Це мій син. Моя жінка бивша. Так получілось, що розійшлися…» - Сашко, він же «Малиш», гортає фотки на телефоні. Знімки рідних перемішані з моторошними кадрами після боїв. В кімнаті темно – частина Авдіївки, де дислокуються бійці 25-ої бригади, знеструмлена, ми сидимо на єдиному в кімнаті стільці та скрученому матраці, підсвічуємо ліхтариками.
Війна принесла хлопцеві чимало розчарувань та – поранення в голову. «Тут даже якщо пальчиком потрогать, відчувається…» - він із якоюсь хлоп’ячою гордістю бере мою долоню і проводить по короткому «їжачку» волосся. Там дійсно відчувається чималий рубець.
«Осколок прилетів в Кринці, в шахті, - розповідає він. - Спершу посміялися, і нічого – наче все нормально. Потім уже за рік почалося оце… - показує фото себе під час судом, - вранці їсти не міг… якщо встаєш різко – починаються якісь непонятні маньоври… судомний синдром».
Йому поставили діагноз «лівостороння енцефалопатія». Далі був госпіталь та реабілітація в Хусті у санаторії «Трембіта». «Не пам’ятаю, скільки там пробув, - говорить «Малиш». - Спершу медики приймали мене за симулянта, а потім, коли зі мною стався напад, запанікували: «Да, действітєльно!..» Поранення тоді не зафіксували, а тепер добитися правди нереально… хотіли інвалідність оформляти, та я відмовився: не хочу в 21 рік йти на пенсію! Забрав папку з документами, і пішов! Я їх не оддам, хай в мене лежать! Там заключення з Дніпра, з Києва, де пишуть, що я обмежено-придатний, і не придатний до мобільних військ… я патріот, я служив «срочку» у ВДВ в 25-ій бригаді!..»
Сашко згадує, що до війни займався машинами, «продавав, купував, сам робив, красив – була авто майстерня». Батько «Малиша» пішов у військомат ще в березні, Сашко потрапив на фронт у липні. «Мама, - каже хлопець, - поставилася негативно».
Рвані спогади фронтової географії «Малиша» вражають: Дебальцеве, Савур-могила, Комунар, Ждан, Нижня Кринка, Зайцеве… «Ми брали Дебальцеве, з Дебальцевого ми зразу поїхали на Шахтарськ, - згадує військовий. Потім поїхали на Савур-могилу… Нижня Кринка – Новоордановка – поїхали туди. Після того ми Нижню Кринку держали-держали майже місяць. Потім сказали – у вас є три часа: потроїли колону і виїхати звідти!».
За цей період боєць бачив чимало лиха, і не лише з боку противника. Наказ покинути взяте ціною крові місто згадує із болем. І при цьому з відчаєм нарікає на те, що сидить не на «нулі»: «Я тут сиджу в тилу, взагалі!.. Це тил, що тут може прилітати?..» Але, насправді, на «передок» Сашко виїжджає щодня – розвозить побратимам дрова, воду й продукти: «Ми – взвод забезпечення. Раз на раз не приходиться – раз нормально, раз «попадаєш», коли поїхав на виїзд», - розповідає хлопець.
Його фронтові бажання подібні до прохань сотень інших військових. «Аби побільше тепловізорів… «Ночники» теж добре, але не так: в «ночники» бачиш узори, а тепловізор дозволяє побачити кожен рух. І ще б нам побільше артилерії…» - ділиться «Малиш».
Звісно, забезпечити побільше артилерії – не в наших силах. Але покращити видимість на передовій та зберегти життя нашим військовим може кожен
Подивіться йому в очі. Це розвідник, один із наших захисників. Він щойно повернувся із бойового виходу. Ми сидимо на позиції поблизу Донецького аеропорту. До бліндажів ворога звідси – менше кілометра.
Між окопами та майже зруйнованими будинками пересуваємося тут перебіжками. Попри так звані Мінські домовленості, окупанти ледь не щодня прицільно "гатять" по нашим позиціям поблизу ДАПу.
Последний раз редактировалось Olexijj; 12.12.2017 в 10:20.
НА хвилинку уявіть себе на місці цієї Божої ЛЮДИНИ...
Саме він зміг врятувати 87 людей в Іловайському котлі, коли ПІД СТРАХОМ СМЕРТІ пішов домовлятися із терористами про вивезення поранених. А ПОТІМ,МАЙЖЕ ДВІ(!!!) ДОБИ,САМОТУЖКИ ЗБИРАВ І ВИВОЗИВ УКРАЇНСЬКИХ БІЙЦІВ.
Перший серед лікарів став Народним Героєм України та нагороджений найвищим орденом України--"Орденом Свободи"
Справжня людина-- легенда,військовий лікар Всеволод Стеблюк.
Слава Герою! ️
Последний раз редактировалось Olexijj; 12.12.2017 в 20:55.
Історію «Баті» на сторінці Прес-центр штабу АТО розповіла Таня Зарицкая, прес-офіцер окремої повітряно-десантної бригади.
Поза фронтом «Батю» звуть Павло – позивний хлопці дали йому ще в «учєбці», коли дізналися, що раніше їх новий товариш служив священником.
«Я, - каже військовий, - ще з дитинства мріяв служити в армії, у самих крутих військах – десантних. Тоді сиріт не брали, і я за покликанням серця вступив до Одеської духовної семінарії. Закінчив, прийняв сан… Але в мою країну прийшла війна. Це стало чимось переломним у моєму житті».
Вдома на «Батю» чекає дружина та четверо дітей. Він вже звик до запитань на кшталт: «А як же священник може воювати?» Каже, що на них відповідає фразою з фільму: «Я прийшов сюди не вбивати, я прийшов захищати!»
Фонд «Повернись живим» допомагає підрозділу, у якому служить Павло. Нині десантники захищають Донецьку область
Последний раз редактировалось Olexijj; 16.12.2017 в 17:50.
Світлана Сергійко для 92-ї бригади була й продовжує залишатися покровителькою, доброю феєю й матір’ю Терезою в одній особі. Вона невідомо як і не знати звідки завжди доставляла бійцям саме те, чого вони більше всього потребували, й саме тоді, коли ця потреба була найбільш нагальною.
Військовослужбовці, котрі пройшли горнило передової, добре розуміють, наскільки тяжчими були б їхні проблеми, якби не турбота штатного волонтера Світлани. Її дійсно можна назвати штатною, оскільки вона із завидною постійністю двічі на місяць навідувала першу лінію оборони.
Тому 5 грудня, коли в Україні відзначалося професійне свято — День волонтера, командування 92-ї запросило «нашу Свєту» до Чугуєва. І там її заслуги, перед вишикуваним особовим складом бригади, відзначили орденом «Бойовий волонтер України» та грамотою «за підтримання бойового духу захисників державного суверенітету та територіальної цілісності».
Така ось невелика, але щира й цілком заслужена подяка від воїнів. Бо якщо існує в природі волонтер від Бога, то це безумовно — Світлана Сергійко!
Последний раз редактировалось Olexijj; 21.12.2017 в 13:41.
МАЛЕНЬКІ ВОЛОНТЕРИ
Полінці всього чотири рочки. Вона називає себе волонтером. З мамою, вони печуть смачне печиво і пригощають бійців на вокзалі
Разом із смаколиками, дарує кожному тепло дитячих долонь і щиру усмішку
Ця маленька дівчинка - приклад для нас усіх.
Последний раз редактировалось Olexijj; 22.12.2017 в 16:49.
Перед проривом з району Дебальцевого військовий хірург «Смайл» здійснив неймовірну операцію у бліндажі читать дальше
— Док, що зі мною, я помираю?
— У тебе поранення живота й внутрішня кровотеча, сам розумієш.
— То везіть у лікарню!
— Не вийде, ми в оточенні. Єдиний шанс — оперувати тут, в окопі. Що скажеш?
— Робіть що треба, я у ваших руках!
Лютий 2015-го. Дебальцеве. У бліндажі без наркозу, донорської крові, інструментів і спеціального обладнання, під світлом примітивного китайського ліхтарика тривала складна операція на печінці, шлунку й підшлунковій залозі. Під час обстрілів земля сипалася в імпровізовану операційну. Хірург розумів, що оперує живий труп і що шанси на успіх мінімальні. Та в пораненого Олександра Тарасюка були інші плани…
Стан пацієнта стабілізували тільки через чотири години. Живий! Його перші слова після того, як медик витягнув дихальну трубку: «Док, я все чув! Ти перебирав мої кишки! Я хотів тебе вбити!». Лікар сказав: «Поб’єш мене, якщо виберемося з цього пекла». Він випрямив спину, що нестерпно боліла, адже оперувати доводилося на колінах… Зволікати ніколи. Час прориватися. Попереду — запеклий бій. Насамкінець хірург попросив анестезіолога зробити фото на згадку. Поранений, якого лише кілька хвилин тому перевели на самостійне дихання, зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги — V.
Коли Сашко з лікарем Олександром Данилюком на позивний «Смайл», який подарував йому другий день народження, побачились через кілька місяців, вони не впізнали один одного. Це були вже зовсім інші люди. Сьогодні вони найкращі друзі. Найближчим часом збираються разом іти в гори, постійно спілкуються телефоном і зустрічаються. Олександр нещодавно повернувся з реабілітації в Угорщині, де оздоровлювався в межах проекту «Зігрій душу». І хоча життя перемогло, результати тієї операції й досі дивують поважних медиків, адже хірургічне втручання відбувалося з обмеженою анестезією.
— Більшу частину операції я був притомний, — згадує Олександр Тарасюк. — Хірург з асистентом розмовляли, проте ні поворухнутися, ні відповісти їм я не міг. Чую: «Подивися, чи він іще живий». А мене злість бере. Що за думки взагалі? Відчував, як мене перебирають усередині. Після тих відчуттів мене жодним стоматологом не злякаєш. Лікар усе коментував асистентові: «З печінкою розібралися. Перевіримо кишківник. Шлунок підлатали».
Це була остання операція перед проривом українських бійців. Прооперований пацієнт запитав у хірурга, що буде з ним далі.
Той відповів: «Тебе вивезуть до лікарні в Артемівськ (Бахмут. — Ред.). Якщо ні, то я тебе не залишу, я здамся в полон із тобою». Лікар уклав у праву кишеню штанів записку, в котрій написав, яку операцію зробив мені. Мене поклали в машину, і почався вихід наших військ із Дебальцевого. Під обстрілами ми прорвалися до Артемівська. Місцеві медики поставили мені крапельницю й швидкою відправили до Харкова. Вони запитували, у якій лікарні мене оперували. Ніхто не вірив, що складне хірургічне втручання здійснили просто в окопі. Адже навіть в умовах стерильної операційної не завжди вдається досягти таких результатів. «Смайл» зателефонував до харківської лікарні й сказав, що, можливо, є сенс переробити операцію. Проте медики запевнили фронтового хірурга, що все в нормі.
Звісно, складне поранення змінило звичний ритм життя Олександра. Досі заборонені великі фізичні навантаження, з війська комісували, а в тілі залишився осколок із Дебальцевого. Та чоловік не скаржиться, він просто радіє з того, що вижив.
— Коли запитують, як я все це витримав, відповідаю, що жодного разу не прощався з життям, адже воно прекрасне!
Одразу після повернення додому Олександр написав листа лікарю, який урятував його. Цей лист із банальними на перший погляд словами подяки за подарований шанс на життя висить на стіні в медика, а його копія — у батьків військового хірурга.
Последний раз редактировалось Olexijj; 22.12.2017 в 18:37.
Ця війна забрала сина, і я прийшов воювати й за нього»
«Я на «гражданці» був зварювальником 5-го розряду, заробляв більше, ніж в армії. Тому тут не за гроші…»
Падає сніг, потім дощ. Земля мокра й грузька. На передовій, коли живеш у землянці, погода важливіша, ніж удома в теплій хаті. Якщо хочете, погода — то є небесна зброя…
Донецький степ укритий білим снігом. Чорною плямою на ньому стоїть одинока БМП. На видноколі з труб Світлодарської ТЕЦ в’ється сірий дим… Чоловік середніх років у домашньому светрі й засмальцьованому камуфляжі дбайливо збиває з БМП грудки замерзлої землі…
Привітно усміхається і розповідає:
«Мене звати Микола, позивний «Чапай». На війні вже понад три роки. Спочатку служив у 15-му батальйоні, ремонтував бронетехніку. Тепер тут, у 54-й бригаді, механік-водій бойової машини піхоти. По війні трохи поносило — бував у Сєверодонецьку, Золотому, Попасній. Та й у цьому місці вже вдруге».
«Мені 49 років, 8 березня буде 50. Мені вже довелось у своєму житті понюхати пороху, прикривав вихід радянських військ з Афганістану. Є в мене дочка, чекаю від неї й зятя вже третього внука. Я на «гражданці» був зварювальником 5-го розряду, заробляв більше, ніж в армії. Тому тут не за гроші. Я тут — щоб не лізла всяка бидлота в мою хату. Буду до кінця…»
«Ця війна забрала сина, і я прийшов воювати й за нього», — вже сумно каже Микола, і на його очах з’являються сльози…
Олександр КЛИМЕНКО
Йайомтеся, це – начмед 128-ї гірсько-піхотної бригади Дмитро Перегняк. Він на війні з 2014-го. Пройшов пекло у Дебальцево та Луганському аеропорту.
Док врятував не одне життя, і тепер згадує, як доводилося надавати складну медичну допомогу у буквальному сенсі сліз за тим, що було під рукою.
«Одного разу замість вирваної горлянки вставив пораненому трубку з протигазу. Коли рахунок іде на секунди, треба імпровізувати. Думати часу взагалі не було, а ситуація виникла, без перебільшення, критична. У хлопця повністю вирвало кадик, і пощастило, що до сонних артерій не дійшло. Добре, що під руку потрапив протигаз. Тепер, звісно, медичне забезпечення на іншому рівні, а тоді подібні історії здавалися не такими вже й дикими», - розповідає капітан
«Ти дивишся на мене, як моя мама…»
Так сказав поранений боєць 19-річній дівчині, дякуючи якій він залишився живий
«Мальва» — позивний тендітної дівчини Ганни Комар. Коли почалася воєнна агресія Росії на Сході України, Ганна вирішила призупинити навчання в Ужгородському державному університеті, у якому навчалася на фізико-математичному факультеті, і поповнила лави добровольчого батальйону «Карпатська Січ» як санітарка в медичній роті. Тоді їй виповнилося лише 19 років
— Мої тато й мама — медичні працівники, тож мій вибір був зрозумілий. Я була впевнена, що саме в медичній роті принесу найбільше користі, — розповідає Ганна.
Розрив першої міни кинув Ганну у вир війни.
— Це було в Пісках, — пригадує дівчина, — я вийшла з укриття й пішла по воду, аж раптом неподалік вибухнула міна. Автоматично я впала на землю. Опам’ятавшись, швидко кинулася в укриття й тільки там уже побачила свої здерті, як у дитинстві, коліна.
Потім були перші поранені. Найбільше Ганна запам’ятала бійця Василя, з артеріальною кровотечею. Після надання першої медичної допомоги його в супроводі «Мальви» евакуювали в Дніпро.
— Десь на половині шляху боєць прийшов до тями та попросив води, і тоді він сказав слова, які я запам’ятала на все життя: «Ти дивишся на мене, як моя мама». Від цих слів на моїх очах виступили сльози, — стримуючи емоції, пригадує Ганна.
Василя довезли до лікарні, у якій медики продовжили боротьбу за його життя. Але за свій порятунок він назавжди вдячний тендітній дівчині з великими гарними очима. На жаль, були й ті, яких не вдалося врятувати. Про це Ганна воліє не згадувати й тільки каже, що це її біль, котрий залишиться з нею назавжди.
Зі своїми побратимами «Мальва» визволяла та обороняла Добропілля, Водяне, Піски, Зайцеве й інші гарячі точки Донбасу.
У травні 2016 року Ганна підписала контракт, тепер вона служить у мінометній батареї однієї з механізованих бригад.
У хвилини затишшя дівчина мріє про перший день після закінчення війни. Як вона одягне гарне плаття, узує туфлі на високих підборах, за якими дуже скучила, і стане знову схожою на своїх одноліток. Принаймні зовнішньо, бо те, що довелося їй побачити й пережити на війні, назавжди змінило її внутрішній світ.
Анатолій ШТЕФАН,
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
Последний раз редактировалось Olexijj; 07.01.2018 в 22:43.
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 04:49.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.