Яким є виборець Зеленського, соціологи намагалися з’ясувати ще навесні 2019-го, але портрет усе одно був досить розмитим. Чи не найінформативнішим дослідженням є екзит-пол, проведений ще під час першого туру президентських виборів («Демократичні ініціативи», КМІС, Центр Разумкова). Його результати відрізнялися від офіційних підсумків ЦВК лише на 0,5%, тож сумніватися в точності даних не випадає. Стереотип про те, що Зеленський — це кандидат від Південного Сходу, було спростовано. 69% голосів майбутньому президентові забезпечили центральні й південні області, де Зеленський мав найбільший відрив від своїх основних конкурентів. На Півдні він випереджав Юрія Бойка на 27%, а в центрі відірвався від Петра Порошенка на 9%. Натомість на Заході Зеленський навіть трохи поступився Порошенку, а на Сході мав відносний паритет із Бойком. Найміцніші позиції президент здобув в облцентрах і великих містах із населенням від 100 тис. осіб, натомість у селах більше підтримували Олега Ляшка та Юлію Тимошенко.

Популярна теорія про те, що Зеленського обрала молодь, також залишається сумнівною. Серед осіб із незакінченою вищою освітою, тобто студентів, популярність Зеленського справді була підвищеною й рівень його підтримки корелював із віком. Серед наймолодших виборців (18—29 років) Зеленського підтримували 57%, водночас серед 50-річних і старших його позиції явно слабшали. Але за оцінкою Центру Разумкова, явка 18—29-річних у першому турі зовсім не була рекордною. У 2019 році вона становила лише 40%, хоча, наприклад, у 2014-му — 46%, до того ж у 2019 році активнішою була якраз решта вікових груп. Тому Зеленський як молодіжний кандидат — це радше політологічний міф. Звичайно, міфи ніколи не бувають повністю безпідставними, але важко вважати Зеленського виразником інтересів і цінностей молоді.

Що ж до соціально-економічних характеристик виборців, то тут можна звернутися до опитування, здійсненого за тиждень до першого туру виборів («Демократичні ініціативи», КМІС). Найбільшу перевагу над основними суперниками Зеленський мав серед тих, кому вистачає грошей лише на харчування і придбання недорогих речей, а також серед тих, кому загалом вистачає на життя, але придбання речей, як-от меблів чи телевізора, становить труднощі. У першій групі відрив Зеленського від Порошенка становив 5%, а у другій — 11%, натомість серед найбідніших і забезпечених виборців — близько 3%. До того ж серед найбідніших Зеленський мав паритет із Бойком і Тимошенко. Тож і тут образ виборця Зеленського виявився розмитим: ані кандидатом від бідноти, ані виразником середнього класу він явно не був.

Тож виходить, що специфічного «зеленого» електорату навесні 2019 року не існувало. В українському суспільстві справді є низка особливих категорій виборців, як-от сільські мешканці, пенсіонери, акцентовано патріотичні виборці із Заходу України чи акцентовано проросійські мешканці Сходу. Але перший тур президентських виборів засвідчив, що саме в цих специфічних групах Зеленський має найслабші позиції. Дати визначення виборцю Зеленського можна лише від супротивного: він не дуже бідний, не дуже провінційний, не дуже проукраїнський чи проросійський, не дуже похилого віку тощо. Тобто специфіка виборця Зеленського — це відсутність у нього будь-якої специфіки.

У тому, що справи в країні рухаються в неправильному напрямі, нині впевнені 68% громадян, і лише 22% вважають навпаки (див. «Песимістична більшість»). У регіональному розрізі вирізняється лише Схід, де песимістів аж 76%, натомість у решті країни їх кількість становить 67—68% («Рейтинг»). Дещо більшим оптимізмом вирізняються 18—29-річні та 30—39-річні, серед яких оптимісти становлять 37% та 27% відповідно, а далі показник коливається в межах 17—20% («Рейтинг»). Електоральні рейтинги теж просіли досить рівномірно: окрім Півдня, де за Зеленського готові проголосувати 30%, у решті областей підтримка президента коливається в межах 25—28% (КМІС). Усе це відбувається на тлі ідеологічної поляризації: у центрі посилюють позиції патріотичні сили, а на Півдні — проросійські. Тому, найімовірніше, президентські вибори 2024 року відбуватимуться за типовим для України сценарієм змагання між умовними патріотичними та проросійськими кандидатами, до якого Зеленському ще доведеться підготуватися.

Утім, у глибокому електоральному міжсезонні рейтинги не такі важливі. Сьогодні в Зеленського є набагато важливіша проблема, яку він не може розв’язати ще з літа 2019 року і яка становить для нього набагато більшу загрозу, ніж активізація ідеологічних опонентів. Ідеться про те, що Зеленський уже на старті опинився в пастці подвійних очікувань. Він переміг на виборах як виразник протестних настроїв. У певному сенсі невдоволення чинною владою й було головною політичною рисою його виборців: їхньою ідеологією, програмою та ідентифікацією. Так, у березні 2019 року головними мотивом його виборців були особиста симпатія до кандидата, а також його неприналежність до системи влади. Натомість на здатність Зеленського встановити мир на Донбасі зважали лише 12%, на здатність подолати економічну кризу — 14%, на наявність професійної команди — 10% і так далі («Демократичні ініціативи»). Тобто абсолютним пріоритетом був «злам системи», і з цим завданням Зеленський блискуче впорався, коли розгромив своїх опонентів.

ukraine_map_Ze.jpg

Але щойно це сталося, протестний виборець Зеленського зник: легендарні 73% розпалися й суспільство пред’явило новообраному президентові новий набір очікувань. Уже в червні 2019 року українці, які мали намір голосувати за «Слугу народу», вважали найпріоритетнішими антикорупційну реформу, реформу системи охорони здоров’я, реформу пенсійної системи та системи соцзахисту, реформу органів правопорядку, а також люстрацію чиновників («Демократичні ініціативи»). Здебільшого це були ті самі громадяни, які голосували за Зеленського в 2019 році, але посутньо це був уже інший електорат, відносини з яким треба налагоджувати наново. І невдовзі виявилося, що для цього електорату Зеленський є досить нецікавим. Уже за пів року, у грудні 2019-го, соціологи фіксували розчарування суспільства. Понад 50% українців уважали, що нова влада не почала успішно здійснювати жодної реформи. Успіхи антикорупційної реформи відзначали 10% громадян, реформи охорони здоров’я — 9%, реформи органів правопорядку — 6%, пенсійної реформи й соціального захисту — близько 5% тощо («Демократичні ініціативи»).

Отже, слабкість теперішнього становища Зеленського — це похідна від його успіхів 2019 року. Орієнтуючись на дуже усередненого виборця, майбутній президент зміг отримати блискучий результат на виборах, але проблема в тому, що усереднений українець існує лише як стати.стична абстракція. 73% протестно налаштованих виборців були суто ситуативним феноменом, який перестав існувати, щойно змінилося керівництво держави. І хоча Петро Порошенко залишився у великій політиці, хрестовий похід проти нього та решти «колишніх» не міг стати основою для формування провладної суспільної бази. Тому вже у 2019 році симпатики Зеленського та його партії висунули до влади вимоги, про які самі «забули» під час виборів. Подолання економічної кризи, врегулювання конфлікту на Донбасі, боротьба з корупцією — все це тепер вимагає не ефектних полемічних прийомів, а конкретних рішень. Саме тому влада вже майже два роки намагається намацати тверду опору під ногами, але безуспішно. Це, звісно, не означає, що в країні наближається революційна ситуація. Так чи інакше, Зеленський досі залишається лідером електоральних рейтингів, а достатньо сильного запиту на дострокові вибори в суспільстві нема. Але зараз Зеленський — уже не президент сподівань і не президент досягнень, а президент, якого просто терплять.