Наше положение одинаковое, мы имели и имеем общих врагов, как нас, так и Вас одинаково били когда-то и бьют сейчас Германия и Россия – исконные враги Польши и Украины. И сегодня – о, ирония судьбы – когда оба эти могущества сражаются, мы вместо радоваться или хотя бы затаив дыхание ожидать, в порыве заблуждений ведем борьбу. Зачем „Куи боно” – ради чьего добра. Только не для своего. Ибо эти могущества и так распадутся, а нам останутся раны, слезы, могилы, нарекания и суд истории.
Наша судьба, наши действия, жизнь наша – неразлучные как мать с детьми, братья с сестрами, мужья с женами, наконец, как кладбище и курганы, где покоится прах наших предков, отсюда – судьба наша является только для примирения на основании христианской справедливости.
Кроме наших ошибок (Вы смотрите на наши с Вашей точки зрения – мы на Ваши с нашей точки зрения) мы имеем и плюсы.
1. Действительно, вы имеете достойный восхищения героизм в борьбе с большевиками, неутомимые, несмотря на тысячные потери Ваших солдат, жен, детей, имущества, не дрогнули в борьбе с врагом, вы не знаете капитуляции, приостановления, отступления – умираете и боретесь. Ваших подвигов не сосчитать. Ваш героизм в партизанской борьбе с большевиками всех удивляет. Ваша организация, не считая изменников (где их только нет, среди 12 апостолов и то один нашелся), является прекрасной.
Вашим плюсом является и то, что Вы имеете за собой значительный процент советских украинцев.
2. Как один из важнейших моментов, мы имеем факт, что с самого начала избрали один путь в политике. С 1.9.39 г. мы стали на сторону союзников и с самого начала верили в падение Германии и Советской России. Кроме того, скажу, мнение Англии и Америки, несмотря на позорные неблагополучия и результаты состоявшихся конференций, целиком на нашей стороне, а впрочем, Вы знаете радиоизвестия.
3. Кроме Ваших и наших ошибок, кроме Ваших и наших плюсов, мы имеем еще одну общую цель – завоевание себе независимости, свободного Отечества, вдохновленного идеей Христа, стало быть братства, сотрудничества и вечного соседского согласия, только бы не опираться на которого-нибудь из наших врагов, ибо это принесет нам поражение, а рассчитывать на самих себя, как и на понимающих, справедливых и культурных соседей, а прежде всего, на Бога, который своим могуществом регулирует нашей жизнью.
Но разве это не символ? Пока дошло до взаимопонимания и соглашения, кровь, совместно пролитая 8.3.45 г. от враждебной большевистской пули, Ваших и наших партизан – солдат, на этой старинной, вместе обитаемой земле, закрепила ее и кровь эта сегодня взывает нас завершить дело.
Слава – скажу по-Вашему – Вашим и нашим героям. Мы завершим дело.
Кончаю, присоединяю самые сердечные братские поздравления для Вас, господин Виктор, а также для Ваших близких соратников.
БОГУМИЛ
Заместитель коменданта АК (Армии Краевой)

Переводчик 2 Упр. Министерства Госбезопасности УССР Лейтенант (—) ЦИХОНСКАЯ

ДА СБУ, Ф. 65, спр. С-9079, т. 3, арк. 90-91.

List zastępcy komendanta AK „Bogumiła” do delegata UPA
z 7 kwietnia 1945 r. w sprawie porozumienia obu stron
Kopia

Szanowny Panie Delegacie UPA
Jestem bardzo rad, że otrzymałem Pański list: sprawa, o której piszecie, jest niezwykle interesująca zarówno dla Was, jak i dla nas. Porozumienie polsko-ukraińske jest pilną sprawą na dziś i na jutro, dla przyszłości obydwu naszych narodów.
Nie będziemy zwracać uwagi na nasze i Wasze błędy, właściwie mówiąc, niechaj nie napełniają nas one gniewem, a uczą.
Jesteśmy w takiej samej sytuacji, mieliśmy i mamy wspólnych wrogów; zarówno nas, jak i Was jednakowo bili kiedyś i biją teraz Niemcy i Rosja – odwieczni wrogowie Polski i Ukrainy. Dzisiaj jednak – o ironio losu – gdy obie te potęgi walczą ze sobą, my zamiast cieszyć się lub chociażby wstrzymawszy oddech oczekiwać – w porywie błędów prowadzimy walkę.
Po co, „cui bono”, dla czyjego dobra? Tylko nie dla swojego. Bowiem te potęgi i tak rozpadną się, a nam pozostaną rany, łzy, groby, narzekania oraz osąd historii.
Nasz los, nasze działania, nasze życie – są nierozłączne jak matka z dziećmi, bracia z siostrami, mężowie z żonami, w końcu, jak cmentarze i kurhany, gdzie spoczywają prochy naszych przodków, stąd – przeznaczeniem naszym jest tylko pojednanie na zasadzie sprawiedliwości chrześcijańskiej.
Poza naszymi błędami (Wy patrzycie na nasze z Waszego punktu widzenia – my na Wasze z naszego punktu widzenia) mamy również plusy.
1. Rzeczywiście, wykazujecie się godnym podziwu bohaterstwem w walce z bolszewikami, wytrwaliście, mimo tysięcznych strat Waszych żołnierzy, żon, dzieci, mienia, nie ugięliście się w walce z wrogiem, nie znacie kapitulacji, zatrzymania, cofania się – umieracie i walczycie. Waszych czynów nie da się zliczyć. Wasze bohaterstwo w walce partyzanckiej z bolszewikami wzbudza podziw wszystkich. Wasza organizacja, nie biorąc pod uwagę zdrajców (gdzie ich nie ma, nawet wśród 12 apostołów znalazł się jeden), jest wspaniała. Waszym plusem jest również to, że macie po swojej stronie spory odsetek sowieckich Ukraińców.
2. Jednym z ważniejszych dla nas wydarzeń i faktów jest, że od samego początku prowadzimy jednolitą politykę. Od 1.9.39 r. stanęliśmy po stronie sojuszników oraz od samego początku wierzyliśmy w upadek Niemiec i Rosji Sowieckiej. Poza tym dodam, że opinie Anglii i Ameryki, mimo pozornie niepomyślnych rezultatów odbytych konferencji, całkowicie nam sprzyjają, a zresztą Wy znacie wiadomości radiowe.
3. Poza Waszymi i naszymi błędami, poza Waszymi i naszymi plusami, mamy jeszcze jeden wspólny cel – wywalczyć sobie niepodległość, niepodległą Ojczyznę, natchnioną ideą Chrystusa, to znaczy braterstwa, współpracy oraz wiecznej sąsiedzkiej zgody, ażeby tylko nie opierać się na którymkolwiek z naszych wrogów, gdyż przyniesie to nam klęskę, i liczyć tylko na siebie, jak też na wyrozumiałych, sprawiedliwych i kulturalnych sąsiadów, a przede wszystkim na Boga, który w swojej potędze kieruje naszym życiem.
Czyż to nie symbol? Zanim doszło do wzajemnego zrozumienia i zgody, wspólnie przelana 8.3.45 r. krew Waszych i naszych partyzantów od wrogiej bolszewickiej kuli – na tej prastarej, wspólnie zamieszkałej ziemi utrwaliła [tę zgodę] i krew ta dzisiaj wzywa nas, byśmy dokończyli dzieła.
Sława – powiem po Waszemu – Waszym i naszym bohaterom. Doprowadzimy sprawę do końca.
Kończę, przesyłam najserdeczniejsze braterskie pozdrowienia dla Pana, Panie Wiktorze oraz dla Waszych bliskich towarzyszy broni.
BOGUMIŁ
Zastępca komendanta AK (Armii Krajowej)

На фото: українські повстанці та польські підпільники. Реконструкція.
Рокфорд, США

Варто зауважити, що попри вигідний з дипломатичного погляду Берестейський мир внутрішньополітичне становище Ради було хитким. В Україні панував хаос.

Як згадує дипломат та політик того часу Дмитро Дорошенко, уряд молодої держави, в буквальному розумінні слова, з кожним днем втрачав грунт під ногами.

Причина – провадив «політику соціалізації землі» – скасування приватної власності, конфіскація всіх приватних маєтків на користь держави тощо.

У влади – земельна реформа. А у селян – життя. В руках простих людей, втомлених безкінечними війнами та революціями, опинилась омріяна своя земля. Вони стали власниками. Чи можна було від них вимагати добровільного повернення паїв на користь держави? Навряд чи.

Селянство одностайно стояло на засадах приватної власності. «Земельну» реформу не розділяло.

За словами Дорошенка, уряд усіх цих настроїв вперто не помічав, перебуваючи у повній ізоляції від «життя краю».
Мабуть, самоізоляція керманичів – це уже традиційний підхід української влади. Як бачимо, нині нічого особливо не змінилось. Те, що пропонує наша еліта, часто-густо не має анінайменшого відгуку та сприйняття в простих українців.

Відсутність консолідації та єдиного погляду на те, як змінювати державу і що робити із землею – ще одна паралель, яку можна провести із сучасним курсом «великих реформаторів».

Власне, через відсутність державницького мислення та розуміння настроїв та потреб свого ж народу ЦР була не в силах забезпечити стабільність та виконати ключову умову Берестейського миру – постачання продовольства австрійцям, становище яких, за описами істориків, «з погляду харчування було катастрофічним».

Українці хотіли мати міцну та ефективну владу, скасування земельного закону та відновлення приватної власності. Австро-Угорщина, не задоволена своїми «союзниками», підтримувала ідею перевороту.

Не дивно, що у політичних, військових, фінансово-промислових колах почала наростати й гуртуватися опозиція.

Всі ці революційні настрої і вилились у те, що 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся хліборобський з’їзд, організований партією хліборобів-демократів.

Зібрались понад 2000 селян-хліборобів з шести північних повітів Полтавщини. Учасники прийняли резолюцію, де йшлось, що «політика Центральної влади в аграрній справі визнається за руїнницьку для держави і загально-національного господарства. З’їзд вимагає визнання принципу приватної власності, яко основи народного господарства».

Свої ультимативні вимоги вони вирішили озвучити керівництву ЦР. Для цього відправили представництво у числі 200 селян-хліборобів до Києва.

Делегація прибула до столиці 26 березня під проводом відомого українського діяча, інженера Сергія Шемета.

Явилась перед ЦР, але Грушевський не допустив, щоб її вислухали перед загальними зборами Ради… Тим самим, він, по суті, підписав смертний вирок ЦР.

Нічого не досягнувши, аграрії там же постановили скликати 28 квітня у Києві Всеукраїнський з’їзд делегатів від усіх хліборобських організацій. І, як ми знаємо, 29 квітня 1918 р. у Києві делегати (6432 особи) заявили, що "для спасіння країни...необхідна сильна влада,... потрібен диктатор, згідно старовинних звичаїв - гетьман".

Гетьманом України проголосили генерала Павла Скоропадського.

За іронією долі, саме провальна земельна реформа Української держави стала ключовою причиною, чому до влади прийшов Скоропадський.

Питання землі завжди було наріжним каменем української політики. Так було 100 років тому, так є і нині.

Земельна реформа, яку пропонує сучасна влада, – це руйнівний механізм, який здатен сколихнути маси. Як показує історичний досвід, ігнорування реальних прав та потреб українських землевласників – це шлях до повного політичного фіаско. Та навряд чи наші горе-реформатори цікавляться історією… З історії національно-визвольних змагань
Земля

Сто років тому 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся хліборобський з’їзд, який спровокував справжні революційні зміни в країні…

Варто зауважити, що попри вигідний з дипломатичного погляду Берестейський мир внутрішньополітичне становище Ради було хитким. В Україні панував хаос.

Як згадує дипломат та політик того часу Дмитро Дорошенко, уряд молодої держави, в буквальному розумінні слова, з кожним днем втрачав грунт під ногами.

Причина – провадив «політику соціалізації землі» – скасування приватної власності, конфіскація всіх приватних маєтків на користь держави тощо.

У влади – земельна реформа. А у селян – життя. В руках простих людей, втомлених безкінечними війнами та революціями, опинилась омріяна своя земля. Вони стали власниками. Чи можна було від них вимагати добровільного повернення паїв на користь держави? Навряд чи.

Селянство одностайно стояло на засадах приватної власності. «Земельну» реформу не розділяло.

За словами Дорошенка, уряд усіх цих настроїв вперто не помічав, перебуваючи у повній ізоляції від «життя краю».
Мабуть, самоізоляція керманичів – це уже традиційний підхід української влади. Як бачимо, нині нічого особливо не змінилось. Те, що пропонує наша еліта, часто-густо не має анінайменшого відгуку та сприйняття в простих українців.

Відсутність консолідації та єдиного погляду на те, як змінювати державу і що робити із землею – ще одна паралель, яку можна провести із сучасним курсом «великих реформаторів».

Власне, через відсутність державницького мислення та розуміння настроїв та потреб свого ж народу ЦР була не в силах забезпечити стабільність та виконати ключову умову Берестейського миру – постачання продовольства австрійцям, становище яких, за описами істориків, «з погляду харчування було катастрофічним».

Українці хотіли мати міцну та ефективну владу, скасування земельного закону та відновлення приватної власності. Австро-Угорщина, не задоволена своїми «союзниками», підтримувала ідею перевороту.

Не дивно, що у політичних, військових, фінансово-промислових колах почала наростати й гуртуватися опозиція.

Всі ці революційні настрої і вилились у те, що 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся хліборобський з’їзд, організований партією хліборобів-демократів.

Зібрались понад 2000 селян-хліборобів з шести північних повітів Полтавщини. Учасники прийняли резолюцію, де йшлось, що «політика Центральної влади в аграрній справі визнається за руїнницьку для держави і загально-національного господарства. З’їзд вимагає визнання принципу приватної власності, яко основи народного господарства».

Свої ультимативні вимоги вони вирішили озвучити керівництву ЦР. Для цього відправили представництво у числі 200 селян-хліборобів до Києва.

Делегація прибула до столиці 26 березня під проводом відомого українського діяча, інженера Сергія Шемета.

Явилась перед ЦР, але Грушевський не допустив, щоб її вислухали перед загальними зборами Ради… Тим самим, він, по суті, підписав смертний вирок ЦР.

Нічого не досягнувши, аграрії там же постановили скликати 28 квітня у Києві Всеукраїнський з’їзд делегатів від усіх хліборобських організацій. І, як ми знаємо, 29 квітня 1918 р. у Києві делегати (6432 особи) заявили, що "для спасіння країни...необхідна сильна влада,... потрібен диктатор, згідно старовинних звичаїв - гетьман".

Гетьманом України проголосили генерала Павла Скоропадського.

За іронією долі, саме провальна земельна реформа Української держави стала ключовою причиною, чому до влади прийшов Скоропадський.

Питання землі завжди було наріжним каменем української політики. Так було 100 років тому, так є і нині.

Земельна реформа, яку пропонує сучасна влада, – це руйнівний механізм, який здатен сколихнути маси. Як показує історичний досвід, ігнорування реальних прав та потреб українських землевласників – це шлях до повного політичного фіаско. Та навряд чи наші горе-реформатори цікавляться історією…

Там на світ з’явилася донька Марія, а за три роки – син Микола. Через деякий час Левенсона «одружили» на польці, і він залишив родину, але допомагав їм грошима до кінця життя. Та все одно Микола тримав образу на свого батька за те, що ріс без нього. Хоча мати і не розкривала його особу.

Після того, як Катерина залишилася з дітьми сама, вона повернулася в Одесу. На життя заробляла пранням і вишивкою. Микола згадував її як жінку сміливу, жартівливу і працьовиту. До речі, все життя Катерина Йосипівна розмовляла з сином тільки українською мовою.

Мати хотіла дати сину найголовніше – освіту. Він ходив у гарний дитячий садок, згодом вступив у гімназію. Саме там він почав писати вірші та невеликі оповідання, але соромився своїх творів. У п'ятому класі хлопця звідти відрахували «за низьке походження». Та він не склав руки. Вирішив закінчити освіту екстерном, самотужки вивчив англійську мову. Микола не цурався й роботи – працював малярем, вчив нові слова просто під час роботи. За робочий день він міг вивчити сто англійських слів.

Миколі подобалося писати. Він знайшов вихід – вигадав для себе псевдонім «Корній Чуковський», під яким почав друкувати свої твори. Старт його творчої кар’єри співпав із доленосним знайомством – юнак зустрів доньку бухгалтера Марію Арон-Берову Гольдфельд. Батьки були проти їхніх стосунків, але кохання перемогло і у 1903 році молоді побралися. Невдовзі Чуковського, як кореспондента «Одеських новин», відправили у Лондон. Але трапилась біда – видання збанкрутіло, забрати Чуковського назад коштів не було. Йому доводилося складати каталоги російських книг для бібліотеки Британського музею, аби заробити бодай якусь копійку. Тим часом Марія народила Чуковському сина Миколу. Врешті г_____ знайшла гроші, щоб повернути працівника додому.

Після повернення Корній почав видавати сатиричний журнал «Сигнал». Серед авторів видання були такі відомі письменники як Олександр Купрін, Федір Сологуб. Після четвертого номера Чуковського заарештували за «образу царської величності». На щастя, Корнія Івановича випустили із в'язниці під заставу, яку виплатила дружина Купріна. Права письменника захищав знаменитий адвокат Грузенберг, який домігся виправдання. Після цього випадку Корній здебільшого займався літературною критикою.
У 1916 у Чуковського було вже троє дітей – Микола, Лідія та Борис. Свою першу казку Корній придумав для старшого сина. Одного разу тато саме повертався з дачі у місто, коли у Миколи-молодшого піднялася температура і він став вередувати.

Щоб якось заспокоїти дитину, батько почав розповідати йому казку:
«Жил да был
Крокодил.
Он по улицам ходил,
Папиросы курил.
По-турецки говорил —
Крокодил, Крокодил Крокодилович!»
Дитині казка припала до душі. Інші малі теж слухали та посміхалися. Вони стали просити його вигадати ще розповідей. Так з’явилися «Тарганисько», «Мийдодір», «Муха-Цокотуха» та інші. Казки Чуковського одразу спричинили фурор, їх купували миттєво. На противагу серйозним творам письменника. Автор казав: «Мені завжди було прикро через це. Я написав 12 книжок, і ніхто не звернув на них жодної уваги. А «Крокодил», якого я створив жартома, зробив мене знаменитим письменником. Боюся, на моєму пам'ятнику, коли помру, напишуть «Автор «Крокодила». За рік вийшла книга Ендрю Паттерсона «З єврейським загоном в Галліполі» про єврейський легіон у складі британської армії під редакцією і з передмовою Чуковського.

Утім за популярністю, на письменника посипався й шквал критики. «Муху-Цокотуху» оголосили гімном куркульського і міщанського побуту, що завдає радянським дітям непоправної шкоди. А «Тарганище» запідозрили в тому, що це сатира на Сталіна. Глава радянських педагогів Надія Крупська вимагала заборонити казки Чуковського за «міщанську непристойність» і «буржуазну ідейність». Зокрема їй вдалося домогтися заборони «Бармалея» і «Лікаря Айболитя». Корнію довелося відректися від своїх казок та пообіцяти видати збірку нових, «ідеологічно правильних». Він не дотримав цієї обіцянки.

За три роки до відречення в родині Чуковського почався справжній жах. Доньку Лідію арештували за участь у підпільному товаристві. Батько приклав максимум зусиль, аби її заслання тривало лише 11 місяців. У 1931 році померла четверта, наймолодша донька Марія. Через сім років заарештували і розстріляли Матвія Бронштейна, другого чоловіка дочки Лідії. У 1942-гому, під час Другої світової війни, загинув син письменника Борис, син Микола опинився в блокаді в Ленінграді, але пройшов усю війну.

Після війни Корній Чуковський опублікував свою останню казку «Пригоди Бібігона», яка була повністю видана тільки в 1963 році. Здебільшого працював перекладачем. 1962 року став почесним доктором літератури Оксфордського університету у Великій Британії.

На своїй дачі власним коштом Корній Іванович звів дитячу бібліотеку, читальню та дім дитячої книги. Дуже мріяв побудувати дитячий садок, але не встиг.

Помер Корній Чуковський від вірусного гепатиту у 87 років. Ось таке складе життя було у автора таких світлих творів.

У повстанському повідомленні про бій зазначалося :

Відділ командира Довбенка заквартирував у с. Обгові, вечором напередодні Вербної неділі 8.ІV.44 р. багато людей пішло до церкви, а частина спала спокійним сном. Не спали тільки вартові, які пильно стежили, щоб більшовицькі грабіжники не вдерлись до села. Біля 4 год. ранку застава, яка знаходилась коло церкви, підпустила на близьку віддаль більшовицьких енкаведистів.

Почалась стрільба. Всі зірвались на ноги. Більшовики, вдершись в село, запалили кілька будинків і почали захоплювати хату за хатою. Наш відділ пішов в атаку. Під силою міткого вогню ворог був вимушений відступити на край села. Сконцентрувавши свої сили в мурованому будинку і в кузні, голодні розбійники вперто відстрілювались. Занявши вигідне оборонне становище, ворог почував себе, як у фортеці. Але повстанці не мирились із таким становищем. Потрібно було за всяку ціну вибити ворога з мурів, а потім знищити.

Друг Довбенко дав команду: “Штурмом взяти будинки. Вперед!” - і сам за хвилину опинився під хатою. За ним нестримною лавою ринули всі. Довго більшовики не здавались. Коли від запальних куль загорівся будинок, енкаведисти як перепякані миші, висипались на голий беріг. Заграли наші скоростріли. Беріг вкрився трупами енкаведистів. В дикій паніці, в повному безпорядку ворог тікав геть, а командир, переслідуючи його по п'ятах, гукав: “Вперед!”

Через короткий час повстанці із заслуженою гордістю переможців ходили селом і підбирали трофеї, здобуті у ворога. В цім бою ми здобули 7 скорострілів, 10 фінок, 37 крісів і багато амуніції. Вечором з південної сторони села інша група ворога розпочала з нашим відділом бій. Одна чота бійців із Східних українських земель на чолі з командиром Орленком, наступаючи на ворога, почала бойову пісню: “Попід лісом, темним бором...”

Бадьорі слова бойової пісні, зливаючись із клекотом скорострілів, творили чудну симфонію бою, яка нагонила тваринний страх на сталінських розбійників. “Доблесні і непереможні" почали тікати. Іто так летіли, що навіть не встигли зняти своі застави. Ринувши в наступ, наші бійці очищували село від червоної нечисті.

Наш стрілець, бойовий житомирець, наткнувся на більшовицького кулеметчика із застави. - Кто идет? - Запитав той. - Свой! - преспокійно-байдужим тоном відповідає др. Холодний. Один спритний скачок - і смільчак повалив енкаведиста, схватив кулемет і направив із нього вогонь по бандитах.

Більшовики, залишивши 20 трупів, розбіглись в різні сторони лісу. Результат бою за цей день: 60 енкаведистів убитих і багато більше ранених, яких ворог забрав з собою. Повстанці мали 5 убитих і 4 ранених. Тіла героїв поховано на кладовищі в с. Ступні.

Одним з тих, кого звинувачують у вбивстві українців в Березці та Бахові, є Роман Кісель (пол. Roman Kisiel ps. Sęp, Korfanty) та очолюваний ним, створений на основі батальйонів хлопських, підрозділ польських партизан (пол. Ludowa Straż Bezpieczeństwa, LSB). Їх також звинувачують у інших багатьох вбивствах українців на території Польщі, серед інших, зокрема, в Малковичах (138 осіб), Скопові (принаймі 67 осіб, за написом на надгробку 150—180 осіб), Коритниках (53 особи), Тройжичах (28 осіб), Волі-Кривецькій (27осіб), Дубецьку (8 осіб) та інших.

Фрагмент із спогадів Івана Оліжара з Сівчини — псевдо «Кум»: «Як раз того часу 14 квітня (тут помилка — 11 квітня) стався напад банди з Гути-Березки, польського села, на Бахів. Вбито 24 особи. Пограбувавши маєток і підпаливши хати, банда рушила на Березку. В Березці вбили 173 особи. На плебанії загинув, забитий сокирами, парох отець Білик разом з родиною. Перейшовши Березку, рушили на Сівчину. Вбили 26 осіб. Від Софії Гутман вимагали 500 злотих. Взяла всі гроші, віддала, й вижила. В Павла Гутмана забракло до суми, яку вимагали, 20 злотих — в зв'язку з тим він не пережив (тієї різні), а гроші все одно забрали. Мешканці втікали в ліс, банда дійшла вже до половини села, коли надійшли наші стрільці з УПА. Поляки повернули. Я перебував в той час на вишколі (навчанні) в котовськомі лісі з новоствореною чотою. Прибіг лісник з Сівчини з повідомленням про безчинства бандитів. Чота рушила негайно, але поляків в селі вже не застала.»

Спогади Анни Кураж (дівоче прізвище Пізьо), котра народилась в Бахові в 1922 році: « Прийшло з-за Сяну 700 польських партизан. Почали вбивати людей в нашому селі. Перевіряли кенкарти (посвідки особи; там були позначки: U — українець, або P — поляк). Вбивали по полях, по хатах, в селі. Найбільше убитих було коло потічка Лібери, котрий пливе посередині села. Там назганяли людей і вбили, а було тих людей 17. А всього вбитих було з 80 чоловік. Тих з-над потоку поховали недалеко в одній ямі. Пролежали там до 1971 року, бо в тому місці почали будувати школу й перенесли їх на цвинтар. Решта людей було поховано на цвинтарі, але в іншому кінці, дальше від церкви, і не в одному місці, а в різних гробах, бо в селі ще жили їх родини. Пам'ятаю не всіх убитих. То були Антін Пізьо (мій батько), Антін Купчак, Катерина Купчак, Анна Декар, Михайло Бубен, Марта Сокіл (вбита разом з дитиною), Антін Зубик, Єдинак, Захарій Копко, Ілля Копко, Федір і Марія Степаник, Михайло Купчак, Анна Салажник, Григорій Копко, Ксенія Копко, (священик) отець Сембратович. Як пам'ятаю, то ті особи, крім Степаників та Ксенії і Григорія Копків, були поховані спочатку біля потоку, а потім перенесені коло церкви. Пам'ятаю ще вбитих Євгенія Костечка, родину Ткачів (Іван, Петро, Галина, Діонісій), Йосифу Ткач (сестру Марії Сокіл), Дмитра Лободзіньського, Анну Білу, Романа Копка, Гутмана (вбив його власний син, котрого потім спаралізовало).»

14 квітня 1945 року УПА випускає своє звернення, в якому говориться: «ПОЛЯКАМ! Ліського й Сивіцького повітів — до загального відома. Останнім часом здаввлося, що українсько-польські взаємини на цьому терені вже на добрій дорозі, що вже польське суспільство цього терену при допомозі чесних поляків-патріотів вплинула на поведінку розбещеної дотепер сучасної адміністрації, а головно „Міліції Обивательської" (МО); здавалось, що вже й тут, на місце сталінських агентів, прийшли до голосу поляки, яким дороге майбутнє їхнього народу. Та, на жаль, воно не так! Після короткої перерви, по наших відплатних акціях під Середнім Селом 7. 2. , у Завадці 5. 3., у Станковій 6. 3., та в Пашівському Лісі 5. 3. 1945 р., непоправні бандити з „Міліції Обивательської", вірні слуги кровожадного Кремля почали знову продовжувати грабіж і палення наших сіл: Березка 23. 3 і 10. 4., Бібрка 5. 4., а дня 13. 4. вандальським актом у Волі Матіяшовій (Ліський повіт) припечатали свою неминучу загибіль. Тому ПОВІДОМЛЯЄМО все польське суспільство, що за вандалізм, який поповнили бандити з польської „Міліції Обивательської" дня 13. 4. У Волі Матіяшовій над раненим молодим українцем, жителем цього ж села (людину легко ранену в ногу, масакрували ці обер-бандити прикладами крісів й недобитого закопали в землю живцем) — за цей обер-бандитизм, за всі попередні та вище наведені грабіжницько-бандитські акції, проведені над українським населенням, оголошуємо „Міліції Обивательській" (МО) відплатну акцію. Цю акію переводитимемо масово і в залежності від потреби будемо стосувати всякі форми відплати (засідки, індивідуальний терор і інші). Постараємося карати тільки винних, та зазначуємо, що куля не розбирає, і що спеціяльних слідств теж вести не будемо, бо відповідальність за ці звірства падає на цілу організацію, під маркою якої діють ці банди, а, передусім, на ті станиці „Міліції Обивательської", що за їх почином і на їхньому терені ці бандитські акції провадяться. Будемо справедливі та при цьому консеквентні, чого можете бути певні. Тільки ще раз робимо застереження, що коли в часі наших відплатних акцій впали б випадково невинні, то хай польське суспільство не винує в цьому нас, тільки своїх бандитів-провокаторів.»

А після виходу вищезгаданої листівки УПА перейшла до активних дій проти міліції, співробітники якої брали участь в мордуваннях:

«Вслід за повідомленням пішли заповіджені відплатні акції. Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р. відділи УПА розгромили понад 20 станиць польської міліції (Грозьова, Риботичі, Тисова, Вільшани, Жапалів, Старе Село, Брусно, Тирява, Сальна і ін.), спалено польські села Борівницю й В'язовницю та покарано мешканців того села за багатократну участь у мордуванні українців по сусідніх селах; обстріляно гарнізони ВП в Конюші, Берендьовичах. А одночасно майже в кожному мішаному селі переведено збори польського населення, на яких представники УПА давали український погляд на витворену ситуацію.»

Мені пощастило не лише бути особисто знайомим з Святішим Мстиславом 1-м, а і працювати у його в Україні Патріяршій Канцелярії УАПЦ в Києві по вулиці Трьохсятительській, декілька разів йому іподиякунствувати під час богослужінь і навіть будучи вже в сані священика УАПЦ співслужити Святішому і причащатися з ним з однієї спільної чаші на Божественній Літургії в трапезному храмі УАПЦ Св.Івана Богослова відроджуваного Михайлівського Золотоверхого монастиря УАПЦ !
Також мені довелося проводжати Святішого Партіарха в аеропорті Бориспіль у 1993 коли він вже востаннє відвідав Україну і з скорботою в серці літаком полетів в США, а незабаром і нажавжди в Небо до Бога !
Царство Небесне Вам Святіший Мстиславе ! Ми пам'ятаємо Ваші заповіти !
Сeргій Ткачук.