25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України. 25 липня 1866 р. народився Модест ЛЕВИЦЬКИЙ, директор і викладач української мови української гімназії, головний санітарний лікар та завідувач просвітньо-шкільним відділом залізниць України, товариш міністра здоров’я уряду УНР, голова Головної управи Українського Червоного Хреста, лікар і лектор української мови Української господарської академії в Подєбрадах, автор лікарських порадників українською мовою, оповідань із народного життя, “Граматики української мови”, шкільної “Читанки” та спогадів про Визвольну боротьбу. 25 липня 1942 р. німці розстріляли Дмитра МИРОНА-“ОРЛИКА”, крайового провідника ОУН, автора ідеологічної праці “Ідея і чин України”. 25 липня 1985 р. у с. Старому Самборі Львівської обл. народився Богдан СОЛЬЧАНИК, історик, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (21.11.2014; посмертно). 25 липня 2014 р. в бою в с. Пісках Донецької області загинув Володимир СТАТІЙ-“БІЛИЙ”, боєць ДУК “Правий сектор”. 25 липня 2016 р. помер Любомир ПОЛЮГА, член ОУН, охоронець Головного командира УПА Романа Шухевича. 23 вересня 1947 р., тяжко поранений, потрапив у полон. Карався в тюрмах Рогатина, Станіслава, Києва та Львова (тюрма “на Лонцького”), в таборі ГУЛАГу в м. Інті (Комі АРСР). Вічна слава! “Незборима нація” На світлинах – Модест Левицький, Дмитро Мирон-“Орлик”, Богдан Сольчаник та Любомир Полюга
3-го вересня 1949 pоку вийшов наказ Головного Командира УПА Романа Шухевича про розформування останніх бойових загонів і штабів УПА. У нових реаліях, боротьба із військами МГБ методами партизанської армії стала не ефективною. У воїнів УПА був вибір – перехід на Захід або вливання до збройного підпілля. Подальша боротьба із загарбниками велася боївками ОУН та СБ.
З початком 1950 року війська МГБ та МВД почали прочісування Карпат. В деяких районах в ньому приймало участь від тисячі до п'яти тисяч солдатів з пошуковими собаками. Облава тривала два тижні. Підпілля несло значні втрати. Але все одно на 1 лютого 1950 року у Станіславській області за даними МГБ залишалося 148 антирадянських організацій (710 осіб), 15 "бандгруп" (77 учасників) та 153 одинаки, тобто разом 940 осіб
(ЦДАГОУ, ф.1, оп.24, спр.31, арк.47)
Завдання повстанського руху на той час були викладені в документі "Основні тактичні завдання", який захопили 18 липня 1950 року у "Вільховика" - коменданта охоронної боївки члена Центрального Проводу ОУН Петра Федуна-"Полтави". Автор документа стверджував, що успіхи МГБ пояснюються зрадою самих учасників руху, а не високоваліфікованою роботою МГБ.
Кадри підпільників повинні бути професійними революціонерами, а для цього слід ретельно знайомитися з матеріалами СБ щодо вивчення діяльності МВД-МГБ та їх агентури. З метою конспірації всім кадрам заборонявся будь-який зв"язок зі своїми родичами, бо цей зв"язок використовувало МГБ для шантажу. Слід було повідомляти населення про провокативні боївки МГБ під маскою ОУН.
Радянську адміністрацію зі східних українців і особливо росіян слід було "трактувати як замаскований спосіб колонізації наших земель елементами чужоземними, або ренегатсько-агентурними". Тому росіян треба було знищувати, українцям давати 2 дні на залишення села. На випадок виселення населення слід було реагувати помстою: стріляти адміністрацію з росіян по селах і містах (партактивістів, активістів-комсомольців, місцевих працівників МГБ), виганяти із сіл лікарів та вчителів-етнічних росіян.
Активність підпіля припала на першу половину 1950 року. Так, у Тернопільській області за рік було вчинено 59 актів (46 за перші півроку)
(Держархів Тернопільської області, ф.1, оп.1, спр.2135, арк.136)
В ході виборів до ВР УРСР традиційно повстанці робили наскоки на виборчі дільниці, розкидали антивиборчі листівки (25-26 лютого 1950 року, Станіславська область, Бурштинський та Калуський райони). В тому ж Бурштинському районі 8 березня 1950 був убитий перший секретар райкому КПУ Богданов, 31 липня 1950 - другий секретар райкому КПУ Войтков. Тільки за 24 дні у травні 1950 у Станіславській області було вчинено 21 акцію і знищено 8 радянських активісти.
Сама участь у подібних акціях була смертельно небезпечна, тому що в разі викриття учасників МГБ-МВД їх чекала неминуча смерть, а розкриття відбувалося практично в кожному випадку...
Найбільша втрата для повстанського руху в 1950- смерть Романа Шухевича. Його МГБ шукало довго та наполегливо. У заведеній справі (формуляр № 586 управління 2-Н МГБ при РМ УРСР) його описували так: "Один з організаторів і керівників бандерівського підпіля в Україні, користується великим авторитетом у Закордонному бюро ЦП ОУН, особливо у Степана Бандери. Шухевич відомий як сильний оунівський конспіратор, навіть близькі до нього особи, з якими він переховується, не знають його прізвища, псевдонімів, становища, яке він має в бандерівському підпіллі".
АЛЕ Шухевич як керівник повинен був зустрічатися з великою кількістю людей. У справах підпілля він виїздив до Дніпропетровська, в Донбас, для лікування - в Одесу. Він вільно пересувався по Львову, де мав численні зустрічі з представниками творчої та наукової інтелігенції, з духовенством. Таке широке коло знайомств й вивело на нього МГБ. Ще раніше у 1945 МГБ вивезло його сім"ю зі Львова, а дітей Юрка та Марію вислало до дитячого ізолятора в Донецькій області.
На Шухевича вийшли після арешту 3 березня 1950 його давньої зв"язкової Дарії Гусяк. 5 березня 1950 під час операції опергрупи обласного управління МГБ та 10-го стрілецького полку 62-ї стрілецької дивізії ВВ, Шухевич загинув на 43-му році життя.
Один з керівників ЦП ОУН та УГВР Мирослав Прокоп так казав про Шухевича: "Як політичний провідник, Шухевич мав особливе почуття відповідальності за взяті на себе зобов'язання. він маву моральну поставу, яку, перефразуючи Івана Франка, можна назвати почуттям собачого обов'язку у відношенні до власного народу. І 1944 року, і пізніше він відкинув можливість свого відходу на еміграцію".
У червні 1950 року відбулася конференція ОУН, на якій було прийнято і затверджено текст програми ОУН з уточненнями та доповненнями, обрано Головою ЦП ОУН в Україні Василя Кука (пізніше - ще й Головним командиром УПА та Головою Секретаріату УГВР).
Шухевич залишив після себе ще цілком боєздатне підпілля. Тільки за "Планом расстановки оперативного состава и войск МГБ по ликвидации бандгрупп на территории Станиславской области" (17-19 червня 1950) там було зафіксовано районні проводи ОУН, боївки СБ та кущові боївки з 3-8 осіб. Загалом - 418 відомих чекістам осіб.
(Госархив Российской Федерации, ф.38960, оп.1, д.159, л.214-217)
Існував організаційний зв'язок з підпіллям поза межами Західної України, Відомо про зустрічі Василя Кука з керівником ОУН Житомирщини "Романом", через якого було передано інструкції для керівника ОУН Київщини "Будько"
(ДА СБУ, ф.13, спр.372, т.2, арк.49)
На цю пору зменшилася кількість убивств колгоспних активістів та акцій знищення колгоспного добра, але почався тихий саботаж. Не в останню чергу це пояснюється закінченням в липні 1950 року колективізації в Західній Україні.
Крім Шухевича, в 1950 загинули провідник ОУН Львівського краю Осип Дяків-"Горновий", керівник групи референтів СБ ЦП ОУН "Демид", окружний провідник ОУН на Буковині Василь Савчак-"Сталь".
Окупаційна влада вживала жорстоких заходів за кожний вчинений теракт або іншу акцію. Головним способом застрашування і покарання водночас (крім пошуків та знищення боївок) ставало виселення сімей - від 7 до 60 за кожну акцію. Ще одним із засобів стало рішення уряду УРСР про переселення майже 70 тисяч хуторів (переважно в лісах та під лісами) до колгоспних сіл. Збройне підпілля втрачало зручні схованки на зиму та постачання харчами.
1953, 1 серпня - у Воркуті в концтаборах ГУЛАГу відбулося криваве придушення повстання політичних в’язнів, організаторами якого були члени Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.
Воркутинське повстання тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 р. в таборі № 6 особливого режиму утримання під назвою Речлаг (українською – Річний табір). Тут перебувало 38 589 ув’язнених. Серед них 16 812 націоналістів: 10 495 українських, 2 935 литовських, 1 521 естонських, 1 075 латвійських, 510 польських. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна.
У відповідь на страйк, влада оголосила про полегшення режиму. Однак 8 700 чоловік відмовилися виходити на роботу.
Страйк переріс у повстання. 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів. Влада розробила план придушення повстання у бунтівних зонах.
1 серпня почалася операція з ліквідації повстанняв. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в ході якої ув’язнені намагалися пробитися за зону.
У сутичках загинули 53 політв’язні (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА), і 138 осіб дістали поранення. Після закінчення операції ізолювали як активних учасників повстання 1 122 в’язнів, з них 15 заарештували одразу й 14 дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.
Загиблих учасників Воркутинського повстання влада таємно закопала при дорозі в районі терикону шахти № 29.
Виступ воркутинських повстанців було придушено, проте діяльність конспіративного націоналістичного центру членів ОУН і УПА у радянських концтаборах тривала. Воркутинське повстання стало ґрунтом для нового повстання, яке відбулося у травні-червні 1954 р. у Кенгірі (Казахстан) і привело по повної реорганізації табірної системи ГУЛАГу.
Написала Леся Бондарук. УІНП.
Последний раз редактировалось Olexijj; 01.08.2017 в 14:32.
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в с. Старий Люблинець (територія сучасної Польщі). В чотири роки став сиротою, ще через три роки померла його бабуся. Тоді семирічного Василя взяв на виховання дядько Костянтин Білий.
1939 року після розділу Польщі між СРСР і Німеччиною, Василь Левкович опинився на території окупованій німцями. Будучи членом ОУН проходив військовий вишкіл організований повітовим провідником ОУН Омеляном Грабцем, який відбувався під виглядом агрономічних курсів. Коли Омелян Грабець став обласним провідником на Рівнинщені, Василь став його заступником. Для легалізації він вступив в народну міліцію в Дубно. Роботу в міліції Василь Левкович поєднував з роботою інструктора військової та політико-виховної підготовки в підпіллі.
В вересні 1941 року народна міліція в Дубні була розформована, замість неї функції поліції були передані "Шуцманшафту". В "шуцманах" Василь Левкович проходив до 17 березня 1943 року, доки дубненський "Шуцманшафт" за наказом ОУН не перейшов у підпілля. В підпіллі Левкович став командиром двух чот. Левкович отримав наказ співдіяти з місцевою боївкою у Деражному. І хоча в новоствореному загоні автоматів і кулеметів не було, але перші сутички з німецькими гарнізономами з с.Цумані і с.Головина закінчилась для українських повстанців вдало. 7 квітня 1943 року загін українських повстанців під час постою у с.Бутейки був атакований спільними силами польських і червоних партизанів. Напад був відбитий, але загін Левкковича зазнав перших втрат. В квітні 1943 року загін з’єднався із сотнею "Яреми" і сотнею "Шаули". Сотні "Яреми" і "Шаули" були краще озброєні тому 23 квітня 1943 року разом атакували німецький гарнізон в містечку Іванова Долина, де їм також протистояли поляки. Під час цієї операції Левкович разом з своїми вояками перебував у резерві. Після цього його було призначено командиром 1-ої чоти в сотні "Яреми" та його заступником. Таким чином в травні 1943 року УПА хоч ще офіційно не існувала, але німецька влада на Рівненщині залишалась лише в таких центрах як Рівне, Сарни, Костопіль і вздовж залізної дороги. Коли "Ярему" було поранено, на якийсь час командиром сотні став Василь Левкович. Саме під час його командуванням сотнею 17 липня 1943 року була проведена "відплатна акція" проти села Гути Степанської, яка була базою польської Армії Крайови, вояки якої разом з місцевими жителями тероризували українські села.
На початку літа 1943 року Василя Левковича було призначено заступником куреню "Бористена". Рейд куреню дозволив витіснити радянських партизан з лісу і німецький гарнізон із Волимирця. Після успішного рейду Левкович став командиром загону ім. Петра Дорошенка в околицях с.Степаня. В цей же час в сусідніх Цуманських лісах діяв радянський партизанський загін Медведєва. Командування направило загін Левковича для спільної операції з загоном "Рубащенко". Але військова операція проти партизан Медведєва пройшла невдало, бо як потім з’ясувалось в штабі "Рубащенка" знаходився радянський агент.
6 червня 1944 Головнокомандувач УПА Роман Шухевич назначає Василя Левковича командиром воєнной округи "Буг" на Львівщині. Нове призначення припало на час, коли через воєнну округу "Буг" проходив радянсько-німецький фронт. Командиру воєнної коруги неодноразово доводилось перетинати радянсько-польський кордон. Під час інспекції відділів він так само наражався на небезпеку загинути під час облави. Так 13 грудня 1944 радянські прикордонники в с.Розджалів Радехівського району проводили операцію по ліквідації криївки УПА. За день до цього у розджалівській криївці перебував і сам Левкович, тож тільки необхідність рушати у службових справах врятувала його від смерті. Коли повстанці поранили службову собаку, то це так розлютило радянських військових, що ті спалили село, вбили 100 селян і 150 арештували.
Кінець активності УПА припав на лютий 1946 року. В цей період загони УПА проводили акції спрямовані на зрив виборів до Верховної Ради СРСР. Однак УПА не врахувало, що в виборах за радянської влади останнє слово завжди залишається за тим хто рахує. Тож кандидати комуністи отримали свої 100% незалежно від проведених акцій УПА. В травні 1946 року піді Львовом Василь Левкович отримав наказ про перехід від повстанської тактики боротьби до підпілля. Повстанські відділи мали бути розформовані на групи по 3-5 чоловік і розподілені між місцевими групами ОУН. Після розформування воєнною округу Василь Левкович був назначений військовим референтом Львівської області. В грудні 1946 р. Левкович зупинився в криївці в с.Яструбичах. 17 грудня під час облави був затриманий повстанець, який виказав місце знаходження криївки. Під час ліквідації криївки Левкович втратив свідомість, чи то від снодійного газу, який закачали в криївку, чи то від чадного газу після спалених документів і потрапив в полон.
Тортурами Левковича намагалися схилити до зради, але він на співпрацю з катами не пішов. За час ведення справи смертну кару в Радянському Союзі було скасовано. Тому вищою мірою покарання для Левковича стали 25 років виправних робіт. Два роки Левкович відсидів у тюрмі. В травні 1949 року після тюрми Левкович прибув на воркутинську пересилку і одразу потрапив в розряд "доходяг", тобто дистрофіків. Через місяць він потрапив в стаціонар на лікування і лише задяки роботі на кухні зміг "одужати", тобто поїсти доситу. Однак спасіння від дистрофії означало направлення на роботу в шахту.
В Воркуті Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів, які працювали на 6-ій шахті. Смерть Сталіна наповнила в’язнів ГУЛАГу вірою в неминучі зміни. Потім до Воркути дійшла звістка про страйк в’язнів в Норильску і вивід Берії із складу ЦК КПРС. В’язні Воркути теж почали страйк з вимогою перегляду справ і пом’якшення режиму ув’язнення. Зміни режиму ув’язнення в ГУЛАГу відбулись в 1954 році, а в 1956 році почалися перегляди справ. Але справу командира УПА не брали навіть на розгляд. В лютому 1956 року в’язнів Воркути стали виводити на поселення. Дізнавшись, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, Левкович вирішив знайти її і розпитати про стан підпілля. В листопаді 1956 року Василь Левкович і Ярослава одружилася. В вересні 1959 року Ярослава Романина-Левкович була амністована як матір з малолітньою дитиною. В грудні 1959 року Левковича відправляють у Мордовію.
В 1960 році Василь Левкович отримав шанс вийти на волю. В 1956 році максимальний термін покарання було зменшено до 15 років, але ця норма не поширювалась на раніше винесені вироки. Та адміністрація табору після відбуття ув’язненним половини строку мала право подавати справу на перегляд. В 1960 році термін ув’язнення Левковича був зменшений до 15 років. Після цього офіцер МДБ запропонував Левковичу підписати щиросердне розкаяння в діях вчиненних проти радянської влади. Та Левкович не просто відмовився, але заявив, що він вважає себе військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми кримінального кодексу. Після цього рішення про скорочення терміну його ув’язнення було скасовано. МДБ пробувало тиснути на Левковича через його дружину, але вона підтримала свого чоловіка.
17 грудня 1971 року Василь Левкович вийшов на волю. Оскільки він був засуджений як людина без громадянства, то перед звільненням йому пропонували оформити радянський паспорт. Але він вирішив залишитись особою без громадянства. В польському консульстві в Москві він спробував отримати польський паспорт, бо до війни проживав на території Польщі, але консульство заявило, що він втратив польське громадянство. Та все таки консульство видало Левковичу довідку завдяки якій він зміг прописатися в Червонограді. Після виснажливої праці в таборах Василь Левкович мав починати свій трудовий стаж з нуля і знову пішов працювати в шахту.
Після проголошення незалежності України в "Літописі УПА" були видані його спогади "Сторінки з пережитого комбатантом УПА".
Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.
1819, 7 серпня – у містечку Вороніж на Сумщині народився Пантелеймон Куліш, письменник, етнограф, мовознавець.
Походив із родини нащадків козацької старшини. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, слухав лекції в Київському університеті – повноправним студентом так і не став через відсутність документальних свідчень дворянського походження. Коли журнал «Современник» почав друкувати перший український історичний роман «Чорна рада» (1845), отримав запрошення викладати в Петербурзькому університеті.
Приятелював з Тарасом Шевченком, який був боярином на його весіллі. У 1847-му заарештований за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Жандармерія не змогла довести його участь в організації, однак за «надзвичайні думки про важливість України» та наявність у його творах «двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії» був засуджений на чотири місяці ув’язнення. Після «щирого каяття» і заступництва друзів термін скоротили вдвоє і направили на 3-річне заслання в Тулу.
Автор першої фонетичної абетки для української мови, яку іноді називають «кулішівкою». Зокрема, нею надруковано збірник у двох томах «Записки о Южной Руси» (1856-1857). «Кулішівку» заборонили в 1876-му, після виходу Емського указу. Пізніше вона зазнала певних змін і стала основою сучасного українського правопису
Здійснив перший переклад Біблії українською мовою.
Однак тритомне дослідження «История воссоединения Руси» (1874-1877) з провідною ідеєю згубності народно-визвольних рухів розчарувало і обурило українську громадськість. Розчарувавшись у «москвофільстві», оселився у власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Останні поетичні збірки пройняті монархізмом і православним консерватизмом. Критикує українське козацтво, яке вважає деструктивним явищем в українській історії.
Помер 14 лютого 1897-го в Мотронівці.
Последний раз редактировалось Olexijj; 07.08.2017 в 13:26.
Праворуч - Петро Мельник "Хмара" командир ТВ-22 "Гуцульщина". Ліворуч - Грималюк Палій (Юрицині), мешканець с. Яворова (присілок Безулька-3). Лікар-самоук, спеціаліст із вправлення переломів та вивихів. Помер і похований у рідному селі. Світлина, де Палій був зафіксований з повстанцями (можливо, й ця) потрапила до рук МГБ, за що його жорстоко побито на допиті. За свідченнями односельців, це спричинилося до його передчасної смерті. — в
20 августа 1945 г. в лесу около села Верынь Николаевского района Дрогобычской обл. чекистско-войсковая группа райотделения НКГБ обнаружила замаскированную землянку бандитов. При вскрытии землянки из запасного выхода ее появился бандит, который выстрелами из автомата убил представителя Областного Управления НКГБ майора ОСАДЧЕГО, начальника райотделения НКГБ майора ГУТКОВА и трех красноармейцев, ранил двух красноармейцев и скрылся.
ГАРФ : Ф. 9478с. Оп. 1с. Д. 357. Л. 305
Світлина: невідомі повстанці читать дальше
Сотник Явір, це його робота.
Він із побратимами багато геройських справ робив.
А загинув він у 1950 році біля теперішнього озера Барвінок біля Н.Роздолу.
Последний раз редактировалось Olexijj; 20.08.2017 в 20:14.
Народився Волошин 3 листопада 1911 року в селі Озеряни Дубнівського повіту (нині району) Рівненської області у родині залізничника. Освіту здобув у Рівненській гімназії, де прилучається до активної революційної роботи, стає членом «Пласту». Продовжує навчання у Львівському університеті на юридичному факультеті. Час навчання поєднує з активною участю у підпільних виданнях «Сурма», «Юнак», «Розбудова Нації», стає відомим оунівським діячем, працює співробітником журналу «Студентський вісник», очолює союз Українських студентських організацій. Членом ОУН Ростислав стає у неповних 18 років, а в 1933 році очолює повітову організацію Дубенщини, згодом - Рівненську округу ОУН.
Коли було створено Крайову екзекутиву ОУН для Волині й Полісся, обіймає посаду референта. П'ять разів він був в'язнем польських тюрем та концтабору в Березі Картузькій. Не обминув він і Луцької тюрми.
У 1941 році Ростислав Волошин був заарештований німцями і відправлений у тюрму Монтелюж у Кракові. Наприкінці 1942 року йому вдається вирватися з в'язниці, і в 1943 р. він перебуває у підпіллі, стає офіційним заступником Дмитра Клячківського (Клима Савура) і крайовим провідником ОУН на ПЗУЗ (південно-західні землі), прикладає великі зусилля для розбудови мережі організацій.
Восени 1943-го ОУН проводить нелегальну Першу конференцію поневолених народів: Сходу, Європи і Азії, що відбулася в селі Будераж Здолбунівського району. Серед делегатів від України був Ростислав Волошин. Він виступив з вітанням до всіх поневолених народів від Головного Проводу ОУН.
14 січня 1944 року в селі Ватьківцях Мізоцького району Рівненської області відбулася важлива нарада вищих провідників ОУН та УПА. В її організації та проведенні активну участь бере Волошин. На конференції приймають рішення про організацію підпілля після приходу радянської влади, роботи служби безпеки в боротьбі з ворожою агентурою та дій ОУН і УПА на сході.
У 1944 р. Волошин перебуває на теренах Галичини. 11-15 липня біля села Неділька Самбірського району Дрогобицької області відбувся установчий збір Української Головної Визвольної Ради, де головою Президії збору обрано Р. Волошина. На зборі було заслухано, обговорено та затверджено рішення по трьох основних доповідях: Володимира Прокопа, Романа Шухевича та Миколи Лебедя. Крім того, було затверджено текст присяги вояка УПА, опрацьовано універсал, платформу та устрій УПА.
На підсумковому засіданні установчих зборів Р. Волошина обрали Генеральним секретарем внутрішніх справ УГВР.
Останнє повідомлення, виявлене в архівних матеріалах, свідчить про те, що 5 серпня 1944 р. «Павленко» виступив на урочистій присязі трьох сотень вояків УПА («Булава», «Леви» і сотні «Різуна») у лісі біля с. Свидник. Як повідомляється у першому номері «Повстанця», ця промова була і порадою, і наказом, як мають діяти повстанці, коли нагряне комуністична окупація.
Загинув «Павленко» 22 серпня 1944 року в селі Гаї Бійничі (Нижні), коли прийшов до сім'ї Николяків, щоб сказати їм про загибель їхнього сина Василя, голови обласного проводу ОУН і свого близького друга.
Відзнаки
Ростислав Волошин («Павленко») був відзначений найвищою нагородою — ЗОЛОТИМ ХРЕСТОМ ЗАСЛУГИ УПА (посмертно), йому присвоєно звання — полковник-політвиховник УПА (посмертно).
ВИПИСКА З НАКАЗУ (АРХІВ ГДА СБ УКРАЇНИ).
Наказ № 3/52 ГВШ - УПА від 12 жовтня 1952 року. За великі заслуги в організації УПА, у військовому і політичному вишколі та вихованні кадрів УПА посмертно надано військові ступені і нагороджено Хрестами Заслуги такі особи:
А. Надання військових ступенів.
Д. Ступінь полковника-політвиховника. 1.Д.Павленкові- Р.Волошинові УПА Північ, з датою старш. 22.8.44року.
В. Нагородження.
а. Золотим Хрестом Заслуги. 5. полк. Павленка Р. Волошина. /усі під а-г нагороджені на основі рішення УГВР від дня 11.Х.52р./
Последний раз редактировалось Olexijj; 22.08.2017 в 19:28.
У #ЦейДень 1924 року народився Павло Загребельний - видатний український письменник, Шевченківський лауреат, Герой України, автор понад 40-а романів. Ще за життя Павла Архиповича називали «патріархом української літератури і сучасним класиком». Серед його відомих творів - «Європа 45», «Роксолана», «Диво», трилогія «З погляду вічності», «Розгін», «Первоміст». «Для творчості Загребельного характерна колізія - «Моцарт і Сальєрі»
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 18:52.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.