Два тижні тому без преси та зайвих свідків перепоховали ще одного ідентифікованого героя, який загинув у т.зв. Іловайському котлі – бійця полку «Дніпро-1» Володимира Комісара. Як написано на сторінці у .......у «Дніпра-1»: «Це був важкий перiод пошукiв та вагань, але головне - залишалася живою вiра. Пiсля майже двох рокiв зусиль, завдяки експертизам ДНК, його знайшли - вiн був похований на Краснопiльському кладовищi у м.Днiпро як невiдомий солдат».

Чому шукали довго? Тому що насправді ніхто Володимира не шукав. Точніше, родина плекала надію, що чоловік десь живий та невдовзі повернеться додому. Більша того, мама ще у 2014-му здала ДНК, але збігів не було. Для слідчих органів відсутність збігів по ДНК – привід нічого не робити. Водночас, тіло загиблого бійця було абсолютно опізнаваємим. Варто було лише порівняти фотографії… Ніхто цього не робив, доки подібність по фото не виявила буквально стороння людина. Лише тоді представники родини та товариші Володимира Комісара, які теж упевнено опізнали чоловіка по фото, почали тиснути на слідчі органи: добиватися повторної експертизи ДНК. Здав тато – співпало, потім іще раз мама – теж ідентифікація. Чому не було збігів першого разу? Напевно, хтось «криворукий» відбирав у мами аналіз ДНК.

Подібних історій, коли первинних збігів по ДНК не було, а тіла опізнаваємі – вже чимало. У цьому випадкові потрібно або родині повторно здавати ДНК, або здійснювати ексгумацію тіла та знов відбирати зразки. Цим треба займатись. У нас є Прокуратура, СБУ, Нацполіція, але нікому до цього немає діла. Кримінальні впровадження по зниклих безвісті (або таких, які вважаються у полоні), блукають поміж управліннями та кабінетами слідчих, і навіть губляться. А родини сподіваються, що держава про них не забула…

З 30-го серпня 2014 року в районі Іловайська, який у той час контролювався російськими регулярними військами, працювали представники управління цивільно-військового співробітництва та Українського Червоного Хреста. Разом з бійцями, яких щойно звільнили з полону, збирали тіла загиблих. З 3-го вересня у зоні АТО, на «тій» стороні, було розгорнуто діяльність груп пошуковців Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Багато загиблих були опізнаваємі, з характерними ознаками, прикрасами або татуюваннями.

Минуло понад два роки. Двоє пошуковців вже пішли з життя, кілька потребують медичної реабілітації. Вони часто запитують: чи повернули додому тіла загиблих героїв, і дивуються, що далеко не всі досі ідентифіковані. Наразі, залишається лише одне: оприлюднити найбільш характерні ознаки тих загиблих, яких би можна було легко опізнати. Їх досі могли «не знайти» з різних причин:

Родини вірять, що їх близькі живі – перебувають у полоні, і тому не здають ДНК;

У членів родин зразки ДНК брали «криворукі» працівники;

З решток тіла не вдалось вилучити ДНК, і його не має в базі;

Нарешті, не можна виключати і таку версію: представники силових структур або члени родин під час опізнання помилились, і забрали тіло когось іншого. При цьому зразок ДНК у «опізнаного» загиблого не відбирався (на жаль, такі історії вже мали місце).

Отже, просимо читачів подивитись фотографії, зроблені пошуковцями, і, можливо, опізнати когось з наших героїв, хто досі вважається невідомим загиблим.

На Краснопіллі (Дніпропетровськ) похований боєць, якого можна легко опізнати по фото. Він був привезений на машині, що збирала тіла в р-ні Іловайська, і загинув, швидше за все, під час виходу з Іловайського котла ранком 29-го серпня 2014 р. Правда, вантажівка, на якій вивозили того дня тіла, по дорозі до Дніпропетровська заїздила у морги Волновахи та Маріуполя. І, не виключено, що тіло могли «докласти» там – і тоді боєць міг загинути раніш. Йому було 25-35 років, приблизний зріст 172 см. Герой був одягнутий у форму – камуфляж мультикам (американського зразка), причому, на ньому були не за погодою теплі речі: кальсони та куртка. Але, що найбільш важливо, у хлопця на лівій стороні грудей було татуювання: кораблик з написом «U-205». Це означає, що колись він проходив службу у Військово-морських силах України – на корветі «Луцьк». Крім того, у загиблого – незвичайний та, вочевидь, коштовний хрестик. Найбільш вірогідно, що загиблий належав до батальйону «Донбас», але опитування бійців та родичів цієї частини не дали результатів.

text.jpgtext1.jpg

Також іловаєць. Герой з великої літери. Похований як не ідентифікований на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі. Був знайдений пошуковцями на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка, по якій ранком 29-го серпня намагалась прорватись колона 51-ї та 17-ї танкової бригад, батальйону «Кривбас» та інших підрозділів. Загиблий – у звичайному українському камуфляжі «дубок» та кросівках, яких багато привозили волонтери для наших солдатів. Прикрас немає, худорлявий. Що важливо: поруч з загиблим лежала «відстріляна» муха (ручний гранатомет), а в кишені – крім двох простих мобілок, вочевидь, трофейний шеврон «Вооруженные силы России». Голова зруйнована – не виключено – на знак помсти (адже, як видно з обставин, боєць вій бій до останньої миті свого життч). Швидше за все, хлопець – з 51-ї окремої механізованої бригади, оскільки у той час лише вона (а також «Донбас») захоплювали до полону російських солдатів. Є версія, що цей загиблий перебуває в офіційному спискові полонених, і його мама не здає ДНК…


Загиблий знайдений в окремій могилі на блок-посту 39-06 – де був оперативний штаб боїв за Іловайськ. Поруч знаходилась могила з трьома солдатами 39-го батальйону територіальної оборони, які вже ідентифіковані: Валерія Шмалія, Сергія Ряженцева та Олександра Жабінця. За словами вцілілих бійців 39-го батальйону, означені хлопці загинули 24-го серпня 2014 року, під час захоплення блок-посту російськими військми. Росіяни наказали кільком нашим полоненим здійснити поховання. Хлопці, що закопували загиблих, навмисно поклали трьох «своїх» з 39-го батальйону окремо від четвертого бійця – вочевидь, з 51-ї бригади (вони його не знали).Неідентифікований загиблий у звичайному дубку – однозначно з 51-ї бригади. В нього у кишені виявились записки з адресами тернополян з 51-ї бригади Олега Шванка (вважаться зниклим безвісті) та Руслана Коцюка (загинув, ідентифікований). Крім того, на клаптиках паперу записи: «№01545 пушка» та список військовослужбовців: «Карпюк А., Франчук З., Чалай Д., Мороз С., Пашківський Р., Нахамець О., Лавришин Б., Гузоватий Р., Літвінчук С., Лінік Б., Ковальчук С., Калюжний Ю.». Частина записів було зроблена рукою Олега Шванка, але збігів по ДНК немає. Обличчя, на жаль, не опізнаваєме, проте на тілі є хрестик на золотому ланцюжку, але без розпя`ття.Не виключено, що цей загиблий юридично навіть похований. Але поховали, скажімо, якийсь фрагмент тіла. А все тіло залишилось неідентифікованим (поміж іншим, досі не переданих решток, які треба підховати – понад 15. І слідчі органи не квапляться вирішити цю справу).

ident2.jpg

Вочевидь, водій вантажівки зі складу 51-ї окремої механізованої бригади (можливо – з «Кривбасу» або якоїсь іншої частини ЗСУ). Загинув ранком 29-го серпня 2014 року під час виходу з т.зв. Іловайського котла в урочищі Червона поляна, де колона генерала Р. Хомчака здійснювала розворот прямо перед російською батареєю. З того місця були вивезені загиблі, які належали до: 51-ї бригади, «Кривбасу», «Дніпра-1», «Івано-Франківська». Всі вже ідентифіковані крім цього бійця. На тілі – хрестик білого металу незвичайної роботи, одягнутий у червону кофту з білими смугами та камуфльовані штані – дубок. За деякими ознаками може бути зниклим безвісті бійцем 51-ї бригади Павлом Богайчуком, але збігів по ДНК з мамою немає.

ident3.jpgident4.jpg
ident5.jpgident6.jpg

І ще одна, на перший погляд, очевидна справа. Тіло загиблого було передано пошуковцям і далі – представникам Цивільно-військового співробітництва у калінінському морзі м. Донецька. Доставлене до моргу м. Дніпро 18-го травня 2015 року. Боєць помер унаслідок вогнепального поранення стегна. Загиблий герой – приблизно 185 см., з родимою плямою розміром у велику монету на лівій стороні підборіддя. На шиї на чорній мотузці хрестик білого металу. Але, що важливо – у бійця на лівому плечі – тату у вигляді тризуба розміром 12х5 см. З одного боку, це міг бути загиблий у першій половині травня 2015 р. Але за той час серед наших бойових утрат немає зниклих безвісті (принаймні, з такими ознаками). Тому, напрошується висновок, що це міг бути загиблий за більш ранній час – приміром, під час боїв за донецький аеропорт. Або взагалі хтось зі страчених полонених. І його тіло тривалий час зберігалось у морзі Донецька. Ще один варіант – загиблий невідомий донецький партизан.

tatoo.jpg

На превеликий жаль, крім цих п`яти хлопців залишається ще чимало не ідентифікованих загиблих. Їх опізнанням переймаються у більшості небайдужі люди з числа самих пошуковців.

Сподіваємось, що завдяки цій публікації ми зможемо ідентифікувати бодай кількох загиблих героїв. Просимо усіх читачів зробити максимальний репост публікації. Інформацію просимо скидати Ярославу Тинченку

ВСІ ФОТО ДО ЦІЄЇ ПУБЛІКАЦІЇ ЗРОБЛЕНІ ПОШУКОВЦЯМИ, ЯКІ РОЗШУКУВАЛИ ТА ВИВОЗИЛИ ТІЛА ЗАГИБЛИХ ХЛОПЦІВ

Горить свіча і пам’яті сльоза
Додолу з неї краплями стікає.
Земля ридає, плачуть небеса –
Героїв Україна пам’ятає.

Микита Олександрович Яровий (позивний "Шайтан") народився 02.02.1995 року у селищі міського типу Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області.

Закінчив Новомосковський колегіум №11, потім вступив до Національної Академії Сухопутних Військ ім. Петра Сагайдачного у Львові.

Військовим Микита забажав стати, коли навчався у 9 класі, хоча його вчитель із захисту Вітчизни, підполковник, щиро вірив, що хлопець ним не буде, а якщо і вступить до Академії, то вилетить. Микита довів зворотнє, у майбутньому ставши одним з найкращих молодих офіцерів.

Ним дуже пишалася його мати, своїм сином, який мав дещо екзотичний вигляд через те, що вона була кореянкою, а батько - українцем. Дівчата дуже любили цього юнака, який ще до всього того мав творчі таланти - співав, грав на гітарі, приймав у часть у шкільних танцях (мати в нього хореограф).

Микита Олександрович завжди був позитивним і з почуттям гумору, дуже цілеспрямованим і активним. Після закінчення Академії за прискореним курсом, він підписав із ЗСУ контракт та у квітні 2016 року був доправлений на війну.

Лейтенант, командир 3-ї роти 1-го батальйону 54 окремої механізованої бригади.

Він був адекватним, серйозним та справжнім командиром, а якщо враховувати вік, то це була надія та перспектива нашої армії. Командував ВОПом, який знаходився прямо перед "кікіморою" (ворожим опорником).

Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції. Його тіло не могли забрати з поля бою через шквальний вогонь, потім його забрала ворожа сторона.

Тільки через тиждень тіло цього бідного хлопця було передане нашим.

Невідомо, коли його поховають, про це буде повідомлено пізніше.

У нього залишились мати та молодший брат.

Запам'ятайте цього молодого хлопця, цього офіцера, який був відданим солдатом своє країни.

Йому був лише 21 і він до смерті захищав Україну на Дузі того страшного ранку грудня, 18 числа.