online: 29096930
🇺🇦💛💙Україна💛💙🇺🇦
|
Постать Ярослава Стецька в українській історії зазвичай пов’язують із Актом проголошення Української держави у Львові 30 червня 1941 року. Втім, ми досі дуже мало знаємо про його життя – не політичне, де все написано-переписано, а поза політикою.
Народився Ярослав Стецько 19 січня 1912 року в селі Великий Глибочок біля Тернополя, в родині священика Семена Стецька та його дружини Теодозії. Offtop
Ярослав був другою дитиною. На час його народження подружжя Стецьків уже виховувало сина Омеляна. З часом у родині народилася молодша донька Оксана.
Стецьки жили дружно. Діти допомагали о. Семену проводити фестини, готували творчі виступи до релігійних і національних свят. Паніматка Теодозія провадила недільну школу для бідних дітей.
Втім, дитинство малого Ярослава припало на буремні роки Першої світової та українсько-польської воєн. А влітку 1920-го до Кам’янок увійшли червоноармійці. Знаючи про їх ставлення до Церкви отець Семен з парафіянами заховав церковне золото, срібло та дзвони. Але хтось доніс про це більшовикам, і вони увірвалися до парафіяльного храму, привівши сюди ж пароха з родиною. Усіх Стецьків вишукували перед вівтарем. Від червоного комісара священик почув: «Поп, єслі нє скажеш, гдє спрятал колокола, тєбя і твоіх щенков расстрєляєм». Порахувавши до трьох і не дочекавшись відповіді, вистрілив «холостим». Отець Семен зомлів. Комісар копнув нерухоме тіло і промовив: «Поп подох, і щенки єго тоже подохнут».
Драматична зустріч з більшовиками дуже похитнула здоров’я о. Семена, після неї він прожив лише три роки; помер 5 жовтня 1923 року. Для родини Стецьків настали важкі часи без годувальника. Юний Ярослав часом вибирався до Великих Глибочок, де його рідний дядько Володимир Чубатий був парохом. Місцеві жителі й родина збирала для них харчі й одяг, які Ярослав привозив до Кам’янок. Невдовзі Володимир Чубатий переїхав на колишню парафію отця Семена і безпосередньо заопікувався родиною брата.
1925 року Ярослав Стецько вступив до Тернопільської гімназії. Практично всі вихідні проводив у Великиму Глибочку, де дядько мав чудову бібліотеку. Ярослав перечитав її майже всю.
Після вступу Ярослава до гімназії дядько вирішив, що родину треба переселити ближче до Тернополя. Тому з часом перевіз її до хутора Гаї Ходоровські, але й звідти до міста було неблизько, тож о. Володимир з родиною назбирали кошти на невеличку кімнату для Стецьків у Тернополі по вулиці Строма, 43. Нині вона носить ім’я Ярослава Стецька.
Кожних вихідних і на канікулах малі Стецьки були у Великому Глибочку. Разом із братом і сестрою Ярослав брав участь у заходах місцевої «Просвіти». Окрім всього іншого, це дозволяло отримувати щось для прохарчування, адже щонеділі у парафіяльному домі, як вдячність, їх чекали кілька кошиків з продуктами. У свої гімназійні роки Ярослав допомагав родині тим, що готував інших дітей до вступу в гімназію. Кошти отримував незначні, але на прожиття вистачало.
З молодих літ захоплювався української національною ідеєю, підкреслював своє українське походження. До церкви в неділю завжди вдягався по-українськи, а на зауваження щодо такого не для всіх стандартного вбрання, зазвичай відповідав: «Українцеві слід мати не лише українську душу, а й вигляд українця».
Свої переконання намагався прищеплювати молодшим друзям, часом використовуючи оригінальних методів. Колишня сусідка Стефанія Когут згадувала: «Прийшов до нас у хату Славко, подивився на дітвору з цієї вулиці й пішов. Ми за ним, а двері замкнені. Тоді чуємо його голос: «Доки не вивчите молитов та «Ще не вмерла України» – не випущу з хати».Ми почали вголос молитися, а потім співали гімн. Через деякий час зайшов Славко і почав роздавати нам цукерки за добре вивчений урок».
1929 року Ярослав закінчив з відзнакою Тернопільську українську гімназію. Перший час після випуску читав лекції гімназистам і займався підготовкою дітей до вступу в гімназію. Не забував про подальше навчання. Спочатку вступив до Ягелонського університету на право. Університетські правила студентам перших курсів дозволяли не відвідувати лекції, а готуватися до іспитів удома, що було вигідним для Ярослава через його куці статки. Скориставшись цим, він цілий рік готувався до іспитів у згаданій бібліотеці Великого Глибочка і до української бібліотеки Тернополя не їздив, бо не мав чим платити за користування книжками. Закінчивши перший курс навчання, Ярослав вступив до Львівського університету на факультет філософії.
Саме в ці часи долучився до українського націоналістичного руху. Спочатку вступив до студентської націоналістичної організації, згодом – до підпільної Української Військової Організації. «Я… став членом УВО за ініціятивою сина о. Конрада, пізнішого лікаря, який згодом перестав займатися політичною діяльністю, – писав Стецько у спогадах. – Але він зорганізував у Тернополі членів УВО, і ми діяли спочатку як члени УВО в гімназії, а щойно згодом як члени націоналістичного підпілля, яке організували Степан Охримович і Кравців».
Зі створенням ОУН був уже там. У своєму «Життєписі» писав: «Уже як гімназійний ученик брав я участь у революційній діяльності. 1928 став я членом підпільної націоналістичної організації молоді Юнацтво, якої завданням було націоналістично-революційне виховання молоді. Вона заправляла теж молодь до боротьби з окупацією, організувала саботування польських державних свят, які нам наказувано святкувати, як річницю створення польської держави, окупації Львова і т. д.».
У 1930 році Ярослав став окружним провідником ОУН Тернопілля. Цього ж року його заарештувала польська поліція за підозрою участі в саботажних акціях, але за кілька місяців звільнила через відсутність доказів. У 1931 році Стецька призначили ідеологічним і вишкільним референтом Проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ, паралельно редагує підпільні видання: «Бюлетень», «Юнацтво» та «Юнак».
Наступного року Ярослав Стецько став ідеологічним референтом Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Як згадують жителі Великого Глибочку, на місця для зборів молодих оунівців Стецько перетворив помешкання обох своїх дядьків, Василя та Миколи, теж членів ОУН. Колишній сусід родини Стецьків з цього приводу зазначав: «Коли на дворі настала темрява, молоді хлопці сходилися до хати Стецьків і до опівночі через віконну занавіску просвічувався тьмяний вогник, а вдосвіта, коли ще було також темно, вони розходилися, багато з них сідало на поїзд».
За націоналістичні переконання та працю в ОУН Стецька тричі заарештовувала польська влада. Востаннє був засуджений під час «Львівського процесу» 1936 року. На процесі в останньому слові заявив: «Я виконував свій обов’язок, що мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує. Існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально і правно в душах наших. Змислом мого життя було, є і буде Україна вільна без хлопа і без пана. Я вірю в перемогу».
Вироком суду Стецько отримав 5 років ув’язнення. Сестра Оксана згадувала, що «він був дуже пригнобленим, що його друзі дістали великі вироки тюрми , а він лише 5 років». Але термін свій не відбув, потрапивши під загальну амністію після 2,5 років ув’язнення. «Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, займаючись там же зовнішньополітичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган «Ідея і чин». В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де відпрацьовував політичну проблематику ОУН», – пише про своє життя після виходу з в’язниці.
Вироком суду Стецько отримав 5 років ув’язнення. Сестра Оксана згадувала, що «він був дуже пригнобленим, що його друзі дістали великі вироки тюрми [від 10 до 15 років – В.Г.], а він лише 5 років». Але термін свій не відбув, потрапивши під загальну амністію після 2,5 років ув’язнення. «Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, займаючись там же зовнішньополітичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган «Ідея і чин». В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де відпрацьовував політичну проблематику ОУН», – пише про своє життя після виходу з в’язниці.
Після загибелі Євгена Коновальця Провід ОУН очолив Андрій Мельник, який не зміг вирішити назрілі в Організації проблеми, що призвело до її розколу. Ярослав Стецько сповідуючи ідеї «молодого» крила ОУН, став на бік Степана Бандери. 10 лютого 1940 року в Кракові Провід ОУН(б) обрав його першим заступником нового провідника.
З вибухом німецько-радянської війни Ярослав Стецько у складі похідної групи ОУН прибуває до Львова. Цю подорож красномовно відтворив у книзі «Як це було 30 червня 1941 року»: «Перейшовши кордон біля Ярослава, наша група зорганізувала залишене большевиками невелике вантажне авто, обліпила його різнородною пропаґандивного антибольшевицькою “літературою”, листівками, гаслами, карикатурами, які ми мали приготовані у плині довгої і систематичної підготовки змісту нашої акції на випадок війни, і рвались вперед, щоб якнайшвидше дістатися до Львова… Правдою і “неправдою”, хитрістю і відкритістю, наявними протибольшевицькими виступами, написами на автомашині, синьо-жовтими опасками на рукавах, відважним, агресивним поступуванням ми викликали в німців, фронтових старшин і вояків впевнення, що це діється за якоюсь вищою “згодою”, коли ми так рвемося вперед – “чортові в зуби”. Вони зчаста подивляли нас, неозброєних, як ми, минаючи їх перші бойові частини, з шумом, синьо-жовтим прапором, кричучими плякатами, листівками, антибольшевицькими карикатурами, оздоблюючими автомашину, вривалися в “нічию” полосу, а то й опановану ще большевицькими військами, щоб так же нагло повернутися, а потім знову іти вперед… Ми добилися до Львова зараз після вмаршу німецьких військ».
У Львові Я.Стецько скликає Національні Збори, які 30 червня проголосили в будинку «Просвіти» відновлення Української Держави. Його обрали прем’єром українського уряду.
Нацисти швидко зажадали від Стецька відкликати Акт відновлення держави, але отримали відмову. Про те, що сталося потім, 10 липня, розповідала, згадуючи про той вечір, сестра Оксана: «Вже темніло, коли біля 9-ї години вечора ми побачили через вікно, що заїхало авто і зупинилося навпроти нашої хати на протилежному боці вулиці. З автомобіля вийшов Ярослав. Як раптом до нього посипалися стріли. Мій чоловік прожогом вискочив через вікно і побіг за напасником, який втікав і ще два рази відстрілювавсь. Я покликала сторожиху. Вона відчинила браму і Ярослав увійшов до хати… Під час замаху був поранений водій автомобіля, бо атентатник стріляв до авта, гадаючи, що брат в авті… На другий день ми залишили це помешкання. В п’ятницю 11 липня Ярослава запросили на розмову в СД, з цією розмови Ярослав уже не повернувся. Його і Романа Ільницького заарештували й вивезли до Берліна».
Сам Стецько, згодом розповідаючи про замах, говорив, що його врятувала тоді відсутність охорони, яку він не взяв на зустріч із сестрою. Нападник не знаючи цього почав стріляти по задньому сидінні, де Ярослав завжди сидів при наявності охоронців, хоч тоді він сидів поруч із водієм. Він також розповів, що відразу на місці замаху знайшли польські листівки, які мали засвідчити причетність до замаху поляків. Утім, Ярослав сумнівався у їх причетності: «Не думаю, що поляки робили той замах, то скорше НКВД або Ґестапо, бо не мало глузду полякам його робити. А ті летючки могли бути зфабриковані або большевиками НКВД, або Ґестапом, щоб українсько-польський конфлікт виогнювати».
Заарештували нацисти Ярослава Стецька разом зі Степаном Бандерою. Після арешту доправили до концтабору Заксенгавзен біля Берліну. Там тривали допити з вимогами відкликати Акт, але Стецько тримався свого. Він стверджує, що навіть написав лист, адресований Адольфу Гітлеру, в якому наголосив, що завдяки такій недалекоглядній політиці той за три років програє війну. «Я сидів у поліційній тюрмі Александерпляц від 15 вересня до 15 чи 26 січня 1942 року, а потім в одиночці в Саксенгавзені, – згадував Стецько після війни. – З Александерпляц я написав до Гітлера листа (не знаю, де він є) з пересторогою, що німці програють війну до трьох років, якщо будуть продовжувати таку політику, яку вони вели. Тоді вони сказали, що я вар’ят, щоби я вицофав того листа (то Ґестапо прийшло), але я не вицофав, хай собі забирають і тримають до архіву, як хочуть. Тоді мене ще більше ізолювали за те, що я смію фюрерові таке писати, сказали, що йому не дадуть. Я сказав: "Як хочете, то можете не давати, то є ваша справа". Такі перипетії були».
Перебуваючи у концтаборі, Стецько часто хворів. Дійшло до того, що лікарі пророкували йому життя не більше півроку і смерть від раку шлунку. «Сиділи ми за дротами у концентраційному таборі Саксенгавзен… Я.Стецько був промінентним в’язнем, а я звичайним рядовиком, – згадував Микола Климишин. – Я.Стецько сидів у суворій ізоляції на поодинці в “Целлєн-Бав”, званий також “Бункром”. Був це блок, відокремлений від решти табору високим муром… Там каралися такі провідні особи, як Степан Бандера (камера ч. 73), Ярослав Стецько (камера ч. 46), Роман Ільницький, Ярослав Габрусевич, О.Ольжич й інші… Тому що “Целлєн-Бав” не мав власної лікарні, в’язнів із цього ізольованого від табору приводили до нас на перевірки. Одного серпневого дня 1943 р. привели під суворою охороною Ярослава Стецька з причини його болів у районі шлунку та дванадцяти… Доктор Свобода, чеський комуніст, заявив, що пацієнт може дістати рак шлунка, а спеціально податливою на цю недугу є його дванадцята. Вигляди пацієнта на його виздоровлення в табірних умовах надзвичайно слабкі. Якщо пацієнт буде жити довше шести місяців, то це буде чистим чудом».
І чудо, пророковане диктором Свободою, сталося. Ярослав прожив у концтаборі ще понад рік, а після виходу з нього 27 вересня 1944 року, – ще 42 роки, і щойно тоді помер від пророкованої чехом хвороби – раку шлунку. Цікаво, що інший лікар, Б.Андрієвський, який лікував Стецька після поранення, отриманого ним 1945 року біля Праги, теж констатував, що «життя Стецька є коротке, й це питання місяців, а не років».
Війна закінчилася. Поправивши підірване нею здоров’я, Ярослав Стецько розгорнув на еміграції широку антикомуністичну діяльність. Його неабиякі організаційні здібності посприяли створенню 16 квітня 1946 року Антибільшовицького Блоку Народів (АБН), який на посаді президента Я.Стецько очолював до кінця життя. АБН об’єднав представників поневолених Кремлем народів у їх прагненні до визволення. Під проводом Я.Стецька АБН охопив політичними та дипломатичними ініціативами чимало країн і багато зробив для підтримки визвольної боротьби поневолених народів.
Організаційно-політичну роботу Ярослава Стецька оцінив Провід ОУН. 20 жовтня 1951 року його відзначили Золотим Хрестом Заслуги УПА.
Українська делегація на чолі з Ярославом Стецьком 1958 року брала участь у створенні Світової Антикомуністичної Ліги (Мехіко), але офіційно Україна до цієї організації вступила лише 1967 року. Причиною стала незгода Я.Стецька з певними положеннями організації. Він вимагав, щоби Ліга була не лише «антикомуністичною», але й виступала проти російського імперіалізму, а також, щоб Україна була представлена в організації на рівні з іншими делегаціями. Щойно вимоги президента АБН були враховані, Україна стала членом Ліги.
У часи «холодної війни» Ярослав Стецько був харизматичною особистістю, яку поважали лідери багатьох країн. Якось уже в роки незалежності на конференції в Києві, присвяченій постаті Стецька, його дружина Слава навела список політичних лідерів, яких особисто знав і з якими спілкувався її чоловік. У тому солідному переліку були названі: Рональд Рейган і Річард Ніксон (президенти США), Джордж Буш (ще в ролі віце-президента США), Фердинад Маркос (президент Філліпін), Сіґ Ман Рі (президент Південної Кореї), Франсіско Франко (каудильйо Іспанії), Чан-Кайші (президент Китайської Республіки, Тайвань), Шарль де Ґоль (президент Франції), Конрад Аденауер (канцлер ФРН), Джон Ґордон (прем’єр Австралії), Джуліо Андреотті (прем’єр Італії) та багато інших.
Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 року в Мюнхені. Похорон відбувся 12 липня там само, на цвинтарі Вальдфрідгоф. Попрощатися з покійним прийшли понад 1200 людей із різних країн світу.
Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною. Основні його праці опубліковані в двотомнику «Українська визвольна концепція», також є надзвичайно цінна його праця «30 червня 1941 року».
Не можна не погодитися з думкою відомого письменника і громадського діяча Сергія Плачинди, котрий писав:
«Не може не вражати глибина аналізу явищ, подій та історичної долі українства, синтетичність думок, я б сказав — узагальнюючий геній Ярослава Стецька, а головне — підпорядкованість усіх своїх діянь і суджень, роздумів і теоретичних осягнень одній ідеї — ідеї побудови Української Соборної Самостійної Незалежної Держави. Цій ідеї Ярослав Стецько віддав усе своє подвижницьке життя непохитного борця-націоналіста, мужньої людини, великого українця. А однією з найбільших заслуг Ярослава Стецька перед українським народом, українською історією є його проект націоналістичної, державницької і політичної доктрини побудови Української Держави. Це те вчення — суто Стецькове вчення! — яке годилося б узяти як дороговказ чи керівництво до дії Президентові України і урядові з перших днів незалежності. І якщо цього не зроблено, то це лише на шкоду Україні».
Серед основних постулатів націоналістичного вчення Ярослава Стецька варто відзначити:
1. Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації, інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля добра і величі рідного народу є обов'язком кожного українця.
2. Передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття — принцип національних держав на своїх етнічних теренах.
3. Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить національна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків народу.
4. Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією.
5. В боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили.
6. Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини.
|