Яблуня та стара-престара. Її горбаті, покручені дрючкуваті пальці чорніють на тлі синьої височини, сягаючи безвіді, і торохкотять у такт вітровію якусь страшнувату мелодію пізньої осені. Височезне й розлоге дерево вже не шелесне жодним листочком, але нахабно всміхається одним-єдиним яблучком, яке відважно тримається на самісінькій маківці.
Воно, оте яблучко, трохи поморщилося, та, мабуть, саме від того стало ще солодшим. Перший нетривкий приморозок тільки ледь лизнув жовтувату шкіру, обтрусивши геть зжухле листя з дерева. Яблучко бовваніє собі під самісіньким небом, всміхаючись червонобокою ямочкою, і йому зовсім невтямки, що на нього зирять голодними очима трійко хлопчаків, і їм здається, що те диво висить на гілці небесного дерева – наче сам Господь повісив його туди.
– Кинь грудку, – каже білявий кароокий хлопчина, визираючи з-під облупленого козирка картуза, спираючись по-дідівському на дрючок.
– Не докину. Бач, як високо! – відповідає йому безкашкетний підліток з темними колами під очима.
– Я вже кидав, – вставляє своє слово чорняве, схоже на циганську дитину хлоп’я.
І вони безпорадно перезираються.
– А кого ви вчора до підводи несли? – запитує циганча.
– Галю. Мама казала, що та підвода скоро всіх нас із пекла до раю перевезе. Вона ввечері малу Настуню макухою годувала, а нам не дала, хоч і плакала сама... А ми не плакали... – сказав безкашкетний і, підійшовши до яблуні впритул, спробував задерти ногу.
– Я полізу, братику! – твердо й сердито вигукнув білявий хлопчина. – У тебе ноги пухлі.
– Ти не долізеш – слабкий.
Малий мовчки натяг картуза ще нижче на лоба, відкинув дрючок, зміряв яблуню поглядом.
– Підсадіть! – сказав рішуче і обхопив обома руками товстий стовбур.
Довго вовтузилися, підпихаючи тонкими руками один одного, підставляючи плечі й спини білявому одчайдуху, і щойно він зачепився таки за нижню гілку, попадали на землю, важко хекаючи.
Яблуня сердито торохнула чорними пальцями і по-старечому рипнула кістлявим стовбуром. Вона знехотя підставила ще міцну гілку під тремтячу дитячу ногу.
– Ти там дивись, якщо несила, вертай, – сказав безкашкетний, дивлячись на брата, лежачи. – А то трусони гілку, може, воно впаде.
Хлопчина мовчки, наче шкодуючи на слова сили, поволі підіймався по яблуні.
Вітер то завмирає, то немилосердно шарпає дерево, хлоп’яче невагоме тільце, ще не вагомішу, але живу душу і яблучко, яке невпокорено й зухвало тримається до останнього...
Гілка за гілкою дитина підкорювала висоту, не зронивши слова.
– А як же ми його поділимо? Ви мені дасте хоча б раз укусити? – питає циганкуватий хлопчина.
Брати мовчать.
Яблуня скімлить з кожним порухом вітру все дошкульніше.
І ось уже хлопчина гойдається на найвищій гілці, тягне руку до того червонобокого, усміхненого яблучка, наче до сонця чи до самого Бога... І падає!
Він лежить горілиць і непорушно дивиться вгору на Боже яблучко. Над ним у розпачі схиляється брат, над ним завмирає вітер, над ним винувато квилить яблуня...
А чорнявий товариш веде за руку їхню матір, яка ступає широко, але обережно, наче перед нею вузенька стежина посеред трясовини. Жінка простоволоса, і халамида на ній висить наопашки.
Вона стає перед сином навколішки, гладить чорними сухими й покрученими, як у тієї яблуні, пальцями його зморене личко, знімає благенького кашкета з облупленим козирком з білявого волосся, куйовдить нечесані пасма, кладе руки навхрест і тихо так, тихо промовляє сухими вустами:
– Слава тобі, Боже, слава тобі, рідненький! Вчора Галя марила, мучилась, а синочка ти пожалів – без мук забрав. Тепер ми покладемо нашого світленького на підводу і нехай мандрує собі до раю з цього пекла. А ми втрьох якось, може, і виживемо, а то...
І замовкає, озираючись. Бере картуз небіжчика, одягає його на свого живого сина, який завмер каменюкою поруч, і теж кам’яніє.
Вітер пролітає над ними раз, удруге... Потім шугає, шарпаючи розгублену яблуню, заламуючи її чорні руки, шмагає щосили. Безневинне дерево стогне по-людському.
І червонобоке яблучко падає прямо до ніг білявого хлопчика.
Раїса Плотникова.