Усі звуть його дядько Толя. Чоловікові 58. Він механік-водій командирського танка. Танка самого комбата! На війні з російськими окупантами із самого початку. 2014-го вийшов із Криму, але не в складі військового підрозділу, а з патріотичних міркувань.

Із дружиною, з якою жив у Сімферополі, не склалося життя: вона заковтнула пігулку російської пропаганди та прийняла «рускій мір».

Анатолій оббивав пороги військкоматів на материковій Україні, але йому відмовляли в призові. Мовляв, не той вік.

«Яка різниця, той чи не той вік? На нас напали! Я фору молодим дам…» — казав дядько Толя і мав право, бо свого часу, далекого 1979-го, був одним із найкращих танкістів у частині.

Та невдовзі в Міноборони ухвалили рішення про збільшення граничного віку перебування на військовій службі на особливий період, щоб можна було призвати досвідчених вояків давньої школи, які були дуже потрібні українській армії на початку російської агресії.

Так він удруге сів у Т-64. Бої за українську незалежність на Сході України чоловік згадує не дуже охоче, бо перед очима стоять хлопці, котрі пішли у вічність, і скалічені бойові побратими.

Однак деякі бойові епізоди дядько Толя пригадав:

— Узяли пайки, воду. Сиділи в засідці тихо, як миші. Той танк кошмарив наших хлопців постійно. От ми й влаштували йому пастку. Щоправда, забагато снарядів довелося випустити: аж вісім пострілів бронебійними. Але був і бонус. Поруч із танком їхала вантажівка, напевно, з боєкомплектом, тож і вона згоріла.

На його рахунку є й спалені ворожі САУ.

— Наші позиції стали накривати важким калібром, — розповідає Анатолій. — «Де командир танка?» — кричу навідникові. А він мені: «У штаб помчав. Зв’язку немає, ну що, поїхали самі?».

Екіпаж із двох танкістів виїхав до лісопосадки. І яким же було їхнє здивування, коли вони побачили в чистому полі на відстані 3–3,5 км дві одинокі САУ. Вони навіть засумнівалися, чи то, бува, не якась провокація. Бо дуже зухвало поводився ворог. Та ні, ось черговий залп. Далі була справа техніки. По два снаряди на кожну САУ, і в чистому полі загорілося два яскравих факели…

— У мене п’ять онуків, і я не хочу, щоб чужинці вказували, як їм жити, — емоційно каже дядя Толя. — Так уже четвертий рік воюю… Я життя віддам за рідну землю, аби лише мої рідні й усі українці були вільними та щасливими!

Анатолій Григорович — беззаперечний авторитет у танковому батальйоні. Він головний сержант. Навчає молодь танкових хитрощів: від водіння до закручування гайок. Кажуть, знає геть усе.

— Майже 40 років мій танк постійно сниться мені, — каже дядько Толя. — Я ніколи б не подумав, що знову керуватиму бойовою машиною. Але прийшла війна. Привід невтішний, але я радий знову взятися за цю роботу, чомусь навчити хлопців. Хто, як не я? Вони наїздять на танкодромі тих півсотні кілометрів, випустять по п’ять снарядів — і прийдуть сюди. А тут уже не навчання. На війні частенько прилітає, рвуться снаряди, летять осколки…

Багато хто в певних ситуаціях часто висловлюється: «Глухо, як у танку». Дядя Толя каже, що в танку зовсім не «глухо», особливо коли по броні гатять із великокаліберних кулеметів або з важкого озброєння. У танку стає «глухо», коли злітає гусениця, глухне мотор, закінчуються снаряди… Отоді — «глухо»: грізна машина стає просто безпомічною. Тож наука від Анатолія Григоровича для молодих водіїв-механіків безцінна: він навчає виживати й перемагати.

Рудий спаніель із позивним «АТО» — ровесник антитерористичної операції. Собака поруч з Анатолієм із самого початку війни. Коли люди метушаться коло бойової машини, пес практично не злазить із танка, пірнає в люк і не проти покататися на броні. Він та його господар нічого не бояться!

Звучить дивакувато, але мене, наче магнітом, тягне у місця де пролилася не одна ріка крові. Де штормило не одне море сліз. Туди, де ми не раз чули нелюдській стогін відчаю та страждання. Все це назавжди лишається у серці. Війні у моїй пам'яті виділено найбільше приміщення.

Одне з місць, у які я завжди хочу повертатися, - Авдіївка. Був там ще у мирний час в образі простого менеджера. Згодом пролив у цьому місті першу кров, вперше попав під мінометний обстріл, а декількома годинами по тому відчув на собі "Гради". Там же я втратив першого бойового побратима – міцного й усміхненого хлопця, який зажди ходив у блакитному тєльніку.

Сиджу зараз і згадую, як вперше з початку літа 2015 року нас, якогось біса, потягнуло подивитися, як "апалченцы" поживають на Промці і що воно таке – Ясинуватський блокпост. Ну, надрали нам сраку по самі помідори, але ж скільки важливої інформації почерпнули! А після "другого Мінську" стало сумно, і ми разом із СБУшниками брали терористів на похоронах.

У січні цього року заїжджав на Авдіївську промзону на чотирьох колесах, а назад котився вже на двох. Потім докурював п’яту цигарку поспіль, поки хлопці прощалися з першими загиблими при штурмі "Алмазів". Спогадів є не на одну сторінку…

На фото нижче – те місце, де я почуваю себе у безпеці. Десь там в кінці вулички за посадкою – шахта Бутівка і Зеніт. Збоку є невеличка церква, де замість дзвонів ми не раз слухали "приходи" різного калібру. А восени в Авдіївці з'явився ще один куточок, куди можу прийти і наодинці наговоритись із загиблими хлопцями.

Біля церкви з літачком можна покурити, включити ненадовго режим "ностальгія", а потім далі поперти по передовій, щоб розподіляти оптику.
З пам’ятником захисників Авдіївки все по-іншому. Може недоречно, але для мене тут, як у коханні. Приходжу з квітами, насолоджуюся спілкуванням. Ще не пішов, а вже сумую. Знову повертаюсь до церкви з літачком, вдивляюсь у зоряне небо, чекаю, доки впаде зірка, щоб загади заповітне бажання: "Я не хочу більше меморіалів". Така проста, наче дитяча, але усвідомлена болем мрія.

Витираю скупу чоловічу сльозу, не дочекавшись другої зірки, прошу невідомі сили, щоб мені на голову впало, щонайменше, 100 тепловізорів для пацанів на передовій. Їду далі – в не менш пекельні місця.
PhotoChooser-64bcc62a-5cc9-4732-b7aa-90a611a0ffbb.jpg

Всі-медики.Усі-Народні Герої України.
Лариса,Юрій та Ярослав Кириковичі.
Пройшли Піски,Станицю Луганську,Щастя,Шахту Бутівку,ДАП.
Спочатку на схід вирушив син Ярослав, який був на Майдані. Він пішов у Добровольчий український корпус. За пару місяців у зону АТО поїхав Юрій Кирикович – щоб бути поряд. У цей час Лариса займалася волонтерством. А потім і вона вирушила до чоловіка й сина.

"Я знала, що моїй дитині хтось допомагає, тому і в свою чергу намагалася допомагати іншим і займалася волонтерством. Але вдома було важко. Дивишся телевізор, а там чи не на кожному каналі сюжети про війну на сході. Ще й зв’язок із моїми не завжди був. Сидиш і плачеш. А потім я побачила, скільки там молоді. Це ж діти, яким по 20-25 років. А я ж доросла тітка, яка теж щось може. Провідати чоловіка і сина приїхала у грудні, та з ними і залишилася. Вони потім жартували, що це був такий план. На початках я була як волонтер. Також займалася ліками – маю медичну освіту. А потім Яна Зінкевич, дівчина, якій на той час було 19 років, запитала, чи не хотіла б я допомагати «Госпітальєрам». Це було те, чого чекала".
Вклоняємось,шануємо,цінуємо!