Ярослав був другою дитиною. На час його народження подружжя Стецьків уже виховувало сина Омеляна. З часом у родині народилася молодша донька Оксана.
Стецьки жили дружно. Діти допомагали о. Семену проводити фестини, готували творчі виступи до релігійних і національних свят. Паніматка Теодозія провадила недільну школу для бідних дітей.
Втім, дитинство малого Ярослава припало на буремні роки Першої світової та українсько-польської воєн. А влітку 1920-го до Кам’янок увійшли червоноармійці. Знаючи про їх ставлення до Церкви отець Семен з парафіянами заховав церковне золото, срібло та дзвони. Але хтось доніс про це більшовикам, і вони увірвалися до парафіяльного храму, привівши сюди ж пароха з родиною. Усіх Стецьків вишукували перед вівтарем. Від червоного комісара священик почув: «Поп, єслі нє скажеш, гдє спрятал колокола, тєбя і твоіх щенков расстрєляєм». Порахувавши до трьох і не дочекавшись відповіді, вистрілив «холостим». Отець Семен зомлів. Комісар копнув нерухоме тіло і промовив: «Поп подох, і щенки єго тоже подохнут».
Драматична зустріч з більшовиками дуже похитнула здоров’я о. Семена, після неї він прожив лише три роки; помер 5 жовтня 1923 року. Для родини Стецьків настали важкі часи без годувальника. Юний Ярослав часом вибирався до Великих Глибочок, де його рідний дядько Володимир Чубатий був парохом. Місцеві жителі й родина збирала для них харчі й одяг, які Ярослав привозив до Кам’янок. Невдовзі Володимир Чубатий переїхав на колишню парафію отця Семена і безпосередньо заопікувався родиною брата.
1925 року Ярослав Стецько вступив до Тернопільської гімназії. Практично всі вихідні проводив у Великиму Глибочку, де дядько мав чудову бібліотеку. Ярослав перечитав її майже всю.
Після вступу Ярослава до гімназії дядько вирішив, що родину треба переселити ближче до Тернополя. Тому з часом перевіз її до хутора Гаї Ходоровські, але й звідти до міста було неблизько, тож о. Володимир з родиною назбирали кошти на невеличку кімнату для Стецьків у Тернополі по вулиці Строма, 43. Нині вона носить ім’я Ярослава Стецька.
Кожних вихідних і на канікулах малі Стецьки були у Великому Глибочку. Разом із братом і сестрою Ярослав брав участь у заходах місцевої «Просвіти». Окрім всього іншого, це дозволяло отримувати щось для прохарчування, адже щонеділі у парафіяльному домі, як вдячність, їх чекали кілька кошиків з продуктами. У свої гімназійні роки Ярослав допомагав родині тим, що готував інших дітей до вступу в гімназію. Кошти отримував незначні, але на прожиття вистачало.
З молодих літ захоплювався української національною ідеєю, підкреслював своє українське походження. До церкви в неділю завжди вдягався по-українськи, а на зауваження щодо такого не для всіх стандартного вбрання, зазвичай відповідав: «Українцеві слід мати не лише українську душу, а й вигляд українця».
Свої переконання намагався прищеплювати молодшим друзям, часом використовуючи оригінальних методів. Колишня сусідка Стефанія Когут згадувала: «Прийшов до нас у хату Славко, подивився на дітвору з цієї вулиці й пішов. Ми за ним, а двері замкнені. Тоді чуємо його голос: «Доки не вивчите молитов та «Ще не вмерла України» – не випущу з хати».Ми почали вголос молитися, а потім співали гімн. Через деякий час зайшов Славко і почав роздавати нам цукерки за добре вивчений урок».
1929 року Ярослав закінчив з відзнакою Тернопільську українську гімназію. Перший час після випуску читав лекції гімназистам і займався підготовкою дітей до вступу в гімназію. Не забував про подальше навчання. Спочатку вступив до Ягелонського університету на право. Університетські правила студентам перших курсів дозволяли не відвідувати лекції, а готуватися до іспитів удома, що було вигідним для Ярослава через його куці статки. Скориставшись цим, він цілий рік готувався до іспитів у згаданій бібліотеці Великого Глибочка і до української бібліотеки Тернополя не їздив, бо не мав чим платити за користування книжками. Закінчивши перший курс навчання, Ярослав вступив до Львівського університету на факультет філософії.
Саме в ці часи долучився до українського націоналістичного руху. Спочатку вступив до студентської націоналістичної організації, згодом – до підпільної Української Військової Організації. «Я… став членом УВО за ініціятивою сина о. Конрада, пізнішого лікаря, який згодом перестав займатися політичною діяльністю, – писав Стецько у спогадах. – Але він зорганізував у Тернополі членів УВО, і ми діяли спочатку як члени УВО в гімназії, а щойно згодом як члени націоналістичного підпілля, яке організували Степан Охримович і Кравців».
Зі створенням ОУН був уже там. У своєму «Життєписі» писав: «Уже як гімназійний ученик брав я участь у революційній діяльності. 1928 став я членом підпільної націоналістичної організації молоді Юнацтво, якої завданням було націоналістично-революційне виховання молоді. Вона заправляла теж молодь до боротьби з окупацією, організувала саботування польських державних свят, які нам наказувано святкувати, як річницю створення польської держави, окупації Львова і т. д.».
У 1930 році Ярослав став окружним провідником ОУН Тернопілля. Цього ж року його заарештувала польська поліція за підозрою участі в саботажних акціях, але за кілька місяців звільнила через відсутність доказів. У 1931 році Стецька призначили ідеологічним і вишкільним референтом Проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ, паралельно редагує підпільні видання: «Бюлетень», «Юнацтво» та «Юнак».
Наступного року Ярослав Стецько став ідеологічним референтом Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Як згадують жителі Великого Глибочку, на місця для зборів молодих оунівців Стецько перетворив помешкання обох своїх дядьків, Василя та Миколи, теж членів ОУН. Колишній сусід родини Стецьків з цього приводу зазначав: «Коли на дворі настала темрява, молоді хлопці сходилися до хати Стецьків і до опівночі через віконну занавіску просвічувався тьмяний вогник, а вдосвіта, коли ще було також темно, вони розходилися, багато з них сідало на поїзд».
За націоналістичні переконання та працю в ОУН Стецька тричі заарештовувала польська влада. Востаннє був засуджений під час «Львівського процесу» 1936 року. На процесі в останньому слові заявив: «Я виконував свій обов’язок, що мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує. Існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально і правно в душах наших. Змислом мого життя було, є і буде Україна вільна без хлопа і без пана. Я вірю в перемогу».
Вироком суду Стецько отримав 5 років ув’язнення. Сестра Оксана згадувала, що «він був дуже пригнобленим, що його друзі дістали великі вироки тюрми , а він лише 5 років». Але термін свій не відбув, потрапивши під загальну амністію після 2,5 років ув’язнення. «Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, займаючись там же зовнішньополітичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган «Ідея і чин». В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де відпрацьовував політичну проблематику ОУН», – пише про своє життя після виходу з в’язниці.
Вироком суду Стецько отримав 5 років ув’язнення. Сестра Оксана згадувала, що «він був дуже пригнобленим, що його друзі дістали великі вироки тюрми [від 10 до 15 років – В.Г.], а він лише 5 років». Але термін свій не відбув, потрапивши під загальну амністію після 2,5 років ув’язнення. «Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, займаючись там же зовнішньополітичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган «Ідея і чин». В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де відпрацьовував політичну проблематику ОУН», – пише про своє життя після виходу з в’язниці.
Після загибелі Євгена Коновальця Провід ОУН очолив Андрій Мельник, який не зміг вирішити назрілі в Організації проблеми, що призвело до її розколу. Ярослав Стецько сповідуючи ідеї «молодого» крила ОУН, став на бік Степана Бандери. 10 лютого 1940 року в Кракові Провід ОУН(б) обрав його першим заступником нового провідника.
З вибухом німецько-радянської війни Ярослав Стецько у складі похідної групи ОУН прибуває до Львова. Цю подорож красномовно відтворив у книзі «Як це було 30 червня 1941 року»: «Перейшовши кордон біля Ярослава, наша група зорганізувала залишене большевиками невелике вантажне авто, обліпила його різнородною пропаґандивного антибольшевицькою “літературою”, листівками, гаслами, карикатурами, які ми мали приготовані у плині довгої і систематичної підготовки змісту нашої акції на випадок війни, і рвались вперед, щоб якнайшвидше дістатися до Львова… Правдою і “неправдою”, хитрістю і відкритістю, наявними протибольшевицькими виступами, написами на автомашині, синьо-жовтими опасками на рукавах, відважним, агресивним поступуванням ми викликали в німців, фронтових старшин і вояків впевнення, що це діється за якоюсь вищою “згодою”, коли ми так рвемося вперед – “чортові в зуби”. Вони зчаста подивляли нас, неозброєних, як ми, минаючи їх перші бойові частини, з шумом, синьо-жовтим прапором, кричучими плякатами, листівками, антибольшевицькими карикатурами, оздоблюючими автомашину, вривалися в “нічию” полосу, а то й опановану ще большевицькими військами, щоб так же нагло повернутися, а потім знову іти вперед… Ми добилися до Львова зараз після вмаршу німецьких військ».
У Львові Я.Стецько скликає Національні Збори, які 30 червня проголосили в будинку «Просвіти» відновлення Української Держави. Його обрали прем’єром українського уряду.
Нацисти швидко зажадали від Стецька відкликати Акт відновлення держави, але отримали відмову. Про те, що сталося потім, 10 липня, розповідала, згадуючи про той вечір, сестра Оксана: «Вже темніло, коли біля 9-ї години вечора ми побачили через вікно, що заїхало авто і зупинилося навпроти нашої хати на протилежному боці вулиці. З автомобіля вийшов Ярослав. Як раптом до нього посипалися стріли. Мій чоловік прожогом вискочив через вікно і побіг за напасником, який втікав і ще два рази відстрілювавсь. Я покликала сторожиху. Вона відчинила браму і Ярослав увійшов до хати… Під час замаху був поранений водій автомобіля, бо атентатник стріляв до авта, гадаючи, що брат в авті… На другий день ми залишили це помешкання. В п’ятницю 11 липня Ярослава запросили на розмову в СД, з цією розмови Ярослав уже не повернувся. Його і Романа Ільницького заарештували й вивезли до Берліна».
Сам Стецько, згодом розповідаючи про замах, говорив, що його врятувала тоді відсутність охорони, яку він не взяв на зустріч із сестрою. Нападник не знаючи цього почав стріляти по задньому сидінні, де Ярослав завжди сидів при наявності охоронців, хоч тоді він сидів поруч із водієм. Він також розповів, що відразу на місці замаху знайшли польські листівки, які мали засвідчити причетність до замаху поляків. Утім, Ярослав сумнівався у їх причетності: «Не думаю, що поляки робили той замах, то скорше НКВД або Ґестапо, бо не мало глузду полякам його робити. А ті летючки могли бути зфабриковані або большевиками НКВД, або Ґестапом, щоб українсько-польський конфлікт виогнювати».
Заарештували нацисти Ярослава Стецька разом зі Степаном Бандерою. Після арешту доправили до концтабору Заксенгавзен біля Берліну. Там тривали допити з вимогами відкликати Акт, але Стецько тримався свого. Він стверджує, що навіть написав лист, адресований Адольфу Гітлеру, в якому наголосив, що завдяки такій недалекоглядній політиці той за три років програє війну. «Я сидів у поліційній тюрмі Александерпляц від 15 вересня до 15 чи 26 січня 1942 року, а потім в одиночці в Саксенгавзені, – згадував Стецько після війни. – З Александерпляц я написав до Гітлера листа (не знаю, де він є) з пересторогою, що німці програють війну до трьох років, якщо будуть продовжувати таку політику, яку вони вели. Тоді вони сказали, що я вар’ят, щоби я вицофав того листа (то Ґестапо прийшло), але я не вицофав, хай собі забирають і тримають до архіву, як хочуть. Тоді мене ще більше ізолювали за те, що я смію фюрерові таке писати, сказали, що йому не дадуть. Я сказав: "Як хочете, то можете не давати, то є ваша справа". Такі перипетії були».
Перебуваючи у концтаборі, Стецько часто хворів. Дійшло до того, що лікарі пророкували йому життя не більше півроку і смерть від раку шлунку. «Сиділи ми за дротами у концентраційному таборі Саксенгавзен… Я.Стецько був промінентним в’язнем, а я звичайним рядовиком, – згадував Микола Климишин. – Я.Стецько сидів у суворій ізоляції на поодинці в “Целлєн-Бав”, званий також “Бункром”. Був це блок, відокремлений від решти табору високим муром… Там каралися такі провідні особи, як Степан Бандера (камера ч. 73), Ярослав Стецько (камера ч. 46), Роман Ільницький, Ярослав Габрусевич, О.Ольжич й інші… Тому що “Целлєн-Бав” не мав власної лікарні, в’язнів із цього ізольованого від табору приводили до нас на перевірки. Одного серпневого дня 1943 р. привели під суворою охороною Ярослава Стецька з причини його болів у районі шлунку та дванадцяти… Доктор Свобода, чеський комуніст, заявив, що пацієнт може дістати рак шлунка, а спеціально податливою на цю недугу є його дванадцята. Вигляди пацієнта на його виздоровлення в табірних умовах надзвичайно слабкі. Якщо пацієнт буде жити довше шести місяців, то це буде чистим чудом».
І чудо, пророковане диктором Свободою, сталося. Ярослав прожив у концтаборі ще понад рік, а після виходу з нього 27 вересня 1944 року, – ще 42 роки, і щойно тоді помер від пророкованої чехом хвороби – раку шлунку. Цікаво, що інший лікар, Б.Андрієвський, який лікував Стецька після поранення, отриманого ним 1945 року біля Праги, теж констатував, що «життя Стецька є коротке, й це питання місяців, а не років».
Війна закінчилася. Поправивши підірване нею здоров’я, Ярослав Стецько розгорнув на еміграції широку антикомуністичну діяльність. Його неабиякі організаційні здібності посприяли створенню 16 квітня 1946 року Антибільшовицького Блоку Народів (АБН), який на посаді президента Я.Стецько очолював до кінця життя. АБН об’єднав представників поневолених Кремлем народів у їх прагненні до визволення. Під проводом Я.Стецька АБН охопив політичними та дипломатичними ініціативами чимало країн і багато зробив для підтримки визвольної боротьби поневолених народів.
Організаційно-політичну роботу Ярослава Стецька оцінив Провід ОУН. 20 жовтня 1951 року його відзначили Золотим Хрестом Заслуги УПА.

Українська делегація на чолі з Ярославом Стецьком 1958 року брала участь у створенні Світової Антикомуністичної Ліги (Мехіко), але офіційно Україна до цієї організації вступила лише 1967 року. Причиною стала незгода Я.Стецька з певними положеннями організації. Він вимагав, щоби Ліга була не лише «антикомуністичною», але й виступала проти російського імперіалізму, а також, щоб Україна була представлена в організації на рівні з іншими делегаціями. Щойно вимоги президента АБН були враховані, Україна стала членом Ліги.
У часи «холодної війни» Ярослав Стецько був харизматичною особистістю, яку поважали лідери багатьох країн. Якось уже в роки незалежності на конференції в Києві, присвяченій постаті Стецька, його дружина Слава навела список політичних лідерів, яких особисто знав і з якими спілкувався її чоловік. У тому солідному переліку були названі: Рональд Рейган і Річард Ніксон (президенти США), Джордж Буш (ще в ролі віце-президента США), Фердинад Маркос (президент Філліпін), Сіґ Ман Рі (президент Південної Кореї), Франсіско Франко (каудильйо Іспанії), Чан-Кайші (президент Китайської Республіки, Тайвань), Шарль де Ґоль (президент Франції), Конрад Аденауер (канцлер ФРН), Джон Ґордон (прем’єр Австралії), Джуліо Андреотті (прем’єр Італії) та багато інших.
Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 року в Мюнхені. Похорон відбувся 12 липня там само, на цвинтарі Вальдфрідгоф. Попрощатися з покійним прийшли понад 1200 людей із різних країн світу.
Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною. Основні його праці опубліковані в двотомнику «Українська визвольна концепція», також є надзвичайно цінна його праця «30 червня 1941 року».
Не можна не погодитися з думкою відомого письменника і громадського діяча Сергія Плачинди, котрий писав:
«Не може не вражати глибина аналізу явищ, подій та історичної долі українства, синтетичність думок, я б сказав — узагальнюючий геній Ярослава Стецька, а головне — підпорядкованість усіх своїх діянь і суджень, роздумів і теоретичних осягнень одній ідеї — ідеї побудови Української Соборної Самостійної Незалежної Держави. Цій ідеї Ярослав Стецько віддав усе своє подвижницьке життя непохитного борця-націоналіста, мужньої людини, великого українця. А однією з найбільших заслуг Ярослава Стецька перед українським народом, українською історією є його проект націоналістичної, державницької і політичної доктрини побудови Української Держави. Це те вчення — суто Стецькове вчення! — яке годилося б узяти як дороговказ чи керівництво до дії Президентові України і урядові з перших днів незалежності. І якщо цього не зроблено, то це лише на шкоду Україні».
Серед основних постулатів націоналістичного вчення Ярослава Стецька варто відзначити:
1. Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації, інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля добра і величі рідного народу є обов'язком кожного українця.
2. Передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття — принцип національних держав на своїх етнічних теренах.
3. Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить національна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків народу.
4. Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією.
5. В боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили.
6. Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини.

«Міста і населені пункти, які ми звільняли до Лисичанска, сепаратисти залишали фактично без боїв, – пригадує полковник військової частини 3011 Національної гвардії Олександр Піскун. – Це і Рубіжне, і Сіверськ. Хоча втрати були, у тому ж самому Сіверську загинули офіцери спецпідрозділу, на той момент, міліції. Бувало, що нам давали час на відпочинок, і раптом дзвінок – на ходу ми встрибуємо в одяг і техніку та їдемо. У Рубіжне ми заходили двічі. Сєвєродонецьк звільнили 22 липня, за добу до загибелі генерала Олександра Радієвського. Визволення цього міста було з невеликими короткочасними зіткненнями, але сепаратисти просто бігли, відступали».

У мережі відразу з’явилися відео, на яких жителі Сєвєродонецька аплодують українським військовим та дякують за звільнення міста.
«Ми провели операцію по зачистці міста від початку і до кінця. Разом з нашими солдатами встановлювали український прапор на найвищу будівлю Сєвєродонецька. У населеному пункті ми знайшли вогневі точки, замасковані гармати сепаратистів та знищили їх. Там дійсно місцеві жителі нас зустрічали, як переможців, причому не тільки на центральному майдані, це було по всьому місту», - говорить Олександр.

Але затримуватись надовго у місті українські військові не могли. Попереду на них чекала операція по звільненню Лисичанська. Бої за місто мали би стати такими ж швидкими та з мінімальними втратами. Але незаконні збройні формування, які були вибиті з міст на Луганщині напередодні, зосередилися саме тут.

«На світанку 23 липня ми повинні були зайти в Лисичанськ, але нас зупинили і ми до обіду простояли на позиціях біля входу в місто. І тільки близько обіду почали заходити. Всі ті сепаратисти, які були вибиті з Сіверська, Рубіжного, Сєвєродонецька, сконцентрувалися і підготували грамотно і добре сплановану засідку. Як потім з'ясувалося, там були також російські та чеченські підрозділи», - розповідає Олекандр Піскун.

Бій за місто тривав не одну годину. Терористи розставили снайперські точки, глушили зв'язок та надсилали повідомлення з погрозами українським військовим.
«У бою 23 липня загинули мій командир генерал Олександр Радієвський, друг полковник Павло Сніцар та підлеглий солдат Ігор Коцяр. На тому ж місці був вбитий полковник Володимир Спасьонов, який командував штурмовою групою 51-ї бригади. Також у нас було ще 11 чоловік поранених», - пригадує Олександр.

24 липня ворогом був убитий військовий лікар 24-ї окремої механізованої бригади Сергій Ракицький та боєць батальйону «Дніпро-1» Віктор Макідон. 25 липня - солдат-навідник 24-ОМБр Павло Лейба. Всього за тиждень боїв на луганському напрямку загинули 15 українських військових і десятки були поранені.

Таку ціну у 2014 році Україна платила за незалежність й право жити під синьо-жовтим прапором. Не меншу платить й у 2018-му. Допомогти тим, хто прямо зараз відстоює український Донбас
Автор: Yulia Vorona
FB_IMG_1532441550192.jpg
На фото: Бійці батальйону "Донбас" перед штурмом Лисичанська
Автор фото: Nekiy Aver

Був послідовним противником політичного терору. Його ще за життя називали «святцем зі Святоюрської гори». Улюбленими словами Андрея Шептицького були: «Живіть сумлінно, щодня ходіть до святого причастя, працюйте солідно у своєму покликанні й більш нічого: тим перевернете цілі держави…» Відомо, що у львівському КДБ був створений цілий відділ, який займався лише тим, аби оббріхувати ім’я митрополита Андрея Шептицького. Напередодні своєї смерті, 31 жовтня 1944 року, владика Андрей звернувся з останнім словом до найближчого оточення, передбачивши, що «наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ».
До самої смерті Шептицький виступав проти переслідувань євреїв. Про це він писав і в посланнях до вірних, і в листах до нацистського керівництва. Саме за вказівкою владики євреям видавали фальшиві документи і таким чином вони втікали у Польщу і далі на Захід. Митро

Митрополит Шептицький знав іврит, приятелював із львівським рабином і врятував його сина Курта Левіна. У 1942 році глава УГКЦ видав пастирське послання «Не убий!», де закликав не йти на «політичні вбивства» євреїв, і це послання зачитували у кожній церкві. Давайте цього дня згадаємо мудрі та сильні слова Митрополита:

Про національну єдність
Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти… Як довго у національних справах більше пам’ятати будуть українці на власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомості і в совісті людей.

Патріотизм
Злочин, скоєний в ім’я патріотизму єсть тим більшим злочином проти народу, чим більше може подобатися, чим більше може бути приводом до похвалювання, до втіхи з того, що єсть злом. Кожний злочин патріотичний, чим більше може подобатися погано зрозумілому патріотизмові єсть спокусою, силою, котра бодай веде народ до такого стану, в котрім поняття добра і зла затираються, мішаються і заступаються взаємно. Дорогою тою, що низькому, погано зрозумілому і чуттєвому патріотизмові подобається, шириться зараза, що пожирає найліпші, бо найблагородніші народні сили.

Про працю
Ліпше уміє ощадним бути, хто свою працю вважає не за свою лишень власність, але також за власність дітей і будучого покоління, а по части за власність цілої суспільности; хто знає, що з дарів Божих має здати колись строгий рахунок перед Богом.

Влада
Ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро.

Ентузіазм та щоденний обов’язок
Легше часом кров пролити в однiй хвилi ентузiазму, нiж довгi роки з трудом виконувати обов’язки, зносити спеку дня i жар сонця, злобу людей i ненависть ворогiв, брак довiр’я своїх i недостачу помочi вiд найближчих; i серед такої працi аж до кiнця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврiв перед перемогою, анi винагороди перед заслугою.

Спільні інтереси
Спільне добро чинить із людей одне тіло, а якраз те спільне добро є основою всякої любови. Почуття й свідомість цього спільного добра, яке лучить людей, веде людину до зрозуміння, що загальне добро – то її власне добро, а ближні її – то наче вона сама! І тому тією самою любов’ю, якою людина сама себе любить, мусить вона любити й ціле людство.

Про мудрість
Яку ми й не прив’язували би вартість до самої освіти чи знання, все-таки найвищим титулом хвали в очах наших буде мудрість. Так, як чоловік, про якого можна сказати або хоч би лише подумати, “що є дурним”, то буде для нас завжди предметом легковаження, хоч може прихованого, навіть тоді коли буде не знати яким багатим і коли буде мати не знати яке значне становище. Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.

Вічна пам‘ять Людині з великої літери!

Яким’юк Володимир Юрійович народився 22 квітня 1922 року в селі Тюдів Косівського р-ну Івано-Франківської області в родині селян. Він був третьою дитиною, а окрім нього батьки виховували ще чотирьох синів (Василя, Івана, Федора і Дмитра) та дочку Олену. Це була заможна, шанована в селі родина, в якій цінували працю і землю, котра й була основним джерелом прибутків. Юрій Яким’юк любив садівництво, і його приклад заохочував сусідів. У міжвоєнний період Тюдів був прикордонним селом – границя між Польщею і Румунією пролягала по річці Черемош, розділяючи споконвічно українські землі – Покуття і Буковину. Тюдів знаходився на “польській території” і це розташування згодом відіграє певну трагічну роль у долі родини. У семирічному віці Володя пішов до сільської школи-семирічки, яку закінчив на відмінно. Міг би продовжувати навчання в ґімназії, але вирішив опанувати ремесло кравця у сусідніх Кутах в майстра Мозеса Еллєнбоґена. Поєднував навчання з працею і впродовж трьох років проживав у родині майстра, досконало опанував вибрану професію, отримав відповідний документ про освіту (диплом). Планував відкрити власну кравецьку майстерню, але у вересні 1939 року розпочалася німецько-польська війна, а вже у жовтні до Тюдева прийшли радянські війська. Нова влада почала встановлювати “соціалістичні порядки” і серед інших виселила родину Яким’юків з добротного дому, оскільки той знаходився у “прикордонній смузі”. Ще добре, що не у Сибір (як “куркулів”), а в Галицький район Івано-Франківської області. Коли влітку 1941-го (початок війни між Німеччиною та СССР) Яким’юки повернулися до Тюдева, то знайшли на родинному обійсті цілковиту руїну: вибиті вікна і двері, розвалену піч та знятий дах будинку. Ремонт помешкання зайняв майже цілий рік. Нові “визволителі” – німці, заявляючи на словах про звільнення з “більшовицького ярма”, встановлювали ярмо своє, “арійське”. Обов’язкова здача продукції (т.зв. “континґентів”), примусові роботи на різних об’єктах (“баудінст”), відправка працездатних до Німеччини стали типовими атрибутами нової влади. У цих умовах серед українського населення ширилося переконання в правильності ідей ОУН, що лише у незалежній державі можливе гідне існування, добробут народу та розвиток національних традицій і культури. Володимир і його брати Василь (1916-1953) та Федір (згодом стрілець сотні ім.Богуна “Могила”, 1924-1944) свідомо обрали членство в Організації, котра функціонувала в умовах глибокого підпілля. Ґестапо, абвер і німецька поліція ретельно вишукували приналежних до, як вони говорили й писали “бандербевеґунґ”, тобто членів революційної ОУН. В.Ю.Яким’юк згадував, що в Організацію він вступив за посередництвом свого односельчанина, провідника Жаб’ївщини (тепер Верховинський р-н) Дмитра Гурея-“Тріски”, обравши за псевдонім ім’я найдавнішого київського князя Аскольда. Поширював листівки і відозви до населення, в яких закликалося вступати до лав борців за УССД (Українську Самостійну Соборну Державу), хоча проживав легально. Його кравецькими послугами користувалися не лише місцеві жителі, але й вояки-окупанти – німці, угорці, італійці. Пан Володимир пригадував, як італійський офіцер, отримавши замовлений мундир, був захоплений якістю виконаної роботи і запропонував кравцеві їхати до Італії. “Ти великий майстер, будеш мати там добрий заробіток!” – сказав. Однак у відповідь почув: “Не можу. Мені моя земля дорожча за будь-які гроші!” Весною 1944-го В. Яким’юк переходить у підпілля. В краю йшло інтенсивне формування відділів УПА, було потрібне обмундирування для народної армії, в селі Красноїлля Верховинського р-ну облаштували велику кравецьку майстерню. Роботи було непочатий край. Півроку функціонувала ця майстерня, і руками “Аскольда” було пошито сотні одностроїв для Проводу, польових командирів, рядових стрільців. Цим Володимир Яким’юк буде займатися до арешту в червні 1952 року, хоча основним його ділом у підпіллі стане пропагандивна робота. Восени 1944-го Верховинський район окупувала червона армія, і на його теренах розгорнуло активну діяльність зловісне НКВД (“Народный комиссариат внутренних дел”), полюючи за підпіллям та всіма, хто йому допомагав чи співчував. Красноїлівську майстерню довелося перенести в ліси. Між рідним Тюдевом і Малим Ріжном, “Аскольд” продовжував шити мундири та виконувати інші завдання. Зимівля з 1944-го на 1945-й рік, проведена в умовах підпілля, відбилася на здоров’ї. Володимир захворів на тиф. За всіма даними, це було цілеспрямоване зараження, фактично використання забороненої всіма міжнародними конвенціями бактеріологічної зброї. “Аскольд” пригадував, що він бачив на власні очі, як у липні-серпні 1946-го року над лісом, де розташовувався їхній підвідділ, кружляв літак. Він розпилював якусь дивну суспензію, а незабаром дерева, кущі і галявини в цьому місці обліпили воші. Ті, хто до цього тифом не хворів і не мав імунітету до недуги, в скорому часі злягли. Додамо від себе, що у боротьбі з українськими партизанами більшовицький режим використовував й інші дикунські засоби – розривні кулі, бойові отруйні і снодійні речовини, наркотики, спеціально для цього синтезовані. Щойно в 2002-му році один високодостойник МҐБ-КҐБ оприлюднив назви деяких з них – “Нептун-47” та “Циклон”; але арсенал спецслужб був значно ширший… Хворого “Аскольда” безпосередньо в лісі доглядала мама. Він одужав і знову поринув у роботу. На початку 1946-го надрайонний провідник “Артим” (Іван Скульський) віддав йому наказ влитися в сотню “Вихора” (Миколи Харука) і Володимир Яким’юк пробув там один рік. А в 1947-му його призначили референтом пропаганди, і цією справою він займався майже 5 років – аж до, як сказано вище, арешту в червні 1952 року. То були роки нелюдського напруження, адже червона імперія спрямувала на ліквідацію українського збройного підпілля всі свої добірні чекістсько-каральні сили. Десятки генералів, сотні вишколених офіцерів, тисячі до зубів озброєних солдатів, здебільшого вихованців дитбудинків, таких собі яничар, було кинуто на винищення тих, хто посмів не стати на коліна перед ідеологією світового панування “найдемократичнішого в світі соціалістичного ладу”. Треба було мати тверде переконання, віру в справедливість спротиву і підтримку місцевого населення, хоча саме серед останнього вербувалися леґіони “стукачів” і “сексотів” (від російського “секретный сотрудник”), завданням яких було доносити на всіх, хто не лише допомагав повстанцям, але й просто вголос сумнівався у правдивості більшовицьких міфів та геніальності їхнього вождя – “товаріща Сталіна”. Володимир Яким’юк – друг “Аскольд”, до кінця свого життя був вірний принципу з Декалога ОУН “Здобудеш Незалежну Українську Соборну Державу, або згинеш у боротьбі за неї”. На жаль він не полишив нам докладних спогадів про останні роки своєї праці в підпіллі, тому ми змушені реконструювати діяльність як його, так і бойових побратимів на завершальному етапі нерівної боротьби. Боротьби, як вже сказано, без правил і елементарних принципів порядності, без будь-якої сторонньої допомоги, ба навіть співчуття з боку демократичних держав. Світ байдуже спостерігав, як більшовицька імперія вела “большую охоту” на західноукраїнських землях (саме так названа одна із книг колишнього чекіста, який приймав участь у винищенні українського підпілля).

Василь Гуменюк.