На постої стрілець УПА Василь Білінчук на псевдо «Сибіряк» (псевдо отримав через втечу із заслання в Сибіру) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і йому це вдалося. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко. Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів.

Із цього періоду збереглося декілька унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. Кремезний «Сибіряк» мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмежа, а ще й кулемет Дегтярьова. Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952-му році коли важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26 років. Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений».
FB_IMG_1537776168224.jpgFB_IMG_1537776175828.jpg
FB_IMG_1537776184891.jpgFB_IMG_1537776191829.jpg
На світлинах повстанець Василь Білінчук разом із ведмежам в Карпатах під час переходу його боївки взимку 1945-го року.

Вибухали будинки по вулиці Прорізній, за ними будинки на іншому боці Хрещатика. За кілька годин Хрещатик та його околиці були зруйновані. В пожежі загинуло сотні киян.

До того ж радянські війська, відступаючи, вивезли з собою пожежну техніку. Як казали очевидці, німці робили спроби загасити полум’я, але засобів не вистачало, київський водопровід не працювали, до того ж підпільні диверсанти псували шланги, що лишились.

Центр міста палав декілька тижнів. Зону пожежі загородили і поставили навколо охорону, а мешканці лишились без даху над головою. ...... «Українське слово» від 21 жовтня писала, що повністю знищені вулиці Хрещатик, Миколаївська (нині Архітектора Городецького), Мерінговська (нині Заньковецької), Ольгинська, Лютеранська, Прорізна, Пушкінсьва, Фундуклеївська (нині Богдана Хмельницького), Думська площа (нині Майдан Незалежності).
FB_IMG_1537867087030.jpgFB_IMG_1537867079667.jpg
FB_IMG_1537867067776.jpg
Радянська пропаганда змальовувала ті події, так що Хрещатик і околиці були знищені німецькими військами, хоча документальне свідчення і свідчення киян вказували на інше. Але в той час багато хто боявся сказати правди і донести її було майже неможливо. Насправді Хрещатик був замінований радянськими військами при їх відступі з Києва.

У Конституції, яка претендувала бути основним законом незалежної Української держави, перша стаття зазначала, що релігією України є Православ'я, але Українська Церква буде незалежною від Московського Патріархату, і належатиме до Константинопольського Патріархату.

У 1686 році Московський патріархат визнав єпархії Києва поза юрисдикцією, проте без попереднього узгодження із Константинополем. Тому, через 24 роки для національної незалежності України пріоритетом її першої Конституції було відновлення канонічної Церкви, її повернення до Константинополя.

«... після визволення нашої країни від московського ярма, отримати від Апостольського Престолу Константинопольського єдину первинну владу та відновити зв'язок і служіння вищезгаданому Апостольському Престолу Константинополя ...», говорилося в першій статті Конституції .Тобто, українці завжди пов'язували канонічність Церкви з її приналежністю до Вселенського Патріархату.

Звичайно, росіяни «приєднали» Українську Церкву, силоміць, зі зброєю і без отримання дозволу від Вселенського Патріархату, щоб обмежити його владу в Україні, за допомогою релігійного контролю.

Все, що Вселенський Патріархат в Україні зробив останнім часом, є нормальним і законним. Натомість, такого ніяк не можна сказати про Московський Патріархат, який з 17-го століття підриває єдність Православ'я, захоплюючи Церкви Вселенського Престолу силою російської зброї, дискримінує Константинополь як Новий Рим і останню столицю Римської імперії, поширюючи так звані історичні відомості, що нібито Москва - це Третій Рим. А також підтримує де-елінізацію аравізацію православних греків Близького Сходу з метою окупації стародавніх Патріархатів та їх багатств.
Крім того, після звільнення Греції в 1830 році, розпалює ворожнечу між грецьким народом, посилаючи священиків і монахів проповідувати безглуздя і марновірство.

Історична довідка

У 991 році Патріархат Київський і Всія Русі був заснований Константинопольським Патріархатом.
У 1240 році Київ захопив і знищив монголів Батия.
У 1283 році резиденцію Київського Патріархату було перенесено до Володимира під Москвою, зберігаючи, однак, назву Київського.
У 1302 році засновано Собор у Галичині для потреб Православ'я у Галицько-Волинському Князівстві.
У 1316 році, Литовський Патріархат було створено для потреб православних Великого князівства Литовського.
У 1325 році Київський Патріархат із Володимира переноситься до Москви, зберігаючи, знову ж таки, назву Київського.
У 1448 році проголошення автокефалії Московського Патріархату. Москва поступово викорінює всі згадки про Київський Патріархат, використовуючи надалі назву Патріархату Московського і всієї Русі.
У 1589 році, автокефалія Церкви Московської і всія Русі була визнана Константинопольським Патріархатом, який і затвердив назву Московського Патріархату.
У 1595-1596 рр. Брестська Унія зафіксувала об'єднання Київського Патріархату з Римо-католицькою церквою.
У 1620 році в Польсько-Литовській Унії було відновлено Православну ієрархію.
У 1667 році Київ та Східна Україна стали підпорядкованими росіянам.
У 1686 році Московський патріархат визнав поза юрисдикцією єпархію Києва, проте, без попереднього узгодження із Константинополем.

Скільки Православних Церков сьогодні існує в Україні

В Україні Православ'я розділено - з політичних міркувань - на три Церкви:
1. Українська Православна Церква Московського Патріархату або УПЦ (МП).
2. Українська Православна Церква Київського Патріархату або УПЦ (КП).
3. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ).

Після піврічного перебування в УПА , Михайло Конотоп - "Потап" 25.02.1944 р. явився з повинною до органів "СМЕРШу", засуджений не був - знову мобілізований та відправлений до 121 гвардійської стрілецької дивізії, в її рядах загинув 15.07.1944 р. в ході радянського наступу в Львівсько-Сандомирській операції.

Щодо Михайла Конотопа радянські органи держбезпеки відправили спеціальне повідомлення на імя секретаря ЦК КПБ(У) Хрущова :

Совершенно секретно
Секретарю ЦК КП(б) Украины Тов. ХРУЩЕВУ

25 февраля в отдел Контрразведки "СМЕРШ" 149-й стрелковой дивизии 13-й армии явился с повинной участник южной группы "УПА" Конотоп Михаил Дмитриевич, 1919 года рождения, уроженец с. Пески Ново-Псковского района Ворошиловградской области, украинец, беспартийный, образование 5 классов, в Красной Армии служил с 1939 года по февраль месяц 1942 года. Будучи бойцом действующей Красной Армии, в феврале месяце 1942 года Конотоп попал в плен к немцам и находился в лагере для военнопленных в г. Дубно Ровенской области. На допросе в отделе "СМЕРШ" Конотоп показал, что в "УПА" он попал при следующих обстоятельствах:

"Я содержался в лагерях в г. Дубно, где было около 8 тыс военнопленных. 3 октября 1943 года отрядами "УПА" был произведен налет на наш лагерь. Чтобы воспрепятствовать освобождению военнопленных, немецкая охрана лагеря из пулемета расстреляла более 2 тыс человек, остальных, свыше 5 тыс военнопленных, отряды "УПА" увели с собой.

Я попал в сотню, где командиром был "Дож" (псевдоним), а мне дали кличку "Потап". Со мной вместе попали два военнопленных по фамилии Плахтий. ему бандеровцы дали кличку "Эльбрус" и Черноморец по кличке "Ермак". Клички нам дали сразу при распределении.

Наша сотня входила в курень, которым командовал майор, его всегда называли "Друже Майор". Он также из бывших военнопленных Красной Армии, находился з плену у немцев вместе с нами в г. Дубно, уроженец Днепропетровской области, имел кличку "Чучупака".

Наш курень входил в "загин", которым командовал командир по кличке "Эней"

1169 р. – Володимиро — Суздальский князь Андрій Боголюбський захопив і пограбував Київ. Літописець писав: « Суздальці так страшно зруйнували Київ, що татари не мали вже, що руйнувати 1240 року. Тобто, це була перша війна майбутньої Московії проти Києва. (И граби-ша за два дни весь град, Подолье, и гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же). У Києві на той час було 400 церков, і він був багатшим за тодішній Лондон та Париж. Андрій Боголюбський украв з Вишгородського монастиря (під Києвом) чудотворний образ Божої Матері, привезений колись із столиці Візантії — Царгорода. Пізніше москвини переіменували її на «Владимирскую Богоматерь». Багато істориків ввачають 1169 р., роком народження Московії.

1482 р. – Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.

1500 р. – Московське князівство приєднює до сeбе Чернігівську та Сіверську землі.

16 століття – Московське царство, розпочинаючи Лівонську війну, об’рунтовує необхідність повенення земель, які входили до складу Київської Русі, у тому числі й українських. Заклики повернення «отчих земель», відновлення позицій православ‘я на територіях, що належать «іновірним».

16 століття – Поява в Москві теорій «Москва — Третій Рим» та «Москва — Новий Київ», які лягли в основу імперських претензій щодо українських земель.

16-18 століття – По всій Україні працювали десятки великих та тисячі маленьких гут, ливарень, гуралень, гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень, гончарень. Під кінець 18 століття Московщина знищила всі великі і середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами, надмірними податками, переведенням цих виробництв до Московії, а часто і відкритим грабунком та спаленням, таким чином руйнуючи промис-ловість та торгівлю в Україні. Майстрів вивезли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів.

1626-1628 роки – Заборона в Московській державі українсько-білоруської книжності, у т.ч. й антиуніатської. Зокрема творів Ст.Зизанія і К.Транквіліона-Ставровецького. Була засуджена вся пи-семна традиція Київської митрополії.

1626 р. – Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила надрукувати, але з умовою його перекладу на московську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1626 pік – Цензура творів Лаврентія Зизанія в Москві.

1627 р. – Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було звелено зібрати книги українського друку і спалити, було суворо заборонено будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено «Учительське євангеліє» Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського.

1652 р., 1 жовтня – Земський Собор ухвалив рішення про приєднання України до Московії.

1654 р. – Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, пострегите.»

1654 р., 8(18)січня – Переяславська угода з Московією. Прийняття «протекції» московського царя. Русь-Україна та Московія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі.

Переяславська рада (військова), скликана гетьманом Б.Хмельницьким, в якій взяло участь московське посольство на чолі з В.Бутурліним. Було ухвалено прийняття протекторату московського царя. Більшість істориків вважає, що це був військовий союз проти Польщі. Рішення Переяславської ради мали декларативний характер, не було укладено жодної письмової угоди. Але характерно, що це був союз народа руського (українців) з народом московським.

Переяславська рада не мала всенародного характеру; на ній були присутні близько 300 осіб. Присяжний список складав не більше 200 осіб. Царське посольство В.Бутурліна протягом півроку після Ради складало т.зв. «статейний список», до якого було включено 127338 осіб, які «присягнули цареві». Цей список не мав жодного відношення до Переяславської Ради, зате був представлений Москві як «воля» козацького народу. Так опричники Московського царя сфальсифікували декларацію Переяславської Ради.

З висоти сьогоднішнього дня ми розуміємо, що Б.Хмельницький зробив рокову помилку, але чи мав він інший вибір? До того ж ще не було тих злочинів про які ми знаємо тепер, не було кріпосного права, голодоморів, виселення мільйонів, не було тисяч різних заборон. А була здавалося б єдина віра. Все починалось майже з чистого листа. У нашому повсякденному житті, як і житті держави, є добрі періоди, але не обходиться і без поганих, а інколи і трагічних.

За таких обставин ми шукаємо підтримки у знайомих, друзів і т.д. Так само і на державному рівні правителі шукають підтримку, здавалось би, у тих, кому вони довіряють. І стає прикро, коли сторона, якій довіряли, зраджує. Як показала історія, і це розкрив у своєму заповіті Петро І, правителі Московії завжди тримали «камінь за пазухою» та використовували ситуацію в своїх імперських цілях.

До чого це призвело в наступні 350 років:

21-27.03.1654 р. — Московський цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердила т.зв. «Статті Богдана Хмельницького» (Березневі статті), які зафіксували умови українсько-московського, фактичного, Чигиринсько-московського договору. Оригінали цих документів не збереглися. Українські списки після поразки І.Виговського були вивезені за межі Гетьманщини, московські примірники було знищено вже в 60-х рр. XVIIIст.

У «Березневих статтях» було відкинуто принципові вимоги Б.Хмельницького: визнання незалежності української православної церкви, утверджено данину царській казні. Об-межувалися дипломатичні зносини козацької держави.

Б.Хмельницький за свого життя не допускав самочинства і сваволі опричників Московського царя. Після його смерті (1657 р.) Москва розпочала наступ на суверенітет козацької України.

1654р. — Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

1654-1708 роки — Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків проти старшин.

1655 р. — Московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів від основного маршруту. «Брати визволителі прийшли»

1656 р. — Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віденський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде «оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество» і вимагає припинити військові дії.

1659 р. — Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський вщент розбиває москалів. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно ско-ристались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинський, по дорозі на Київ повісив 3000 чоловік потім вирізавши в Україні коло п’ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва». (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.

1665 р. — Москва змушує гетьмана І.Брюховецького віддати усі міста Лівобережної України під владу московських воєвод.

1667 р. — Москва заборонила Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини, але на своєму кордоні вона накладала на українські товари велике мито.

1667 р. — Розчленування Руси-України внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання поляків з Руси-України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна до Польщі. Поділ було скріплено т.зв. «Вічним миром».

Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» (В.Лизанчук, с.34,35).

1689 р. — Заборонено Київській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…». Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних віднсинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», визнали москалі в 1905 р. («Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова»).

1672 р. — «Заказ крепкой, чтобы люди, польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».

1672 р. — Позбавлення гетьманства та заслання у Сибір Д.Многогрішного з усією родиною та кількома «співучасниками». Головна причина арешту — дружні стосунки з ворогом Мо-скви П.Дорошенком.

1672 р. — Арешт кошового Війська Запорізького І.Сірка. Арештованого відправлено до Мос-кви, а звідти до м. Тобольськ у Сибір.

1677 р. — Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».

1683 р. — Український архітектор Й.Старченко побудував «трапезную палату» в Симоновім монастирі в Москві, де архімандритом був українець Г. Домецький. Уряд заслав Г. Домець-кого на північ за те, що він «Симонов монастирь пишно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев паче мери хвалил».

1685 р. — Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України. Царський уряд спонукав гетьмана, щоб надалі православній церкві в Україні владу константинопольського патріарха ігнорувати, про все необхідне у церковних справах писати патріарху московському, а нововибраного митрополита, для архієпископського рукопокладення відправляти не в Константинополь, а до Москви.

1687 р. — Коломацькі статті, за якими Москва зобов’язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.

1690 р. — Московський собор прокляв і засудив на знищення твори українських письменників 17ст. «Кіевскіе новыя книги» Петра Могили, К.Старовецького, П.Голятовського, Л.Барановича, А.Р адивиловського та інших, бо «киевцькие кніги прелести латинськия утверждают». наклавши на них «проклятство та анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».

1693 р. — Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

1693 р. — Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою.

17-18 століття — Москвою впроваджується економічна війна проти України в різних напрямках. Щоб українські порти не збагачувалися, а лише московські, Московщина встановлює вивізне мито з азово-чорноморських портів на 100% більше ніж з балтійських портів, а також тарифів на перевезення. Привезти готові вироби з Московщини до України було в два рази дешевше, ніж з України до Московщини. Московський уряд наклав великий податок на український цукор, в результаті увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках.

1703-1720 роки — Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.

1704 р. — Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси — Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.

1708 р. — Адміністративна реформа в Росії. На території України утворено дві губернії, Київську та Азовську.

1708 р. — Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.

1708 р. — Захоплення і зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей. Церкви та місто пограбували, а потім спалили. «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців», — доповідав французь-кий посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991.С.59).

1709-1734 роки — Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму» (хати) у Московщині був 49коп. В Україні — 1руб.25 коп.

1709 р. — Полтавська битва. Початок «цивілізаційної місії Московії в 2-му тисячолітті»

1709 р. — З церкви св. Василія (13 століття), Московщина зробила військовий склад.

1709 р. — Хан-цар Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі «…товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали», — писав свідок, кошовий Стефаненко.

1709 р. — Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської Академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили були забрані з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростов-ський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив відбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові.

Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І.Огієнко, «Українська культура»). «…Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури», визнав піз-ніше князь М.Трубецькой.

1709 р. — Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.

1709 р. — Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1713 р. — Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь – Русія -Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси — України московити, основу яких складали угро — фінські та тюрські племена, підмінюють поняття, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як «Росія»).

1716 р. — Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.

1718 р. — Москва заборонила вивозити до Європи український тютюн.

1718 р. — Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, «…численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту і тиші полум’ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались» («Історія Русів», ст.303-304, вид.1956 p.).

1720 р. — Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних. Наказ хана — царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было».

1720 р. — Заборона вивозити скляні вироби до Європи.

1720 р., 20 грудня Петро І видав указ київському губернатору князю Голіцину, щоб «…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 р. — Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные». Знищення Чернігівської друкарні.

1722-1727 роки — Перша Малоросійська колегія. Штат складався з 6 російських офіцерів та прокурора. Колегія стягувала побори до царської казни, розквартировувала на Україні російські війська, контролювала діяльність Генеральної військової канцелярії тощо.

29.04. 1722 року — Лівобережна Україна із відомства Колегії закордонних справ була переведена під управління Сенату Росії, що мало на меті подальше обмеження самоврядування в Україні.

1722 р. — Заборона привозити в Україну західноєвропейські вироби.

1723 р. — Заборона українцям продавати до Європи бурштин та поташ.

1724 р. — Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссий-ским сходная», а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. За те Київсько-Печерська лавра покаранa штрафом в 1000 крб.

25.04.1725 року — Катерина І надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію «Про управління губернією», в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорозьких козаків. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі із козаками, не дозволяла «зрадникам» козакам перетинати кордони Російської імперії, з низовиками заборонялось вести листування, а порушників цих законів переслідувати будь-де «в землях императорского величества». За цим законом загарбання України Росією значно посилювалась.

1726 р. — Розпорядження Синоду про заборону друкувати ті книжки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Московською синодальною друкарнею.

1726 р. — Москва дає дозвіл Київсько-Печерській лаврі на друк «Акафіста Св. Варварі» за умови, що б він був перекладений на великоруську мову.

1728 р. — Так звані «Решительные пункты» застерігали новообраного гетьмана Д.Апостола, аби він управляв Україною через Генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента.

1729 р. — Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.

1734 р. — Цариця Анна наказувала губернаторові України князю А.Шаховському вживати всіх заходів, щоб женити москвинів в Україні з українками.

1734-1740 роки — Друге скасування гетьманства й утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.

1735 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.

1735 р. — Імператорським указом київському митро-политу «доручено» вилучити старопечатні книги і пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.

1736 р. — Правителем України Москва призначила кн. Барятинського. Його першими кроками стали арешти міської управи Києва та вивіз архіву до Петербурга бо «з часом кияни забудуть зміст і, не маючи грамот під рукою, не зможуть посилатись на свої вольності».

1735-1739 роки — Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн. рублів — в 10 разів більше за її річний бюджет.

1737 р. — Московський міністр Б.Волинський звітував цариці Анні «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Багато землі не засіяно, бо нема кому і чим. А треба ще стягнути з них 30 тисяч мір борошна та сіна».

1738 р. — Заборона українцям продавати до Європи коней. Тільки до Москви.

1740 р. — Заборона українцям продавати до Європи хутра. Тільки до Москви.

1740 р. — Московські агенти викрали в Гамбурзі небожа Гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського та вбили його.

1740 р. — Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадження російської мови в діловодстві на території України. Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою.

1743 р. — Московщина забрала з українських храмів старі українські церковні книжки та попалила їх.

1748 р. — Наказ Московського Синоду, Київському митрополитові Самуїлу Милославському, щоб в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання вести російською мовою. В результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1749 р. — Заборона українцям продавати в Європу кожухи, вовну, овець. Тільки до Москви.

1750 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.

1750 р. — Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1752 р. — На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Ново-Сербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинуги свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Ново-Сербії.

1752 р. — Із 100 тисяч вільних козацьких господарств залишилося лише 2959, всі інші були відібра-ні, та передані присланим московитам.

1753 р. — Прислали з Московії 40 тисяч селян і роздали їм задарма землі над Дністром, які були відібрані від українців.

1753 р. — Царський указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.

1754 р. — Цариця Єлизавета видала наказ про те щоб, Гетьман повідомляв Москву про стан українського державного скарбу.

1755, 1766, 1775, 1786 роки — Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 -3, у 1849 — 2, у 1850 — 1, у 1851 — 2, у 1856 — 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.

1755 р. — Московський Синод наказав Києво-Печерській лаврі перероблювати по-московськи «Четы-Мины» Св. Д.Ростовського та Києво-Печерський Патерик.

1759 р. — Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.

1760 р. — Царський указ про обмеження вільних переходів селян.

1762 р. — Катерина ІІ закликала європейців оселюватися в південній Україні.

1762-1763 роки — Московська цариця Катерина II, видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молда-вани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. «Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили… На козацьку кров… (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, «Січ», 1991, стор.70).

1763 р. — Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.

1763 р. — Указом Сенату створено «Коммисию по слободским полкам» на чолі з гвардії секунд-майором Є.Щербиніним. Комісія мала підготувати цілковиту ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині.

10.11.1764 року — Остаточно ліквідувавши на Україні інститут гетаманства Катерина II надає призначеному генерал-губернатору П.Рум’янцеву «секретну інструкцію» щодо управління краєм, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали дивитися мов вовки у ліс».

1764 р. — Інструкція Катерини II князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли…»

1764 р. — Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. — Скасування української держави Гетьманщини.

1765 р. — Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

17.02.1765 року — Катерина II наказує: «Із малоросійських єпархій та з монастирів у Великоросію без указу Св. Синоду і без нагальної потреби не випускати і в великоросійські єпархії не приймати».

1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

20.07.1767 року — Катерина II ліквідовує слобідське козацтво. Більшість заможних козаків переводились в гусари, а решту — в селянський стан. Замість полкових запроваджувались губернські канцелярії та створено Слобідсько-Українську губернію.

10.04.1768 року — Катерина II своїм указом ліквідовує в Україні монастирські землеволодіння, а на утримання монастирів надає «милостивий штат».

1768 року — Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою «Коліївщина», після підступного і зрадницького захоплення їх москалями. Москаль полковник Гур’єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з’явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, запевняв у єдності дій, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев’язав у своєму наметі старшину і захопив у таборі 900 повстанців.

Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.

1768 р. — Св. Синод наказує київському митрополиту С.Миславському, щоб в книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими «ніякої різниці і прибавок… не було».

1769 р. — Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

1769 р. — Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

1772 р. — Дипломат Бакунін розробив план заселення кримських степів українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії. Активну участь у цьому процесі брав відомий полководець А.Суворов, що за короткий час із півдня сучасної України виселив 32 тис. душ чоловічої статі.

1775 р. — Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні.

1775 р. — Заборона українцям продавати в Європу сіль і т. д і т.п. Все це Україна мусила везти до Московщини, де воно купувалося за півціни, а потім вивозилося московитами до Європи.

1768-74 роки — Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип’ятирічне ув’язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського.

1775 р., травень — Рада «при височайшему Дворі» постановила: «истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства» …Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша …(М.Киценко, стор.64). Скасування міської автономії за Магдебурзьким правом по Литовському статуту.

1776 р. — Московщина відібрала у 25 тисяч заможних козаків землю (перше розкуркулення) і роздала московитам.

1777 р. — Після смерті 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар.1745 р у Глухові) московська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.

1780 — 1783 роки — Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).

1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської Академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1781 р. — Царським маніфестом знищено решток козацького самоврядування на Лівобережжі та введення суто московської системи: намісництва.

1781 р. — В Україну прислали 50 тисяч московитів, які отримали безкоштовно землю.

1783 р. — Запровадження загальномосковської системи управління в Україні.

1782 р. — Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1783 р. — Закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. — Переведення викладання у Києво-Могилянській Академії на російську мову.

1784 р. — За розпорядженням Синоду київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу Божу «голосом свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.

1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звіль-няти з роботи учителів Києво-Могилянської Академії за відхід від російської мови.

1785 р. — Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.

1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській Академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1787 р. — Московський губернатор в Україні Г. Потьомкін доповідав Катерині ІІ «Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно».

1789 р. — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1793 р. — Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.

1797 р. — В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.

1797 р. — Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи «кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката», яких москалі погнали на завоювання Персії.

18 ст. — Московщина вивезла до себе всі найліпші ткальні разом з майстрами, і з їхньою до-помогою розбудувала в Московській, Костромській, Владимирських губерніях ткацьку промисловість.

Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, де заснували там потім «Строгановскоє училище живописи».

Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інш. вивезено разом з майстрами до Московщини, при цьому все зруйнувавши в Україні.

1800 р. — Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.

1804 р. — Було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.

1806 р. — Був ув’язнений та таємно вбитий у в’язниці геніальний український композитор А.Ведель.

1807 р. — Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски» («Слово Просвіти», 1998, ч.З, стор. 10).

1808 р. — Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

1811 р. — Закриття Києво-Могилянської Академії.

1812 р. — Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підне-вільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи)

1819-1829 pp. — На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоловік. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.

1824 р. — Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: «Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто «русское»». «Цензурний режим в отношеніі малоросійськой пісмєнності» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое малоросійскоє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства» (ж.»Україна», ч.26, 27, 1993 p.).

1830 pік — Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.

1830-1835 pp. — Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Ус. Кармалюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835р.

1832 р. — Губернатор України А.Лєвашов наказав вирубати великий 200-річний липовий гай, що його насадив митрополит П.Могила, а також тополі, що прикрашали вулиці Києва, без ніякої на те потреби.(В 1863 кияни знову його засадили). Наступник А.Лєвашова М.Анєнков наказав вирубати природний гай на київських горах знову.

1833 pік — Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «…В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — моско-вити..,» (Максиміліан Волошин).

1834 р. — Заснування Київського університету з метою «русифікації юго-западного края».

1839 pік — Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.

1842 р. — Київ почав відбудовувати свою найстарішу, ще Володимира Великого, Десятинну церкву. По рішенню Петербурської академії мистецтв були знищенні всі залишки цієї церкви, серед них безцінні для науки написи, фрески, прикраси.(Не надо увлекаться южнорусской стариной).

1846 р. — Московщина зрівняла з землею залишки руїн церкви св. Ірини, хоч Київ поставив огорожу навколо руїн церкви св. Ірини, як пам’ятник першого сторіччя християнства на Русі з ціллю відбудувати в майбутньому.

1847 р. — Московщина позабирала з книгарень в Україні все друковане українською мовою і попалила.

1847 р. — Імперський міністр граф А.Орлов у своєму звіті цареві радив покарати Т.Шевченко

як найтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави.

1847 р. — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства, арешт його учасників і покарання ув’язненням та засланням у віддалені губернії Росії. Наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».

1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим

солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під

найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було

рівнозначне ув’язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).

1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.

1863 р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про

заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії

(«Валуєвський циркуляр»).

1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1876 р., 18 травня — Таємний Емський указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й

друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури,

текстів українських пісень під нотами.

1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз’яснення Емського указу всім губернаторам Росії.

1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.).

1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.

1899,1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з’їзді в Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.

1907 р. Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

1908 р. — Указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1914p. — Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання

української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового
товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною

більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими

київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).

1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.

1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР

під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.

1921—1923 рр. — Голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного

комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло

до 1,5 млн. селян.

1929 р., вересень — Арешт визначних діячів

української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ

Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).

1929—1930 рр. — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення

сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував

УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита

М. Борецького та інших церковних діячів

1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного

голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян.

Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. — Погром українців на Кубані.

1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).

1937 р., 30 серпня — Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.

1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У.

1937 р., листопад — Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських

письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя

жовтневого перевороту).

1938 р. — Сталінська постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.

1938 р. — Посилення русифікації України у зв’язку з рішеннями XIV з’їзду КП(б)У 13—18 червня.

1939—1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під

час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних

в’язнів, що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного,

Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД

групи видатних діячів української культури, серед яких — українська

письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний

співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у

віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були

знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К.

Студинський, П. Франко та ін.).

1944—1955 рр. — Каральні акції

органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито

понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і

депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.

1945 р., Ув’язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.

1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

1946р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки

у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії

української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець»

(ця постанова була згодом підтверджена XVI з’їздом КП(б)У 25—26 січня

1949 р.).

1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами

українських культурних здобутків під час Другої світової війни

(«ждановщина»).

1947 р., З березня — Призначення Л. Кагановича

першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних

кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

1947 р., квітень—травень — Депортація лемків та українців з Холмщини до північної та західної Польщі (операція «Вісла»).

1949р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв’язку з рішеннями її XVI з’їзду

25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949

р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).

1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з’їзді в Мукачеві.

1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД біля м. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).

1951р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти

«націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша

В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.

Корнійчука і В. Василевської).

1954 р., 23—26 березня — XVIII з’їзд

КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для

освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди

виїхало приблизно 100 тис. осіб).

1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

1957—1961рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно

половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку

школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої

Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на

посилену русифікацію України (зокрема, про необов’язкове, а «за бажанням

батьків» вивчення української мови в російських школах України).

1959 р., 15 жовтня – Вбивство агентом КДБ Б. Сташинським Степана Бандери.

1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української

Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та

ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л.

Лук’яненка до смертної кари, яку пізніше замінили на 15 років

ув’язнення.

1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її XXII

з’їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу

русифікацію союзних республік.

1962 р. — Судовий процес над 20

членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких

було засуджено до розстрілу.

1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у

Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу

над Погружальським»).

1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських

діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський,

В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).

1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму).

1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

1969 р., червень — Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І.

Кандиби, Л. Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про

отруювання політв’язнів.

1970 р., січень — Судовий процес проти І.

Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої

молоді Дніпропетровська» проти русифікації.

1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.

1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в’язень М. Сорока.

1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.

1972 р., січень—травень — Друга велика хвиля арештів в Україні [В. Чорновіл,

Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець,

І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріарх Володимир УПЦ КП),

Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].

1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української

Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня —

1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О. Тихому відповідно 10 та 5 років.

1977 р., 12 грудня — Другий арешт Л. Лук’яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10 років ув’язнення і 5 років заслання).

1978 р., 11 листопада —

Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення

російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення

русифікації).

1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських

діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю.

Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були

засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й

заслання у віддалені райони Росії).

1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.

1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.

1981 р. — Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.

1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і

виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури

(«Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР

«Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в

загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і

позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.

1986 р.,26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції

(побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і

широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.

1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.