Сьогодні - день народження у Народного Героя України ВАДИМА БАЛЮКА.
"Будь-яка моя заслуга - це заслуга моїх людей. Я під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу". 26-річний командир мотопіхотного взводу, який залишився вірним присязі під час окупації Криму, рік прослужив на лінії вогню як санітар. У нього не загинув жоден поранений. Тепер чернівчанин захищає Україну в Донецькій області в найгарячіших місцях передової. У Вінниці відчайдушний військовий отримав у 2017-му році недержавний орден "Народний Герой України".
Вадиме, вітаємо тебе з днем народження! Удачі, везіння, сили, витримки, здоров'я! Нехай все вдається і здійсняться найзаповітніші мрії! Любові та кохання, братику!
Це коли у дружини вашого побратима День народження, а весь взвод зібрав гроші, щоб він купив їй золотий ланцюжок і кулон.
Це коли ти п'єш вранці з товаришем чай, а в обід дізнаєшся, що він загинув. читать дальше
Це коли невіруючі люди хрестяться і дякують Богові після кожного розриву міни, що в них не потрапило.
Це коли твоя церква думає правильно чи не правильно допомагати солдату, який воює зі зброєю в руках, в той час, як грішні люди продають своє майно і ризикуючи життям привозять продукти, медикаменти та теплі речі на фронт.
Це коли приїжджаєш додому і здригаєшся при будь-якому різкому шумі.
Це коли просипаєшся серед ночі і шукаєш поруч свій автомат.
Це коли автоматично вдивляєшся в номери автомобілів і намагаєшся розгледіти хто сидить в салоні.
Це коли починаєш плакати, коли чуєш від дворічної донечки слова: "Тату, приїжджай!"
Це коли їдеш додому і годину стоїш в формі з піднятою рукою на трасі і ніхто не зупиняється. А ти в цей час думаєш, а чи варто далі воювати або нехай ці люди побачать, що таке війна.
Це коли хочеш заплакати, а сліз немає.
Це коли від горілки гине не менш людей, ніж від куль.
Це коли тобі дзвонять колишні друзі і питають: "а навіщо ти туди пішов?"
Це коли ти два тижні не можеш помити ноги, вологі серветки закінчилися і добре, коли є сніг.
Це коли твоя дружина каже крізь сльози: "милий, як тебе не вистачає", але при цьому просить не здаватися.
Це коли, коли, коли ...
Це коли ти ковтаєш власну кров, але так само не здаєшся...
В Івана юне відкрите обличчя. Він спокійний і любить усміхатися.
«На нашій ділянці ворог використовує стрілецьку зброю та воги. Виманює наші позиції, щоб вести снайперський вогонь по нас», - розповідає боєць про обстановку.
Він на фронті півроку - одразу після закінчення Львівської академії сухопутних військ у званні лейтенанта прийняв взвод і став командиром.
«Вони корегують вогонь утьосами. Стріляють трасерами, показують напрямок. Тоді вже і щось більше прилетіти може», - продовжує Іван.
Сильний обстріл, який тривав кілька годин, був тут 6 грудня. Тоді після кулеметів по українських позиціях почали бити гранатомети противника.
«Вони привітали нас із Днем Збройних сил України, - жартує командир. – Потім і 82-ки прилетіли, штуки чотири».
Коли ми пишемо інтерв’ю, у середині грудня на Донбасі періщить дощ як із відра, наче влітку. У таку погоду дуже важко чергувати. Бійці мерзнуть, втомлюються, часом сердяться. Однак у ворога ситуація гірша. І це трохи поліпшує настрій, - з усмішкою розповідає Іван.
«Вони в низині, і їхні окопи часто затоплює, вода стікає туди від нас і з дороги. Тому вони вимушені вилазити на дорогу, а там уже ми їх бачимо. Як ми кажемо: вони там у Венеції на байдарках добираються до позицій».
Іван – єдиний у родині військовий. Мама працює лікаркою у дитячій лікарні, тато – інженер. Спершу хлопець вступив до військового ліцею, потім – до військового вишу.
«Збройні сили – для мене надія на краще майбутнє. Часто маршрутчики кажуть: «Я вас туди не посилав. Для чого ти воюєш?». Звісно, не посилав. Але я тут і за нього. Я тут, щоб мої рідні не знали, що таке обстріли, щоб не знали цього горя, щоб раділи життю», - говорить Іван.
Війна змінила його коло спілкування. Частина тих, кого вважав друзями, відсіялась, зате з’явились ті, хто точно завжди зрозуміє і підтримає, хто прикриє спину, коли буде потрібно.
Це, каже, перевага служби у війську. І говорить про хліб насущний:
«Зараз армія добре забезпечена. Наприклад, коли я вступав до академії, було не таке забезпечення. А тепер три пари берць: літні, демісезонні, зимові. Зараз ми харчуємося за НАТОвською системою. Нам дають банани, апельсини, ківі, ковбасу, сосиски, сири. І фрукти та овочі ми отримуємо не в тилу, а на передовій».
Івану імпонує вислів Центуріона: «Якщо люди не годуватимуть свою армію, муситимуть годувати чужу». Командир вважає: захищати країну – обов’язок кожного свідомого громадянина.
«Ми часто говоримо, що влада в чомусь винна, але не починаємо з себе. А почати з себе – це піти захищати Батьківщину. Ми багато чого можемо вибрати в житті, крім батьків і Батьківщини. Це дає нам Бог, і ми мусимо це боронити», - запально говорить лейтенант.
Сьогодні свій 96-ий рік народження святкує легендарний сотник УПА Мирослав Симчич... 7 років у лавах українських повстанців... 32 роки в совіцьких таборах... Їх з кожним роком стає все менше, але вони ще досі поміж нами... А їхні ідеї набули нового духу із окупаційною війною проти України... Многая Літа, пане Мирославе!!!
Ветеранів УПА не чествували в школах, і не балували спецпайками і санаторіями. Їхні санаторії — Сибір і Соловки... Вони воювали одночасно проти трьох надпотужних імперій, не маючи жодного шансу на перемогу, вони стояли за Рідну Землю. Це справжній Подвиг!
З усією вдячністю до наших захисників! З усією ненавистю до російських вбивць-окупантів співаємо у "Пісні Сміливців"
Співає соловейко під повстанський кулемет,
Праворуч фриц скопитився, ліворуч – іхтамнєт.
Нема пощади ворогу – чорти ми лісові!
Буяє дух козацький, що аж гай гуде в Москві!
Заграй, заграй, бандуронька про долю вояка,
Залишив я дівчиноньку, пішов в УПА.
Заграй, заграй, бандуронька про доленьку мою,
Як тут за Рідну Земленьку насмерть стою.
і Це її перший День народження не в колі родини, а на війні. Поки Катерина нарізає святковий салат, розповідає, що у дитинстві, коли всі дівчатка мріяли стати акторками чи принцесами, вона відповідала: «Буду морським піхотинцем». Це й не дивно, адже батько був військовим моряком. читать дальше
Сьогодні Каті 22 роки. Вона – медична сестра у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.
«Я родом з Кіровоградської області. Коли була на другому курсі, відбувся Майдан, і нам в коледжі забороняли там бути. Але я все ж на вихідні їздила до Києва. Ані моя мама, ані одногрупники про це не знали. Там була жесть... У мене дуже патріотична родина. Мама дивилася новини і казала: «Бідні діти й бідні батьки». Потім, коли я вже зізналася, що була на Майдані, вона ще довго пила заспокійливе. Коли почалися бойові дії, я ще навчалася у коледжі. А після закінчення казала: «Мама, я хочу в армію», але вона була проти», – каже Катя.
Рік вона пропрацювала у лікарні, але потім не витримала, зібрала необхідні документи й підписала контракт.
«Мене відправили до навчального центру «Десна». Там нас ганяли по окопах, були й стрільби, і так звана обкатка танками, і проходження психологічної полоси. А потім полігон. І ось я тут», – розповідає дівчина.
Тут – це на Донеччині, недалеко від передової. Катя та інші медики бригади завжди готові виїхати за пораненими.
«Тут з усіма роззнайомилася. Я дуже різко реагую на кокетство, не люблю особливого ставлення до жінок в армії, тому спочатку доводилося пояснювати, що я приїхала виконувати свою роботу й не потребую цього особливого ставлення. Коли їздила додому, то дивилася на мирне життя, слухала порожні розмови, і люди здавалися такими далекими... Сусідка питала: «А не страшно?». Я відповіла: «А бути тут і не знати, що відбувається там, не страшно?», – говорить військовий медик.
За час служби Каті доводилося бачити людей у різних станах. Та, каже, коли треба допомогти, вдається швидко зібратися.
«Потім може бути й страшно, і руки трусяться. У мене, на щастя, не було важких поранених. Одного разу лише був військовий, якому голову зачепило кулею, та все минулося добре. Думала, розгублюся, але ні».
На запитання «Що далі?» Катя впевнено відповідає: «Служити, в мене ж бойова бригада».
Вони живуть на передовій, їм довелося звикнути до сурового сірого Донбасу, адже вони розуміють: ніхто, крім них, не здобуде перемогу для України.
Последний раз редактировалось Olexijj; 10.01.2019 в 06:05.
Саша чувствовал, что умирает. Лежа на потресканном бетоне нового терминала, с десятком осколков в теле, он холодеющими пальцами пытался дотянуться до чеки - подорвать вместе с собой приближающихся орков.. ..взрыв, боль, светлый тоннель перед глазами. Внезапно Саша увидел свое искалеченное, усыпанное обломками тело со стороны. Он понял, что мёртв. Как ни странно, страха не было. Была невероятная легкость и ясность сознания. Единственным, о чем он сожалел, было то, что перед последней атакой он так и не успел написать маме.Но ведь теперь он все равно сможет ее увидеть - решила душа, и отправилась в дальний путь на родную Львовщину. Пролетая над Украиной, солдат видел всё. Он видел, как сошедшие с ума запорожские пенсионеры, брызжа слюной, проклинали сносивших памятник Ленину "фашистов". Видел, как выстраивались очереди за гречкой, которую раздавали Вилкул и Кернес. Видел обдолбанное киевское быдло, сбившее ребенка, и судью, отпустившего это быдло под залог в $10000. Видел ровенское рагульё с лопатами, уничтожающее родную землю ради куска янтаря. Видел одесских таможенников, покрывающих контрабанду и николаевских ментов, барыгующих амфетамином. Страна продолжала жить, как ни в чем не бывало - будто не было никакой войны и тысяч погибших молодых пацанов. Солдат заглянул в дом депутата, построенный за провал евроинтеграционного закона, и в квартиру редактора "националистического" издания, скрывающегося от мобилизации. Он наблюдал, как ректор за конверт закрывает сессию студентам-медикам, а глава райсовета получает долю от незаконной вырубки леса... Внезапно вернулась боль. А с ней - радостный женский голос "Михалычь, тут наш козак очнулся". Уставший врач в помятом халате улыбнулся, и рассказал солдату, как его в последний момент вытащили товарищи с уже занимаемой чеченцами нейтралки, как прошла череда тяжёлых операций и недели комы в госпитале Днепропетровска.. ..Прошел месяц. Наглаженный китель, медали, тяжелый рюкзак за спиной. Солдат шел по улице родного города. Он ожидал радостных улыбок прохожих и веселых приветствий, но толпа пробегала мимо него с каменными, безучастным лицами. Водитель маршрутки, увидев удостоверение УБД сказал "льготні вже є, оплачуйте", а дворничиха Аня во дворе начала причитать про братоубийственную войну и фабрику в Липецке. Весь мир будто спрашивал у солдата "за что, за КОГО ты воевал?". Саша сел на лавочку и трясущимися руками закурил. Такого отчаяния он не испытывал ни под шквалом российских снарядов на Саур-Могиле, ни в выжженом поле под Иловайском. На глаза накатывались слезы.. И вдруг кто-то похлопал солдата по плечу, и звонкий детский голосок сказал "дяденька, спасибо вам". Солдат поднял глаза и увидел перед собой девочку лет 8. "Спасибо, что у нас нет войны". Детские голубые глаза смотрели на солдата, а по его небритым щекам катились слезы... "Да. Именно за это я и воевал."
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 01:55.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.
Линейный вид
