Група повстанців у Карпатах. 1-й ряд: по центру Дмитро Олексюк "Їлак", праворуч Федір Столaщук "Лужок", 2-й ряд:перший праворуч Василь Шкрібляк "Черемха".
Українець, якому англійські королі віддавали честь першими
У Великобританії найвища військова нагорода – Хрест Вікторії. Згідно з правилами, при зустрічі з кавалерами цього ордену британські королі повинні вітатися і віддавати їм честь першими. читать дальше
При цьому інші нагороди воїн може не носити. 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом цю найвищу нагороду отримав українець з Канади Пилип Коновал. За який такий подвиг він отримав цю найвищу нагороду? Давайте все по порядку.
15 вересня 1888 року в селі Кутківці Подільської губернії (нині Чемеровецький район Хмельницької області) на кордоні з тодішньої Австро-Угорською імперією в родині каменяра Мирона Коновал народився хлопчик Пилип.
У 20 років він одружується, а згодом у подружжя народжується дівчинка Марія. У 25 років через Владивосток емігрував до Канади. З початком Першої світової війни Пилип Коновал вступає до Оттавського 77-го піхотного батальйону.
Проблема була в тому, що більшість українців Канади були із Західної України, яка в той час була під владою ворожої Австро-Угорщини. Ці українці вважалися “австрійцями” і потенційними ворогами, тому в період з 1914 по 1920 роки тисячі українців потрапили в 24 концентраційних табори. Коновала врятувало те, що він походив з частини України, яка на той час перебувала під владою Російської імперії.
Вербувальники зарахували його як підданого союзної держави РІ і без коливань прийняли на військову службу. Після дев’яти місяців муштри солдати відправляються через Галіфакс і Ліверпуль на фронт до Франції. Ось тут найцікавіше.
21 серпня 1917 року поблизу французького містечка Ланс німецькі війська затиснули канадську армію в кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку ніхто й не мріяв: безперервний кулеметний вогонь не давав підняти голови. Тоді Пилип сам відправився на кулеметне гніздо. Всі його товариші перехрестилися: капрал вже не повернеться … раптом … На горизонті з’явився капрал Коновал з кулеметом під пахвою. Виявилося, що він вступив у рукопашну з кулеметниками, переміг десятьох солдатів, потім, атакувавши друге гніздо, також знищив гарнізон і зі словами “А нащо мертвим кулемет? Чого добро буде пропадати?” взяв кулемет з собою.
Наступного дня він знову самостійно атакував інше кулеметне гніздо, знищив кулемет і трьох німецьких солдатів. Уже в своєму окопі, коли Коновал рапортував офіцерові, отримав кулю в обличчя. Це і врятувало німців: хто знає скільки їх відправилося б у Вальгаллу, якби не поранення українця.
Пилип Коновал отримує нагороду Британської імперії.
І ось, 15 жовтня 1917 року, перед Букінгемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Георг V нагородив українця з Поділля Хрестом Вікторії – найвищою і найпочеснішою нагородою Британської імперії. “Ваш подвиг є найвідважнішим і незрівнянним в моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”. Саме ці слова британський король сказав простому селянину з Поділля.
Ще один цікавий факт: Хрест Вікторії виготовляється виключно з металу російських гармат, які були захоплені британською армією під час Кримської війни. Дрібничка, а приємно … Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, яке готували до боїв з більшовиками. Там його звела доля з Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Так, правду кажуть: “У житті, як на довгій ниві”…
Після війни Пилип Коновал через складну економічну ситуацію в Канаді працює прибиральником і сторожем в Нижній палаті Парламенту. “Я прибираю бруд в Європі з рушницею, а тут я його прибираю шваброю”. У 1956 відбувалося частування всіх кавалерів Хреста Вікторії в знак 100-річчя славного ордена Британської Імперії. Королева Єлизавета II постановила, що спеціальні урочистості відбудуться в Лондоні, на які запрошувалися всі живі власники Хреста Вікторії. Але складна фінансова ситуація не могла дозволити українцю поїхати на дійство.
І тут Коновала врятувало українське ветеранське товариство. Українсько-Канадський Легіон зібрав 5000 доларів для поїздки. “Будьте ласкаві, щоб висловити мою Вам подяку, для кожного українського легіонера канадського філії, який вніс свій посильний внесок у цю велику суму грошей, що спрямовуються мені останнім часом. Я був дуже здивований, і я не чекав такого. Я знав, що серед друзів моїх Український народ, але я ніколи не думав, що вони можуть бути так близько й можуть зробити так багато для бідолахи, як я. Це безсумнівно, допоможе мені в незабутній моїй поїздці до Англії і буду радий розповісти вам про неї, коли я повернуся. Ще раз спасибі Вам усім і особливо Вам, містер Павлюк, я впевнений, що саме через вас, я отримав це”.
Пилип Коновал – покровитель елітного Відділення 360 (Відділення Коновала) Королівського Канадського Легіону в Торонто.
У той час, коли українець Коновал отримував королівські почесті, його дружина загинула в сталінських концтаборах, а дочка Марія пройшла жахливу систему сталінських дитячих будинків і колгоспно-кріпацького життя, але так і не побачила свого батька …
“Як і не зник шрам на обличчі Пилипа Коновала, так і не змовкне слава цього загиблого канадського солдата українського походження: золотими літерами вписано його ім’я в історію Канади та Першої світової війни.”
Азербайджанці були найчисленнішою національною групою в Українській повстанській армії. У її складі воювали також литовці, грузини, вірмени, євреї, татари, узбеки, італійці.
Що змушувало неукраїнців вступати до лав УПА?
– Більшість із них – це колишні червоноармійці, які вибули з війська під час стрімкого наступу нацистів на СРСР 1941 року. Одні потрапили до полону. Хтось тікав, когось німці відпускали або звільняли українські повстанці. 3 жовтня 1943-го відділи УПА напали на табір у Дубному на Рівненщині. П'ять тисяч звільнених _військовополонених розділили по своїх загонах. Інші – так звані гіві – належали до охоронних або будівельних формувань армії Третього рейху, дезертирували звідти. Третя група – "фронтовики". Це бійці "східних легіонів", козачих частин та інших колаборантських формувань. У 1942–1943 роках вони воювали на Східному фронті проти Червоної армії. Коли ж потрапили на Західну Україну, під впливом націоналістичної пропаганди нерідко переходили до УПА.
Яким чином вели цю пропаганду?
– Восени 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. В одній з резолюцій зібрання значилося: "Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир". Інший ухвалений документ закінчувався словами: "Хай живуть незалежні національні держави всіх поневолених народів Європи й Азії. Хай живе мир і дружба народів!" Багато командирів УПА особисто вели переговори з військовими, які служили на боці Третього рейху. Часто для цього використовували жінок. Розвідниця "Пріська" переконала перейти на бік українців командира литовського батальйону, що стояв у селі Матієві на Волині. Литовці тоді віддали повстанцям свій провіант, військову амуніцію та зброю. В успішних перемовинах командування воєнної округи "Богун" з 805-м батальйоном Азербайджанського легіону у жовтні 1943-го важливу роль відіграли підпільниці Анна – прізвище невідоме – і Люба Томашевська. Обидві вийшли заміж за кавказців – Ізатуллу Насруллаєва та одного з численних Алієвих. На боці УПА воювали недовго – у січні 1944-го разом із чоловіками перейшли до радянського партизанського з'єднання Михайла Шукаєва. Анна загинула в бою з бандерівцями біля села Панасівка на Тернопільщині. Аби помститися, Насруллаєв наказав повісити трьох жителів села, ще 17 осіб розстріляли. Люба Томашевська після війни жила з Алієвим, регулярно бувала на зустрічах ветеранів-шукаєвців.
Серед повстанців були вихідці із Західної Європи?
– Радянські джерела завищували їхню кількість. Таким чином утверджували міф про те, що УПА – гітлерівський "проект". У березні 1944-го Микита Хрущов доповідав Йосипу Сталіну про перехід у Західній Україні до лав УПА ста добре озброєних угорців і німців. Однак ця інформація не підтверджена жодними документами. Європейців було мало, вони не мали своїх національних відділів. Зазвичай потрапляли до УПА після втечі з радянського полону. Або коли відставали від своєї армії під час переходу фронту. Були такі, кого повстанці викрадали з таборів для військовополонених. Навесні 1946-го у селі Пікуличі під Перемишлем з табору упівці викрали двох медиків-німців – Гельмута Кравзе і Вільгельма Вельтіке. Першого віддали у сотню "Крилача", другого – до "Громенка". В курені "Бойки" був італієць Мішель Градельоно, в курені "Різуна" – Августо Доніні. Бельгієць Альберт Газенбрукс працював диктором у підпільній радіостанції "Афродита".
А як щодо росіян?
– Їх приймали неохоче, адже більшість не поділяли ідеї створення самостійної Української держави. Росіяни мали свій відділ у складі воєнної округи "Турів" – 80 осіб. Побоюючись переслідувань своїх родин на батьківщині, часто видавали себе за українців-східняків чи білорусів. Уродженець Підмосков'я генерал Павло Сисоєв під час короткого перебування в УПА називав себе Петром Скирдою, вихідцем із Кіровоградщини. У вересні 1943-го він дезертирував до партизанського з'єднання Олексія Федорова. Ленінградець Іван Корягін – псевдо "Орел" – командував сотнею, яка у другій половині 1943-го активно діяла в околицях Рівного. Під час бою 18 серпня біля села Явдипіль загинули майже сто німців і тільки п'ятеро повстанців. Того ж місяця бійці "Орла" напали на нацистську колону з п'яти вантажівок у селі Бісівські Хутори. Сутичка тривала 2 години, всіх ворогів знищили. У вересні біля села Гуменники вбили 18 німецьких офіцерів, які поверталися з відпочинку на природі.
Які були стосунки між вояками-українцями та представниками інших національностей?
– Командування УПА з повагою ставилося до "легіонерів". Не заперечувало, коли вони намагалися дотримуватися своїх національних і релігійних традицій. Повстанці навіть готували їжу для бійців-мусульман окремо – як того вимагали традиції ісламу. Поряд із тризубом мали право носити пов'язки своїх національних барв. У грузинів ще й був напис "Революційно-національна грузинська сотня". Однак на побутовому рівні часом давалися взнаки комунікаційні бар'єри. Чимало бійців національних відділів не говорили ані німецькою, ані російською мовами. Водночас непоодинокими були випадки зрад. Наприкінці 1943-го Служба безпеки воєнної округи "Богун" викрила групу змовників серед колишніх радянських офіцерів. Один з арештованих, грузин "Нарсія", звинувачував побратима "Професора" у шпигунстві на користь більшовиків. Так прагнув позбутися суперника у боротьбі за лідерство в грузинському відділі УПА. А в березні 1945-го росіянин Микола Воробйов на псевдо "Воєвода" з кількома десятками дезертирів увійшов до спецбоївки НКВС на Тернопільщині. Її члени вдавали із себе бандерівців, ліквідували командирів УПА Івана Яцишина – "Гордієнка" і Івана Кедюлича-"Довбню" та кількох керівників нижчого рівня.
То скільки неукраїнців було в УПА?
– Досі не знаємо загальної чисельності армії у різні періоди її існування. Дані щодо неукраїнців є ще більш скупими і суперечливими. Командир Житомирського партизанського з'єднання Олександр Сабуров рапортував Українському штабу партизанського руху 14 лютого 1944-го, що 40 відсотків УПА становлять представники східних народів: інгуші, черкеси, казахи, узбеки, таджики, росіяни. Цифра перебільшена. На думку сучасних вчених, у той час неукраїнців було максимум 20–25 відсотків загальної чисельності УПА. Вважаю, їх було понад тисячу осіб. Найбільшою національною групою були уродженці Азербайджану. У ніч на 30 вересня 1943-го в районі Здолбунова на бік УПА перейшли близько 130 азербайджанців. Вони мали зброю та нову німецьку уніформу. Мундири дозволяли хитрувати у боях з німцями, які приймали їх за "своїх". Влітку-восени 1943 року був створений вірменський загін. Його очолювали колишні працівники політвідділів Червоної армії: комісари, політруки тощо. А один із них, Погосян, до війни був працівником ЦК Компартії Азербайджану. Командував повстанцями-вірменами колишній старший батальйонний комісар Серго Арутюнян – "капітан Ашот". 30 вересня 1943-го загін влаштував засідку на шосе Луцьк – Володимир. Тоді загинули шестеро нацистів, здобуто 10 підвод із пшеницею, два ящики патронів, шість гвинтівок та один ручний кулемет. Пізніше нападали на гітлерівські склади з боєприпасами, пустили під укіс німецький потяг із шести вагонів під Ковелем. А в районі Турійська звільнили 120 місцевих жителів, яких мали відправити на примусові роботи до Німеччини.
Чому з наближенням фронту до Західної України 1944 року національні відділи припинили існувати?
– Що ближчим був фронт, то примарнішою ставала ідея про можливий розпад СРСР і утворення національних держав. Воювати за чужі – українські – інтереси більшість неукраїнців не хотіли. Одні переходили на бік радянських партизанів – вірмени, азербайджанці. Інших, як-от грузинську сотню, розгромили у важких боях. Деякі національні загони командування відправило на схід – піднімати на своїх землях антирадянські повстання. Інформації про їхню подальшу долю не маємо. Одним з останніх неукраїнців в УПА був уродженець російського Кемерово Михайло Литвинов. Він воював у складі боївки "Тичини" і загинув 1950-го у бою з більшовиками біля села Іванківці на Тернопільщині.
8 липня 1944 року відбувся найбільший бій УПА з німцями в Карпатах – на схилах гори Лопата поблизу міста Сколе.
"О 7-ій год. простягнувся серпентиною в напрямі Лопати довгий стрілецький ряд. До полудня сотні мали стати табором у лісі, а пополудні наскочити на Сколє. З собою мали ми кільканадцять підвод, на яких везли мінометні стрільна й наплечники. Тяжкі кулемети й міномети були на тачанках.
Перша сотня йшла попереду, друга за нею. Якраз переднє забезпечення
зрівнялося з Лопатою, як на верху з протилежної гори показалися постаті незнаного війська. По кількахвилинній обосторонній обсервації з далековидів, почулися перші, спрямовані в нашу сторону стріли. В тому часі доносить розвідка, що до Кам'янки прибула більша кількість вантажних автомашин з німцями. Ми зрозуміли, що ці ворожі частини кинуто проти нас... Коло 10-ої год. почали німаки атакувати нас зі східної і південної сторін. Наступали вони розсипною, без жодного порядку, зі свистами і криками: "бандіт", напевно з переконанням, що
від самого крику ми відступимо. Ми підпустили їх до половини гори, а тоді відізвалися наші кулемети, а потім міномети. І знову почулися ворожі крики й зойки, але вже ранених. Хто залишився в живих чи був легко ранений, тікав стрімголов удолину...
Тим часом з обсерваційного пункту повідомили, що на станцію в Сколє
приїхав ешелон, з якого вивантажилось військо. Це приїхала підмога. Північнозахідній схил Лопати покритий лісом, гущами й дебрами. Все ж таки ворожий наступ був сподіваний тепер якраз із цього боку. Ми діждалися його коло год. 14-ої. Перші почали наступати німці з південносхідньої сторони. Та тут оборона була легка; раз тому, що ми мали догідні становища; подруге, що кожний рух і спроби ворога можна було завчасу запримітити і на це відповідно реагувати. Та тяжче довелося з обороною від заходу. Німці, на спілку з мадярами, підійшли
непомітно зі Сколього лісом і ярами під сам верх і, при помочі крісових гранат т. зв. "гарлачів", заатакували ліве крило, де був з чотою бул. Чорнота. Прийшло до короткого рукопашного бою. При помочі автоматів і багнетів ворога остаточно відкинено. Геройська постава наших повстанців врятувала становище нашого лівого крила від зайняття ворогом. Німецька зграя посунула, немов лявіна, в долину, а кільканадцять мінометних стрілен, пущених на німців, вторувало їхньому
– "пляновому відступові". Ще більша поразка була тих, що намагалися
зрушити повстанські становища...
Почули всі довколишні бойківські села, що це Різун, про якого вони вже раніше чули, побив на Лопаті німаків. І дійсно побив. Ворог утратив там зі 150 убитими, а ще більше раненими. При тому знищено йому кілька вантажних автомашин"
Подоляк Б. Бій на Лопаті // Літопис УПА, Т. 3: Чорний ліс, Кн. 1. – Торонто, 1978. – С. 72-75).
Командир з’єднання “Холодний Яр” пор. “Міша” (“Великан”, Михайло Кондрас) і к-р ВПЖ з’єднання, реф. СБ Дубнівського надр. “Гроза” (Юрій Дзецько). Фото 1945 р. — в
Акція на Вишнівець 4 липня 1943 року. Зі спогадів Максима Скорупського. Offtop
"...У лісі на той час (Антоновецький табір), нас повстанців, було понад п’ятсот. А вишколених, підібраних побратимів, налічувалось коло три сотні. З озброєння, крім малого підручного магазину зброї, що залишався як резерв, було: 21 ручних кулеметів (різних систем), два важкі кулемети “максими”, один “Кольт”, понад вісім мінометів (з чого три чинні), одна 45 мм гарматка і в стрільців багато автоматів і півавтоматів (десятки). Кінний табір складався з п’ятнадцять верхових коней розвідки і шість пар коней до запрягу.
У перші дні липня приїхав до табору поручник «Малий» з дорученнями від Центрального Проводу щодо завдань та тактики дій наших відділів. На думку «Малого», треба було вивести відділи з табору в терена і діяти летючими загонами, несподіваними нападами на ворога, завдавати удари і не триматися сталого місця постою. Була вказівка йти на Вишневець. В суботу 3-го липня, неповні дві сотні, з мобілізованими возами села Антонівців і Стіжка, вирушили на-ніч у дорогу на Вишневець. Над ранок прибули до села Шпиколоси, де в лісі затрималися днювати. Під час постою робилися останні приготування до акції. Ще раз вислано розвідку до Вишневця – чи немає змін в даних, які ми мали. Розвідник «Дзвін» повернувся і доповів, що нового нічого не сталося. По близьких селах замовлено на вечір двіста возів на трофеї, які ми передбачали здобути на місці. Кожний з командирів розглядав і обговорював зі своїми стрільцями дане йому завдання. Санітарки Іра і Маруся укладали і провіряли потрібні в бою ліки підручних аптечок. Акція мала розпочатись о дванадцятій годині ночі. За вказівкою наших керівників, в першу чергу було виставлено заставу від Крем’янця (звідки могла прибути німцям допомога), в силі одної чоти з “максимом”, далеко від Вишневця, аж коло села Горанки, щоб у випадку допомоги німцям, відділ, що перебував у містечку, встиг відступити. Командиром застави був "Крук" (з Дубенщини). Другу заставу, з "Макухом" на чолі, виставлено на греблі з боку Старого Вишневця. Третій відділ, на чолі з "Ярмаком", мав атакувати залогу Вишневецького замку (німців), збоку замку (від Загороддя). Тим самим, мали відвернути увагу німців від міста і розділити силу німецького вогню. Четвертий відділ, під моїм керівництвом, маючи за завдання опанувати становище в центрі містечка і дати змогу для основної сили провадити операції (командирами акції були "Хрін" і "Журба".
Вишневецька німецька частина міста складалася, разом із жандармерією, з сто двадцять осіб. Головна їх сила була сконцентрована в замку, а частина поліції містилася в мурованому будиночку біля міської управи. На горі від Вишневця в напрямку Кременця, стояла наша гарматка й міномети. Було розраховано, що німці будуть боронитися. Тоді моя чота, коли всі відділи будуть на місцях, мала підпалити один якийсь будинок, щоб освітити замок для обстрілу нашою гарматкою і мінометами. Коло дванадцятої години ночі, з третього на четвертий день липня (з неділі на понеділок) усі наші вояки були на визначених місцях. Німці не подавали ознаків життя. Починати нам стрілянину, коли ми опанували місто, не було потреби. Двісті порожніх возів із великим шумом і тарахкотінням по поганій дорозі, в’їхали у Вишневець. Сипалося розбите скло вікон і тріщали двері магазинів, млина, аптеки й кооперативів. “Чистка» йшла організованим порядком. Наш лікар порався в аптеці і вибирав дорогі для нас усякі медикаменти. До четвертої години ранку на вози був закладений теплий хліб із пекарні. Збоку німців не було ні одного пострілу. Даний був знак відступу (біла й зелена ракета). Гарматники і мінометники не витримали і дали кілька пострілів по замку.
Навантажені вози довгим шнуром витягнулися в напрямку Лановець, через Лози, Бодаки на село Борщівка. "Хрін" і "Журба", "Макух" і я їхали попереду кіньми і бричкою забраною у вишневицького ляндвірта Штайгера. В селі Борщівці зустрілися ми з "Яворенком", який їхав на возі напроти нас. Зупинили коні, розпитали, що чувати, чи спокійно. Він казав, що ні, і треба бути уважними бо є вороги. Ми вирішили затриматися на день у близькому Борщовецькому лісі, бо могла бути за нами погоня німців і було небезпечно їхати в вдень. Весь наш обоз з’їхав на лівий бік Лановецької дороги в ліс, і віз за возом уставилися вздовж лісової просіки в гущавині лісного молодняку. Виставивши пости, весь відділ вистроїли ми в ряди, а господарники стали роздавати їжу. Отримавши пайки стрілецтво порозходилося їсти. Командири за кілька хвилин пішли за прикладом стрільців. Обговорюючи нашвидку план виставлення застав, сиділи ми разом на бричці. Раптом, не встигли ми з’їсти, посипався від польової дороги град куль із автоматичної зброї. Наші вартові крикнули: “Німці!”. Все зірвалось на ноги. "Журба" крикнув: “вперед!” і побіг, "Бурлаченко" і я за ним. Не оглядаючись, вибігли кільце метрів наперед. "Журба" впав і каже, що він ранений та кличе санітара… Ми з "Бурлаченком" залягли, відстріляючись. Я оглядався, а за нами тільки жменька стрільців. Решта подалася назад, а декотрі прилягли до землі і стріляють понад нас. "Іра" побігла, навіть не пригинаючися під стрілами, на допомогу "Журбі".
Я відсунувся назад і почав організувати розпорошений відділ до оборони. Хлопці винесли "Журбу" й "Іра" з "Марусею" робили йому перев’язку. "Журба" передає мені командування відділом. Наліво, в той час "Тигр" кричить що ранені в ногу “Бурлаченко! Макс!” Вибухнула одна міна на шосі, друга, третя. Ворожі постріли раптом стихли й чути крик російською мовою. Візники з переляку стоять із батогами в руках, я кричу: “Лягайте!” Подають, що в нас є вбиті. Наривається мені під руку "Макух". Даю наказ брати лежачих стрільців і висилаю на ліве крило. "Ярмакові" кажу зайняти становище на правому крилі. З першої лінії подають, що це совєтські партизани і кличуть на переговори. Я даю наказ відтягти табір. На жаль, половина возів знаходиться вже в руках совєтських партизанів, разом із нашою гарматкою. Вислані групи "Макуха" і "Ярмака" посилюють вогонь – совєти відступили на трасу. Я кінчаю організацію оборони. Не орієнтуючися в ситуації, забезпечую на всякий випадок боки і тил. На позиціях чути вже лише короткі серії кулеметних черг одної й другої сторони, а потім усе стихло. З усіх боків прибігають зв’язкові й доносять, що совєтські партизани викликають командира на переговори. "Хрін" знизує плечима: не знає, як поступити. Зважую ситуацію і доходжу до висновку, що треба йти на примирення. Ми вже майже оточені, а з ворожого боку видно велику перевагу. І тут я вирішив спробувати виручити відділ із поганого становища. Добровільно йти зі мною погодився стрілець "Молот". Беру з собою одного кулеметника і даю йому наказ триматися від мене на сто метрів. Коли я буду на передовій переговорювати з совєтами, хай заляже і обстежує. Якщо вони захочуть мене взяти з собою, або будуть робити якесь насильство супроти мене, негайно має дати серію з кулемета в наш гурт, не зважаючи на мою й "Молота" особу. Попрощався я поглядом із побратимами й пішов. Поминувши нашу першу лінію, підходжу до дороги і зникаю кулеметникові з очей. Вздовж шляху в нашому напрямку, що кілька метрів, були вкопані совєтські “максими”, у бійців була переважно автоматична зброя. Озброєння і число людей свідчило про великий совєтський партизанський відділ. “Совєтішки” з цікавістю поглядали на нас зі своїх сховищ. Командир партизан дуже привітливо просить далі. Я питаю, де їхній головний командир. “Лейтенантішка”, показуючи рукою в праву сторону каже: “Пожалуста со мной”, догадуючись, що я прийшов на переговори. Проходимо вздовж їхніх солдат, мене вражає різноманітність одягу бійців, брудний їх вигляд і загартовані лиця. З виправки видно, що це переважно колишні червоноармійці. На розі лісу з боку села Борщівки, в захисті високої гори, стояв гурт старшин Ковпака. Всі майже в уніформі червоноармійських старшин із відзнаками. Один із них, типовий комісар з грубим, поморщеним карком. Кожний із них мав планшетку, або військову торбу і пістолетом. Надзвичайно чемно привітали і ми по черзі з усіма потисли взаємно руки.
Тоді Руднєв запитав мене, чи я згідний на щоб не приміняти зброї, поки ми покінчимо переговори в справі перемир’я. “Шкода, каже, набоїв і людей”. Я дав свою згоду і негайно був висланий їх кіннотник, а я вислав стрільця "Молота" до своїх з наказом припинити вогонь. Почастували мене махоркою і ми почали розмову. Совєтські старшини по черзі доказували мені, що нашим спільним ворогом є німецький окупант і з ним ми мусимо разом вести боротьбу, нема сенсу нам взаємно себе обезсилювати. Сам Ковпак, з кацапською, сивою вже бородою, з продовгастим лицем, високим чолом, з глибокими очима, худорлявий, з гострим носом, у баранковій шапці, у звичайній сорочці, відійшов набік, сперся на пліт, підпер рукою бороду і задумався. Так був задуманий, що здавалося, ніби наш інцидент був для нього мало важливим. Розмова між нами велася російською мовою, але коли я заявив Руднєву, що буду говорити по-українському, бо так можу легше висловитись, тоді він заговорив до мене гарною літературною українською мовою. В дальшому ході розмови Руднєв запитав мене, чи я можу гарантувати, що наші відділи не будуть по дорозі в Галичину нападати на совєтських партизанів. Я сказав, що ні. Я відповідаю лише за той відділ, який стоїть тепер у лісі. Про загальний терен рішає наше головне командування. Також мене почали розпитувати про залоги німців, в яких місцевостях, скільки, жандармерія чи вермахт, їх боєздатність озброєння, чи окопані, в яких будинках живуть: мурованих чи дерев’яних. Я давав йому деякі інформації. Розпитують про нашу акцію в Вишневці і просять, щоб їм дали щось із харчів, бо в них відчувається недостача. ("Хрін" пізніше вислав їм 5 мішків борошна, один мішок цукру і 15 літрів горілки). Коли на дальші питання Руднєва, я сказав, що запитаю свого командира, тоді другий питає здивовано, хто я такий? Я кажу, що заступник командира нашого відділу. Питають, чому сам командир не прийшов на переговори. Я відповідаю, що в нас так не водиться. Командир завжди залишається при відділі. На закінчення один із старшин вийняв теренову карту і ми розділили ліс на дві частини. Одну сторону лісу займатимемо ми, другу – відділ Колпака Захоплені ними наші підводи вони повертають нам. Їхні й наші пости, що стояли на зорову віддаль, сходилися тепер одні з одними, частували себе взаємно тютюном та вели розмови між собою.
Коли я повернувся до своїх, відділ уже був упорядкований. Не дивлячись на перемир’я, я наказав всьому обозові і відділові відійти в глиб лісу, а на горі, яку ділив глибокий рів від ковпаківців (від шоси), зайняти оборонну позицію. Совєтам я не вірив, тим більше, що вони могли довідатись, що нас мало, а їх у десятеро більше. Командування й дальшу долю відділу передав я "Хронові".
Наші втрати були: три вбиті (з того один селянин із Кривчик що коло Вишневця, візник) і два ранені. Коли ми перетягали відділ на нові місця, появився з відділом "Яворенко" і дуже наполягав, щоб ударити на совєтів, але я після того, що бачив під час переговорів, відмовився. Тоді "Яворенко", з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом, забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод. (Коли Ковпак рушив у дальшу дорогу, Яворенкові таки вдалося звабити кілька ковпаківців).
Зате в нас сталося щось гірше. "Ярмак", наш чотовий (лейтенант совєтської армії, який удавав великого патріота) перейшов до совєтів, сказавши стрільцям своєї чоти, що він також іде на переговори. Наслідків не довелося довго чекати. Приїхав до нас кіннотник з письмом від штабу Ковпака до нашого командира. В ньому штаб домагався передачі совєтських громадян: їх ми неправно втягли до нашої партизанки. Внизу було вичислено 8 псевд наддніпрянців, що дійсно були в нашому відділі. Тих людей видав "Ярмак", хотя й наддніпрянців було в нас багато більше, але він забув їх псевда. При кінці листа подається ультиматум: якщо ми не повернемо людей добровільно, то штаб буде змушений захистити їх силою. Дається 45 хвилин (5-го липня 1943 року, підписав начальник штабу Руднєв).
Із псевд, які були виписані, пригадую: "Лікаря", "Божка", "Шагарбеєва", "Щербака", "Рожка" й інших трьох. "Хрін" не знав, що робити. Настрій нашого відділу був мінорний. В Ковпака понад 2 тисячі, в нас не цілі дві сотні та й якісна різниця теж не випадала в нашу користь. Крім того, в нас було коло 2-х сотень візників і за них ми також відповідали. Може тому "Хрін" вирішив покликати тих “вісім” і прочитати перед ними листа. Деякі старшини були думки, щоб убити совєтського зв’язкового і негайно пуститись в дальшу дорогу, але "Хрін" не поділяв цього: боявся, щоб по дорозі не напали на нас німці. (Великим обтяженням був обоз із добутим добром).
Почувши, про що йде, половина вісімки висловилася, що їм все одно з ким, аби проти німців воювати. Друга половина була проти. Взагалі ні одні, ні другі не мали твердого рішення, чекали вказівки командира. "Хрін" не рішався сказати так, або інакше. Тоді "Лікар" звернувся до вісімки і сказав що піде сам, але пішли всі вісім.
"Хрін" дав наказ відходу нашого обозу. За 20 хвилин ми були в дорозі до табору. Я, змучений переживанням і невиспаний, ледве тримався в сідлі, їдучи спереду колони й одної чоти і роблячи нею охорону при переїздах головних доріг. В селі Людвищах затрималися ми на двогодинний відпочинок і чекали застави з Горанки.
Під час акції на Вишневець, (як розповідало згодом населення міста), залога німців у замку, що складалася з резерви вермахту, почувши тарахкотіння наших возів і шум війська, думала, що в нас дуже велика сила і постановила з нами не битись. Німці чули, що партизани вермахтівців не розстрілюють, лише відбирають зброю, отже вирішили чекати в грубих мурах замку, здавшись на хід подій. За кілька днів (за кару) всіх тих німаків німецьке командування вислало на східній фронт, а на їх місце приїхали інші. Німецька жандармерія на ніч ходила спати до замку, тому будинок у місті застали ми порожнім. В замку під час наступу жандарми були в другій частині будинків і були приготовані до оборони (але лише в будинку). Наша зустріч із Ковпаком була цілком випадкова. Тієї самої ночі, коли ми робили акцію на Вишневець, група Ковпака мала довший нічний марш. Над ранком група прибула до Борщовецького лісу днювати, де трапилася історія з нами. Совєти ще по дорозі довідались від населення про нашу акцію, і коли зустріли нас у лісі, хотіли відібрати нашу здобич. Ситуацію врятував наш мінометник "Божок": він відразу почав сильно обстрілювати шосу. На той час їхав дорогою повний віз (10 людей) ковпаківців і наша міна випадково влучила в них і їх рознесла. Тому, що це був полковий міномет 120 мм, Коппак думав, що в нас велика сила, затримав наступ і запропонував переговори. Ковпак прийшов з боку Шумська, штаб його знаходився в Борщовецькому лісі, а решта відділу розташувалися в селі Піщатинці і в селі Матвіївці. По дорозі від Шумська ковпаківці забили брата о. Дубицького і пропагандиста Сірка, їхнім провідником був Микола Ільчук із села Матвієвець, колишній комсомолець. Про це оповідав мені пізніше "Шагарбеєв", що тоді був переданий Ковпакові, пройшов аж по Карпати, й в поворотній дорозі втік до УПА."
В травні 1943p. Головна Команда УПА-Північ відправила відділ УПА у тримісячний рейд по Житомирщині і західній Київщині. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліційними частинами і більшовицькими грабіжницькими групами. Цей відділ знищив німецьку поліційну школу коло Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко с.Устинівка, Потиївського р-ну, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, що був спеціально відправлений на розгром спецвідділу УПА. З німецького боку було понад сто вбитих, ранених і полонених. читать дальше
У селі Камінка, Ярунського р-ну, було розбито більшовицьку диверсійну групу, що грабувала селян і вже стала причиною багатьох відплатних німецьких акцій на селянах. Диверсійна група котрозвідки ЧА в паніці втікла залишаючи на полі бою 66 вбитих та багато поранених. Світлина: Військово-історичний Клуб "Повстанець" PhotoChooser-b1b70507-a563-4f79-b166-a6a171798772.jpg
13 липня свій день народження святкує один з найкращих вітчизняних композиторів маестро Мирослав Скорик! Вітаємо! Особливу грань його творчості складають естрадні пісні, в яких він радикально оновив традицію “радянської ліричної пісні” та поряд з українськими інтонаціями ввів ритми твісту, джазу, рок-н-ролу, блюзу, танго, халі-галі, боссанови, що панували тоді у світі, але були маловідомими в Україні. Композитор створив такі хіти, як “Намалюй мені ніч”, “Не топчіть конвалій”, “Аеліта”, “Львівський вечір”, “Карпати”, "Я не сумую за тобою", "Три трембіти" та ін.
Мазурик (дів. Піганюк) Марія. Народилась 3 грудня 1907 року в містечку Печеніжин (тепер смт Печеніжин Коломийського р-ну). Активістка культурного життя, громадський діяч. В кінці 30-х потайки виїхала з Чемерисом В. в Солотвино Богородчанського р-ну, де з приходом більшовиків у 44-му пішла у підпілля. Загинула у квітні 1946 року в оточеній криївці в с. Кривець Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.
–>
Ваша реклама может быть здесь... пишите на телегу @VOPROS24
Часовой пояс GMT +3, время: 06:06.
Весь материал, представленный на сайте взят из доступных источников или прислан посетителями сайта. Любая информация представленная здесь, может использоваться только в ознакомительных целях. Входя на сайт вы автоматически соглашаетесь с данными условиями. Ни администрация сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие лица не могут нести отвественности за использование материалов. Сайт не предоставляет электронные версии произведений и ПО. Все права на публикуемые аудио, видео, графические и текстовые материалы принадлежат их владельцам. Если Вы являетесь автором материала или обладателем авторских прав на него и против его использования на сайте, пожалуйста свяжитесь с нами.