червоного Хреста» та особистою зв’язковою головнокомандувача повстанців Романа Шухевича. Тільки 1947 року Міністерство держбезпеки змогло її знайти і засудити на 25 років концтаборів. З чоловіком вона більше не бачилася… «Дали по зубах» системі ГУЛАГ А Михайло Сорока 1947 року в Комі АРСР створив першу організацію опору політв’язнів під назвою «ОУН-Північ». Головним досягненням підпільників були акції масової непокори адміністрації таборів, що призвело до поділу на окремі зон в системі ГУЛАГ: для кримінальних злочинців і для політв’язнів, — що було узаконено окремим наказом МВС СРСР № 00219 від 28 лютого 1948-го. У другому ряду сидять- (третій зліва) доктор Володимир Горбовий, (четвертий) Михайло Сорока У 1947-1948 рр. члени «ОУН-Північ» встановили зв’язок із підпільними групами найбільших концтаборів СРСР, а також із головним штабом УПА, який перебував тоді у Львівській області. Причому саме Сорока проводив «мобілізацію» воїнів УПА, які поневірялися в 1940-х у таборах Півночі. Пізніше саме ці «зонівські старшини» стали кістяком військ самооборони повсталих концтаборів Воркути, Норильська і Кенгіра. «дали по зубах» системі ГУЛАГ. Михайло Сорока мав гарну пам’ять, знав у якому таборі перебувають священики, адвокати, лікарі, інженери – вся інтелігенція. І, крім цього, він очолював всі перемовини про спільні дії з литовцями, латишами, естонцями та представниками інших національностей. Вирок: розстріл — «за зраду» Коли закінчився восьмирічний термін ув’язнення, Сорока зміг лише на два місяці виїхати у відпустку до Львова. Там уперше побачив сина. А також налагодив зв’язок з командуванням УПА, яке рекомендувало йому повертатися в Воркуту для продовження підпільної діяльності. Також домовилися, що Сорока переїде жити і працювати вчителем у східну Україну — також із місією від підпілля. Але все сталося інакше. Коли 1949 року Сорока звільнився, у Львові за ним встановили стеження, а через кілька місяців прямо на вулиці — заарештували. Тоді ж було затримано ще кількох членів «ОУН-Північ». За однією з версій, причиною переслідування став якийсь австрієць, який, повернувшись з полону додому, видав мемуари про Воркутлаг, в яких Михайло Сорока фігурував як лідер підпільників. Зі Львова Сороку без суду відправили на заслання в Красноярський край. Але й там Михайло продовжив керувати рештою табірним підпіллям, за що 15 грудня 1952 знову потрапив за ґрати. 15 вересня 1953-го військовий трибунал Біломорського військового округу засудив Сороку до розстрілу за зраду, антирадянську агітацію, організацію підпілля та підготовку повстання. Через два місяці вирок замінили на 25 років ув’язнення. Але підпільна мережа «ОУН-Північ» повністю так і не була розкрита й продовжувала свою діяльність. Наслідок повстання — реформа системи таборів У березні 1954 року почався новий табірний термін Сороки: Кіров, Свердловськ, Петропавловськ, звідти етап у Казахстан. У Кенгірському особливому таборі, відомому також як «Степлаг», сиділи здебільшого українці (46 % – 9 596 осіб), серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА, а також «лісові брати» з Прибалтики (22,4 % — 4 637 осіб), росіяни (12,8 % — 2 661 особа) — в основному, колишні червоноармійці, засуджені на тривалі терміни ув’язнення, часто за злочини, вчинені вже в ув’язненні. Умови роботи й утримання в цьому таборі були особливо важкими, і серед політзеків назрів бунт. Автоматна черга конвою по в’язнях і підселення кримінальників до політичних «для упокорення» стало приводом для повстання. Михайло Сорока з сином Богданом (1949) Призвідниками виступили українські та прибалтійські партизани. 42 дні — з 16 травня по 26 червня 1954-го — «політичні» тримали оборону, вигнавши табірну адміністрацію, висунувши низку соціальних і політичних вимог і обравши комісію для перемовин. Михайло Сорока мав серед «політичних» такий авторитет, що йому не дозволили увійти в «комісію» і тим підставити себе під першочергову розправу. Це повстання було єдиним в історії ГУЛАГу, яке придушили танками — близько півтисячі жертв. Михайла Сороку разом з тими, хто вижи, вивезли в Магадан. Але наслідком повстання стало істотне полегшення умов утримання та реформа системи таборів. «Міг би прикрасити будь-яку державу» Скрізь, куди б Сорока не потрапляв, він підтримував в’язнів різних національностей, за що його назвали «патріархом політзеків», організовував літературні, історичні, релігійні вечори. Збереглися його твори «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький», філософський трактат «Інстинкти. Рефлекс. Етика» та деякі переклади. Його перекидали з місця на місце — у Тайшет (Іркутська область), Свердловськ, Казань, а взимку 1962 року етапували в мордовські табори. У середині 1960-х, щоби психологічно зламати і підірвати авторитет Сороки серед в’язнів, до нього застосували спосіб тиску, який КДБ використовував вкрай нечасто і тільки щодо особливо важливих персон. Його забрали із зони, одягли в добротний костюм і під виглядом «професора з Канади» організували екскурсії та зустрічі з цікавими людьми в Києві, Львові, Тернополі, влаштували побачення з сином, рідними. Сороці показували, як красиво і вільно він може жити в радянській країні, якщо підпише щире розкаяння і заяву про відмову від своїх переконань. Але він відмовився, його побили і повернули в Мордовію. Після повернення — інфаркт. Лікарі допомогли, Сороці дали групу інвалідності. 16 червня 1971 після другого інфаркту Михайло Сорока помер на руках у табірного товариша Михайла Гориня. Його тіло привезли до лікарні сусідньої зони в Барашевому, де в жіночому відділенні відбувала свій 25-річний термін його дружина Катруся Зарицька. Табірне начальство не дозволило їй навіть попрощатися із чоловіком, якого поховали на місцевому кладовищі. Аж 28 вересня 1991-го, його перепоховали у Львові, на Личаківському кладовищі. Провести легендарного націоналіста в останню путь прийшли тисячі людей. Анатолій Радигін, співв’язень Михайла Сороки, якось написав про нього: «Він міг би прикрасити будь-яку державу і створити будь-яку державу. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля».Пізнавайте минувшину з спільнотою "На скрижалях" "Похований без взуття, у самих шкарпетках" 1991-го перед розпадом СРСР колишні політв'язні й родина Сороки добилися дозволу на перепоховання його тіла на батьківщині. Поховання Сороки було під номером К-8. По труну поїхали кілька друзів Сороки та його невістка Любов. Розкопки могили Михайла Сороки — На закинутому цвинтарі знайшли ряд із буквою "Л", — каже Леся Плитка. — Припустили, що наступний мав би бути ряд "К". У цьому ряду побачили три сосонки, які росли у формі тризуба. Біля них і почали копати. Першою викопали труну з довговолосою жінкою. Почали копати сусідню могилу. У знайденому там засохлому трупі впізнали Сороку. Все збігалося з переказами його друзів по табору: похований без взуття, у самих шкарпетках, зверху букет засохлих квітів, збоку маленький томик Лесі Українки. 28 вересня 1991-го Михайла Сороку перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові, поряд із дружиною Катериною Зарицькою. Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року. З 72-ох прожитих літ була ув'язнена — 25 років. Михайло Сорока народився 27 березня 1911 року. З 60-ти прожитих літ був ув'язнений — 34 роки. Разом із чоловіком відбули ув’язнення – 59 років. З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці. ​28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом... Олексій Гай

Пам'ятаймо: У цей день 1775 року російські війська підступно захопили та спалили Запорізьку Січ

четвер, 15 червень 2017, 21:51



Січовики сприймали "братів" за союзників, і не очікували від москалів такої підлоти.





15 червня 1775 року за наказом Катерини II, помпезний памятник котрій стоїть в Одесі під охороною української поліції, царське військо захопило та зруйнувало Запорізьку Січ, повідомляють Патріоти України.

Це сталося тоді, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774). Запорожці допомогли Москві її виграти і стали непотрібні.

Рішення про ліквідацію Січі прийняли 23 квітня 1775 року на раді при імператорському дворі. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням російського генерала сербського походження Петра Текелія, які поверталися з османського походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій. На Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення війни роз’їхалась по паланках і зимівниках. Під командуванням Петра Текелія перебували значні сили: піхотні та донські козачі полки і регулярна кіннота, посилена гусарськими пікінерськими ескадронами. Петро Текелія оголосив імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Січове товариство через нерівні сили здалося переможцям. Всі розуміли, що опір кількох тисяч оточених запорожців буде марним, а прорив інших козацьких військ до оточеної Січі був майже неможливим в силу багатьох причин. Серед цих причин і велика чисельність російського війська і те що майже вся козацька старшина перебувала на Січі. В результаті цього козаки, які не були в оточенні залишилися без командування.

На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським. Лунали запеклі суперечки у намаганні знайти вихід з ситуації, в якій опинилося Запорізьке козацтво. Рада вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. Крім того, козаки побоювалися в разі опору кривавої помсти козацьким сім’ям. На Січі ще були старі козаки, які пам’ятали події 1709 року. Тоді Петро I провів жорстоку каральну експедицію на Україну. В тому числі він ініціював батуринську різанину, яка стала розв’язкою тих жахливих подій. Запорозькі козаки брали участь в багатьох походах Російської армії і були свідками жорстокості російських військ при штурмах ворожих поселень.


16 червня 1775 року російські війська повністю зруйнували Січ. Все майно та козацькі архіви вивезли до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги. В знищені Січі прийняли активну участь донські козаки. Вони не знали жодного жалю до домівки їх українських “побратимів”.

Опублікував: Олег Устименко

Служив офіцером 9-го гусарського полку. У Першу світову війну штаб-ротмістр командував у Балаклеї ескадроном 5-го запасного кінного полку. В листопаді 1917 року полк було українізовано, на його чолі став підполковник Гомзин. У січні 1918 року большевики, захопивши Балаклею, розформували частину. З цього часу по березень 1920 року військовик служить у курені Гайдамацького Коша Слобідської України. В гетьманській армії обіймав посади ад’ютанта і начальника канцелярії коменданта Харкова. За Української Народної Республіки служить начальником оперативної частини штабу Правобережного фронту, старшиною для доручень при Військовому міністерстві, помічником командира 1-го пішого рекрутського полку, командиром кінного дивізіону 6-ї Січової дивізії, помічником начальника розвідувального відділу Генерального штабу Дієвої армії УНР. У 1921 – 1923 роках виконував функції віце-директора департаменту пошт УНР. На еміґрації Борис Володимирович мешкав у тодішньому закордонному Львові. Потім переїхав до Праги, де очолював Союз Гетьманців-Державників. Писав статті та спогади. Зокрема, у львівському збірнику до 20-річчя відродження гетьманства в Україні в його матеріалі підкреслюється традиційна роль цієї форми влади, у т. ч. у збереженні державности в ХХ столітті. Автор, зокрема, зазначав: “…Щойно тепер, коли ми вже відійшли в часі від цієї події й тим маємо змогу подивитися на неї у зв’язку з нашим українським минулим, теперішнім і майбутнім, можемо збагнути все її величезне, творче історичне значення, а зокрема значення її фактичного творця – самого Гетьмана... Обставини в Україні напередодні відновлення Гетьманства складалися – і саме через український хаос – так фатально, що позначилася загроза ліквідації зародків Української Держави та проголошення України окупованою німцями частиною Росії. Відновлення Гетьманства врятувало ситуацію. Відновлення Гетьманства в Україні нав’язувало обірвану безправно чужими руками нитку української історичної національно-державницької традиції та ставило Україну в становище з-перед 1654 року. А це, по зникненні з історичної арени одного з контрагентів переяславського договору, а саме – московського царя, означало, що Україна на основі норм міжнародного права знову ставала незалежною й суверенною державою. Це одне значення події 29 квітня 1918 року. Друге полягає в тому, що ця подія несла в собі такі творчі зародки, що – без огляду на хвилевий упадок Гетьманства й часову перемогу хаосу – вона з бігом часу, хоч і в дуже несприятливих умовах, стала підставою розвитку Гетьманського Руху, цієї запоруки світлого майбутнього України. Відновлення Гетьманства в 1918 р. стало вихідним пунктом для організації державницької думки й державницьких сил для дальшої боротьби за власну державу… Гетьман Павло Скоропадський своїм чином 29 квітня 1918 р. врятував молоду Українську Державу від неславного повернення в стан небуття… Свято віримо, що Гетьманський рух переможе темні сили й сонце засяє в Україні!”. У роки Другої світової війни Борис Гомзин жив у Німеччині. Очолював військовий штаб при Павлові Скоропадському. Продовжував писати. Особистий фонд одного з найближчих соратників гетьмана зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в Києві. Автор поетичної збірки „Трой-зілля” (1928), поеми „Екклезіаст”, збірки новел „Прокляті часи”, драми „Кров кличе” (1933), поеми „Лови”, памфлетів, нарисів, праці „Большевизм – органічне московське явище” (1957). Д-р Борис Гомзин МАСОНИ Тайна організація Про одну "організацію". Те, що я пишу, є поки що єдине, мабуть, явище в нашій пресі. Але нарешті треба колись поставити точки на "і". У висліді довгих студій, обсервацій і роздумувань я зважився написати свою статтю. Бо ми, хочемо чи не хочемо того - увійшли в НОВУ ДОБУ, добу остаточного бою в змагу Добра зі Злом, духа з матерією. Зла не можна перемогти меншим злом, а матерію меншою матерією. Про це виразно каже нам наш досвід 1917-1918 рр. Тому ми тут, на еміґрації, маємо загострювати наш Дух, відкидаючи всі його "ерзаци", про що я писатиму у своїй статті. Масонерія (космополітизм) і комунізм (інтернаціоналізм) - це похоронні співи над трупом доби, що вмерла, хоч сліди її ще лишаються. Отож ми маємо розглядати історію під цілком іншим кутом погляду, ніж це роблено досі. На мою гадку, наближається неминучий зудар двох світів, а тому і на сцені з'являються в нових виданнях давні сили. Моє писання про масонів - це спроба кинути трохи світла на темряву цих сил.

За словами командувача групи УПА-Захід, Гасин був близьким дорадником командувача УПА Романа Шухевича, генератором ідей, які той талановито втілював у практику збройних визвольних змагань.

Олекса Гасин народився 1910 р. в селянській сім’ї в Конюхові, біля Стрия. По закінченні стрийської гімназії студіює на львівській Політехніці, якої йому однак після побуту в Березі Картузькій польська влада не дозволила закінчити. Під час служби в польській армії закінчує як найздібніший курсант польську старшинську школу.

Член УВО та таємних націоналістичних гуртків від гімназійної лавки і член ОУН від перших днів її існування, найближчий співробітник Степана Охримовича, Олекса Гасин був властивим організатором націоналістичного руху в Стрийщині. Ув’язнений кількакратно польською поліцією, попадає в 1934 р. першим транспортом до Берези Картузької. Та цілорічний побут у польському концтаборі не ломить, ні не залякує його. Навпаки, звільнений з концтабору, Олекса Гасин зі збільшеним завзяттям береться до праці, обіймаючи в 1935 р. керівництво Організаційної та Військової Референтури Краєвої Екзекутиви ОУН.

Фах військовика був його справжнім покликанням. Швидко входить до керівництва Крайової екзекутиви, де формувалися кадри радикалів націоналістичного руху, що заявлять про себе на повен голос у 1939—1940 рр.

Переслідування санаційного режиму змушують Гасина у вересні 1938 р. виїхати до Австрії, й потім до Німеччини. Його помічає провідник ОУН полковник Євген Коновалець. Введений до складу військової референтури Проводу, він разом з Коновальцем пише «Військовий підручник».

Незабаром в ОУН стався розлам на «революційну», бандерівську і помірковану, мельниківську течії. Видана мельниківцями «Біла книга» про «бунт Яри — Бандери» ставить Гасина на 15-те місце в переліку ініціаторів «диверсії» проти єдності руху націоналістів.

Того ж, 1939 р. він обіймає посаду військового референта Краківської екзекутиви ОУН (Б). II Великий збір бандерівців у березні 1941 р. включає його до Проводу організації як шефа військової референтури.

У березні — травні 1941 р. Гасин викладає на вищих старшинських (офіцерських) курсах ОУН, які діяли в Кракові на вул. Баторія, 14. Слухачі, що розглядалися як ядро Збройних Сил майбутньої Української Соборної Самостійної Держави, опановували там військові знання і здобували навички на оперативно-тактичному рівні.

Сама ж Краківська екзекутива тим часом енергійно готує збройне антирадянське повстання на західноукраїнських землях, населення яких уже сповна спізнало «докорінних переваг радянського ладу». У регіоні формується мережа підпільних проводів ОУН до повітових і станичних включно, призбирується зброя. 10 березня 1940 р. створюється Повстанський штаб, виробляється «Єдиний генеральний план» збройного повстання. Через кордон перекидаються групи організаторів підпільної боротьби.

5 березня 1941 р. за безпосередньою участю Гасина складено розгорнутий план повстанських дій і творення національної армії. Зміст плану свідчив про високий рівень військово-теоретичного мислення військового референта Проводу.

У 1941 р. його батько, мати, брат Йосип з сім'єю були заслані на спецпоселення до Архангельської області. Удруге їх заслано в 1947 р., цього разу — до Омської області.

Зауважимо, що й Олексині брати поділили з ним долю підпільника. Старший, Матій, загинув у 1939 р., воюючи проти угорських агресорів у лавах «Карпатської Січі» на Закарпатті. Юрій Гайсин — «Строюк», керівник Стрийського окружного проводу ОУН загинув наприкінці 1946 р.

Початок радянсько-німецької війни О. Гасин зустрів на посаді організаційно-мобілізаційного референта Головного військового штабу ОУН. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові членами ОУН (Б) Акту відновлення державної самостійності України був обраний на посаду заступника військового міністра в Українському державному правлінні під головуванням Ярослава Стецька.

До арешту німцями в 1942 р. працює заступником військового референта Центрального проводу (ЦП) ОУН (Б). 9 квітня 1943 р. йому вдалося звільнитися з Дрогобицької в'язниці. За однією версією, його звільнив загін УПА, за іншою, прозаїчнішою, Служба безпеки (СБ) ОУН дала гестапівцям хабаря золотом за його вихід на волю.

Після звільнення «Дор» (тодішнє псевдо О. Гасина) очолив підпільну мережу в Галичині. На III Великому зборі ОУН (серпень 1943 р.) він рішуче підтримав лінію Р. Шухевича — Д. Клячківського на створення повстанських формувань (УПА) і відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів» — III Рейху і СРСР.

Окремою сторінкою бойової біографії «Дора» стала участь у формуванні в Галичині Української народної самооборони (УНС, з грудня 1943 р. — Група УПА-Захід).

29 січня 1945 р. оперативна група капітана НКДБ Петра Форманчука в селі Бабин-Середнє Войнилівського району Станіславської області затримала члена ЦП ОУН Олександра Луцького — «Беркута» та його дружину Юлію. «Беркут» (пізніше, 1946 р. — розстріляний) на допитах докладно розповів про історію творення УНС.

За його словами, з наближенням до Карпатського краю рейдуючого з'єднання партизанів Сидора Ковпака (червень 1943 р.) Р. Шухевич віддає наказ створити загони самооборони. Обласні проводи ОУН отримують завдання провести мобілізацію своїх членів, забезпечити їх зброєю, обмундируванням і харчуванням. До 15 серпня УНС налічувала 5 куренів (до 2000 багнетів).

Групою УНС Карпатського краю (Станіславська й Дрогобицька обл.) командував сотник Гасин. Однак необстріляні, погано озброєні вояки самооборони не могли протистояти досвідченим партизанам Ковпака, що мали артилерію та інше важке озброєння. За словами О. Луцького, після кількох сутичок курені самооборони дістали команду не вв'язуватися в бої, а підрозділ «Чорних чортів» взагалі розбігся.

УНС намагалася захистити місцеве населення від терору німецьких окупантів, протидіючи їм збройне. Сталося кілька боїв. Однак 2 жовтня 1943 р. окупаційна влада запроваджує драконівські заходи — за кожного вбитого німця розстрілювали 10 цивільних мешканців. Щоб запобігти жертвам, підлеглі Гасина переходять до оборонної тактики. До того ж відкривається новий «фронт», точаться запеклі бої з загонами польської Армії Крайової, яка намагалася встановити контроль над краєм напередодні приходу радянських військ.

З початку 1944 р. О. Гасин очолив Групу УПА «Захід», однак ненадовго. Цінуючи талант військовика, Р. Шухевич призначає його уповноваженим Центрального проводу (ЦП) і Головного військового штабу УПА в Карпатах. Тут «Іван Чернота» (Гасин) сповна використав свої організаторські здібності, а водночас показав себе як розважлива, справедлива людина. Він заперечував проти невиправданих покарань і розстрілів в УПА, які практикувала всесильна СБ.

У тій складній ситуації Гасин виявив і дипломатичний хист. Розуміючи, що німці невдовзі відступлять на Захід, і готуючись до повернення радянської влади, він уживає заходів до збереження сил і підвищення боєздатності карпатських повстанців. Як засвідчив на допитах у НКДБ перекладач ГВШ «Кармелюк», Гасин провів переговори з місцевими німецькими воєначальниками. В обмін на нейтралітет вони передали йому 40 ручних кулеметів, 3 гармати, 20 автоматів, 400 гвинтівок і боєприпаси, якими озброїли сотні «Славка», «Благого» і «Яструба».

Коли про це дізнався Шухевич, то наказав шефу СБ Миколі Арсеничу провести слідство й віддати «Черноту» під «революційний суд». На той час, оповідає О. Луцький, командувач УПА формально виступав проти контактів з вермахтом, аби не псувати репутації перед державами Заходу, чия майбутня перемога вже не викликала сумнівів. Через це і В.Кук — «Леміш», і сам «Беркут» ледве не втратили життя, ведучи переговори з німцями з кон'юнктурних міркувань.

Реалії боротьби з радянським режимом врешті примирили Гасина й Шухевича. З січня 1946 р. «Лицар» стає керівником ГВШ УПА. Очевидці відзначали, що багато з ідей «Чупринка» запозичив у свого начальника штабу.

6 червня 1948 р. О. Гасину було присвоєно звання полковника УПА. У 1945—1948 pp. він брав активну участь в організаційних нарадах лідерів підпілля в їловському й Рогатинському лісах, де були вироблені засади стратегії і тактики руху опору в післявоєнний період.

Сам О. Гасин у той час переховувався у важкоприступних місцях Станіславської і Дрогобицької областей. Його криївки убезпечували особистий ад'ютант «Махмед» (односельчанин Василь Барабаш) та охоронна боївка «Крука» (Михайла Штурмака). Щонайменше двічі його помилково впізнавали серед загиблих підпільників, припиняли розшук, аж поки «Лицар» знову нагадував про себе.

Час сказати й про дружину провідника. Ольга Пеленичка (її дівоче прізвище) — народилася 1912 р. в одному з Гасином селі. Закінчила Стрийську жіночу гімназію, вчителювала. Як член ОУН діяла під псевдом «Леся», добирала конспіративні квартири у Львові для Шухевича та чоловіка.

Органи держбезпеки, які вели масштабну операцію «Омут», що ставила за мету виявлення Крайового проводу «Карпати — Захід» і Львівського обласного проводу, поступово наближалися до «Лицаря». З 15 грудня 1948 до березня 1949 р. було ліквідовано 15-ть зв'язкових і утримувачів бункерів зв'язку ЦП ОУН. У січні 1949-го ліквідовано й лінію зв'язку між ЦП і «Лицарем».

У січні 1949 р. співробітники органів держбезпеки отримали інформацію про те, що в с. Добряни Щирецького району Львівської області в мешканки Дарії Ф. перебувають син і донька одного з керівників ОУН, за прикметами схожого на Гасина. Тут вистежили й затримали Ольгу Гасин, хоч вона і встигла переправити дітей до Львова.

У Львові під час оперативно-розшукових заходів вийшли на доньку священика с. Конюхів Б., яка мешкала на ву.л. Богуславській, 14. Та змушена була зізнатися, що переховує дітей «Лицаря». Він намагається їх відвідувати, і черговий раз прийде 31-го січня.

Того дня, близько 19:00 в під'їзд будинку ввійшов чоловік у тілогрійці. Це був Гасин. До квартири він не заходив — почув голоси чужих людей (до господині прийшли гості-студенти).

На виході «Лицаря» впізнали співробітники зовнішнього спостереження 5-го відділу УМДБ і попрямували за ним вулицею Богуславською до вулиці Коперника. Коли старший лейтенант С. намагався обігнати Гасина, щоб придивитися до його обличчя, «Лицар» (один з найкращих конспіраторів підпілля, за визнанням самих чекістів) вихопив револьвер, зробив два постріли (не влучивши в переслідувача) і кинувся бігти в напрямку Головпошти.

Він уже був ускочив на приступку трамвая, однак міліціонер, що стояв у салоні, відіпхнув його. Наближалася погоня, Гасин устиг поранити міліціонера, який опинився поблизу, вистрілив собі у рот і помер на місці.

У тому місці — на розі теперішніх вулиць Стефаника та Коперніка у Львові — знаходиться пам`ятний знак Олексі Гасину.

У загиблого знайшли записку («грипc») на клаптику цигаркового паперу. У ній Олекса Гасин пише дружині, що дуже стурбований небезпекою її викриття. „Кохана, — писав «Лицар», — будемо разом і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю…“. Але побачити свого, вже мертвого чоловіка їй судилося тільки під час процедури офіційного упізнання тіла провідника.

1950 року Ольгу Гасин Особлива нарада МДБ СРСР засудила до десяти років таборів. Звільнившись 1957 року, вона оселилася в Броварах під Києвом.

1952 року з нагоди 10-річчя УПА постановою Української головної визвольної ради Олексі Гасину посмертно надано звання генерал-хорунжого.

У рідному селі встановлено споруджено меморіал пам'яті славетного українця.

Відступаючи перед нацистами влітку 1941-го, радянська влада знищила у в’язницях на території Західної України, за різними оцінками, від 9 до 20 тисяч людей. Згодом знищення в’язнів тривало в центральних і східних регіонах.



Одна з перших масових екзекуцій у рамках так званого “розвантаження тюрем” відбулася саме 23 червня 1941-го у в’язниці Луцька. Архівні документи свідчать, що станом на 10 червня у тюремному відділенні управління НКВД у Волинській області утримувалося 2 117 ув’язнених: здебільшого активісти ОУН, священики, інтелігенція. У доповідних записках начальнику тюремного відділення зазначалося, що у зв’язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти звільнили малолітніх, “указників” і засуджених за дрібні злочини. Всього 84 особи. Решту розстріляли з кулеметів та закидали гранатами.



Детальніше про розстріл в’язнів у Луцьку зі спогадами очевидця – в матеріалі дослідниці теми Лесі Бондарук “Знищення в’язнів у луцькій тюрмі” на “Історичній правді”





Фрагмент першої сторінки розстрільного списку в'язниці №3 у Золочеві. Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху



У в’язницях Львівщини страти розпочалися 22 червня – першими розстріляли вже засуджених до смертної кари. З проміжного звіту начальника тюремного відділення управління НКВД у Львівській області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева розстріляли 2 072 особи. 26 червня затвердили нові розстрільні списки – ще 2 068 осіб вбили впродовж 24-28 червня. До останніх належать й ті, кого радянська влада арештувала після початку наступу Вермахту, не відкриваючи належним чином справ.



5 липня 1941 року капітан держбезпеки Філіппов направив наркому Сергієнку доповідну «Про евакуацію в’язниць західних областей СРСР», в якій зазначена кількість розстріляних. У містах Перемишль, Самбір та Стрий тоді Дрогобицької області знищили 1 368 в’язнів, у тюрмах Станіславської (тепер Івано-Франківської) – 1 000 в’язнів, у Ковелі на Волині – 194, у Дубному Рівненської області – 260.





Львів'яни шукають серед розстріляних своїх рідних на подвір'ї в'язниці №1 у Львові. 3 липня 1941 року. Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху



“Розстріли в’язнів у червні-липні 1941 р. Як це було?”



Також розстріли відбулися у Володимир-Волинському, Тернополі, Чорткові, Кременці. За даними радянських офіційних документів, під час так званого «розвантаження тюрем» на Західній Україні знищили близько 9 000 ув’язнених. Втім, за деякими оцінками дослідників, йдеться про понад 20 000 жертв.



Сьогодні пам’ять про розстріляних вшановують щороку 23 червня на рівні окремих громад.



Український інститут національної пам’яті продовжує закликати до загальнонаціонального вшанування та висвітлення теми в засобах масової інформації.



Тіла розстріляних ховали у спецмісцях, або ж на території самих в’язниць. Бувало, що, поспішаючи через наближення фронту, енкаведисти залишали тіла своїх жертв незахороненими. У такому разі вони ставали матеріалом для нацистської пропаганди. Поховання жертв цих розстрілів досі виявляють в українських містах.



У червні цього року в Луцьку відбулися археологічні розкопки на місці одного з таких захоронень. У ямі діаметром 5 і глибиною 2 метри знайшли останки 107 осіб. Археологічні розкопки проводило комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Як розповіли дослідники, тіла лежали хаотично. Окрім людських решток, у ямі виявили обпалені залишки документів, гільзи радянського виробництва. За фактом відкриття масового поховання людей, які загинули насильницькою смертю, управління Міністерства внутрішніх справ у Волинській області відкрило кримінальне провадження. Триває судово-медична експертиза знайдених останків.



Також третій рік поспіль триває археологічне дослідження території двору Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”. У 1939-1941 роках, під час радянської окупації Львова, у будівлі розташовувалася в’язниця №1. Як розповів директор музею, історик Руслан Забілий, дослідники знайшли останки 23-х людей. У зв’язку зі знахідкою поліція відкрила кримінальну справу. Триває судово-медична експертиза. Речові знахідки на місці дослідження свідчать, що ці люди були вбиті у період між 1939-1941-м роками. Серед іншого знайдені гільзи від радянської стрілецької зброї. Історики працюють над тим, щоб встановити обставини загибелі похованих у дворі колишньої в’язниці людей.