Прп. Стефана, у чернецтві Симеона, царя Сербського, Мироточивого (1200)
Благовірний князь Василій-Костянтин Острозький був молодшим сином найвищого гетьмана Литовського Костянтина Івановича Острозького. Народився на початку 1527 року у м. Турові і в святому хрещенні був названий Василієм, але на честь його славного батька, за звичаєм часу і за княжою традицією, йому дали і друге славне ім’я – Костянтин. Від батька свого князь Костянтин успадкував звання, велике багатство і маєтки. Це був справжній правитель всієї України, бо в його руках зосереджувалась влада над майже всіма українськими землями. Подібного володаря Україна не знала з часу Київської Русі і таким він залишився аж до свого блаженного упокоєння. Але він від влади і багатства не надимався гордістю, а, подібно до патріарха Авраама, праведних Іова і Йосифа, царів Давида і Соломона, благовірних великих князів Київських Володимира і Ярослава, від багатства свого ревно служив Богові.
Сучасники, навіть й іновірці, свідчать, що князь відзначався глибокою релігійністю та аскетизмом, «мав у народі авторитет і популярність, особливо за свою побожність. Він сам міг цитувати псалми та гімни. Коли виходив на хори, закривав двері, щоб не бачили його молитви. Святою була для нього Чотиридесятниця: у перший день виступав з Острога до монастиря Дубенського, де в церкві Спаса княжу велич змінював чернечим смиренням. Кормився дуже мізерними стравами упродовж усіх сорока днів, незважаючи на свої старі літа».
Діяльність благовірного князя КостянтинаОстрозького є виразним прикладом християнського смирення і церковного послуху. Дбаючи про єдність Церкви Христової та беручи активну участь в полеміці довкола актуальних для Церкви догматичних, есхатологічних, еортологічних та календарних питань, найвищим аргументом та висновком вважав благословення Вселенського Собору та Константинопольського Патріарха – канонічного Предстоятеля Церкви. «Як Святійший Патріарх про це розсудить, так нехай і вершиться» – завершував полемічні листи благовірний князь Острозький.
Будучи поборником церковної єдності, благовірний князь дбав про діалог між християнами та бажав скликання Вселенського Собору Церкви, але був противником часткової унії, як шкідливої для Церкви. Завдяки наполегливості та під охороною князя відбувся православний Берестейський собор, який відкинув унію з Римським престолом і ствердив вірність Київської Митрополії Православній Церкві та Константинопольському Патріарху.
Князь користувався особливим авторитетом серед сучасних йому церковних кіл. Йому Святійший патріарх Олександрійський Мелетій (Пігас) доручив виконувати обов’язки патріаршого екзарха у Київській Митрополії (1596). Князь підтримував і власним авторитетом утверджував соборність Православної Церкви, беручи участь у церковних соборах та ініціюючи пошук шляхів розв’язання міжрелігійних конфліктів у Речі Посполитій. Визначні заслуги перед Православною Церквою були особливо відзначені православним духовенством. Державні урядники вважали князя найбільшим знавцем церковних справ, ведучи розмови навіть про можливість перенесення Константинопольського Патріаршого Престолу на українські землі під патронат князя. Високий авторитет князя у церковному середовищі засвідчують навіть упереджені відгуки єзуїтів, які відзначали, що на Русі князя вшановують після Бога, Пресвятої Богородиці та святого Миколая.
Благовірний князь Костянтин відомий своєю учительною діяльністю, зокрема заснуванням унікального навчального закладу – Острозької академії (1576). Православна школа спричинилася до формування нового покоління православних богословів, перекладачів, проповідників, які уже через кількадесят років змогли реалізувати реформу у Київській Православній митрополії. Академія князя стала зразком не лише для українських, але й для іноземних вищих шкіл наступного періоду.
Завдяки Острозькій академії та особистій участі князя-фундатора в Україні було розпочато систематичну роботу над перекладами грецьких та латинських текстів, що дозволило не лише виправити існуючі переклади, але й розвинути різні галузі українського мовознавства. Згідно з дослідженнями сучасних істориків та богословів, Острозька Біблія – перше у світі повне видання церковнослов’янською мовою, у свій час стала найкращим і найдосконалішим перекладом Священного Писання. Саме Острозька Біблія була покладена в основу всіх наступних видань Священного Писання слов’янською, згодом - російською мовами. Завдяки особистій праці та підтримці князя стало активно розвиватися українське книгодрукування – видання богослужбових книг, полемічної та навчальної література.
Благовірний князь Острозький виступав покровителем і фундатором Православної Церкви не лише в Острозі чи у власних володіннях, але на території всієї Київської Митрополії. На його підтримку і опіку могли розраховувати монастирі та церкви, братства та друкарні усіх тодішніх українських православних єпархій.
Не зважаючи на умовляння сильних світу цього до переходу в католицьку віру, благовірний князь Костянтин дожив до глибокої старості, не зрадивши святому Православ’ю. Він мирно спочив у Бозі 13 (26) лютого 1608 року, в Федорову суботу Великого Посту, маючи 81 рік земного життя.
Сучасники, навіть іновірці, високо шанували благовірного князя, називаючи його «верховним оборонцем і опікуном Православної Церкви», «першим у Грецькому Законі», «великим милостивцем до Набоженства Грецького», «великою запорукою і втіхою всього народу руського» і так характеризуючи його труди: «Православ’я наше почало було сяяти як сонце, люди вчені почали показуватися в Церкві Божій, учителі і будівничі Церкви Божої і книги друковані почали множитися». За подвижницьку працю благовірного князя Костянтина дім православних князів Острозьких названо було «безцінним каменем, карбункулом блискучим, як світильник, який Православна Церква носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між зорями».
Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у Золотоверхій обителі Архістратига Божого Михаїла у місті Києві з нагоди ювілею 900-ліття цього монастиря та 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України, після старанного дослідження життя і подвигу сповненого ревності по Богу і благодаті Святого Духа, великого оборонця Православної віри та благодійника Церкви, благовірного князя Костянтина Острозького, знаходить нині вчасним канонізувати і приєднати до лику святих цього благовірного князя з благочестивого і побожного православного українського роду князів Острозьких.

Козельщанська ікона Божої Матері належить до ікон пізніших за часом прославлення (1881) і разом з тим до найбільш шанованих. Ікона ця італійського походження і була привезена до Росії однією з придворних імператриці Єлизавети Петрівни (1741 - 1761). Власниця ікони вийшла заміж за писаря Запорізького війська Сиромаху. Так ікона потрапила на Україну. У XIX столітті вона належала роду Капнистів і була їхньою сімейною святинею. Ікона знаходилася в селі Козельщині, на Полтавщині. На сирній седмиці 1880 р. дочка В. І. Капниста Марія захворіла. Місцевий лікар визначив незначний вивих ноги, від неправильного ухилу вбік, і наклав гіпсову пов'язку. Через деякий час її повезли до харківського хірурга. Він також визначив вивих. Щоб зменшити біль ноги при ходьбі, був зроблений особливий черевик із сталевими пружинами, що обхвачували ногу вище за коліно, і наказано приймати теплі ванни. Минув піст, але хвора не відчувала полегшення.
Після Великодня Марія відчула страшний біль і в іншій нозі, яка у неї скривилася, як і перша. В. І. Капнист знову звернувся до лікаря, який знайшов і в лівій нозі вивих, і надів на цю ногу сталеві пружини, порадивши негайно везти дівчинку на Кавказ для лікування мінеральними водами і гірським повітрям. Подорож на Кавказ і лікування заподіяли ще більші страждання. Сили дівчинки впали, вона втратила всяку чутливість в руках і ногах і не відчувала навіть вколовши. При огляді, окрім колишніх пошкоджень організму, були знайдені ще вивихи в плечових суглобах, в лівому стегні і крайня чутливість в хребетному стовпі по цілій його довжині. Такий сильний ступінь хвороби і невідомість її причини примусили повернутися додому. У жовтні місяці батько поїхав з хворою дочкою до Москви. Тут він звертався до відомих лікарів, які заявили, що вони безсилі перед хворобою.
Батьки і хвора вже зневірялися в порятунку. Але несподівано надалася можливість звернутися до допомоги закордонного професора. Оскільки до його приїзду до Москви залишався тривалий час, хвора просилася додому. Батько відпустив її в село, узявши з своєї дружини слово привезти хвору дочку до Москви, коли отримає сповіщення про приїзд професора. 21 лютого 1881 року отримали ........у, що професор їде до Москви. Така звістка стривожила хвору: чи не опиниться і вона, як інші, безсилою?
Матір, вирішивши їхати наступного дня, указуючи на сімейний образ Божої Матері, сказала дочці: "Марічко, ми завтра їдемо до Москви, візьми образ Божої Матері, почисти Його ризу і міцніше помолися перед нашою Заступницею. Проси, хай допоможе нам благополучно подолати шлях і вилікувати твою хворобу". Хвора і сама, втративши надію на земних лікарів, всю надію поклала на Бога і ввірила свою долю Небесній допомозі. Ікона ця відвіку була відома як чудотворна. За переказами, вона особливо допомагала дівчатам, що вдавалися до неї з благанням влаштувати сімейне щастя. При цьому встановився звичай, щоб той, що молиться чистив ризу на іконі, протираючи її ватою або рушником. Притиснувши до грудей святу ікону, хвора, за допомогою матері, протерла її і всю тяжкість недуги, скорботу і відчай душі вилила перед лицем Божої Матері. І старанна, полум'яна молитва хворої дівчинки була почута. Вона відразу відчула силу в руках і ногах і голосно закричала: "Мамо! матусю! я відчуваю ноги! Матусю, я відчуваю руки". Вона зірвала металеві підпори та бинти і стала вільно ходити по кімнаті, продовжуючи тримати благоговійно в своїх руках образ Божої Матері. Негайно запрошений був парафіяльний священик і перед образом Божої Матері був здійснений подячний молебень. Радісна подія зробилася скоро відомою в навколишніх селах. Мати поїхала до Москви з дочкою, що видужала, і узяла з собою святий образ Божої Матері. Чутка про зцілення швидко розповсюдився по Москві і народ став стікатися спочатку в номер в готелі, а потім до церкви, куди перенесли ікону. Від ікони відбулося ще декілька зцілень. Коли сім'я повернулася додому в Козельщину, вся околиця вже знала про зцілення від Козельщанськї ікони Божої Матері, доконаних в Москві, і багато хто зібрався для поклоніння образу. Зберігати далі ікону в будинку не було можливості, і, з дозволу Високопреосвященного Іоанна, архієпископа Полтавського, 23 квітня 1881 року ікона була перенесена до спеціально влаштованої тимчасової каплиці. Щодня з раннього ранку не замовкав перед образом молебний спів і читання акафістів.
У 1882 році був побудований храм, а визначенням Святійшого Синоду від 1 березня 1885 року була установлена жіноча община, 17 лютого 1891 року перетворена в жіночий монастир на честь Різдва Пресвятої Богородиці.
В даний час Козельщанська ікона Божої Матері знаходиться в Красногорському Покровському жіночому монастирі (Київська єпархія). Козельщанській іконі Божої Матері складена Служба (на 6 березня) та акафіст.

Початок Великого посту

Святитель Порфирій, архієпископ Газький, народився близько 346 року в Фессалоніках, в Македонії. Батьки його були людьми заможними, і це дозволило святителю Порфирію отримати хорошу освіту. Маючи схильність до чернечого життя, в двадцять п'ять років він залишив батьківщину і відправився до Єгипту, де трудився на горі Нітрійській під керівництвом преподобного Макарія Великого (пам'ять 19 січня). Там він зустрівся з блаженним Ієронімом, що відвідував у той час єгипетські монастирі. І разом з ним вирушив до Єрусалиму на поклоніння святим місцям і Животворчому Хресту Господньому (пам'ять 14 вересня), після чого оселився в пустелі Йорданській для молитовного та постницького подвигу. Там святий Порфирій впав у тяжкий недуг. Для зцілення він вирішив йти до святих місць Єрусалима. Одного разу, коли він у повному розслабленні і забутті лежав біля підніжжя Голгофи, Господь відвідав Свого раба в рятівному сновидінні. Святий Порфирій побачив Ісуса Христа, що зійшов з Хреста і звернувся до нього зі словами: "Прийми це Древо і бережи його". Прокинувшись, він відчув себе здоровим. Слова Спасителя незабаром справдилися: Патріарх Єрусалимський висвятив святого Порфирія в пресвітерський сан і поставив хранителем Чесного Древа Хреста Господнього. У той час святий Порфирій отримав свою частину батьківської спадщини - 4000 золотих монет. Всі їх він роздав потребуючим і на прикрасу храмів Божих.
У 395 році помер єпископ міста Гази (в Палестині). Місцеві християни відправилися в Кесарію до митрополита Іоанна з проханням поставити їм нового єпископа, який міг би протидіяти язичникам, що переважали в їх місті і гнобили християн. Господь вселив митрополиту закликати єрусалимського пресвітера Порфирія. Зі страхом і трепетом прийняв подвижник святительський сан, зі сльозами поклонився Животворчому Древу і відправився для виконання нового послуху.
У Газі він виявив всього три християнські церкви, а язичницьких капищ і ідолів - велику кількість. У той час сталося бездощів'я і велика засуха. Жерці приносили жертви ідолам, але лихо не припинялося. Святитель Порфирій призначив для всіх християн піст, звершив всенічне бдіння і обійшов з хресним ходом все місто. Відразу ж небо вкрилося хмарами, загримів грім і пролився рясний дощ. Бачачи таке чудо, багато язичників вигукували: "Один Христос є Бог Істинний!" Після цієї події до Церкви приєдналися, прийнявши святе Хрещення, 127 чоловіків, 35 жінок і 14 дітей, а незабаром і ще 110 осіб.
Проте язичники як і раніше гнобили християн, усували їх від громадських посад, обтяжували податками. Святитель Порфирій і митрополит Кесарії Іоанн вирушили до Константинополя, щоб просити захисту в імператора. Їх прийняв святитель Іоанн Золтоустий (пам'ять 14 вересня, 27, 30 січня) і надав дієву допомогу.
Святителі Іоанн і Порфирій були представлені імператриці Євдоксії, яка в той час чекала дитину. "Потрудися за нас, - сказали єпископи імператриці, - і Господь пошле тобі сина, який запанує за твого життя". Євдоксія дуже бажала мати сина, бо раніше у неї народжувалися дочки. І дійсно, в імператорському сімействі, по молитві святителів, народився спадкоємець. В 401 році видано указ імператора про руйнування в Газі ідольських капищ і надання християнам привілеїв. Крім того, імператриця дала святителям кошти на побудову нового храму, який був побудований в Газі на місці найголовнішого капища.
Святитель Порфирій до кінця життя повністю затвердив християнство в Газі і абсолютно огородив свою паству від утисків язичників. За молитвами святителя відбувалися численні чудеса і зцілення. Протягом 25 років наставляв архіпастир словесне стадо і преставився в похилому віці, в 420 році.

Албазинської ікони Божої Матері «Слово стало плоттю» (1666).

Літургія Ранішосвячених Дарів.


Щороку, 22 березня, Свята Православна Церква вшановує пам’ять 40-а мучеників, що в Севастійському озері були замучені. Це свято є одним з найбільш шанованих православними християнами свят. В день пам’яті святих страстотерпців Севастійських полегшується піст і служиться Літургія Ранішосвячених Дарів.
В 313 р. святий рівноапостольний цар Константин Великий видав Міланський едикт, згідно з яким розширювалась свобода віросповідування і християни прирівнювались в правах з язичниками. Але співправитель Константина – Лікіній – готувався до війни проти Константина та, боячись зради, вирішив очистити від християн своє військо.
В той час, у вірменському місті Севастії, одним з військових начальників був Агриколай, ревний прихильник язичництва. Під його керівництвом була дружина з сорока кападокійців, хоробрих воїнів, які стали переможцями в багатьох битвах, всі вони були християнами. Коли воїни відмовились принести жертву язичницьким богам, Агриколай кинув їх у в’язницю. Воїни стали ревно молитися, і ось в ночі почули голос: «Хто перетерпить до кінця, той спасеться». На наступний ранок воїнів знову привели до Агриколая. На цей раз язичник вдався до лестощів. Він почав вихваляти їх мужність, молодість та силу і знову запропонував їм відректися від Христа і, таким чином, придбати для себе прихильність імператора. Знову почувши відмову, Агриколай наказав закувати воїнів, однак старший з них, Кіріон, сказав: «Імператор не давав тобі права накладати на нас кайдани». Тоді Агриколай збентежився і наказав відвести воїнів у в’язницю без кайданів.
Через сім днів прибув у Севастію знатний вельможа Лісій і влаштував суд над воїнами. Святі твердо відповідали: «Візьми не тільки наше воїнське звання, але й наше життя, для нас немає нічого дорожчого за Христа Бога». Тоді Лісій звелів побити страстотерпців камінням. Але камені летіли мимо цілі. Камінь, який кинув Лісій, попав в обличчя Агриколаю. Мучителі зрозуміли, що святих огороджує якась невидима сила. У в’язниці воїни провели цілу ніч і знову почули втішаючий їх голос: «Хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. Дерзайте і не бійтесь, бо приймете вінці нетлінні».
На наступний день суд перед мучителем і допит повторились, воїни ж залишилися незхильні. В той час, якраз, була зима, сильний мороз. Святих воїнів розділи, повели до озера, що знаходилось неподалік від міста, і поставили під вартою на кризі на цілу ніч. Щоб зламати волю мучеників, на березі розтопили баню. О першій годині ночі, коли холод став нестерпним, один із воїнів не витримав і кинувся швидше до лазні, але тільки він переступив поріг, як впав мертвим. О третій годині ночі Господь послав утіху мученикам: несподівано стало світло, лід розтанув, і вода в озері стала теплою.
Вся сторожа спала, не спав лише один воїн на ім’я Аглаій. Поглянувши на озеро, він побачив, що над головою кожного мученика з’явився вінець. Аглаій нарахував 39 вінців і зрозумів, що воїн, який не витримав мук, лишив себе вінця. Тоді Аглаій розбудив решту вартових, зкинув з себе одяг і сказав їм: «І я – християнин» – і приєднався до мучеників. Стоячи в воді, він молився: «Господи, Боже, я вірую в Тебе, в Котрого ці воїни вірують. Приєднай і мене до них, щоб сподобився постраждати з Твоїми рабами».
На ранок з подивом побачили, що мученики живі, а їх вартовий Аглаій разом з ними прославляє Христа. Тоді воїнів вивели з води і перебили їм коліна. Під час цієї страшної кари матір наймолодшого з воїнів – Мілітона, переконувала сина не страхатися, а перетерпіти все до кінця. Бо той, хто перетерпить до кінця спасенний буде.
Тіла мучеників положили на колісниці і повезли на спалення. Юний Мелітон ще дихав і його залишили лежати на землі. Тоді мати підняла сина і на своїх плечах понесла сина за колісницею. Коли Мілітон випустив останній подих, мати поклала його на колісницю поряд з тілами його святих сподвижників. Тіла святих були спалені на полум’ї, а обвуглені кості кинуті у воду, щоб християни не зібрали їх.
Через три дні мученики з’явились у сні блаженному Петру, єпископу Севастійському, і звеліли йому поховати їх останки. Єпископ з декількома кліриками вночі зібрав останки славних мучеників і з честю поховав їх. Страдницький подвиг святих мучеників Севастійських в ці дні Великого посту є для християн усіх часів гарним прикладом, як треба любити Господа і слідувати за Христом.