Дивлюся російський фільм фірми Міхалкова. Взагалі російське не дивлюся, але цей переглянула спеціально з дослідницькою метою, як московити прочищають мозок історичною брехнею. Фільм знятий ще 2007. Скоріш за все, ви його подивилися ще тоді. Я дивлюся зараз.читать дальше
У мене питання, коли нарешті українські історики вивчать латину чи німецьку, угорську або перську і поїдуть, наприклад, у Ватикан чи Лондон, Берлін чи Будапешт в архіви, щоб прочитати їхні (а не московські) історичні джерела про українців, наприклад, часів Русі, козаччини тощо.
(Ха-ха три рази, насправді сумно до сліз. Уряд Гройсмана відзначив сторіччя заснування Скоропадським української академії наук скороченням її фінансування у три рази. Але мова не про це).
Отже, фільм.
У фільмі протитровано 1605 рік. І от у 1605 році герої фільму борються за росію-матушку.
Ні для кого не секрет, що «Росією» сусідня країна стала називатися аж у 1721 році завдяки наказу Петра І. До цього так називалися ми. Про це є відповідні іноземні карти та історичні джерела. А до того часу сусідня країна була Московським царством. Але для московитів пофіг на цей факт, у фільмі вони борються у 1605 році за країну, яка з’явиться лише через 116 років.
А ще московити борються за Русь. Смута на Русі без батюшки-царя. Їх не бентежить той факт, що на Русі ніколи царів не було. Були князі, були королі (Данило, його син, онук), але не царі. Московитів не бентежить той факт, що Московське царство не належало до Русі, бо коли було утворене Московське царство, Русі вже не існувало, вони розминулися в епохах. Московитів не бентежить той факт, що Московське царство було утворене на татарських землях татарами. Це була Золота Орда Хана Батия, який подарував ці землі в 1237 році своїм рідним братам Чілаукуну, Беркечару та Мухамеду.
До речі (відхиляюся від фільма, але не можу не зазначити), що в житті офіційною мовою на цих землях, всі документи велися уйгурською мовою (на основі арабського письма) – це була офіційна мова власників цієї землі. І так продовжувалося до Івана ІІІ, аж до 1472 року. Іван ІІІ (татарин звався Іваном, бо з прийняттям на цих землях християнства, у татар стали обов’язковими християнські імена) одружився вдруге на племінниці візантійського імператора Софії Палеолог. Саме вона почала реформу - вводити церковно-слов’янську мову з церкви в офіційний вжиток, і переписувати документацію з уйгурської на церковно-слов’янську. Саме від неї (демонічна жінка) починається теорія, що Москва – це третій Рим. Син Василь та внук Іван Грозний під впливом бабці Софії Палеолог знищують усі згадки про своє татарське походження. А Іван Грозний, під впливом тієї ж бабці накаже всім царям казати, що вони походять від рюриковичів, а не від татар.
Але повернімося до фільму. Так, от, московитів не бентежить, що в їхньому фільмі суцільна брехня і пропаганда брехні, суцільне промивання темою Русі мізків своїм гражданам.
Щоб не бути голослівною, нагадаю, що ми, українці, раніше керувалися і користувалися Московськими історичними джерелами, як беззаперечною істиною. Але є архіви інших країн, і інша історія, в якій розповідається і про нас, і про московитів. От що цікаво, московський історик Карамзін начебто знайшов перше згадування про Москву - 1147 рік. Однак, першоджерела цього згадування не існує, а Карамзін став дуже іменитим після своїх так званих «історичних розвідок». Так от, в іноземних джерелах 1140-х років немає згадок про Москву. Більше того, про Москву не згадується і через 100 років!
Джерело перше. Московитів не бентежить, що монах Юліан з Будапешта у 1237-1238 роках здійснив другу поїздку на Волгу на прабатьківщину угорців. Їхав через країни, які називалися Моксель і Мерденс (колись, колись (!) тут буде московське царство). А поки що він їхав і все записував. Залишив багато спогадів про свою поїздку. Слова «москва» немає в його лексиконі.
Джерело друге. Московитів не бентежить, що посол Папи Інокентія IV Плано Да Карпіні, побувавши в Хана Батия в Золотій Орді в 1245-1247 роках, описав дві країни Моксель і Мерденс, детально зафіксував їхні традиції, кухню, але навіть не згадує про існування якоїсь Москви, якій по московським підрахункам мало б уже бути років 100. Московитів не бентежить, що посол Папи Римського їхав у столицю великої орди Каракорум через Київ, у якому на той час правив тисяцький, ставленик руського князя Данила, який був князем, до речі, усієї Русі і Києва теж (Карамзіни йому приписали лише князь галицький, і дехто з нас помилково його й досі вважає галицьким князем, а він і київський теж. Московити не могли допустити, щоб Київ мав свого короля, а Русь була королівством, тож отримали обрубане Данило – князь Галицький). Так от, Да Карпіні описав Київ, як процвітаюче місто – центр науки, мистецтва, ремесел і торгівлі з масою купецьких кораблів з різних країн. Першу татарську заставу посол побачив на місці сучасного Кам’янського (донедавна - Дніпродзержинськ). Слова «москва» не існує в лексиконі Плано да Карпіні.
Третє джерело. Московитів не бентежить, що третій мандрівник - Гійом де Рубрук, посол французького короля до Хана Батия в 1253 році, через 6 років після Карпіні пише про те, що Руське королівство було до Дону, а далі на північ була країна Моксель. Розповідає про цю Моксель і знову ні словом не згадує про Москву.
Четверте джерело. Є ще й перський історик, очевидець подій ХІІІ століття Ала-ат-дін Джувейні (4 томи), який детально описує землі, порядки і владу Чингісхана, його імперію та ісламський світ. Розповідає, що на периферії ісламського світу є Руське королівство, Литовське князівство тощо, але знову (!) жодного згадування про Москву.
Варто замислитися, чи не так?
То в мене питання, коли наші історики будуть так фінансуватися та морально заохочуватися Урядом, що зможуть опанувати різні мови і мати кошти спокійно сидіти в архівах сусідніх країн, вивчаючи нашу правдиву історію з їхніх джерел? Поки до тих джерел не дісталася рука Кремля, як дісталася до наших архівів, до наших історичних персон, до нашого всього.
Бо поки ми не фінансуємо наших науковців, (як не профінансували слов’яністів на міжнародний з’їзд, що ті, напозичавшись, поїхали за кордон за свій кошт, бо не могли не поїхати), московити фінансують штампування брехливих зомбо-фільмів, які, до речі, дивляться й українці.
До речі, у фільмі є і правда. Одному з героїв пишуть липовий родовід, головна умова якого, щоб від Рюриковичів походив. Це такий, ніби жартівливий епізод, а направду, це ж вони так усім своїм боярам і царям понамальовували їхнє походження.
П.с. Учу нашу історію. І ви вчіть. Мені добре, у мене вдома є історик, к.і.н. Тож подивилася московський фільм і вкотре приголомшена.
Лариса Ніцой.
Першими померли комсомольці...
Свідчення Л.В. Янківської, жительки
с. Будеї Одеської області, записані
онукою.
Свідчить: онука ЯНКІВСЬКОЇ Лукерії Василівни.
«Коли в 193[2] році по селі Будеї пішли чутки, що бригади по викачці [зерна] у селян забирають хліб, я з чоловіком Янківським Никифором Ільїчем 1900 року народження в лісі викопала яму і сховала мішок кукурудзи, а в грубі
заховала кілька мішків пшениці. Ранком бригада на чолі з головою сільради Марком Н., який штурмував Зимовий Палац, з міліціонером Редькою та двома комсомольцями зайшли у хату і почали вимагати віддати мішки з зерном. Янківська сказала, що був неурожай, і хліба немає. Комсомольці почали металевими ломами проколювати все подвір’я, шукаючи зерно. Потім розворотили грубки і забрали кілька мішків зерна, навантажили ними підводу і відвезли їх на станцію Кодима, а там навантажили столипінські вагони мішками з зерном і товарний
поїзд повіз їх в сторону Москви. Першими померли з голоду комсомольці, які входили до складу бригади по
викачці зерна. Вони не думали, що їм треба теж щось їсти. Міліціонер утік у Кодиму. Волос, сусід, утік у Грузію і залишився живий. Мене і чоловіка Никифора від голодної смерті врятував тільки мішок кукурудзи, схований у лісі. Цілі хати були пусті у селі Будеї, так як мешканці їх вимерли з голоду».
Друга половина вересня 1939 року.
Щойно розпочавшись, велика война раптом скінчилась і до села увійшли червоні. За ту жменьку лиховісних днів господарі з подостатком наслухались та наїлись страхів про однорогих чортів з великими червоними дзвіздами на чолі. Але щось не виглядали вони на таких страхітливих потвор – вимучені, обірвані, засмальцьовані та голодні. Навіть не голодні, а голоднющі – хіба ж то військо? І все ж якимось робом побили вони годованих і добре мундированих поляків, – певне не без помочі дідька.
Яких півдня і осмілів нарід та й висипав на вулицю. А в кожному селі з подостатком було сестриць-жалібниць. То ж наварила й напекла така сестриця і тішиться, що їсть та марнота, аж світу Божого не бачить, ну так гей би їх з рік взагалі не годували. З питтям та сестриця не надто мудрувала – кинула на воду чорну порічку розварену з цукром, розкалабуцькала та й подала. П'є старшина та й прицмокує – в житті смачнішого куштувати не доводилось. Допив, витер вуса та й питає:
- Мать, а што єто у тєбя такоє вкусноє било?
- Та ви що не відаєте? Та то ж чорна порічка.
Не допетрав, що то воно таке «чорна порічка», але був серед вояків служака українець біля нього та й розтлумачив, що в українців це називається чорна порічка, а в них, московитів, «смородіна». Втішений таким простим поясненням старшина підійшов до господині та й хвалить її:
- Мать, а какая вкусная у тєбя смородіна била.
А сестрицю ту раптом аж перекосило:
- Ах ти ж клятий москалиско! Я тобі дала їсти, пити, а ти зараза кажеш, що то все СМОРОДИНА!
Ото ж бо дорогі українці, в нашій мові ця ягода до приходу московитів ніколи не звалась «смородина», бо цей термін асоціювався зі смородом. В нашім народі ці ягоди розрізняли як «червона порічка» і «чорна порічка».
. У тоталітарному суспільстві сміятися часто бувало ризиковано: газетні фейлетони і навіть просто переказані анекдоти легко могли страктувати як антирадянську діяльність.
Гумористів у тридцяті ув'язнили мало не всіх, тож знаменитий журнал "Перець" закрився через брак співробітників. Тим більше, що чимало письменників та журналістів, які в ньому друкувалися, серед них і Остап Вишня, боролися за розбудову Української Народної Республіки.
Перш ніж стати фантастично популярним гумористом Остапом Вишнею, Павло Губенко зробив успішну "революційну" кар'єру.
У полон до більшовиків він потрапив у статусі начальника медично-санітарного управління міністерства залізниць УНР, яке опікувалося усіма залізничними шпиталями, де лікувалися уенерівські солдати й офіцери.
Виконання вироку відклали "до закінчення громадянської війни", і знаний уже тоді гуморист більш ніж рік відсидів у тюремному підвалі.
Урятував його, як і багатьох інших полонених, Василь Еллан-Блакитний: харківські боротьбисти (члени однієї з українських партій початку 20-х. - Ред.) мали тоді реальну владу, енергійно розбудовували культурну інфраструктуру, ретельно підбирали кадри.
У кабінеті Блакитного в редакції "Вістей ВУЦВК" (до речі, на цьогорічному Книжковому Арсеналі відтворили інтер'єр знаменитої кімнати, де народжувалося чимало амбітних проектів і задумів) і відбулося, сказати б, подвоєння особистості: Павло Губенко став фейлетоністом Остапом Вишнею.
Копирайт изображенияUKRINFORM
Image caption
У 2012 році "Перець" святкував 90-річчя
Довженко, тоді ще вістянський карикатурист, зробив двофігурну композицію, зобразивши Вишню в уяві читачів та реальному житті. Тож на відміну од вусатого череваня у вишиванці з головою-вишнею, його alter ego з класичною краваткою під білим комірцем виглядає швидше задумливим чи навіть сумовитим.
Здавалося б, це момент осягненого успіху. Популярність письменника-гумориста просто феноменальна. Він король тиражів, ним захоплюються мільйони читачів, одна за одною виходять книжки. Більше того, йому вдалося (що вже зовсім унікально!) вигадати новий жанр - оті знамениті "вишневі усмішки".
Утім, зрідка молодий літератор брався писати не фейлетони, а захоплені театральні рецензії. Так сталося, коли на сцені "Березолю" він побачив у ролі полум'яної Жанни д'Арк яскраву чорняву красуню Варвару Маслюченко. Це було кохання з першого погляду і на все життя.
Але тоталітарні режими й ідеології завжди бояться сміху. Розстріл редакції паризького сатиричного журналу "Charlie Hebdo" вразив цілий світ. Схожа трагедія сталася в середині тридцятих років минулого століття, коли знищили майже всіх співробітників харківського журналу "Перець".
1934-го журнал припинив існування фактично через те, що не було кому писати. Професія фейлетоніста опинилася в переліку найнебезпечніших.
Копирайт изображенияUKRINFORM
Image caption
Павло Губенко із сином, 1928 рік
Остапа Вишню арештували одним із перших, 26 грудня 1933.
Кость Котко, Юхим Ґедзь, Юрій Вухналь - усі ці провідні автори гумористичного видання загинули 1937 року.
Вишня ж відбув у таборах, як згодом гірко жартував, свою десятирічку.
1943-го, коли почалося визволення України, письменники, користуючися прихильністю Микити Хрущова, зважилися звернутися з проханням про реабілітацію групи митців.
Тодішній заступник голови Ради народних комісарів Микола Бажан подав його Хрущову, а той у якийсь особливо сприятливий момент представив Сталінові.
Згоду пощастило отримати. Проте в таборах відшукали живим лише одного з фігурантів. Зеку Павлові Губенку "пощастило": коли його забирали на розстріл, мав високу температуру, не тримався на ногах, і його, аби не клопотатися, залишили десь по дорозі.
А тих, хто прибув до місця призначення, одразу ж розстріляли. Тож коли 1943-го наказали збиратися з речами, прощався з товаришами по нещастю, як на смерть.
Але далі чомусь з'явився кравець і зняв із дистрофічно худого клієнта мірку для костюма. У червонозоряній столиці Павла Михайловича під вигаданим прізвищем поклали в лікарню. Підстрахувалися, очевидно. Якби медицина виявилася безсилою, можна було би сказати, що в'язень давно загинув на суворій півночі.
У Москві Остапом Вишнею заопікувався Максим Рильський. Коли 1931 року він сам дивом вирвався з Лук'янівської в'язниці (часи були ще порівняно вегетеріанські), якраз Вишня забрав поета до себе і допоміг подолати біду.
Тепер же очільник письменницької спілки віддав другові власний костюм і з допомогою складних бюрократичних маніпуляцій швидко добув людині без паспорта рятівні продуктові картки.
Невдовзі Вишня вже друкує свою знамениту "Зенітку", інші усмішки, в яких найперш викриває "українських буржуазних націоналістів", незнищенних "самостійників". Тоді жартували, що Вишня найбільше зробив для інформування радянських громадян про те, як Українська повстанська армія продовжує боротьбу.
Перші з цих гуморесок писалися в російському Раненбурзі, де перебувала в евакуації дружина. Варвара Маслюченко-Губенко вірно чекала чоловіка. Вона приїздила до нього в табір, потім безуспішно домагалася дозволу оселитися поблизу.Тепер же взялася повертати фізично виснаженого, виголоднілого арештанта до життя.
Київ, квартира в розкішному, як на той час, Роліті на Леніна, 68 (житлового будинку для письменників), побачення із загубленим сином.
Пишуться "Мисливські усмішки", в яких ескапістський зміст давав змогу почасти уникнути пропагандистських надзавдань. Полювання теж ставало символом свободи, принаймні заблуканий у лісах мисливець на якийсь час переставав почуватися піднаглядною жертвою.
Тим більше, що громадянина Губенка звільнили за кілька днів до закінчення присудженого строку, справу не переглядали і в будь-який момент могли повернути назад на нари.
Мисливська пристрасть зміцнювала дружбу з Максимом Рильським. Скільки було переговорено в їхніх мандрах, коли шукали не так зайців, як порозуміння і втіхи від не призначеної для чужих вух розмови, подалі від підслухувальної апаратури, якою нашпиговано було письменницькі мешкання…
"По полях ми з Вишнею бродили // Восени, шукаючи зайців", - згадував у ностальгійному вірші Рильський.
Численні розповіді про те, як від захоплених неймовірною оповідкою мисливців утікає, насміхаючись, селезень або й хитрий лис, можуть зворушити й сьогодні. А біографія гумориста, якому надто часто було не до сміху, допомагає багато що зрозуміти у темних і недобрих часах, коли йому випало жити.
14 сентября — День физической культуры и спорта Украины
День физической культуры и спорта Украины отмечается в стране ежегодно во вторую субботу сентября на основании Указа Президента № 340/94 от 29 июня 1994 года. читать дальше
Его главная цель — приобщение населения Украины к занятиям спортом и физкультурой, а также — пропаганда активного здорового образа жизни.
Всего украинскими спортсменами было завоевано больше четырехсот олимпийских медалей. И сегодня новое поколение продолжает успешно выступать на мировых спортивных аренах.
В сам же праздник традиционно во многих населенных пунктах Украины проходят спартакиады, состязания, марафоны и другие массовые спортивные мероприятия, победителям которых вручаются грамоты и ценные подарки. В украинских учебных заведениях также в этот день, или в преддверии, организуются всевозможные конкурсы и соревнования по физической культуре и спорту. Еще одна из традиций данного праздника — чествование ветеранов украинского спорта.
У перших днях вересня 1943 р., поблизу села Радовичі Турійського р-ну, відбувся один із найбільших боїв УПА з німцями на Волині.читать дальше
5 вересня в цьому районі повстанці вели бої з польськими загонами Армії Крайової та базами польської "самооборони". Для операції проти поляків було стягнено декілька куренів групи УПА "Турів".
7 вересня в місці ведення українсько-польських боїв з'явилися німецькі армійські підрозділи. Спершу рота вермахту несподівано натрапила на засідки, організовані сотнями "Байди" та "Кубика".
Під час першого бою німці втратили 5 убитими й 11 полоненими. 8 вересня німці відправили каральну експедицію із Ковеля в силі батальйону піхоти (470 вояків) і трьох броньованих машин та бронепоїзда. Розпочалися запеклі бої з використання з обох боків артилерії.
Повстанці, які мали чисельну перевагу, але гірше озброєння, вели бої дві доби (до кінця дня 9 вересня), після чого відійшли вглиб лісового масиву. У боях брало участь 9 сотень УПА (курінь Олексія Громадюка (“Голобенка”), курені “Щуки” і “Яреми”, а також вишкільна сотня артилерії під командою "Розважного", сотня "Запорожця" (сотенний, уродженець Горохівського району) та ін. - ) - всього понад 1000 повстанців під загальним керівництвом Олексія Шума ("Вовчака") Упівці здобули 59 одиниць зброї, убили начебто 208 противників (за свідченням учасника бою В. Новака ("Крилатого") .
В боротьбі особливо відзначилися сотенний 1-ої сотні Тихон Зінчук ("Кубік"), сотенний 2-ої сотні "Байда" (колишній червоноармієць), який командував навіть після поранення в голову, та чотовий Чайківський ("Трач"), чотовий "Деркач"; стрілець "Каленик", який загинув; кулеметник УПА, житель села Осьмиговичі Василь Севастанюк, який у критичний момент підвівся з кулеметом на повний зріст і нищівним вогнем заставив німців зупинити атаку. Жителем села Гаруша (Турійський район Волинської обл. Іваном Вовком було підбито німецький броньовик.
Із боку УПА загинуло біля 40 вояків, було 3 поранених.
Тоді загинули повстанці: Андросюк Леонід Демкович, Наумов Іван, Січкарук Мусій, Романчук Василь Боніфатович, пс. "Муха" - всі уродженці села Купичів Турійського району; Бадера Максим Каленикович, Баран Леонід Миколайович, Марцинковський Василь Андрійович - всі уродженці села Новий Двір Турійського району; Білецький Василь Іванович, Гнатюк Іван Григорович, Рябий Єгор, Терещук Василь Васильович, Терещук Василь Іванович, Сервачинський Михайло, Терещук Олександр, Білецький Іван, Савчук Дмитро, Рябий Феодосій - всі уродженці села Нири Турійського району; повстанець Кухарук із Турійського району; Нечипорук Петро Іванович із села Літин Турійського району; Карпук Андрій Данилович, Башта Іван Микитович, Башта Володимир Микитович -всі уродженці села Гаруша Турійського району; Микитюк Іван із села Радовичі Турійського району; Муравський Сергій Пилипович уродженець містечка Турійськ; Прогонюк Степан Олексійович, повстанець Казбур, Соловенюк Петро, Солтис Адам, Чабан Ничипір, Шейка Петро, Шумський Петро Лукашович - всі уродженці села Вербично Турійського району; Шворак Леонтій Сильвестрович, Терефельський Федір Трохимович -обидва уродженці села Чорніїв Турійського району; Потапчук Петро, уродженець села Будище Ковельського району Волинської області.
Ветерани польського підпілля стверджують, що в цьому бою німці втратили лише 26 своїх солдатів. Однак вказують на те, що тіла німців були сильно помордовані. Навряд чи в такому бою у повстанців була можливість знущатися над трупами.
Помордованими могли бути хіба що 11 німців, захоплених 7 вересня в полон. Скоріш за все правда про німецькі втрати лежить десь посередині. Якщо припустити, що вбитих німців 8-9 вересня було стільки ж, скільки захоплено зброї (59 чоловік) і додати до цього числа 11 убитих полонених і 5 убитих напередодні, то вийде доволі вірогідне число - 75 чоловік. Враховуючи, що повстанців було більше, й що німці атакували на незнайомій території, вони цілком могли втратити стільки людей за три дні.
Родился знаменитый футболист. День в истории
14 сентября 1946 года родился Владимир Мунтян — знаменитый футболист, выступавший в 60-70-х годах за киевское "Динамо".Мунтян родился в Котовске Одесской области. Но в 1947 году вместе с родителями переехал в Киев.С 19-ти лет выступал за в команду "Динамо", в составе которой провел всю карьеру.Выступал за сборную СССР.Провел за карьеру 371 матч, забил 70 мячей.Рекордсмен по количеству званий чемпиона СССР по футболу – 7 раз. Выигрывал Кубок кубков и Суперкубок УЕФА в 1975 году.Занял в составе сборной 2-е место на чемпионате Европы в 1972 году.С 80-х годов на тренерской работе.
кати українського народу.
. Ге́нріх Григо́рович (Генох Гіршович) Яго́да ) — радянський державний діяч, перший нарком внутрішніх справ СРСР (з липня 1934), Генеральний комісар держбезпеки СРСР.
Злочинець, один з організаторів Голодомору в Україні 1932—1933
Справжньою катастрофою для українців, які шукали порятунку, стала ........а тодішнього заступника голови ОДПУ СРСР Генріха Ягоди від 17 жовтня 1932 року. Директива вимагала від чекістів на місцях негайно припинити будь-яку торгівлю зерном, борошном і випеченим хлібом. читать дальше
Хлібопродукти, привезені для продажу на ринок, вилучалися. Було необхідно повідомити населення, що такі дії пов'язані з необхідністю виконання хлібозаготівельних планів. Винятки з цього правила поширювалися лише на Москву, Далекий Схід, Крайню Північ, Закавказзя й Татарстан . В результаті українці втратили можливість легально купити та привезти додому навіть раніше дозволений пуд хліба ‒ його просто не було кому продати. S90919-132834(1).jpg
Последний раз редактировалось Volodya; 19.09.2019 в 14:40.
Леоненко исполнилось 50 лет
Сегодня, 5 октября, бывшему игроку «Динамо» и эксперту Виктору Леоненку исполнилось 50 лет.Леоненко – 4-кратный чемпион Украины, 2-кратный обладатель Кубка Украины, а также обладатель серебряной медали чемпионата Украины.Трижды признавался лучшим футболистом Украины. За карьеру забил 108 голов в высших дивизионах СССР и чемпионатов Украины.Выступал за «Геолог», московское и киевское «Динамо», ЦСКА Киев и «Закарпатье».В последнее время работает экспертом на телевидении.
14 октября родился Виктор Онопко
Сегодня 50 лет исполнилось экс-защитнику донецкого "Шахтера", московского "Спартака", "Овьедо", "Райо Вальекано", "Сатурна" и сборной России, 3-кратному чемпиону и 2-кратному обладателю Кубка России, обладателю Кубка чемпионов СНГ, ныне тренеру Виктору Онопко.
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 04:14.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.