Що змушувало неукраїнців вступати до лав УПА?
– Більшість із них – це колишні червоноармійці, які вибули з війська під час стрімкого наступу нацистів на СРСР 1941 року. Одні потрапили до полону. Хтось тікав, когось німці відпускали або звільняли українські повстанці. 3 жовтня 1943-го відділи УПА напали на табір у Дубному на Рівненщині. П'ять тисяч звільнених _військовополонених розділили по своїх загонах. Інші – так звані гіві – належали до охоронних або будівельних формувань армії Третього рейху, дезертирували звідти. Третя група – "фронтовики". Це бійці "східних легіонів", козачих частин та інших колаборантських формувань. У 1942–1943 роках вони воювали на Східному фронті проти Червоної армії. Коли ж потрапили на Західну Україну, під впливом націоналістичної пропаганди нерідко переходили до УПА.

Яким чином вели цю пропаганду?
– Восени 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. В одній з резолюцій зібрання значилося: "Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир". Інший ухвалений документ закінчувався словами: "Хай живуть незалежні національні держави всіх поневолених народів Європи й Азії. Хай живе мир і дружба народів!" Багато командирів УПА особисто вели переговори з військовими, які служили на боці Третього рейху. Часто для цього використовували жінок. Розвідниця "Пріська" переконала перейти на бік українців командира литовського батальйону, що стояв у селі Матієві на Волині. Литовці тоді віддали повстанцям свій провіант, військову амуніцію та зброю. В успішних перемовинах командування воєнної округи "Богун" з 805-м батальйоном Азербайджанського легіону у жовтні 1943-го важливу роль відіграли підпільниці Анна – прізвище невідоме – і Люба Томашевська. Обидві вийшли заміж за кавказців – Ізатуллу Насруллаєва та одного з численних Алієвих. На боці УПА воювали недовго – у січні 1944-го разом із чоловіками перейшли до радянського партизанського з'єднання Михайла Шукаєва. Анна загинула в бою з бандерівцями біля села Панасівка на Тернопільщині. Аби помститися, Насруллаєв наказав повісити трьох жителів села, ще 17 осіб розстріляли. Люба Томашевська після війни жила з Алієвим, регулярно бувала на зустрічах ветеранів-шукаєвців.

Серед повстанців були вихідці із Західної Європи?
– Радянські джерела завищували їхню кількість. Таким чином утверджували міф про те, що УПА – гітлерівський "проект". У березні 1944-го Микита Хрущов доповідав Йосипу Сталіну про перехід у Західній Україні до лав УПА ста добре озброєних угорців і німців. Однак ця інформація не підтверджена жодними документами. Європейців було мало, вони не мали своїх національних відділів. Зазвичай потрапляли до УПА після втечі з радянського полону. Або коли відставали від своєї армії під час переходу фронту. Були такі, кого повстанці викрадали з таборів для військовополонених. Навесні 1946-го у селі Пікуличі під Перемишлем з табору упівці викрали двох медиків-німців – Гельмута Кравзе і Вільгельма Вельтіке. Першого віддали у сотню "Крилача", другого – до "Громенка". В курені "Бойки" був італієць Мішель Градельоно, в курені "Різуна" – Августо Доніні. Бельгієць Альберт Газенбрукс працював диктором у підпільній радіостанції "Афродита".

А як щодо росіян?
– Їх приймали неохоче, адже більшість не поділяли ідеї створення самостійної Української держави. Росіяни мали свій відділ у складі воєнної округи "Турів" – 80 осіб. Побоюючись переслідувань своїх родин на батьківщині, часто видавали себе за українців-східняків чи білорусів. Уродженець Підмосков'я генерал Павло Сисоєв під час короткого перебування в УПА називав себе Петром Скирдою, вихідцем із Кіровоградщини. У вересні 1943-го він дезертирував до партизанського з'єднання Олексія Федорова. Ленінградець Іван Корягін – псевдо "Орел" – командував сотнею, яка у другій половині 1943-го активно діяла в околицях Рівного. Під час бою 18 серпня біля села Явдипіль загинули майже сто німців і тільки п'ятеро повстанців. Того ж місяця бійці "Орла" напали на нацистську колону з п'яти вантажівок у селі Бісівські Хутори. Сутичка тривала 2 години, всіх ворогів знищили. У вересні біля села Гуменники вбили 18 німецьких офіцерів, які поверталися з відпочинку на природі.

Які були стосунки між вояками-українцями та представниками інших національностей?
– Командування УПА з повагою ставилося до "легіонерів". Не заперечувало, коли вони намагалися дотримуватися своїх національних і релігійних традицій. Повстанці навіть готували їжу для бійців-мусульман окремо – як того вимагали традиції ісламу. Поряд із тризубом мали право носити пов'язки своїх національних барв. У грузинів ще й був напис "Революційно-національна грузинська сотня". Однак на побутовому рівні часом давалися взнаки комунікаційні бар'єри. Чимало бійців національних відділів не говорили ані німецькою, ані російською мовами. Водночас непоодинокими були випадки зрад. Наприкінці 1943-го Служба безпеки воєнної округи "Богун" викрила групу змовників серед колишніх радянських офіцерів. Один з арештованих, грузин "Нарсія", звинувачував побратима "Професора" у шпигунстві на користь більшовиків. Так прагнув позбутися суперника у боротьбі за лідерство в грузинському відділі УПА. А в березні 1945-го росіянин Микола Воробйов на псевдо "Воєвода" з кількома десятками дезертирів увійшов до спецбоївки НКВС на Тернопільщині. Її члени вдавали із себе бандерівців, ліквідували командирів УПА Івана Яцишина – "Гордієнка" і Івана Кедюлича-"Довбню" та кількох керівників нижчого рівня.

То скільки неукраїнців було в УПА?
– Досі не знаємо загальної чисельності армії у різні періоди її існування. Дані щодо неукраїнців є ще більш скупими і суперечливими. Командир Житомирського партизанського з'єднання Олександр Сабуров рапортував Українському штабу партизанського руху 14 лютого 1944-го, що 40 відсотків УПА становлять представники східних народів: інгуші, черкеси, казахи, узбеки, таджики, росіяни. Цифра перебільшена. На думку сучасних вчених, у той час неукраїнців було максимум 20–25 відсотків загальної чисельності УПА. Вважаю, їх було понад тисячу осіб. Найбільшою національною групою були уродженці Азербайджану. У ніч на 30 вересня 1943-го в районі Здолбунова на бік УПА перейшли близько 130 азербайджанців. Вони мали зброю та нову німецьку уніформу. Мундири дозволяли хитрувати у боях з німцями, які приймали їх за "своїх". Влітку-восени 1943 року був створений вірменський загін. Його очолювали колишні працівники політвідділів Червоної армії: комісари, політруки тощо. А один із них, Погосян, до війни був працівником ЦК Компартії Азербайджану. Командував повстанцями-вірменами колишній старший батальйонний комісар Серго Арутюнян – "капітан Ашот". 30 вересня 1943-го загін влаштував засідку на шосе Луцьк – Володимир. Тоді загинули шестеро нацистів, здобуто 10 підвод із пшеницею, два ящики патронів, шість гвинтівок та один ручний кулемет. Пізніше нападали на гітлерівські склади з боєприпасами, пустили під укіс німецький потяг із шести вагонів під Ковелем. А в районі Турійська звільнили 120 місцевих жителів, яких мали відправити на примусові роботи до Німеччини.

Чому з наближенням фронту до Західної України 1944 року національні відділи припинили існувати?
– Що ближчим був фронт, то примарнішою ставала ідея про можливий розпад СРСР і утворення національних держав. Воювати за чужі – українські – інтереси більшість неукраїнців не хотіли. Одні переходили на бік радянських партизанів – вірмени, азербайджанці. Інших, як-от грузинську сотню, розгромили у важких боях. Деякі національні загони командування відправило на схід – піднімати на своїх землях антирадянські повстання. Інформації про їхню подальшу долю не маємо. Одним з останніх неукраїнців в УПА був уродженець російського Кемерово Михайло Литвинов. Він воював у складі боївки "Тичини" і загинув 1950-го у бою з більшовиками біля села Іванківці на Тернопільщині.

Найдоступнішим, а тому й найпопулярнішим напоєм була звичайна вода у річках. “Ану, хлопці, напиймося закарпатської води”. Хлопці кинулися пити воду”. Наступними за поширеністю були чай та кава. Інколи напої були “екстравагантними”. “Щоб зберегти сили, п’ють сиру, свіжу кров худоби”.

Виключення робили в окремих випадках з дозволу командира, коли алкоголь мав виконувати функцію зігріваючого засобу. “Відмовити промоклому чи перемерзлому воякові зігріти бодай шлунок, я вважаю за недоцільне”.

Однак випадки вживання алкоголю серед вояків УПА траплялися.Це приводило до того, що навіть у святкові дні повстанці дозволяли собі випити чарку лише з дозволу командира, або приймали вольове рішення утриматися від вживання спиртних напоїв, навіть якщо інші за столом могли пити. “[…] прибули до місця весілля засіли до вечері молодий повідомив що не буде алкоголю”.

Особливим був раціон харчування вояків, які тривалий час перебували у криївках, наприклад, під час зимівлі. Боєць ‘Орест’ згадує, що прийшовши зимувати у ліси в 1945 р., повстанці з куреня “Верховинці” принесли з собою “ведра, баняки, миски, крупи, муку, теля і бараболю”. Цей продуктовий набір призначався для 7-ми осіб, включно з командиром ‘Листопадом’. Серед продуктів для 9-ти осіб, що разом зимували у бункері, Степан Стебельсбкий-‘Хрін’ називає сухарі, картоплю, буряки, цибулю, часник, крупи, муку, квасолю.

Зважаючи на дефіцит продуктів, процес їхнього споживання строго контролювали. “60-75 грамів сала або домашньої ковбаси, які належали за нормою й зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, і пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш менш пристойного харчування.

Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся нормально функціонувати. Щоправда, кмітливі хлопці запасалися по селах добрячою кількістю самогону й цілющих трав. Випивати можна було, як і все решта, тільки за дозволом провідника або коменданта бункера”.

Приготування їжі. У відділах УПА під час таборування їжу готували спеціально призначені для цього люди – кухарі. Згадки про їхню наявність є у різних повстанських спогадах. Під час маршів, особливо невеликими групами практикували колективне приготування їжі найпростішими способами (запікання, варіння на відкритому вогні у лісі). “Печемо на патичках м’ясо. Потім їмо смачну партизанську зупу”.

Кулінарія часто могла проходити в екстремальних умовах: “Горох вже був намочений, біб пікся на кухні, декотрі вже місили муку змелену на жорнах, щоб пекти пляцки. Та на жаль цю щиру та запопадливу роботу перервали серії кулеметів та вибухи гранат”. Зупинившись перепочити, “повстанці варили і пекли бульбу і біб”. Інколи повстанці самі робили ковбасу, але найчастіше отримували її від господарських структур ОУН.

Станичний на Підгаєччині Андрій Галайбіда згадував, що у 1944 р. він був співорганізатором коптильні, в якій виробляли велику кількість різних ковбас для повстанців, переробляючи щотижня 15 корів чи волів. В умовах перманентних боїв просто не вистачало часу куховарити: “Добре, що бодай раз на добу можна щось вночі зварити”.

Під час тривалого перебування у криївках готували по черзі, або призначали відповідальну за це особу. На прикладі процесу приготування їжі простежується домінуючий у підпіллі патріархальний розподіл гендерних ролей. У випадку коли в повстанському загоні перебували і чоловіки, і жінки то готувати їжу приходилося переважно другим.

При цьому чоловіки у цей час могли відпочивати, або виконувати інші завдання: “Зв’язкова зорганізувала харчів, дівчата зварили обід. З провідником “Вишенським” та двома вояками, що були при ньому, пішли за село Князі, в лісок, де знаходилась решта його охорони, а станичний пішов шукати зв’язків”.

Партизанська учта

Невід’ємною частиною культури споживання є способи організації трапези. В УПА вони були найрізномантнішими і залежали від конкретних умов, в яких в той чи інший час перебували повстанці. Тому організація трапези могла бути як урочистою – з молитвою, промовою провідника, так і спрощеною і навіть хаотичною (в умовах тривалого бою).

Головною особливістю її організації стала нівеляція особистого простору трапези, практикування колективних її форм, рівного розподілу порцій (“знаходимо кілька недоїджених сухарів хліба, розділяємо на 8 рівних частин (один міг би наїстися) і з великим смаком і радістю їх з’їдаємо“), однакового для всіх складу їжі, що виконувало функцію підняття бойового духу, формуванню атмосфери братерства та спорідненості.

Відчуття егалітарності повстанського соціуму формувалося також за допомогою відповідної поведінки командирів, які відмовлялися від так званого “престижного споживання” і найчастіше їли разом зі своїми бійцями і саме те, що їли вони. Їжа в даному випадку не була маркером соціального статусу вояків УПА.

Чотовий Олекса Конопадський-‘Островерха’ згадує про доброту і дбайливість командира Станіславівського ТВ-22 “Чорний ліс” Василя Андрусика-‘Різуна’, ‘Грегота’, якого дуже любили його бойовики: “Вечером прийшов від командира Різуна перебраний в цивільний одяг стрільчик зі старим дідусем та виніс нам бульбяник [картопляник — ІП], яким поділилося 40 стрільців”.

Режим харчування і чіткий поділ на сніданок, обід і вечерю зі встановленим часом існував лише у статичних умовах, коли відділ таборував, перебував на вишколі, мав перерву у боях.

Боєць чоти “Підкови”, що розташовувалася один час у Люблинецькому лісі згадує порядок денний: “Вставали в 4 годині. Пів години руханки, снідання. Пів години відпочинку. Потім слідували Полеві вправи поза табором до години 11. 30. Вернувши ми мали одну годину обідової перерви. По обіді були вправи від 13-15 години. Опісля був вільний час аж д вечора. Той час стрільці використовували на те, щоб пристарати харчів і дров до кухні”.

З повстанських спогадів випливає, що сніданок був між 8.00 та 9.00, обід – 13.00-14.00, вечеря – 18.00-19.00 год. Особливість сніданку полягала в прочитанні молитви перед ним.

Командири заохочували вояків бути пильними при споживанні їжі поза табором: “Старатися взагалі не їсти по хатах. А вже зовсім недопустимим є їсти в підозрілих хатах. При споживанні харчу в хаті попросити когось з хати, щоб разом сідав споживати харч… ніколи не їсти всім в одній хаті… при споживанні харчів старанно їх оглянути (напр. яйця можуть мати дірки заліплені вапном) понюхати чи не воняють, добре скуштувати чи не мають зміненого смаку і щойно тоді споживати”, позаяк випадки навмисного отруєння бойовиків, координованого чекістами, були поширеним явищем, особливо з другої половини 1940-х рр.

Радянські агенти підсипали в страви і напої підпільників снодійно-паралітичний спецпрепарат “Нептун-47″. В цілях безпеки повстанцям дозволяли заводити кішок, які мали дегустувати продукти перед їх споживанням вояками.

Особливого символізму трапезування набувало під час великих християнських свят, які відзначали в УПА. Поширені практики споживання їжі в таких випадках та церемонії, пов’язані з цим, не були стихійними. Загальні вимоги до їх організації прописували в офіційній документації керівництва ОУН та командування УПА.

Святкування Різдва 1947 р. у відділі Володимира Щигельского-‘Бурлаки’ почалося з промови командира: “… з’ясовує вагу свят, обставин, в яких знаходимося і складає побажання. Подібні промови виголошують виховник Євген, д-р Шувар, д. Вир. Бунчужний відчитав побажання від РО [районного осередку – Авт.]. Після цього увесь відділ заколядував “Бог предвічний”, “Нова радість стала” і відспівав многолітствія. Потім розстрільною сходить до с. Керманичі, де роями засідає до свят-вечері”.

Повноцінну обрядову вечерю згідно з усіма народними традиціями 6 січня вояки могли мати тільки квартируючи у домівках різних сімей. Однак, траплялися випадки, коли повстанцям щастило мати на столі 12 страв та дотримуватися певних традицій їх споживання. “Старшини кидали кутю на стелю, а стрільці ловили зернятка пшениці та говорили про врожаї”.

“Островерха” згадує святкування Великодня в с. Березка на Лемківщині. Розпочалося воно привітанням сотенного Степана Стебельського-‘Хріна’ “Христос Воскрес” і гучною відповіддю “Воскресне й Україна”. Далі “командир виголосив промову та побажав усім воякам щасливих свят. Промова була коротка, але така палка і зворушлива, що всі стрільці й командири плакали”.

На святковому великодньому столі були розмаїті частування від селян – булки, яйця, паска, ковбаси. Командир “Хрін” поклав на стіл півметровий хрін, який подарували йому стрільці. Інший повстанець з Лемківщини згадує, що обов’язковим компонентом їхнього великоднього сніданку у 1946 р. було виконання пісні “Христос Воскрес”, після чого господарчий резидент роздав усім бійцям смачні подарунки.

Правила столового етикету не були жорсткими, позаяк об’єктивні умови не дозволяли їм бути іншими. Окрім того, велику частину повстанців складали вихідці з села, які мали невеликі знання про високу естетику споживання їжі.

У партизанської армії за визначенням не могло бути розкішних столових наборів, чайних сервізів. Кожен боєць мав свою тарілку (“їдунку”), горнятко і ложку, за чистоту яких ніс особисту відповідальність і звітував (готував до перевірки) раз на тиждень перед інтендантом. Повстанці не використовували ніж та виделку, часто їли руками, витирали хлібом залишки їжі на тарілці.

Часто перекуси відбувалися в екстремальних умовах, коли повстанцям було не до етикету. “Кожен з стрільців витягував сухара, замочили в річці і з’їдали”. “Повстанці ходили та збирали квасець на поляні та їли, якого тут, як на щастя, було дуже багато”. “В перерві між боями повстанці зупинилися поповнити свої сили і заходилися нарізати ковбасу, яку рівними порціями ділили між вояками”.

Про голод і вареного вужа

Нестача їжі є домінуючим сюжетом у спогадах повстанців, що стосуються повсякденного життя. Один з підпільників згадує, що під час заготівлі хліба, повстанці не могли втриматися від спокуси його скуштувати, але не тому, що нехтували дисципліною, їм було млосно через недоїдання: “Ми такі голодні, що мусимо з’їсти трохи сухарів щоби дальше іти”. “Два дні нічого не їли, а за нами три бої й около 45 км”.

Голод був одним з ключових факторів дезертирства з УПА. Голодували не лише рядові бійці, а й командири. ‘Шпіцер’ писав ‘Залізняку’ 2 липня 1947 р.: “Протягом 4-х днів я не маю продуктів і харчуюся хлібом і водою”.

У своїх щоденниках, нотатках повстанці разом з важливою інформацією стосовно діяльності підпілля чи повстанців часто фіксували обставини втрати тих чи інших продуктів, що свідчить, зокрема, про значимість цього для них особисто.

Запис ‘Долоні’ від 4 квітня 1945 р.: “Між нашими приготованими харчами почали стрільці везти 7 шт. ковбас. Одну вкрав кіт, одна загубилась по дорозі, одну покушали, дві привезли. Лишилось загадкою, де ще дві ділось, до сьогодні не відгадано”.

“[…] подруга Ок. Підготовила нам дещо з м’ясива забираєм миску і бохонець хліба по дорозі заходим до хати і залишаєм це на плоті. Виходим з хати нічого нема що сталось загадка по огляненню місця катастрофки зауважено що біля плота з противної сторони є купа соломи певно вкрав пес”.

Втрата заготовлених продуктових наборів не проходила повз увагу і керівництва підпілля та командування УПА. У листі від 1 грудня 1945 р. до Петра Олійника-‘Романа’ провідник ПЗУЗ Микола Козак-‘Лука’ наприкінці звіту писав:

“В Дерманському лісі під Глушанським хутором більшовики забрали Ваш цукор, той, який Ви перебрали і перемагазинували від Білявого, залишаючи на тому місці записку “Ти Роман не вояка. Єслі ти вояка – виходь з намі у бой. Сахар твой забіраєм. Чупринка будьот піть чай з сахаром, а ти з х…м”.

Діаметрально протилежні, але не менш сильні та яскраві емоції викликали у повстанців продуктові знахідки: “Розконспіровуємо” свій здобутий наплечник, двиганий з одної на другу гору. Знаходжу в нім: 5 консерв (мелена свинина), кусок солонини, коло 1 кільо цукру, понад 200 штук папіросів, палатка. Це для нас просто Божий дар”.

Їжа часто ставала предметом роздумів, розмов чи навіть жартів. На дозвіллі один з повстанців розповідав хлопцям про свою вечерю в сільській хаті: “Ми їли бараболю з баняка [каструлі — ІП] і я так смачно заїдав, що моя ложка вже добивалася до баняка. Потім жінка взяла баняк і висипала решту бараболі на миску. На верху миски був зварений вуж”. Пояснювала жінка це своїм недоглядом, але такі виправдання не змогли нівелювати враження від цієї вечері у хлопця і стало предметом кепкувань його побратимів.

Повстанець “Трава” потішав бійців своєю кумедною “гастрономічною” пригодою: “Я підійшов до одної студні напитися води, але там побачив баньку з молоком. Я витягнув баньку з студні і почав пити зверха сметану. Кілька разів собі потягнув і пізніше щось тверде приплило з молока до моїх вуст. Ага, масло, я собі подумав. Відчинив широко уста і клацнув зубами, а то, най би його дідько взяв, була жаба”.

Відтак, гастрономічна культура в УПА була не лише складовою культури здоров’я повстанців. Вона була фактором, який часом визначав зв’язки всередині повстанського соціуму з його уявленнями про жертовність, братерство і справедливість.

Із 1944 р. - в рядах УПА, в сотні командира «Веселого» із куреня
Мартина Мізерного - "Рена". В 1945-1947 р. боєць сотні "Ударник-5" під командуванням Степана Стебельського - "Хріна" , ймовірно брав участь у ліквідації заступнка міністра оборони Польщі генерала Кароля
Сверчевського.

В УПА мав звання старшого стрільця та вістуна.

В рядах УПА відкрито сповідував іслам.

Степан Стебельський - "Хрін" писав про Омара Алойота -
..."Коля" — по національності казах. Вже в сотні командира "Веселого"
відзначується відвагою і притомністю в бою. Зимою 1945 р. квартирує з
роєм старшого вістуна"Кудияра" в с. Руське, в одній хат на полі.
Одного дня сотня більшовиків окружила хату та відкрила по ній вогонь.
Молоді партизани змішались, але тут притомний "Коля" відразу команду
залягати в хаті і виповзувати до стайні і сіней. Він ловить кулемета
«дехтяра«. залягає за гній в стайні і через віконце відбиває
більшовиків, каже стрільцям втікати , виганяє господарів, хата вже
горить, випускає худобу, а сам вже з крісом з цього віконця стріляє
двох капітанів більшовиків. що були в білих кожушках.

Більшовики кинулися до старшин, а "Коля" за той час бере кулемета, хоч
малий — куций, відступає, повзаючись. до потока. звідки відбивається
дальше і добивається до ліса.

На кожному кроці п'ятнує страшків і закликує воювати за «отдєльна
Україна", бо "Коля" - "воювал за отдєльна Казахстан". По селах веде
пропагандивні розмови з селянами. Був дуже люблений на Лемківщині
населенням. а тепер в Самбірщині. Більшовиків ненавидить до
крайності".

За спогадами Олекси Конопадського- "Юстроверха" :
...Казах "Коля" маленький, куценький, косоокий, чорний. Відважний,
дуже любив коні і кобиляче молоко. Невідступний вояк командира. Ходив
за ним услід, коли командир відділявся від сотні, з готовим до
пострілу автоматом.

Дуже прив'язаний до наших повстанців, він з тугою згадував про свій сонячний Казахстан і «мамку. Любив чистоту і порядок. Часто молився до місяця, а коли співав казахські пісні, то з такою побожністю, що аж складав руки. Він склав пісню про УПА. яка бореться в Карпатах за
Україну і Казахстан. На жаль, мені не вдалося записати.

Дуже великі очі зробили словаки, а зокрема політрук москаль, коли
побачили казаха "Колю"-, але «Коля» їм усім голосно говорив: "Коля"
войовал за оддєльна республіка з Україна УПА, москаль бандит,
завойовал Казахстан, дал колгосп і Сибір»...

Після операції «Вісла» Омар Алойот - "Коля" 29.06.1947 з боями переходить на територію УРСР. Учасник важких боїв біля с. Ластівка 11.08.1947 р. та с. Недільна 10.09.1947 р.

Переходить у підпілля ОУН, діяв у східній частині Старосамбірського
р-ну Львівської обл.

Загинув 04.11.1948 р. разом із оунівцем Іваном Нагиною - "Хмарою" біля с. Кобло Старосамбірського р-ну Львівської обл. в бою проти групи 91-го полку Внутрішніх Військ МГБ.

Місце поховання не відоме.

Ще за життя стала справжньою легендою, за свій довгий вік (112 років) він прожив, здавалося, кілька життів. На Запорізьку Січ майбутній отаман потрапив у восьмирічному віці і пройшов абсолютно всі щаблі козацької кар'єри, досягнувши самої вершини - булави голови всього коша.

Його десять років поспіль запорожці обирали своїм ватажком (більша довіра надавалася тільки Івану Сірку). Він намагався відстоювати українські вольності в переговорах з імператрицею Єлизаветою, потім з Катериною II, сприяв розвитку землеробства і торгівлі на території навколо Запорізької Січі. Калнишевський перетворив Запорізьку Січ на потужний економічний організм. За часів його правління козаки вперше почали професійно вирощувати зернові культури. Розвивалися скотарство та конярство. Козацькі коні були одними з найкращих в Європі, коштували дорого.
У 1768 році почалася російсько-турецька війна. Росія використала козаків на чолі з Калнишевським для перемоги. Під час війни з Туреччиною українські козаки настільки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, що багато хто з російських офіцерів і сановників вважали за честь записатися в один із 38 козацьких куренів. Першим записалися граф Панін та князь Прозоровський, згодом – астроном Ейлер, у 1772 р. – фаворит імператриці генерал-поручик Потьомкін. Після цього Катерина ІІ розпочала інтенсивний наступ на козацькі землі, вимагала, щоб вони цілковито корилися її волі, заборонила ходити козакам в походи. А вже в квітні 1775 року цариця видала наказ роззброїти козаків і зруйнувати Січ.
Він був одним з найбільш багатих і могутніх людей в Україні, керівником великого і вірного йому війська відчайдушних бійців. І відразу все втратив, довірившись вчорашнім друзям, які, оточивши Запорізьку Січ, оголосили маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р., в якому вона проголошувала, що “нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве”.
Калнишевського одразу ж заарештували. Закували в кайдани і повезли у Москву, де він рік перебував у в'язниці. Тим часом 4 - 5 червня 1775 року Запорізьку Січ ліквідували. 29 липня 1776 року Калнишевського довічно заслали до Соловецького монастиря. Посадили у підземелля під вежею монастиря. Це була холодна яма, схожа на криницю. Там він пробув 25 років. Із камери взагалі не вибирали нечистоти. У Калнишевського був жахливий вигляд: довге волосся, закручені нігті, подертий одяг... Чимало хто вважає, що краще б кошовий отаман загинув у бою.
15 березня 1801 року Олександр І звільнив його з в'язниці. Однак Калнишевський був дуже хворий і не міг повернутися в Україну. Залишився служити у цьому монастирі, став монахом. Помер через два роки після звільнення.
Трагічно склалася доля сина України, славетного козака та захисника наших земель. На собі відчув хліб та сіль російської гостинності.

Андрій Гришакін

В скрытых глубоко в архивах советских источниках говорится, что 29 июня поступил приказ подорвать филиал артиллерийского арсенала в Инкермане. Приказ о подрыве отдал начальник тыла ЧФ контр-адмирал Заяц. Вместе с арсеналом оружия в инкерманских штольнях погибли 3000 человек, которых не было возможности эвакуировать.

В ночь на 1 июля командование обороной Севастополя во главе с вице-адмиралом Октябрьским, получив добро от Сталина, бежало из Крыма с Херсонесского аэродрома на 13 самолетах «Дуглас» под возмущенные крики и стрельбу в воздух своих воинов, оставленных на верную гибель. Другая часть руководящего состава армии и партийных чинов с членами их семей и ценными вещами незаметно бежали из Севастополя на двух подводных лодках Щ-209. Официально Севастополь покинули 600 человек руководящего состава армии и партработников, но на самом деле их было 1228 человек. Те командиры и политработники, которым не хватило места в самолетах и подлодках, загрузились на небольшой катер № 112 и в ночь на 2 июля, выйдя в море, были на рассвете обнаружены и пленены итальянскими торпедными катерами.

79 956 героически оборонявших Севастополь воинов были брошены и обречены на смерть. 3 июля оборона Севастополя, продолжавшаяся 250 дней, завершилась поражением и весь Севастополь был оккупирован немецкими войсками.

Вскоре после этих событий была учреждена медаль «За оборону Севастополя». Первые ее номера получили Октябрьский, Петров, Заяц и прочие из списка 1228 фамилий.