Дядя Коля просто так стріляти не буде, поки не доведе до істерики аеророзвідників, які йому на великому телевізорі не покажуть, куди і чому саме туди, а не лівіше, він має влучити. Потім ювелір сам днями в бінокль дивиться за противником і одним влучним пострілом з ПТУРа мінусує техніку та позиції терористів.
FB_IMG_1528896333783.jpg
Нещодавно я бачив його таким щасливим, ніби він в лотерею держбюджет США виграв. Питаю, чого такий радісний? «Додому відпустили на пару днів, до доньки на останній дзвоник їздив. В садочку своєму сидів, слухав, як соловей співає. Чотири роки його там не було», - пояснив Микола.
Автор: Андрій Римарук (Andrii Rymaruk)
На фото: дядя Коля з мінометом. Із міркувань безпеки ми не показуємо обличчя військового.

"У мене телевізора нема, то включаю радіо, хочу знати, що на світі робиться. Якось слухала–слухала, а там розказували про війну. Завше оплакую наших загиблих солдатів. Якось розповіли про жінку, яка в’яже шкарпетки. Поїхала у Володимирець до свого племінника й кажу "Наші люди фронту помагають, хто як може.
FB_IMG_1529945526249.jpg
У мене немає банки із салом чи тушонки, то хочу якусь копійку з пенсії оддати, хай би і моя частка там була", - розповідає бабуся як стала волонтером. Племінник через пару днів приїхав до Наталії з волонтером Миколою Юрахом. "Той чоловік возить передачі на війну. А я якраз отримала пенсію й дала йому п'ять "двохсоток" — тисячу гривень. Так стала армії помагати. То мене прославили на весь світ, дали нагороду "Почесний волонтер України". Коли у Володимирці вручали медаль, то двоє військових упали переді мною на коліна, так хлопці дякували за допомогу", - ділиться бабуся. Наталія Гошта не скаржиться на свою пенсію і зізнається, що мріє дожити до закінчення війни і відсвяткувати з бійцями перемогу.

Влітку та навесні вона вирощує квіти й овочі, продає їх у центрі міста, а виручені гроші віддає, знову ж таки, на потреби української армії. Та, найголовніше, що отримують від цієї ніжної матусі воїни — материнську любов. Скількох хлопців та дівчат врятувало від душевної травми її тепле слово!
«Вони для мене, мов синочки та донечки» — говорить пані Людмила, й ніби сонечко осяює її обличчя та усміхається на ньому кожна зморшка.
Звідки така любов до воїнів, теплота та розуміння свого великого боргу перед ними у цієї немолодої вже жіночки? Мабуть, іще з дитинства, з отих перших, але вже непростих випробувань долею. Вона пережила репресії, Голодомор, Другу світову війну… Вихована дідусем-кобзарем, нащадком давнього козацького роду, з дитинства відчувала любов до українського народу та святу повагу до його героїв.
«Дехто говорить: «Нехай держава допомагає нашим військовим». Але чи можна так казати? Бо ж усі ми, увесь народ разом — то й є держава!» — мудро зауважує пані Людмила. Й усім своїм життям це підтверджує.
Бабуся Людмила — дуже талановита та творча особистість. За зовнішньою скромністю ховається велика духовна сила, глибока культура, освіченість.
А скільки віршів вона знає, як захоплюється історією, культурою рідного народу! Прямий нащадок кобзарів та козаків, бабуся Людмила може багато розповісти про долю української нації, важкий шлях до Волі, яким вона йшла, і йде нині!
«Ми, дитинко, — нащадки скіфів. Тому й войовничі, й працелюбні, — говорить жіночка. — Мій дід мав давню книгу «Скіфія», то там усе було написано про ці місця. Та згодом їх знищили, частина скіфів емігрувала у ту ж Болгарію, Грецію. Але багато й лишилися. Тож маємо кров скіфську», — .усміхається бабуся.
Пані Людмила надто переймається українською долею. «Знаєш, донечко, за період із 1930 до 1940 року на Східній Україні знищено 12 мільйонів українців! А що зробили комуністи отам, де Мандриківка в Дніпрі? Там, де колись був Мандриківський міст? У 1938 році наших бандуристів (професіоналів та любителів) — усього 28 чоловік — потопили. Комуніс.ти їх зв’язали (бандури поприв’язували до спин) та зимою прорубали ополонку й втопили. Отак… отак… знищували нашу українську душу! — згадує зі сльозами на очах бабусенька і додає: — У мене була змога поїхати за кордон у свій час. Та я не погодилася. Бо тут — земля моїх дідів-прадідів. А у мене діди — запорозькі козаки, скіфи. Як цю землю кинути?»
А які гарні вірші пише наша героїня! Вони лікують душу. Ще з юності пані Людмила складала патріотичні рядки та одного разу мало не сталося біди через них. Бо ж талановиту дівчину комуністичні лідери хотіли задіяти у вихвалянні партії. Та молода поетеса не погодилася, чесно пояснила: «Не зможу про це писати, бо через серце не відчуваю». Тоді за цю відповідь та за свої українські вірші пані Людмила ледь до ГУЛАГу не потрапила. Та Бог захистив. Однак, на довгі роки жінка відмовилася писати й лише в зрілому віці повернулася до творчості.
Й недарма! Поезія у Людмили Савченко дуже сильна.
Ось кілька рядочків: «О, Україно, скільки сліз тут пролилось. Така сумна твоя дорога…Клялись на вірність Сатані. Зректися істинного Бога…»
Сьогодні ж бабуся Лю часто пише вірші-молитви, в них просить Божі сили захистити Україну та її героїв.
«Вірю, що з нами — Бог! Він захистить Україну та її народ» — зазначає пані Людмила.

Терористи увійшли у її місто паралельно зі Слов’янськом. І панували там майже 2,5 місяці. Весь цей час на сході України тривала офіційно названа антитерористична операція, але вже тоді було зрозуміло, що це – початок війни.

Доброволець ЗСУ Валентин тоді ще був робітником заводу у Краматорську. Він відправив родину подалі з міста, а сам залишився.

«Ми змогли провести кілька проукраїнських мітингів. Дуже запам’ятався один з них, біля літака, перед самим захопленням міста. Нас було тисяча чи півтори людей. Ми постояли півгодини, як раптом зібралася купка з 40-50 чоловік під прапорами «ДНР». Тобто різниця була очевидна. Вони намагалися закидувати нас яйцями, але організатори попросили не чіпати їх, щоб не було картинки для російських ЗМІ», - пригадує хлопець.

Так відносно спокійно вони відчували себе недовго. Вже 12 квітня райвідділки міліції у Краматорську та Слов’янську були захоплені озброєними терористами, які називали себе «народным ополчением». Міста обростали сепаратистськими блокпостами, а проукраїнських жителів почали залякувати, брати у полон та катувати.

«Влади як такої не було, міліція якщо не підтримувала, то була на боці загарбників.
Наші солдати вже заїхали на аеродром. Деякі особи з правоохоронців дзвонили їм і пропонували перейти на їхній бік, скласти зброю, - пригадує Валентин. - Російський спецназ оточив аеродром, але при кожній спробі його атакувати, вони отримували відповідь українських військових. Я продовжував працювати на заводі. Кожен день проходив повз міськради на площі, де сепаратисти влаштували собі щось типу адмінцентру. У них з'являлися барикади, потім вони почали активно залучати місцевих жителів. Деякі особи, які стояли на блокпостах, були мені знайомі. Періодично бачу їх у місті і зараз, але, наскільки мені відомо, з ними попрацювала СБУ, а дехто отримав вироки. Був початок війни і тоді ніхто толком не знав, з ким можна про це говорити, щоб тебе елементарно не здали. На заводі, де я працював, за трьома людьми просто серед дня приїхали бойовики і забрали «на підвал». Ці чоловіки розклеювали по місту листівки патріотичного характеру».

Він згадує, як українських військових зустрічав натовп «місцевих жителів», а серед них – священник УПЦ МП, що вмовляв скласти зброю, як кілька тижнів жителі Краматорська просиділи без води і провізії, а потім раділи бійцям Нацгвардії з гуманітаркою на площі міста.
За подіями тих місяців слідкувала вся Україна. У новинах тільки й казали про те, що бойовики нападають на блокпости бійців АТО – нацгвардійців, військових ЗСУ, спецпризначенців МВС та добровольців, - атакують колони військових, влаштовують засідки, збивають гелікоптери. Гинуть десятки українських бійців, але все ж дають гідну відсіч російським найманцям. Обстановка у зоні АТО змінювалася кожного дня.

25 квітня Слов’янськ вирішили блокувати, щоб скоротити можливі жертви серед місцевого населення, але й залишити бойовиків без підкріплення.

3 травня українська армія взяла контроль над захопленою 17 квітня телевежою на горі Карачун. Відтоді ворог систематично намагається вибити наших військових з цієї позиції, але кожного разу – марно.

Стрімкі перемоги української армії розпочинаються у липні. 2 липня військові відновлюють контроль над селищем Райгородок та Рай-Олександрівка.

3 та 4 липня ЗСУ знешкоджують близько 200 бойовиків у Миколаївці, знищують їхні опорні пункти та звільняють населений пункт. У цей же час беруть під контроль дорогу в околицях Слов’янська.

Новина про те, що колона бойовиків відходить зі Слов’янська у сторону Донецька, стала великою радістю для всіх українців.

«Бойовики зібрали всіх своїх підручних і велика частина їх виїхала до Донецька, а потім у місто зайшли ВСУ. Зіткнень в самому Краматорську не було. Росіяни та їхні найманці ховалися за місцевими, тому здебільшого пройшли безперешкодно. Ті, хто підігравав бойовикам, причаїлися. У місті з'явилася українська символіка. Ми потім допомагали військовим, їздили по блокпостах, у частини і передавали допомогу – це вже не було небезпечним, не треба було нічого приховувати. Я часто спілкувався з молодим офіцером, який на кілька років молодший за мене і не з нашого регіону. І мені стало ніяково, що він захищає моє місто, а я - ні. Тому з початку 2015 року я – доброволець у ВСУ», - каже Валентин.

Над Краматорськом, Артемівськом, Дружківкою і Костянтинівкою знову замайоріли українські прапори.

«Ми робили обхідний маневр - брали у кільце Слов'янськ. Заходили з боку Рай-Олександрівки та Миколаївки, - розповідає військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. – Противник просто вийшов зі Слов’янська. Ніяких боїв під час заходу не було. Бої йшли під час оточення та зайняття вільних позицій. Починаючи з гори Карачун, ми вели оборону, вилітали на інші завдання. Там було складно завжди. А російська пропаганда працювала добре. Пам'ятаю, заїжджаємо на БТРі, а від нас місцеві як від прокажених тікають в істериці, а деякі навпаки - підходили говорили: «Добре, що ви приїхали». У Краматорську люди приходили з квітами, з шампанським».

Після цього на нашу армію чекало ще багато пекла. Й зараз наші захисники продовжують відбивати у ворога український Донбас. Допомогти
Автор: Yulia Vorona

Дивлячись телевізор та слухаючи радіо переживає і молиться за наших воїнів, які зараз на фронті боронять неньку України. Говорить якби не хворі ноги пішовби ще воювати за неньку Україну
Крот Йосип Тимофійович народився 19 серпня 1925 року псевдо "Яблуня" житель с. Труди Сарненського району Рівненської області. Член ОУН з 1941 року. З 1943 року зв’язковий військової округи «Заграва» УПА Північ. Воював в Володимирецькому районі в боївці служби безпеки "Богдана"- Шух Кіндрат ВО «Заграва» УПА Північ. 29 червня 1945 року в бою біля с. Полиці Володимерецького району був поранений. Тоді загинуло 12 вояків УПА з підрозділу "Білого" і двоє попали в полон. Довгий час переховувався в криївці на лузі біля с. Маюнич Володимирецького району. В 1947 році був заарештований і засуджений до 10 років таборів. До 1954 року перебував у концентраційних таборах Воркути де приймав участь у табірних повстаннях. За 27 років незалежності України був нагороджений тільки нагородами від громадських організацій України які приймав зі сльозами на очах!

Вночі ж доводиться їхати джипом.

Колібрі – єдина дівчина на позиції. Окрім обов’язків, притаманних посаді, неофіційно також є "шеф-кухарем" і "собачою мамою": чорна псина Монка не відпускає господиню без ескорту нікуди, попри спеку, сумлінно бігає з нею по позиціях.

"Один із моментів, що найбільше запам’ятався, це восьме березня, – згадує дівчина. – Всіх дівчат зібрали для привітання, а я тоді захворіла сильно. Сиджу у бліндажі… зі шмарклями, нещасна, одним оком сплю. А тут комбат Барсук заходить. Приїхав, привітав, спитав, як справи, – приємно!".

Вона розповідає, що в батальйоні все тримається на повазі, й уваги не бракує нікому. Комбат – безперечний авторитет, і доказ тому – футболки з зображенням борсука на його честь.
FB_IMG_1536294932258.jpg
На вході до бліндажу висять розписані під петриківку туби від "мух". Художниця – це ще один неофіційний статус Колібрі.

"Я цього року була в Петриківці. Відвідала музей, де можна було взяти курси розпису. Ми посиділи, порозписували – нам показали… А потім до лікарні потрапила. Багато чого обдумувала. Щось мені стрельнуло в голову – відбулось "перезавантаження процесора".

І от що вийшло. Приїхала сюди – взяла "муху", акварель, гуаш, ПВА, трохи серця – і зброя перетворилася на витвір мистецтва, а бліндаж з часом – на міні-музей.

"В моїй роботі краще не працювати, – говорить Колібрі. – Здорові люди – щаслива я, щаслива я – більше часу. Розмалювала – побратими почали просити, "я теж таку хочу, будь ласка!".